Критика «Сон» Шевченко

Критика «Сон» Шевченко

    Поема «СОН» — перший сатиричний твір Шевченка і перший у новій українській літературі твір політичної сатири, спрямований проти соціального й національного гноблення українців, а також проти рабської покірливості народу. За жанром — сатирична поема (зразок політичної сати­ри). Авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, скільки на спо­сіб відображення дійсності в ньому. Сюжетно-композиційна основа поеми — фантастичний політ оповідача над просторами Росії у пошуках «раю» в імперії Миколи І. Поет малює викривальні кар­тини покріпаченої України («опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного революціонера — «царя волі»), Петербурга. «Раю» для людей він не знаходить — існує той «рай» тільки для царя і його вельмож. Ідейний зміст — гнівне таврування кріпосницького суспільства.

Проблематика твору — показ страшного життя українського народу; співчуття оборонцям во­лі, що страждають на каторгах; осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність; засудження самодержавної політики російського царату.

Композиція твору спрямована на показ широкої панорами царської Росії. Після вступу, який має характер філософських роздумів («У всякого своя доля»), подано три картиниУкраїна, Сибір, Петербург. Поет використовує для викладу змісту прийом сну, що допомагає йому миттєво пере­міщатися в просторі, а також показувати пригоди ліричного героя в «городі на болотах». Прийом сну надає поемі та зображуваним у ній подіям умовності, фантастичності, проте саме такий прийом дозволяє відобразити моральне звиродніння суспільства.

Назва поеми має певне ідейне навантаження, адже сон стає сатиричним прийомом, який дає поетові волю в сатиричному, гіперболізованому та символічному змалюванні суспільних вад.

Відповідно до зазначеного автором жанру (комедія) у творі широко використовується повний спектр засобів комічногоіронія щодо тих, хто «отечество так любить», сатира переходять у гро­теск у змалюванні пригод ліричного героя в Петербурзі, в описах вельмож, царя, цариці. А чого варта картина «генерального мордобитія»! Ця частина поеми є гротескною карикатурою на вище чиновництво й царизм. Недарма ж саме ця поема стала справжньою причиною арешту Т. Шевчен­ка й заслання на солдатчину в казахські степи.

Твір має глибокі символисова — це символ мудрості й водночас туги, а цар волі — прозорий символ безкорисливої боротьби за справедливість, близький до образу Христа; ведмідь — символ грубої сили, невігластва; чапля — бундючності; кошеня — крайньої безпорадності, жалюгідності. Символ раю — місця, де людина почуває себе вільною, гідною, щасливою, — є наскрізним у поемі.

Поетика твору підпорядкована завданню втиснути в невеличкий обсяг цілу панораму — вели­чезну картину життя в Російській імперії, цілий калейдоскоп образів і роздумів.

У центрі сатиричного зображення — «братія», дрібні чиновники та писарі, що «киснуть у чо­рнилі». Це ті дрібні п’явки, що живляться народною кров’ю. Поет бридливо згадує про них, як во­ни вранці йдуть «у сенат писати, та підписувать, та драти і з батька, і брата». Над тими дрібними п’явками стоїть друга верства великих п’явок — «високоблагородних». «В серебрі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті», вони довкола царя «аж потіють, та товпляться», щоб то ближче стати «коло самих». «Отечество» у кожного раз у раз на язиці, тільки ж під «отечеством» вони ро­зуміють «нові петлиці» та «муштри ще новіші».

Глибоких соціально-політичних узагальнень досягає поет у зображенні царського палацу. Ці сцени — «висока карикатура» не тільки на Миколу І, а й на саме самодержавство як брутальне й не обтяжене розумними законами самовладдя. Так, сцена «генерального мордобитія», за Іваном Фра­нком, — сатиричний символ царизму. Оточений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає і «цвенькає» «об отечестві». Блюдолизи товпляться довкола нього, щоб дістати найбільшу ласку для себе — царську «дулю». І ось «цар підходить до найстаршого... та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо — аж загуло! А той собі ще меншого... а менший малого, а той дріб­них...».

Найбільшу огиду і презирство викликають у Шевченка «землячки», які бояться «заплямувати» себе близькістю до рідного народу, «пнуться» в пани, втрачаючи сором і совість. Поет викриває отих «п’явок», що підривають сили народу, плямують честь і гідність своєї нації:

Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
 

На противагу цим негативним образам, Кобзар створив світлий образ борця («не просить, не плаче, не стогне»). Таким є трагічний образ наказного гетьмана Павла Полуботка, жертви Петра І, що лунає сміливим протестом проти сваволі царизму. Його монолог-звертання до царя є голосом народного гніву, що повстав проти зла й несправедливості:

О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
 

Тарас Шевченко для втілення свого творчого задуму — викриття ненависного народові ла­ду — не випадково обрав форму сну. Російську імперію — тюрму для закріпачених народів — він сприймає як жахливий сон, від якого мусять прокинутись люди. Форма сну дала поету можливість надзвичайно правдиво зобразити широкі простори імперії зла, переноситись у різні місця (у сні все можливе), швидко змінювати події, не описуючи зайвих деталей подорожі-сну, подавати фантас­тичні й алегоричні картини (біла птаха — душа замучених козаків).

Отже, поема Тараса Шевченка «Сон» — нищівна сатира на Російську імперію як утілення зла й несправедливості, «велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минулі кривди Укра­їни». Так оцінив комедію Іван Франко.