Ярослав Стельмах - Провінціалки (сторінка 7)

Борис (до Сергія. Так само весело). Це коли я у Вільнюсі був, так? (До Світлани.) Я не помилився, мила?

С е р г і й. Та що ти слухаєш! Кого ти слухаєш! (До Ста­рого.) Провокатор!

Борис. Ключики взяв, так? Поживу-побуду? Це зворушливо.

Старий. Ну, я піду, виходить... (Іде.)

Сергій. Ну, Борю, ну... Чого ти справді! Ну, заїхали на ча­синку, взяли пляшечку шампанського. Тебе згадали...

Борис. Згадали — і добре. Що може бути дорожче за па­м'ять! Навіть у той день ви пам'ятали про мене. Це приємно. Збирай, Серьожо, свої речі разом із дамочкою і...

Сергій (вже в іншому гуморі). Не треба переживати. Та­ке трапляється. І часто. (Йде в дім.)

Б о р и с. То кажеш — скучала?

Світлана. Я ж тебе просила — не їдь, не їдь туди. Яке тобі діло до твоєї колишньої дружини!

Б о р и с. І нехай з неї знущається та сволота?

Світлана. Але ж я зоставалась сама!

Б о р и с. То тебе й на день не можна залишити саму?

С в і т л а н а. Не тоді, не тоді. Я ж тебе просила... Мені бу­ло погано.

Б о р и с. А потім стало добре?

Світлана. Ще гірше. Але ж ми тоді тільки починали. В нас іще нічого не було... Нічого, що було потім...

Борис. Усе в нас було.

С в і т л а н а. Ні, не те. Я не те маю на увазі. Те, що ми відчули одне одного і помчали одне одному назустріч... Адже покохала я тебе вже згодом. І коли ти сказав, що їдеш до неї... Я ж просила!

Борис (стомлено). Збирайся. Час їхати.

І коли Світлана зайшла в дім, Борис зіщулився, обхопив плечі руками, постояв, утупившись у простір перед собою, не знаючи, що діяти. А тоді зайшов до приміщення. Там щебетала Лідія Андріївна.

Лідія Андріївна (сервірує чайний стіл). А ми зараз чайку... Саме добре — вечір, на вулиці вже прохолодно, а ми сидимо, чай п'ємо. (Засміялась.) Як вдома у нас. Добре. А взим­ку взагалі чудесно. Мороз, вікна у візерунках... 1 чай. Тетянка вчиться. І нехай. Досить. Нагулялась уже сьогодні. Хай ви­вчить що-небудь. Сідайте, Серьоженько. А Світлана де? Світ­лана! А Боря? (До Бориса.) Ось і ти. Де ж ти ходиш?

З кімнати Бориса вийшла, — сумка через плече — Світлана.

Спускається в хол.

А сумка навіщо? Ну, та Бог із нею. Все готово. Сідаємо?

Світлана порівнялася з Сергієм, спинилась.

Борис (дивиться на них). Нічого парочка. Сідати перед дорогою не варто. Сподіваюсь вас тут більше не бачити.

Лідія Андріївна. Що ти таке!..

Борис. Лідіє Андріївно!

Сергій. Справи, Лідіє Андріївно. Терміново викликають в агентство «Новини». Ніяк не можуть без мене з останнім ви­пуском упоратись. (До Бориса.) А може, роздумаєшся?

Борис. Прошу тебе...

С е р г і й. Як же ти без мене? Ні станції техобслуговуван­ня, ані квитків у першому ряду...

Борис. Слухай...

Сергій. Навіть у сауну місяць черги чекатимеш.

Б о р и с. Я тебе зараз!..

С е р г і й. Тихше, тихше. Ти, сподіваюсь, не забув про моє захоплення фізичними вправами? Позбав мене потреби де­монструвати больові прийоми.

Б о р и с. Ти п'яний і огидний.

Сергій. Ти, здається, за гріх це ніколи не вважав. О, а що­до «п'яний» — можуть стрітися патрулі, а я трохи витратився. Позич червінця — у права вкласти.

Борис. Витратився на благодіяння?

С е р г і й (з пафосом). В тобі немає нічого святого.

Борис кладе на стіл десять карбованців. Сергій акуратно дістає з бічної кишені права, нарочито дбайливо розкриває їх, делікатно бере зі столу гроші і вкладає у права.

Поверну при оказії. Лідіє Андріївно, було приємно познайо­митись, сподіваюся — взаємно. Честь маю, даруйте, що без шкандалю. (Вклоняється, стукнувши підборами. Згадав. Повер­нувся.) А щодо учениці до мене — подумайте. Я Таню при­йму. (Вийшов.)

Не в змозі мовити й слова стоїть Лідія Андріївна.

Світлана. Борю, мені необхідно сказати тобі... Лідіє Андріївно...

Борис. Лідіє Андріївно, прошу вас, залиштеся.

Лідія Андріївна приголомшено киває.

Світлана. Борю, адже це все ти. Я ніколи б... Ця твоя дурна м'якість, нерішучість. Твоя повсякчасна неспромож­ність — від неї ж збожеволіти можна. Хоч чого-небудь ти домігся сам? Хоч щось ти спромігся подолати? Ці твої ідіотські проблеми, котрі можна вирішити за півсекунди. Я вже стоми­лась...

Борис. Тебе, здається, чекають.

Світлана (з легкою іронією). Мені було непогано з то­бою.

Борис. Сподіваюсь, із ним тобі буде не гірше.

С в і т л а н а. І не сумнівайся. Щасливо, Лідіє Андріївно із містечка Ен. (Хутко виходить.)

З Тетяниної кімнати вдарило раптом на повну гучність.

Птица счастья завтрашнего дня

Прилетела, крыльями звеня.

Выбери меня, выбери меня,

Птица счастья завтрашнего дня!

І під нестримувані потенціометром звуки, що так недоречно увірвалися в хол, Борис несподівано починає танцювати: спершу ледь притупує в такт, тоді пересмикується всім тілом — дедалі шаленіше, і ось він уже  закинув голову назад і тіпає нею нестямно і самозречено вимахує руками, і здається — нічого довкола нього вже не існує 3 жахом спостерігає його Лідія Андріївна, а затим кидається в кімнату дочки.

Лідія Андріївна (прочиняє двері). Таню!

Музика вмовкає. Борис одразу обм'якнув, безцільно човпе до столу Став. Лідія Андріївна повільно повертається, сідає край столу

Що ж це таке, Борюню?

Борис. Борюня. Давненько не чув я цього слова. Мене гак звала бабуся. Яка вона була чудова. Мені її тепер не вистачає.

Лідія А н д р і ї в н а. Та ми ж із нею жили в одному місті.

Б о р и с. А, так, правильно.

Лідія Андріївна. Із мамою твоєю. А в сорок шос­тому твій тато їх забрав. Приїхав з якимись лекціями і поба­чив її.

Борис. Так-так.

Лідія А н д р і ї в н а. А за місяць приїхав знову. Вже по неї. І тільки раз бачив. А вона тоді була як оце Тетянка. А тато — вже поважна людина, працював у Академії наук. Ну і... А що дівчинці ще потрібно? Після війни, евакуації, голоду. Бабуся, звісно, її відмовляла — як це так, ти ж його зовсім не знаєш... І хлопець у неї був хороший... Рома. А мама — раз, і все.

Борис. Мені бабуся розповідала.

Лідія Андріївна. Працювала друкаркою в якійсь ре­дакції, а тоді — раз, і все. І на все життя, Борю.

Борис. Ех, Лідіє Андріївно...

Лідія А н д р і ї в и а. А бачила лише раз.

Борис. Так, це зворушливо. (Осміхнувся.)

Лідія Андріївна (розвеселилась). А тато твій не в тім'я битий. Мама гарненька була. Ось як Тетянка. А тато на п'ятнадцять років од неї... (сміється) старший. Старий пеньок уже. От як ти.

Б о р и с. Ну так уже!

Лідія Андріївна.Точно, Борько, точно як ти! А Те­тянка — хороша дівчинка. Серйозна. Я ж мати, я знаю. Ні з ким іще не зустрічалась. Я маю на увазі — по-справжньому ні з ким.

Борис. Яка різниця — по-справжньому, не по-справж­ньому.

Лідія А н д р і ї в н а. Ні, ні, я тобі точно кажу.

Борис. Справді? Це зворушливо. Але нікому не потріб­но. Тепер у ціні зовсім інше. Зовсім інше...

Лідія А н д р і ї в н а. Я це зрозуміла. Уяви собі, за один день я багато чого зрозуміла.

Б о р и с. Ну і як?

Лідія Андріїв н а. Страшно, Боренько.

Борис. Страшно, а жити потрібно. Гаразд, Лідіє Андріїв­но. Ще по маленькій... (Зиркає на ручний годинник.) А то мені завтра їхати рано. (Бере пляшку.)

Лідія А н д р і ї в н а. Як узавтра?

Борис. Отож.

Лідія Андріївна. Навіщо взавтра?

Борис. Час. Роги трублять. Підлоги вже висохли. Та й пра­цювати треба. Робота, головне — робота. О, а тут уже пусто. Ну, як нема, то й нема... (Ставить пляшку на місце.) Ключі у вас, ви тут уже призвичаїлись, що потрібно — дзвоніть. Теле­фон на станції — знаєте?

Лідія Андріївна. Стривай, Борю. Взавтра... В мене є...

Борис. Що?

Лідія Андріївна. Я зараз. (Хутко виходить, тут же повертається з пляшкою коньяку. Врочисто ставить її на стіл.) Ось!

Борис. Ну, Лідіє Андріївно! Тихцем вживаєте?

Лідія Андріївна. Скажеш... Це я так узяла... ну, ко­ли Тетянка вступить... Якщо вступить.

Борис. Завбачливо. Давайте. Яка різниця — зараз, потім. Вступить. Знаєте ж, правда?

Лідія Андріївна (ніяково). Ой... якби...

Б о р н с. А, облиште, все ви знаєте. І все ви збагнули зов­сім не за один день. І правильно. Що скоріше — то краще. За вас, Лідіє Андріївно. За своєчасну переміну ваших поглядів на істинні й непохитні і за нові ваші успіхи на новознайденій стежці. (П'є.)

Лідія Андріївна (не випила). Якось ти так сказав, Борю. Якось недобре.

Б о р и с. А де ви бачили добре? І що? Всюди недобре, а ось тут... (постукав себе у груди) гірш за все. Не вдається, нічого не вдається.

Лідія Андріївна. Борюню, чи ж тобі жалітися? Все є, таке майбутнє. Ну, подумаєш — теж мені, принцеса. Скіль­ки навколо хороших дівчат.

Б о р и с. Не хочу... хороших.

Лідія А н д р і ї в н а. Та навіщо вона тобі? Знайдеш собі ще.

Борис. Люблю я її. Люблю. Жити без неї не можу.

Лідія Андріївна. Зможеш, Боренько. І правильно зробив.

Б о р и с. А якщо й справді зможу? І не люблю зовсім?

Лідія Андріївна. Звичайно, ні. Так, прихильність. Звик. Воно ж із часом звикаєш. До всього. От і до неї звик. І зда­ється... Бог знає, чого тільки не буває. Еге! Я теж... А, та мало чого!

Б о р и с. А ви, Лідіє Андріївно, любили кого?

Лідія Андріївна. Аякже! Чоловіка свого, ось Тетянку.

Б о р и с. А я от... якось так сталося... Мабуть, ненормальна людина — тільки оцю... як її... котра пішла.

Лідія Андріївна. Світлану?

Б о р и с. А кого ж. Утямили нарешті.

Лідія А н д р і ї в н а. Та Бог із нею.

Б о р и с. З нею зараз Сергій. Теж... падлюка хороша... А хто міг знати? Передбачати?

Лідія Андріївна. Ніхто, ніхто, Боренько.

Б о р и с. А ви? У вас досвід. Вам либонь, така ситуація зна­йома. Вже ви так усе знаєте.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_provincialki.docx)Yaroslav_stelmah_provincialki.docx
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_provincialki.fb2)Yaroslav_stelmah_provincialki.fb2