Валерій Шевчук - Срібне молоко (сторінка 11)

– Не піду! – сказала вперто Гапка. – Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.

– Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! – гаркнув піп. – Скажи-но, Насте, – звернувся до невістки, – ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?

– Було темно, – сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. – Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!

На те слово ожили двоє: перша – Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий – сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.

– Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, – розважно проказав, – бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.

– Тоді розплутай! – гостро скрикнув піп. – Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.

– Може, й так, – розсудливо сказав пономар, – а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!

– А яка ж мара вилазила у вікно? – зойкнула Гапка.

– Яка мара, скажу, – спокійно повів пономар. – Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!

І він якось дивно скривився, а водночас блимнув з-під лоба такою смоляною хвилею, що хто в ту хвилю потрапив, то мусив зіщулитися, і собі почуваючись винуватим.

Усі присутні, за винятком Явдохи, порозкривали роти, в цей час і двері привідчинилися і в них вистромився паньматчин ніс із бородавкою, чи бородавка з носом, і знову зависла тиша, тільки Явдоха легко всміхнулася.

– Я б, може, щось і сказала, – знову озвалася Настя, Гапчина невістка. – Але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!

– Що іще? – зиркнув на неї вовком панотець.

– Ні, боюся! – знітилася невістка.

– Не бійся, а кажи, – мовив панотець. – Нічого тобі не станеться!

– Бачите, – ніяково продовжила невістка. – Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…

Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.

– Та не тягни жилу! – скрикнув панотець.

– Та розгніваєтеся, – смикнула головою невістка. – Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.

І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:

– Та що ти мелеш, дурна бабо!

– Тепер, панотче дайте мені слово, – сказала голосно і впевнено Явдоха. – Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.

– Оце вже набреше! – сказала до невістки Гапка, яка перша після оніміння повернулася до тями. Але Явдоха в її бік і оком не повела.

– Все було, як розповів пан дяк, – повіла рівно Явдоха. – Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха такого потертого жупанця не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.

– То це ти мене злодійкою хочеш зробити? – верескнула ще на вищій ноті Гапка, аж паньматка, яка знову висунула з-за дверей носа, сама їх і причинила, прищемивши таки ту бородавку, бо за дверима зашипіло, начебто ховався за ними Змій. І дяк Григорій Комарницький, почувши те шипіння, мимохіть здригнувся й печально подумав, що й сюди він, Змій, заповз. І хоч через вікна попової хати цідилося доста світла, але те світло було драглисто-сіре, важке, налите духом, що його надихав панотець після нещасливо спожитих паньматчиних страв, і цей дух, подумав фігурно дяк Григорій, точнісінько такий, який буває у зміїв, коли вони розтуляють у польоті пащеки, торкаючись однією губою неба, а другою землі. Може, тому дяк нерушно задививсь у вікно й побачив кілька речей: дерева, які звідсіля проглядалися, одяглись у сірі кожухи, а на верхівках їхніх клубочився туман, через що здалося Комарницькому: прийшли до попової хати й спинилися біля неї й ці свідки, всі одноногі, але понурі, головаті й товстопузі; а ще він побачив воза, котрий не так їхав, як плив у тумані, але страшенно повільно. І на возі тому сидів чи то чоловік, чи лис у людській подобизні, і той лис мав устромленого до рота цибуха, з якого звивався повівець диму. І можливо, саме цей лис і надимів отого туману, та й, коли казати правду, печально подумав дяк, то він і сам напустив немало туману в цьому світі, а оце зараз натхненно напускає його і люба йому Явдоха, бо розцвіла перед ним, як соняшник, і від позирів на того соняшника щось ніжно млоїло в Григорія під серцем, адже вигороджувала його, а заодно й себе, але його втопити увіч не бажала. Але він утоплений був: у цьому колодязі попової хати, між дерев'яних облич, між диму, що його пускав лис-візниця (захотілося закурити, аж у грудях засмоктало); а ще подумав: цього разу він не такий розумний і красномовний, як тоді, в житомирському суді, і то тому, що цей туман: слів, хмар, присмерку в хаті – не був начинений його власним димом, а отже, не зміг доладу й розговоритися. А Явдоха в цей час говорила, що зовсім не робить із Гапки злодійку, бо вірить, що та вкрала дякового жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб учинити із нею, Явдохою, посвар і наклепати на неї, чесну жінку.

– Кажеш, чесна? – не втерпів панотець, який уже отямився від одкриття Гапчиної невістки і сколошкав гострим рухом собі бороду, хоча та й так стриміла навсібіч, ніби хтось її уже смикав. – А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар нам відомим зробив: забивав його не раз? І хто його відбивав?

– Відбивала я, – рівно повіла Явдоха, – і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, пономар, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу вчинила так тому, бо в хату зайшов гість, я й пішла відхилити те віконце, а ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця, повішеного ним на кілку. Ото вони мене у віконці й побачили, але я, почувши, що хтось ходить, сховалася, щоб їх не сполошити, а таки вислідити. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не побачила. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, як і двері, і саме в той час, панотче, й увійшов у ті розчинені двері мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну й недомашню, чим було, тим і пригощала.

І Явдоха, виповівши все те, всміхнулася гордо, і може, тільки ледь-ледь лукаво. І всі так заслухалися її плавкої та розумної мови, що знову порозкривали роти, навіть паньматка не витримала за дверима і ширше їх відчинила; увіч задоволений тим одкриттям був і панотець, який аж бороду собі пригладив, а дяк Григорій Комарницький позирнув на Явдоху широкими і щасливими очима; тільки пономар сидів пригнічений, змалілий і, здалося дякові, з прогризеною головою, адже Явдоха увіч призналася, що не раз ту голову гризла, й дивився з-під лоба чорним, а трохи й морочним поглядом. Відтак уразився дяк од того погляду, бо то не був позир плохого чоловіка, а світилася там затверділа й розколена смола, а може, й управлена в ту смолу криця. І він, дяк Григорій Комарницький, подумав, що із цим чоловіком треба бути вельми обачним, а ще зміркував: цього разу одмінцем став не він, а вона, Явдоха, бо її лице вже не світилося до нього ясно, а поступово крижаніло, навіть погляд став холодний, а вуста із пишних та сласних учинилися десь такі, які вже давно були в її ворогині – Гапки. Це помітила, здається, і Гапка, бо втягла у вузенькі плечі гарбузяну голівку, ніби хотіла зробитися меншою, адже була жіночка, як це не раз тут повідалося, метикована, отож злякалася: чи не стане в цьому сутінному колодязі попової хати обвинувачена й оганьблена сама замість цієї хльорки, що дивилася на неї пронизливо й морозяно і обличчя якої також здерев'яніло, як це було перед цим у них Усіх, коли повсідалися на лаві, крім неї самої. І дяк Іван Комарницький твердо пізнав: Змій у цьому просторі був, він і досі влазить, втягуючись через вікно, за яким стояли одноногі велетні в кожухах та широких шапках, сюди та обплітає, заплутує всіх у сірі, прозорі кільця свого тлустого тіла, а може, черевом цього Змія і стала тепер попова хата, а вони всі, навіть паньматка у дверях, тихо в ньому варяться.

Перший вийшов із оніміння піп, він аж струснувся, щоб прийти до тями, ще раз пригладив сколошкану бороду й обдивився всіх, котрі бовванами позавмирали на лавці біля столу, бо всі вони в цей мент найбільше подобали на витесаних із пеньків почвар, і нічого живого не було в жодного, навіть у пономаря, який уже погасив крицяну смолу в своїх очах, навіть приплющився, нічим з-поміж інших не вирізняючись.

– Вона бреше, панотче, – кволо, як до смерти змерзла пташка, пропищала Гапка, і ЇЇ голос прогучав немічно, полохливо та жалюгідно. – Бреше, бреше, і ще раз бреше!

– А ти докажи, що брешу, – повільно й ніби втомлено сказала Явдоха, адже й вона після того потужного мислительного зусилля охляла, а отже, перетворилася на такого ж, як усі, боввана.

– Гаразд, – сказав рішуче панотець, вже не впадаючи, як це чинив перед цим, у канікулу, і хоч цього разу стояв спиною до дверей, за якими стовбичила паньматка, простяг руку позад себе і ті двері причинив, цього разу таки прищемивши цікавого носа своєї половини, аж та знову засичала, хоч дяк у цій хвилі був твердо переконаний, що то сичить Змій, а може, то був у того Змія такий спосіб реготатися. – Гаразд! – повторив піп цілком розважно й навіть спокійно. – Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш, і нутро моє чує, що тут щось не так…

– Бреше, бреше! – тоненько зойкнула, як до смерти змерзла пташка, Гапка.

– І тебе, Гапко, я б посадив поруч із Явдохою в куну, бо, може, й ти брешеш, бо всіх вас, баб, водить на мотузочку чортяка. Він вас доладу й розбирає, а може, й ні.

Гапчин рот уражено розтулився, показуючи попсовані зуби, а очиці стали круглі, наче вишні, а ще й почервоніли так, ніби не до кінця дозрілі вишні.

– Забирайтеся з моєї хати всі! – гаркнув піп. – А ти, пономарю, й ти, Явдохо, залишіться, маю до вас мову осібну! І всі почали не так виходити, як вислизати з попової хати: першою Гапка, яка при тому затравлено озирнулася, за нею її невістка Настя, яка не озиралася, хіба наклала на вуста скошену всмішку, через що здавалася криворотенькою, а вже за ними, привідставши, й дяк Григорій Комарницький, який також поменшав у зрості, а голубі очі його стали такої ж барви, як цей туман та Змій, котрого вони полишали в поповій хаті.

 

7

 

Туман довго не протримався, бо, може, й був пущений Змієм для покриття дійства, що відбувалось у поповій хаті, тож коли пристрасті вляглися, Змій із радости став крилатим, злетів у висо-кость, помахав крильми, і тумана та й хмари розвіяв та розігнав. Натомість знову з'явилося сонце, і дяк ревно віддався своїм обов'язкам, тобто почав научати школярів, даючи непутящим чосу, і тільки після обіду, а на обід була шкільна каша без жодної присмачки та й без хліба, подобрів і почав розучувати зі школярами нищинські вірші, які сам і складав, і дітям ця наука була миліша за псалтирну або часословну, отож проказували вірші з печальним наспівом чи й прививаннями, з чого дяк був цілком задоволений, отож вечір зустрів із миром у душі, а коли це траплялося, сідав, як звично, на ґанку та й поринав у екстатичного акта кушпелення, а заодно любив переганяти все, що відбулося, цього ж разу те, що діялось у поповій хаті, і конклюзії його були б утішні, коли б не відчуття легкої тривоги, якої не міг позбутися, не зважаючи на те, що вечір вдався погідний, а ще край неба з'явилася холодна, розсвічена бляха чи щит великого місяця, і простір навдокіл почав заливатися срібним молоком, а дяк печально подумав, що в цьому селі навряд чи хтось би захотів зараз пригостити його молоком справжнім, отож задовольнявся хоч би цим примарним.

І саме в цей мент він уздрів на порожній вулиці хитляву, майже розмиту постать, котра хилиталася, як маятник дзиґаря, а довкола тієї розхитаної постаті щось ніби бігало менше, але що саме, розібрати до ладу не міг, бо світ ближчий був задимлений з його таки люльки, адже в сутінку міг не остерігатися й пускав дим в усі шпари, які існували в його голові, хоча, правду кажучи, в його заспокоєному мозкові таки мигнула думонька: а чи не до нього прибивається у молочних хвилях вечора отой п'яний а ще й із псом? І дяк відставив від рота кушпельку, відтак дим зійшов з його очей, тобто перестав пускати через них, а постать у цей час наблизилася, і Григорій здивовано признав у ній пономаря, легковажно виснувавши: а чи не послала його Явдоха, щоб запросити до себе, де вони б і відсвяткували сьогоднішню перемогу над лихим Явдошиним ворогом, власне, ворогинею Гапкою?

Але пономар, доплентавши до шкільного ґанку, раптом став, мов укопаний, так само став і його пес, який при господарі не виявив до дяка жодних ознак прихильности, і дякове серце важко гупнуло, адже уздрів у срібному молоці вечора не пригідне й прихильне обличчя, а таки кам'яне; очі ж Івана Пошивайла зоріли на дяка десь так, як у поповій хаті, ніби в смолу були застромлені двоє крицевих мечів чи ножів.

– Щось хотів сказати, Іване? – спитав обережно дяк, кинувши туди й сюди оком, ніби готуючи собі шлях до втечі.

– Еге ж, – сталевим голосом промовив пономар. – Хотів щось сказати.

– Про те, що виповів вам по відході панотець? – спитав трохи підхлібно дяк.

– І про те, – мовив пономар, а дяк відзначив подумки, що той зовсім не п'яний, а коли й випив, то лише для хоробрости.

– То що сказав панотець?

– Здер од мене дві лисячі шкури із тих, що я забив собі на шапку, – сказав крижаним голосом Іван, – а ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

– Овва! – зчудувався Комарницький. – То він Явдосі не повірив?

– Не повірив, – сказав Іван, а його пес при цьому присів і невідь-чому облизався, по-девотському позираючи на дяка, – бо і я їй не повірив.

– Чому ж не повірив? – нетямковито спитав дяк.

– А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

– Чи ж ловив її на спросному ділі? – спитав дяк, ще раз кинувши туди-сюди очима.

– Не зловив, але знаю, – сказав залізно пономар. – І не такий я дурний, як всі ви думаєте. І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.

– Але з чого взяв, Іване? – зчудовано згукнув дяк.

– Бо то моя жінка, – незворушно, але затято мовив Іван. – І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим, бо диму, коли зайшов, у хаті й не було. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо дуже набив черево моїм наїдком.

Пес при цьому гавкнув, ніби ствердив сказане, а може, нагадав собі смак з'їденої дякової, а точніше, пономаревої курки.

– Хай і так, Іване, – мирно відказав дяк. – Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що тоді й не доторкнувся до твоєї жінки.

– Бо не встиг, – залізно сказав пономар. – Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе, хоч би, може, й не хотів, до блуду вправить.

– Так не віриш своїй жінці? – спитав дяк.

– Бо то моя жінка, – мовив крицяно пономар. – Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, – і з пономаревих очей потекло таким холодом, а ще й смоляним, що дяк на ґанкові закляк, – що коли застану вас, а таки застану, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб'ю, як пса!

Пономаревий пес при цьому знову пригавкнув, ніби ствердив господареве слово, а мав потребу таке вчинити: за з'їдену курку до дяка неприязни не мав та й не міг відчувати.

– А коли не захочу блудити з твоєю жінкою? – спитав Комарницький.

– Захочеш, – сказав твердо пономар. – Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.

– То чого від мене бажаєш?

– Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!

– Це pro finale?[5] – спитав дяк.

– Так тебе профіналю, що кісточок із тебе не знайдуть.

– Ну що ж, Іване, подумаю, – не захотів відразу здаватися Комарницький.

– Маєш ніч, отож і думай! – тим-таки крижаним тоном повів пономар.

І тут сталося щось незрозуміле із псом. Він раптом звівся на рівні, наїжачив шерстину і почав люто гарчати на дяка, очевидно, вже цілковито забувши про з'їдену курку, а може, тільки тепер збагнувши, що курка була таки пономарева.

– Думай, дяче, але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!

Розвернувся круто й пішов геть, зовсім не хилитаючись. Пес перестав гарчати, гавкнув кілька разів, але більше для годиться, й подався за господарем, вряди-годи на дяка озираючись, ніби просячи вибачення за свою неприязнь, до якої мусив удатися.

Дяк Григорій Комарницький, саме той, котрий склав знамениту, бо й тут, на Полтавщині, її співали, пісню про комара, що його зірвала з дерева життя шуря-буря наших пристрастей, сидів на ґанку, ніби кілком прибитий. Смокнув раз-другий люльку, але та погасла; набрав до рота гіркої смоли, отож з обридженням її виплюнув. Місяць у небі зменшився, підбився вгору і лив на село, дерева, на поля, котрі звідсіля проглядалися, на дорогу срібним молоком, отож здалося дякові, що все навдокіл присипав легкий сніговий пил, хоч було тепер літо, а може, цей пил насипався від крижаного пономаревого голосу. І холодне світло пройшло через благеньку одежину Комарницького, адже жупанця йому так і не повернули, і помалу почало студити його серце, легені, селезінку, печінку, шлунка із неперетравленою кашею і той послід, що від неї в кишках відклався. І напівзамерзлий язик Григорія Комарницького виповів до того несвітського місяця, котрий дивився йому лице в лице:

– Ну що ж, mйdius est ante tempus, quam post vulneratam causam remedium quastere.[6]

Він встав і раптом побачив, що ота срібна дорога, що м'яко світилася, засипана порохом місячного проміння, вже й не дорога, а лискучелуский велетенський Змій, котрий повзе в засинений простір і десь там, у глибині посріблених, ще недожатих піль щезає. І він почув те, що завжди, коли кликала його дорога – далекий печальний покрик сірого журавля, бо над головою й справді прошелестіли темні крила, а погук був розлогий, тужливий, а може, трохи й розпачливий. І дякові раптом здалося, бо страх ополоскав його стиснуте серце, що там, у покритому срібною пеленою полі, йдуть, розсипавшись у лаву, семеро чорних дядьків, які аж тепер доспіли в погоні за ним до цього села. І дяк Григорій Комарницький вирішив таки не чекати, поки мине ця залита молоком ніч, зайшов до школи, де бавилися, як уміли, школярі-сироти, і, не зважаючи на них та й не відповідаючи на їхні запитання, зібрав свою мантику,[7] поклав у неї книжки і лінійку, закинув мантику на плече і, знову-таки, не сказавши жодного слова здивованим школярам, виступив на ґанок, де поранило його очі яскраве місячне проміння. Але й від того не зворушився, а повільно потягся за срібним Змієм, що повів його із села в поле, але не в тому скерунку, де уявлювані ним, бовваніли семеро тіней чорних дядьків, а в тому, куди полетів, тужливо покрикуючи, сірий і понікуди смутний журавель.

 


[1] Сонце сідає (лат.).

 

[2] Земля, обагрена кров'ю (лат.).

 

[3] Течія дня (лат.).

 

[4] Куна – залізна скаба із замком, якою приковували покараних за переступ до дзвіниці чи церкви під час відправи.

 

[5] Остаточно (лат.)

 

[6] Ліпше вчасно дошукатися поради, ніж бути зруйнованим (лат. ).

 

[7] Мантика – торба.

 

 

Сторінка 11 з 11 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2