Валерій Шевчук - Панна квітів (сторінка 2)

Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.

—  Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок

Зеленоочці,— Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.

Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.

—  Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка.

—  Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок,— Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.

—  Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка.

—  Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим...

—  Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка.

—  Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.

—  То це він тебе за мною послав?

—  Ні,— мовив Димко,— Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.

—  О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка.

—  Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить...

Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..

—  То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?

—  Я сказати? — спитав Димко й задумався,— Що ж це я хотів сказати?

—  Еге ж, що велів сказати старий Крінос?

—  Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко,— Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?

—  Та чудно якось. Хвали-не-гіерехвали-більше!

—  Та ж звісно,— зрадів Димко,— Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого...

—  Стривай, стривай,— аж розсміялася Зеленоочка,— Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш?

—  Поганий? — здивувався Димко,— Чому поганий, коли я його хвалю?

—  Ну вже ж, Димоньку,— погладила його по голові дівчинка,— Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло.

—  Ти так гарно погладила мене по голові,— сказав, аж очі заплющив, Димко,— Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я.

Зеленоочка знову погладила Димка, і той знову очі приплющив.

—  Хе-хе! — сказав він,— Як добре... То як ти сказала: коли дуже когось хвалити...

—  Ну, звичайно, Димоньку,— сказала дівчинка,— Коли добрий чоловік — то він добрий. Навіщо ж його тоді хвалити?

—  А коли злий, то каже, щоб його хвалили, чи не так, Зеленоочко? То це значить, що і наш хазяїн злий?

Він став і здивовано вирячив прозорі очі, і його прозоре обличчя стало заклопотане і зніяковіле, тоді як рука мимоволі почала почухувати гостре, але прозоре підборіддя.

—  Та я не кажу цього, Димку,— мовила дівчинка, стаючи навшпиньки, бо щось перед собою дивне побачила,—

Я тільки кажу, що добрі справи самі від себе добрі і навмисної похвальби не потребують... Чи не це воно, Димку,

тюльпанове поле, що про нього старий Крінос казав?

Перед ними і справді розстелилося жовте море. Скільки сягало око, хиталися чаші-голівки, і дивна тиша панувала навколо. Здалося Зеленоочці, що всі ті тюльпани повернулися до неї і дивляться. А може, хтось один звідти дивився, але дивився пильно й печально. І чомусь сумно стало дівчинці — озирнулася вона, щоб спитати про те поле, але не побачила коло себе нікого.

—  Гей, Димку! — покликала вона тихо,— Що це за поле таке?

Але їй ніхто не відповів, тільки тиша широко відлунила її голос, і той сумно якось заглух.

Обережно-обережно ступнула дівчинка між квіти, дбаючи, щоб не потолочити їх, і торкнулася однієї з них. Від того впала їй на долоню крапля, що викотилася з пелюсток і затремтіла, виіскрюючи.

Зеленоочка взяла ту краплю на язик і сплюнула: була вона гірка й солона, як людська сльоза.

На те пасок, що висів у неї через плече, заворушився і звів голову-пряжку.

—  Велике й чудове поле ти бачиш,— сказав він,— Ніде в світі, ні в кого, ні в якій країні та землі немає такого поля.

Чарівне, незрівнянне поле!

Зеленоочка перелякалася. Скинула бридливо паска з плеча, і той упав у траву, скрутившись.

—  Хто ти такий? — вигукнула дівчинка,— Чому розмовляєш, паску?

—  Я — Пасок старого Кріноса,— прошепотів той із трави,— Всі речі старого Кріноса розмовляють. Всі речі його вихваляють, бо він чарівник великий з великих!..

І знову озирнулася на тюльпанове поле Зеленоочка і побачила, що квіти таки повернені до неї і дивляться з тугою та сподіванням, начебто чогось чекають чи просять.

—  Ні, це таки дуже дивне поле,— сказала вона,— Я тут щось таке дивне відчуваю...

—  Це велике й чудове поле,— звів голову з трави Пасок,— Ніде в світі і ні в кого...

—  Е, ти тільки це й знаєш,— перебила його Зеленоочка,— А моя душа відчуває, що тут щось не так. Щось тут моторошне, бо онде скільки квітів, а мені зовсім не хочеться ними милуватися...

І вона пішла звідти, вряди-годи озираючись, а Пасок поклав на траву мідяну пряжку, і з неї витворилася голова з двома мідними вушками. Потягла та голова за собою шорстке, шкіряне тіло, й воно округліло й залисніло. Великий вуж ліниво і неспішно протягував між стебла тюльпанів тлусте тіло, а голова його прихилялася до землі, бо думав той вуж одну тільки думку: чому, чому знайшлася така людина, котра не захопилася тюльпановим полем?

 

5

А Зеленоочка досить швидко забула про те, що її засмутило. Була вона дитина, хоч і казкова, і як тільки вступила в ліс, зашуміли над нею сосни і заспівали довкола пташки. А небо між гілками зробилося таке синє, що синішого й не буває. Забула вона про все неприємне й незрозуміле і спершу спробувала збирати хмиз, а як пройшлася трохи по лісі, не зустріла в ньому ані ломачки, ні тріски. Навіть шишок не було під соснами, тож вона дуже скоро забула й те, чого сюди прийшла. Плеснула в долоньки, і під музику пташиного співу пішла собі в танок. І це тривало доти, доки не перечепилася об якусь витку рослину і не впала біля великої мурашиної купи.

— От хто позбирав увесь хмиз! — сказала вона, відкусила травину і, посмоктуючи солодкий сік, задивилася на те, як клопочуться мурашки, тягнучи цурпалля чи переносячи великі, видовжені яєчка. Двоє мурашок, Вунько та Мунько, побачили дівчинку і полізли її вкусити. Тоді вона наставила їм пальця, і мурашки одночасно вкусили його, гадаючи, що завдали смертельного болю. Але Зеленоочка тільки засміялася, бо стало їй лоскітно, а два ображені мурашині воїни полізли назад у мурашник розказувати про свої подвиги.

Зеленоочка ж забула вже й про мурашник, бо побачила маленького, але дуже серйозного жучка, який так уперто перелазив через бадилину, що весь час із неї скочувався і перекидався на спину. А що був він дуже впертий, то знову перевертався на животик і знову повз на ту ж таки стеблину, тоді знову перекидався і знову мотиляв лапками в повітрі. А що таки був дуже й дуже серйозний, то знову ставав на рівні і знову повз.

Так тривало доти, доки стояло на небі сонце, і дівчинка так і не втомилася стежити за тим серйозним товстуном, зате втомився сам жучок, бо й сонце вже зайшло, тож він тут-таки й заснув, щоб набратися сили, а вранці таки переповзти через ту бадилину. Зеленоочка теж утомилася, а що хмизу так і не знайшла, то й вирішила не повертатися до господаря сьогодні., Вона перевернулася на спину й позіхнула. І від того позіхання прийшла на землю ніч, і всі заснули, окрім хіба що тих, для кого ніч — це день, і дівчинка теж заснула, сподіваючись, що присняться їй неабиякі сни.

Старий же Крінос чекав і не дочекався хмизу, тож стурбувався й пустив Димка вистежити, де це поділося те дівча з такими дивними очима. Він сидів на ґанку й думав, що ця мала чомусь турбує його більше, ніж то годилося, а ще він думав про те, що з неї вийшов би дуже й дуже гарний тюльпан.

У цей час Димко блукав по лісі, шукаючи Зеленоочку, а коли стало зовсім темно, сів на пеньок і задумався. І думав він тільки одну думку, яку й досі не міг утямити: чи треба вихваляти по-справжньому добрих людей, а чи їх похвалить діло, яке вони чинять. Від думання заболіла йому голова, і то так, що він і чхнути боявся. Тому-то він знову пішов блукати, а коли знайшов Зеленоочку, то світив уже місяць і роса падала на Світ і на все живе в ньому. І побачив Димко розплющені Зелені Очі, в які западала роса, і зрозумів раптом димовий чоловічок, що дівчинка, яка спить перед ним, трохи незвичайна. Тому він став біля неї на коліна, поцілував кінчик зеленої сукенки, яка була зашита-переши-та травою, і вирішив сторожувати її, а заодно й подивитися, чи не піде куди її Сон. А Сон вийшов з грудей Зеленоочки й пішов на довгих і тонких ногах, і за ним на так само довгих та тонких ногах подибав Димко, і йшли вони так, одновимірно похитуючись, а прийшли звісно куди — на оте поле, чудне і жовте.

—  Слухайте, слухайте, квіти! — сказав Сон Зеленоочки,— Мене послала до вас моя господиня, панна всього живого й зеленого...

—  Вона панна всього зеленого й живого? — здивовано вигукнув Димко.

—  Еге ж, - сказав Сон Зеленоочки,— Вона панна всього живого й зеленого, хоч, може, й сама про те не відає. А може, вона таки хоче бути нею, хіба я знаю? Знаю тільки, що вона любить цей світ, все живе й зелене в ньому. Тому й послала спитати у вас, квіти, яке чаклунство над вами учинено і чому плачете ви людськими гіркими сльозами?

Але квіти мовчали, тільки шелестіли тихо, і роса на дні їхніх суцвіть наливалася жовтою гіркотою й солоністю.

—  Я Сон Зеленоочки,— сказав урочисто Сон,— Мене послала вона для того, щоб розгадати вашу таємницю...

Чому ви смутні і печальні?

Але тюльпани мовчали і вже не шелестіли тихо, а стояли, понурившись, густо залиті місячним промінням. Тоді засміявся тихо Димко і плеснув прозорою долонькою Сон Зеленооччин по плечу.

—  Хочеш, я тобі відповім,— сказав він,— Але спершу ти мені відповідж...

—  Питай,— сказав урочисто Сон.

—  Чи правду мені сказала Зеленоочка про те, що добрі похваляються ділами своїми, а хвали потребують тільки лихі?

—  Свята правда! — сказав Сон.

—  Тоді знай! — вигукнув Димко,— Всі ці тюльпани — люди! Це бідні, нещасні, скорботні люди, яких перетворив мій господар у гарні квіти, щоб не мучилися вони. Скажи, чи варто за таке його хвалити?

Тоді зірвався раптом над долиною вітер. Шалена повітряна хвиля гойднула тюльпани, викинули вони із себе гіркі краплі і захитали головами. Вітер хапнув Димка, і той закричав раптом тонко й пронизливо і знявсь у небо, де й пропав. Стояв здивований і здерев'янілий Сон Зеленоочки, а з тюльпанового поля повільно виповз, сяючи мідними вухами, великий тлустий вуж.

—  Іди геть із цього поля щасливих та гарних,— прошипів він,— Іди геть, бо розіб'ю тебе.

Він засичав, високо зводячи голову, а Сон Зеленооччин перестрашено позадкував.

—  Почекай, Вуже,— сказав він,— Я ще одне хочу запитати. Ці тюльпани й справді гарні. І поле це таки чудове, але я хочу запитати ще одне, Вуже...

—  Нічого не треба в мене питати,— зашипів Вуж,— Нічого не можу я знати. Нічого не відповім тобі, крім одного: це поле щасливих та гарних...

—  Але чи вони, ці люди,— розпачливо вигукнув Сон Зеленоочки,— хотіли стати тюльпанами?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.docx)Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.docx
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.fb2)Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.fb2