Валерій Шевчук - Панна квітів (сторінка 3)

Та Вуж зашипів, і засичав, і вистрілив просто в обличчя Сну роздвоєним язичком, і кинувся тікати геть Сон Зеленооччин з того поля щасливих та гарних, аби встигнути прискочити до своєї господині, очі якої були повні роси і яка дихала на повні груди чистим лісовим повітрям. Біля неї спали мурашки і пташки, трава і жалива, дерева і ніч серпнева, дзюркотливий струмок і поважненький, дуже серйозний жучок. І тихо співав їй цвіркунець із бандуркою, а Зелений Світ пив росу і напивався, а місяць світив і розливався. Щедра тиша текла і пливла, і так якось дивно стало на серці в Зеленоочки, що розплющилася вона й зирнула в небо. І здалося їй, що не зорі вона бачить, а очі, і дивилися вони на неї й поморгували, а коло неї сидів її Сон і тихо плакав, розказуючи, що він побачив та почув. Але найбільше скаржився він на те, що на останнє запитання ні Вуж, ні тюльпани так і не відповіли.

 

6

І вперше задумалася серйозно Зеленоочка, хоч була вона дитина і ніколи ні над чим тяжко не задумувалася. Раніше, бувало, коли не подобався їй господар, у якого служила, то й забувала вона його і йшла собі геть, а він лишався десь за спиною, в темені, і зовсім зникав із її пам'яті. А вона й далі вільно пила собі сонце і слухала спів пташок і тішилася з усього, що було веселе й гарне. І ось тільки тепер відчула вона незбагненну тривогу, щось занепокоїло і знітило її. І подумала дівчинка: чи годиться їй і зараз забратися й піти собі геть, залишити це таємниче поле і не менш таємничого старого Кріноса? Може, варто зробити так, як робила раніше: махнути рукою й піти, забути про все, що її непокоїть?

Отак сиділа Зеленоочка й дивилася на світ великими і зчудованими очима і думала. Думала, думала, а очі її бли-мотіли в ранковому світлі так прегарно, що, коли б побачили її в цю хвилю Димко та Вуж, стали б вони дівчинці довічними друзями. Але Димко в цей час топтав вогонь у Кріносовій люльці, а Вуж спав між тюльпанів. Сам же старий Крінос приклав долоню до лоба і видивлявся, чи не йде дівчинка, що пропала, із в'язкою хмизу? Цієї ночі він знову про неї думав, і таки зміркував, що вийде з неї чи не найкращий і найжовтіший тюльпан. Бачив в уяві той тюльпан і тішився з нього й милувався, бо навіщо їй ходити по світі, такій мізерній та вбогій, коли можна стати гарною чудовою квіткою?

Ця думка втретє прийшла до нього, коли прокинувся. І Крінос навіть потоптався коло печі, в якій варив зілля, що перетворює людей на тюльпани, і зітхнув тяжко. Та й зараз він зітхнув, сидячи на ґанкові, і лаяв себе подумки, що був нерозважний і не наносив собі хмизу заздалегідь — не виглядав би тепер ту Зеленоочку, а сидів би і помішував вариво. І те вариво так би пахло, що йому й поспівати під ту хвилю захотілося б. А це він і зробив би — такий уже вдавсь у цьому світі, що тільки тоді йому добре ставало, коли варив оте зілля.

—  Так, Димку, так,— казав він,— Мені тільки тоді по-справжньому добре, коли людям добро творю. А я таки добрий, Димку, бо допомагаю бідним та нещасним. Навіщо їм топтати землю, коли вони бідні й нещасні, хай краще гарними, чудовими квітами стануть. Нема, Димку, кращого й сердечнішого за мене, бо ніхто в цілому світі не робить, Димку, людям такого добра...

Димко вигнувсь боком, якось не так, як завжди, коли старий Крінос промовляв ці слова. І чомусь не схиливсь у звичному поклоні і не повторив сказаних слів, як це робив завжди, тільки висмикнув одну ногу із жару, начебто йому запекло, і замахав нею в повітрі.

—  Ти чимось стривожений, Димку? — спитав Крінос.

Тоді зітхнув Димко і сказав знехотя:

—  Я знаю, що ти добрий із добрих, старий Кріносе. Але хіба неправда, що коли чоловік добрий, то його й хвалити не

треба, а хвалять тоді, коли хочуть сховати щось негарне?

На ті слова засопів Крінос сердито чи ображено.

—  Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?

—  Чому це не моя думка? — обурився Димко,— Хіба я не можу придумати таких слів?

—  Звісно, не можеш, Димку,— засміявся недобре Крінос,— Дурненький ти і можеш тільки повторювати думки чужі.

—  Це я дурненький? — обурився ще більше Димко,— А хто мене називав весь час розумним?

—  Ну, добре, добре, Димку,— всміхнувся Крінос і погладив його по голові.

—  Ти так гарно погладив мене по голові,— аж очі приплющив Димко,— Ану, погладь іще!..

—  Стривай, Димку. Ти й справді в мене розумний, і я несправедливо обмовив тебе дурненьким. Я тебе ще двічі погладжу по голові, коли ти скажеш, хто тобі сказав ті слова.

—  Які слова? — перепитав Димко.

—  Ну, ті, що ти сказав.

—  А які я сказав?

—  Про те, що доброго чоловіка й хвалити не треба...

—  Це я сказав ці слова,— мовив Димко й аж очі приплющив, чекаючи, що його погладять.

—  А тобі хто сказав? — спитав вкрадливо Крінос і наблизив долоню до Димкової голови.

—  Зеленоочка сказала,— мовив Димко і замуркотів, бо Крінос таки погладив його.

—  А ти, коли розумний, не слухай Зеленоочку,— з солодкими нотками в голосі проказав Крінос,— Не може маленька дівчинка знати більше, ніж я, великий та дорослий. Не може маленька дівчинка більше за мене розуміти. Окрім того, хіба ти не помітив, Димку?

—  Чого?

—  А того, що вона носить убогу сукенку, яка вся геть позашивана травою. І того, Димку, що вона таки сирота. А що це значить, мій маленький розумничку?

—  Що їй гірко живеться в світі! — вигукнув Димко.

—  Ну ж звісно, розумничку! — сказав Крінос,— І ми їй допоможемо, правда?

—  Певне! — рішуче сказав Димко,— Бідним та нещасним треба допомагати...

—  Ми з неї зробимо найкращий із кращих жовтий тюльпан,— сказав, солодко примружившись, старий Крінос.

 

7

А дівчинка все ще сиділа в траві, думала й дивилася на світ великими й чудовими очима. І була така незворушна, що двоє мурашок, Вунько й Мунько, які знову прийшли вкусити її за пальця, щоб потім похвалятися своїми подвигами, зупинилися вражено і штовхнули один одного плечиком.

—  Гей, Муньку,— сказав перший,— ти бачиш?

—  Бачу, Вуньку,— сказав другий,— Це, здається, не проста дівчинка.

—  А якщо це фея, Муньку?

—  Фея вміє розмовляти з деревами, комахами та звірами.

—  А я думаю, що це фея, Муньку. Дуже вже вона гарна.

—  То, може, втечемо, Вуньку? Бо коли це фея, вона не подарує нам того, що ми кусали її.

—  Справжня фея не буде на таке сердитися, Муньку. Давай підійдемо ближче.

Вони підійшли і почули раптом голос. Голос, що випливав із вуст дівчинки, голос тихий, теплий і солодкий, як мед. Голос задумливий та сумовитий,  бо роздумувала вголос Зеленоочка, і Мунько з Вуньком застигли, стуливши писки,— чудним їм здалося розуміти людську мову.

—  Цей дивний, дивний сон,— казала Зеленоочка,— Ця незвичайна долина тюльпанів, де не співають ні цвіркуни, ні пташки... Чогось мені страшно повертатися і до тієї критої очеретом хатини... І немає нікого, зовсім нікого, з ким могла б я порадитися. Слухайте, мурахи й комахи, пташки, дерева й трави. Слухайте, квіти й зілля! Після того, що я побачила і взнала, не можу я бути серед вас весела. Чомусь смуток поселився у моєму серці, як черв'як у яблуку. Я не можу забути те жовте поле, хоч це так легко: узяти й забути... Тут щось негаразд, бо квіти мусять бути веселі, на те вони й квіти. Мусять бути веселі трави й дерева, бо всі вони зелені і дають плоди. Щось я не розумію в цьому і щось мене турбує...

—  Чуєш, Муньку,— штовхнув брата перший мурах,— Вона таке дивне каже...

—  Еге ж, не випадає її й кусати,— сказав Вунько,— А може, ми, Муньку, все-таки втечемо? Якось моторошно мені стає...

—  Такий ти страхополох, Вуньку! Давай відгукнемося до неї, може, вона почує.

Але вони не встигли відгукнутися, бо на стежці з'явився прозорий димовий чоловічок і сердито тупнув ногою:

—  Ти чого, ледача дівчинко, не несеш старому Кріносу хмизу? — сердито сказав він.

—  Я думаю, Димку,— лагідно сказала дівчинка й подивилася на димового чоловічка такими великими й гарними очима, що в того аж сльоза на око вибилася,— Ти, здається, зі мною не привітався. Доброго ранку, Димку! — сказала Зеленоочка й погладила Димка по голові, від чого аж зовсім перестав бути сердитий Димко і закліпав розчулено прозорими очками,— Ти розумний і добрий, Димку, то скажи мені: чому я сьогодні смутна і чому не веселюся, хоч сонце світить чудово, а все навколо таке веселе?

—  Бо ти забула принести старому Кріносу хмизу,— несміливо сказав Димко.

—  Хмизу я ще принесу... До речі, де він, той хмиз? Але не це мене турбує. Йди-но, Димоньку, сядь мені на коліно...

—  Е-е, щось тут на чудне заходить,— сказав Мунько, почісуючи лапкою шийку,— Може, й справді нам піти геть?

—  Давай подивимося, Муньку,— сказав перший мурах,— Все-таки ми все розуміємо, що вони говорять...

—  Мені ніяково сідати тобі на коліно,— сказав соромливо Димко,— Та й послав мене старий Крінос не для того. Послав, щоб ти хмизу скоріше принесла...

Але він все-таки присів Зеленоочці на коліно, і вона ніжно погладила його по голові.

—  Я багато земель обійшла, Димоньку. І скрізь квіти були як квіти, і відчувала я, що справно вони живуть і все на землі гаразд. Я наймалася на службу, і хоч скрізь мене проганяли, не мала я ні до кого лихого серця — така я вже народилася, щоб по землі ходить, і тільки вдаю, що наймаюся до когось. Насправді я перевіряю, чи скрізь однаково й гарно світить сонце, чи однаково гарні пісні співають пташки й цвіркуни і чи скрізь я можу вільно й радісно сміятися.

—  А що ти їси? — спитав Димко.

—  Мені не треба їсти, Димку, хіба пити. І п'ю я росу, Димоньку, власне, вона сама наливається в мене, коли сплю.

—  То ти не проста дівчинка, Зеленоочко? Ти якась дивна...

—  Я — це я, Димоньку. І мені завжди здавалося, що я таки проста дівчинка. Скрізь це було так, і тільки на вашій землі я занепокоїлась. Щось дивне й негарне тут відбувається. Скажи мені, Димку,— мовила вона і знову погладила чоловічка по голові. — Чи правда те, що мені приснилося?

—  Я не знаю, що тобі приснилося,— сказав Димко, приплющуючись від задоволення.

—  Чи правда, що те тюльпанове поле — перетворені у квіти люди?

 

8

—  Це правда! — сказав над ними раптом громовий голос, і вони підхопилися вражено, а Мунько й Вунько перелякано залізли під грудку і аж позаплющували свої ледь помітні оченята. На стежці стояв старий Крінос. Довгі сиві вуса спускались у нього аж до грудей, які ходили задихано. В руці він мав важкий костур, а очі блищали поважно й трохи сердито.

—  Це правда,— сказав він,— і я радію, що ти така турботлива, дівчинко. Ти сирітка і знаєш, що таке горе на землі. Все те тюльпанове поле — таки справді люди. Бідні, нещасні люди, яким тільки я захотів допомогти. Можливо, вони й зараз не забули свого колишнього нещастя, через те так невесело на тому полі. Але вони пізнають радість, бо вони цвітуть. Бо вони — квіти, які прикрашають землю, а не нещасні бідаки, які цю землю потворили. Я знайшов таке зілля, Зеленоочко, і чиню велике, добре діло!

І коли сказав він ті слова, дивна тиша утворилася навколо. Начебто позникали птахи і позамовкали цвіркуни, пропав і вітер — листя й пелюстя позавмирало й опустилося. Чутно стало, як важко дихає Крінос і як важко дихає, дивлячись на нього, Зеленоочка.

—  Велике й добре діло він чинить! — вигукнув Димко.

—  Так, велике й добре,— сказав Крінос,— І було б славно, коли б і ти захотіла від мене такої ласки. Ти тоді пішла б до тих тюльпанів і пересвідчилася б, що вони таки щасливі.

—  Мені снився сьогодні сон,— сказала Зеленоочка.

—  Я знаю про твій сон,— відказав Крінос,— Мені оповів про те Вуж, якого я послав, щоб допоміг зібрати тобі хмиз.

—  Але той Вуж не відповів моєму Сну на одне питан-ня,— сказала Зеленоочка,— На одне велике й важливе питання.

—  Яке ж це питання? — спитав Крінос.

— Чи вони, ті люди, хотіли стати тюльпанами? Тоді засміявся хрипко Крінос і заблискотів очима, аж вогники в них запахкотіли.

—  А це ти повинна спитати в них сама,— сказав він,— Я ж пропоную: стань тюльпаном, і про все дізнаєшся. А не хочеш ставати тюльпаном, піди спитай у них теж. Я тим часом тут хмизу назбираю...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.docx)Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.docx
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.fb2)Valerii_shevchuk_panna_kvitiv.fb2