Маркіян Шашкевич - Ярослав (сторінка 3)

Аж ся гори-доли роздягали. 

Вкруг на наспах христяни стояли, 
Мати божа дала їм хоробрость. 
Натягали борзо тугі луки 
І махали сильно мечем острим — 
І татарам було уступати. 

Роз'ярився народ татар лютих, 
І займився хан їх крутим гнівом. 
Розступився в три струї весь табор, 
Гнали трьома струї під горб люто. 
Дерев двадцять звалили христяни, 
Усі двадцять, що тамка стояли, 
Покрай наспів сточили колоди. 

Вже-вже в наспи татари ся гнали, 
Ревли криком, аж в облаках страшно, 
Вже ся ймали розкидати наспи — 
З наспів дужі колоди звалені 
Ізм'язкали татарів, як черви, 
Істерли їх в рівноті ще дальше. 
І ще довго воювали круто, 
Аж ніч темна кінець боям ставить. 

«Ой про бога! — бачте, славний Внеслав, 
Славний Внеслав зметен стрілов з наспів!» 
Тут жаль крутий рвав їм тужне серце, 
Шкварить круто люта жаждь їм внутрє, 
Стлілим горлом вогку траву лижуть. 
Вечер тихий пройшов в ніч холодну, 
В сіре ране ніч ся ізмінила, 
А в таборі татар було тихо. 

Під полуднє день став розтлівати. 
Лютов жаждов падали христяни, 
Випражені уста розтворяли, 
Піли к божой матері хропливо; 
К ней понилі обертали очі, 
Жалісливо руки си ломали, 
Тужно з землі в облаки глядали. 

«Годі дальше жаждою тиратись, 
Не мога нам про жаждь воювати; 
Кому житє, здоровлячко миле, 
Тому ждати милості в татарів»,— 
Так казали одні, так і другі: 
«Лютше жаждов, як мечем, згибати — 
Досить буде води нам в неволі!» 
Кликнув Вестонь: «За мнов, хто так мислить! 
За мнов, за мнов, кого жажда мучить!» 

Тут Вратислав ярим туром скочит, 
Вестоня за сильні схватав руки: 
«Що!? Ти, зрадо, скверно христян вічна, 
В гибель вергти хочеш добрі люди?.. 
Хвально ждати милості од бога, 
Не в неволі — од дивих татарів. 
Самі, братя, не спійте в погибель! 

Найлютіший жар єсьмо стерпіли — 

Бог кріпив нас в гаряче полуднє; 
Надіючим бог нам пришле поміч 
Стидайтеся, мужі, такой мови, 
Сли хочете зватись витязями! 
Як погинем на сім горбі жаждов, 
Смерть та буде богом намірена; 
Як ся здамо мечам врагів наших, 
Самі вражду над собою здієм. 
Господеві мерзка є неволя, 
Гріх самохіть в ярмо шию дати. 
За мнов ходіть, мужі! Хто так мислить — 
За мнов, д' престолу матері божойї» 

За ним множінь к святому йде храму: 
«В своїм гніві стань, о господине, 
Понад враги двигни нас в країнах — 
Чуй голоси, що до тебе кличуть! 
Обключені єсьмо лютим врагом; 
Спасай од татар, круто нас обсівших, 
Дай утробам нашим відвологу — 
Принос тобі дамо гласоносний. 
В землях наших істирай вороги, 
Ізгладь повік і повіков-віки!» 

Ой бач — хмарка на згорілім небі! 
Дунув вітер, гром загудів страшний, 
Хмарилося тучев по всім небі; . 
Раз в раз мовні б'ють в татар намети,