Валерій Шевчук - Срібне молоко (сторінка 7)

І вона сама взяла плящину та з булькотом почала наливати, і рідина в горнятка справді потекла сива, десь така, як срібне молоко місячного сутінку, а в ніздрі Григорія Комарницького гостро бухнув солодкий сивушаний пах. Тоді він збагнув, що той корч, якого проковтнув, мав не одну кореневу галузку, а принаймні дві, бо йому закорчило вже не в грудях, а в животі, в який сьогодні потрапило їжі таки небагато, бо яка там їжа в школі: кваша і шматок напівзасохлого хліба. Але й та кваша і хліб давно в його шлунку навіки пропали, і прірва знову роздзявила рота, а коли таке трапляється, то всілякі остережки, навіть доброчесні, які людина посильно втримує, десь безслідно діваються. Отож дяк хильнув сивушки, яка потекла по кишках гаряча, аж палюча, збуджуючи і струшуючи ними, і взявся до миски з борщем, наминаючи його з присьорбом, було-бо що.

– Оце так борщик! Лагомина – не борщик! – сказав він.

– І не тільки борщик, – заспівала Ядоха, – а ще галушечки з курятинкою, а ще стегенце, а ще холодник, а ще карасики у сметані. Пробуйте, пробуйте, пане дяче, і не треба мене соромитися.

Але пан дяк і не думав соромитися. Він пив і глитав уже цілком нестримно, навіть язик у нього розв'язався – і їхня мова потекла, як молочна ріка між кисільних берегів, а може, як дві річки, що зливаються в одну, ладно при тому поєднуючись. А живіт його наповнювався й тугішав, аж ставав як бубон, солодка млість потекла тілом, відтак почала творити іншу з іншого, так би мовити, джерела. І дяк, уже втрачаючи гострий інтерес до їжі, здобував інтереса солодшого, бо супроти нього цвіло, яскрилося, світилося, ясніло, палахкотіло кругле Явдошине личко, а очі не тільки варили в собі іскри, а й самі ставали світлом. І те світло лилося не як мертве світило надворі, а як живе, гаряче, ніби в кожному оці з іскор позапалювалося по крихітному багаттю. А шарлатні вуста при цьому мило всміхалися, а перлові зуби біло вилискували, а теплий рожевий язик заклично з-за них вигулькував, а білі руки вряди-годи випливали й плавали над столом, щоб підлити в горнятка чи підкласти наїдку, а круглі плечі чи підіймалися, чи опускались, а все те разом покривала тепла, рожева чи жовто-рожева імла, яка творить дива навіть там, де їх ніхто не сподівається. І пан дяк гостро пізнав, що йому вельми хочеться зловити отих лебедів, що так вільно плавають над столом, і припасти до них солодким цілунком, щоб удихнути їхнього духа, бо того, який допливав від цієї жіночки віддаля, ставало йому увіч замало.

Але тут сталося те, чого вони не сподівалися. Двері, які так і залишилися відчинені, тільки тепер рипнули вдруге, натомість різко розхилилися хатні, що вели до покою, в якому сиділи, і на порозі виросло щось чорне, одоробляне, котре мало кам'яне обличчя, а може, й не обличчя, а щось подібне до задимленого казана, з якого звисало два вуси, як гадючки, і з-під тих гадючок залізно спалахнули зуби, і з-за них бухнуло грізно:

– А це що таке? Бенкети справляєш, коли мене нема вдома?

І вони обоє, Явдоха і дяк, разом туди обернулись і позавмирали так, що самі стали схожими на одоробла: очі поробилися круглі й порожні, а лиця сірі, ніби вицвілі. Мов правець ударив дяка Григорія Комарницького – не міг і пальцем кивнути, але Явдоха була не така: відразу ж схаменулася і молочний голосок заспівав якнайсолодше:

– О, добре, що прийшов, Іване, бо до нас пан дяк у гості завітали.

– То, може, піду закличу людей? – залізно сказав пономар Іван Пошивайло, бо Явдоха була пономарка. – І вони засвідчать вашу невшетечність, скурві діти?

– Бійся Бога, Іване! – вигукнула Явдоха. – Чи ти здурів, чи сп'янів? І як смієш таке казати на мене, чесну жону?

– Чесна жона? – прорипів, як тільки-но двері, Іван. – Ото я зараз зачиню вас у хаті й піду гукати людей, щоб побачили, яка в мене чесна жона.

І темне одоробло із казаном замість голови висунулось у сінці, ляско заплеснуло двері, при цьому чутно стало, як щось із того боку під двері підсувається, а ще щось сопіло й ніби зубами скреготало.

І зависла тиша. Ніколи в житті дяк Григорій Комарницький, автор славної на всю Україну пісні про комара, котрий оженився на мусі, не чув подібної тиші, бо така з'являється тільки тоді, коли має грянути шуря-буря: і що більша шуря-буря гряде, то більша перед нею тиша настає. Але й ту не можна порівняти із цією.

– Що робитимемо? – прошепотів Григорій.

– Та він нікуди не пішов, – озвалася тихцем Явдоха. – Підсунув діжку та й сидить на ній. Іване! – сказала голосно. – Чуєш, Іване!

– Чого тобі? – буркнув після паузи з-за дверей чорний голос.

– Ну, чого ти звурдився, як скипіле молоко? – ніжно сказала Явдоха. – Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї порядности!

– То це ти порядна, скурва дочко! – гримнув з-за дверей чорний голос. – Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!

– Не ображай мене, Іване, бо тіпун тобі сяде на язика! – суворо сказала Явдоха. – Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?

За дверима запала глибока мовчанка.

– Може, якось утечу? – шепнув дяк.

– Отам комірчина, – тицьнула Явдоха, – а в ній віконце… Ну, чого ти мовчиш, довбне? – скрикнула голосно. – Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й пляшчину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?

– Казав, – бовкнув із-за дверей Іван.

І поки велася та балачка, дяк Григорій Комарницький, в якому не тільки прокинувся, а й тарабанив об ґрати грудей заєць, навпшиньках перейшов покоя, а коли озвався голос Пошивайла, відчинив двері, боячись, що вони зариплять, але ці двері виявилися змащені, можливо, не він один ними ходив, і дяк із полегшеним зітханням уступив досередини – комірчина була залита срібним місячним сяйвом.

Явдошина ж балачка за його спиною тривала.

– Казав, казав, телепню! – вискуче гукнула Явдоха. – А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!

– Але ж прийшов, коли мене не було, – м'якше відказав пономар.

– Та чи знав, що тебе нема? – крикнула Явдоха. – Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленнии накрив його, наче мішком.

– Гостила ж його? – гукнув із-за дверей голос.

– Гостила, – різко відказала Явдоха. – Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!

І знову-таки, поки велася ота балачка, пан дяк Григорій Комарницький спробував, чи й справді відчиняється віконце в комірку. Виявилося, що так; можливо, відчинялося не раз при подібній оказії. Тож дяк скрушно зітхнув удруге, але зміркував, що в жупані крізь те вікно не пролізе, а ще, чого доброго, порве. Тому зняв жупанця і викинув назовні, і тільки тоді, хекнувши і підстрибнувши, просунув у віконце голову і почав не так вилазити, як викорчовуватися з тієї хати, але на перешкоді стало те, що надто наївся. Коли б не це, то він легко б у віконце проліз і накивав би п'ятами, а втікати вмів, хоч і не завжди щасливо. Але на перепоні став живіт, набитий їжею по зав'язку, який зробився ніби казанок, тобто чимось подібним до Пошивайлової голови, або ж бубон, отож той бубонець і заклинився у проймі. Холодний піт почав литися з голови Комарницького, скрапуючи у срібну пітьму, бо одне діло, коли чоловік застане вдома бенкетника, а інше, коли люди зловлять застрялого у вікні любаса – тоді відбрехатися, що тільки гостив у цьому домі, аж ніяк не вдасться. І він закректав і засопів, і сіяв холодний піт у холодну траву. І вибалушував очі, але не міг продертися ані вперед, ані назад, аж тихо зойкнув, і цей зойк почула з покою Явдоха, миттю зметикувала, що сталося, скочила до комірчини, схопила дяка за ноги і почала втягувати назад, переконавшись, що виштовхнути його з хати не вдасться. І це було як у казці про ріпку, одне тільки, що ріпкою був живий чоловік, але в казках завжди вживаються алегорії, отож вони, зрештою, як у казці про ріпку, й попадали, а може, і їм допомогла якась таємнича миша цієї ночі.

– Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться, – зашипіла Явдоха Комарницькому на вухо.

– Чого це ти замовкла, скурва дочко! – загорлав за дверима пономар, очевидячки взявши підозру, чи не займаються зачинені любасним ділом.

– Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, Що сказала, – мовила гостро Явдоха, коли дяк знову всівся до столу. – Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз'їжився, як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо ти, телепню, дурню і нетудисвіте! – при цьому що довше Явдоха говорила, то більше її голос переходив у верещання.

– Гаразд, – примирливо сказав за дверима Іван Пошивайло. – Може, я й погарячкував, але скажи: чи годиться жінці приймати гостей у відсутність чоловіка?

– А скажи мені й ти, – по-гадючому засичала Явдоха. – Коли прийшов, двері були зачинені?

– Та ж ні, – ніяково озвався Іван.

– А коли б я мала щось лихе щодо тебе на думці, то чи лишила б двері незачиненими?

У сінях удруге зависла тиша, відтак почулося, як щось відсувається, двері розчинилися, і в них знову постало одоробло, але вже не з таким чавунним обличчям.

– Не дурій, Іване, – м'яко сказала, знову вживаючи заспівних інтонацій, Явдоха, – бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?

– Голодний, – буркнув Іван, підозріло оглядаючи дяка Григорія Комарницького, який спокійнісінько сидів за столом, навіть не дивлячись на нього, а ще пильніше озирнув свою жіночку, яка любо до нього всміхалася.

– Мені так здається, пані господине, – поважно сказав Григорій, – що прийшов до вас із гостиною не в час.

І він звівся на весь зріст, а тоді й довершив, не гублячи гонору:

– Отож вибачте, що вчинив у вас колотнечу, й дозвольте мені піти.

– Сідайте, пане дяче, – мовила наказово Явдохо, – бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки.

І голос у Явдохи здригнувся, а з лівого її ока поповзла, напевне, дуже солона сльоза, а може, то була й не сльоза, а тоненька, спрозорена змійка. Іван Пошивайло засопів, бо не міг байдуже переносити жіночих сліз, озирнувся, ніби збирався звідсіля втекти, але вчасно збагнув, що тікати нічого й нікуди, бо це таки його дім.

– Та годі тобі, перестань-бо кричать! – змовив примирливо. – Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді…

– І що вийде по правді? – верескнула Явдоха.

– Та нічого, – ніяково сказав Іван. – Може, я й справді не те… Давайте, пане дяче, вип'ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.

– А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси? – переможно проказала Явдоха.

– І це правда, – згодився Іван, сідаючи до столу. – Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так!

І він почав наливати в горнятка сивуху; дивно було те, що цього разу їх на столі виявилося три.

 

3

 

І вони всі троє відчули, що в цю мить у небі засвітилася нова зоря, зоря миру. І та зоря, як архангел Михаїл, а може, то й був архангел, прискочила на золотому коні місяця до того дому, в якому лежав, загорнувши в себе всі темні кутки, чи навпаки, заповнивши ті кутки собою, Змій, і вдарила золотим списом Змія в голову, аж посипалися іскри, а може, це іскри посипалися з очей пономаря Івана Пошивайла, бо з ним завше це траплялося, коли випивав сивухи: на очі вибивалося по сльозині, в сльозинах заламувалося світло, а йому здавалося, що сипляться з очей іскри, отож він і дивувався. І той Змій, зачаєний по кутках, може б, щасливо здох від стрімкого удару архангельського списа, спущеного із зорі миру, коли б не ще одна випадковість, а всі випадковості, знав із досвіду дяк Григорій Комарницький, є нещасними в природі своїй. Бо коли ото велася сварка, пізно ввечері проходила повз хату Пошивайлів, чи, може, чорт її наніс, Гапка Дмитриха з невісткою, вони й почули галас із пономаревої хати.

– Га! – сказала Гапка. – Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?

– Та ж не глуха, – сказала невістка. – А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?

І це було сказано саме в той час, коли дяк намагався вилізти У віконце, але так і не зумів. Зрештою із пройми зник, і то було обом жінкам як короткочасне видіння.

– Тут щось не те, – звузила очі Гапка. – А ходімо підглянемо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2