Валерій Шевчук - Срібне молоко (сторінка 8)

І вони, як дві кішки, одна чорна, а друга біла, пішли на м'яких лапках, ледве торкаючись землі. Але одна із них зашпорталась у купанці дяка Григорія Комарницького і ледве не впала.

– А це що за нещастя? – скрикнула невістка, бо це вона ледве не впала.

– І-і-і! Жупан, – сапнула щасливо Гапка. – Дай-но сюди!

І вже безперешкодно вони дісталися до вікна й прикипіли до скла. Але побачили мирну сцену, бо саме в цей момент і дяк, і пономар досягли згоди, й обидві жінки достояли під вікном, доки всі не сіли до столу і не випили мирову, одночасно закидаючи голови, щоб догідніше вилити горілку до рота, а ще жінки побачили за столом кругловиду й понікуди задоволену Явдоху, яка цвіла усмішкою, але не пила, бо куди солодшого трунку заживала: зуміла вкоськати свого дурного чоловіка, та й здобути в хаті мир.

– Е-ге-ге! – сказала Гапка. – Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем… З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка попливе й покрутиться. Ходімо, і не дивись мені на те стидоморисько!

І їх забрала пітьма, як забирає всіх кішок, котрі тільки в темряві й бачать по-справжньому світ.

У того, хто читатиме цю оповідь, може закономірно виникнути запитання: а що ж пономаревий пес? Адже й справді: коли б був пес, то, звикши до коханців своєї господині, він, може б, на них і не галасував, але тут з'явилися істоти супротилежного гатунку, тобто кішкоподібні, а який нормальний пес таке б витримав? Скажемо, що пес у цьому обійсті був, але солодко спав й уві сні бачив, може, не архангела на золотому коні й із золотим списом (від такого сну можна перелякатися й прокинутися), а костомашшя від курки, яку поїдав господинин гість, а ще всілякі смаковиті недоїдки – подібні ж сни бувають у собак такі солодкі, що вони під той час не прокидаються, бо в їхніх животах солодко вариться сік у передчутті доброї роботи.

Але він, той Явдошин пес, мав звичку трохи підступну, бо хоча й справді не ганяв господининих любашів, коли ті прилазили, але неодмінно прокидався, коли ті виходили, і вже тоді відпроводжував їх при звичному собачому етикеті, примушуючи любаша бігти так, що той ледве-ледве устигав до перелазу, а, розігнаний бувши, не перелазив, а перелітав вийстя, отож Явдошиного перелаза ліпше було назвати перельотом чи переметом, бо любаші через нього таки переметувалися; щоправда, переметом на Волині, це вже знав дяк, звуть рибальську снасть, через яку риба не завжди переметується. Чому ж той Пошивайлів пес так непослідовно чинив? А через мудрість і відданість дому своєму. Бо коли спершу не гавкав на господининих любашів, то догоджав господині, а коли потім їх ганяв, то догоджав господареві. Так сталося й цього разу – ось чому дяк Григорій Комарницький не дістав спромоги розшукати в темряві свого жупанця, хоча навкруги й не темрява стояла, а густо розлите срібне молоко з місячного проміння. І саме це Григорія непомірно стурбувало, бо хотів не хотів, а добре знав право: коли жупанця завтра вранці знайде пономар, то і Явдошина промовна вправність нічого не зарадить. Через це дяк Григорій Комарницький, переметнувшись через перемета-перелаза, не побіг чимдуж до школи, як би це зробив іншого разу, радий бувши, що вискочив із халепи, а намацав у кишені пакунка, що йому всунула щиросердна Явдоха, в якому була недоїдена ним-таки курка. Тож витяг того пакунка і дав понюхати псу, який стояв лапами на перелазі і яро догоджав своєму господарю. І це подіяло на пса казково, той миттю перестав гавкати, принизливо заскавулів і замотиляв хвостом, адже справджувався його солодкий сон, може, навіть більшою мірою, як це привиджувалося, бо хоч і були в курки кістки, але ще більше м'яса, а ще й печеного, а такими речами господиня свого пса не розбещувала. Дяк жбурнув пакунка в протилежний від віконця куток пономаревої садиби, і пес галопом помчав туди, сам же дяк знову переметнувся через перелаза і почав повзати по мокрій траві, вимацуючи те, чого в ній уже не було, бо де йому було здогадатися про існування чортом висланих кішок у жіночій подобі, тобто Гапки Дмитрихи та її невістки. Отож дяк рачкував аж доти, доки пес не зжер разом із торбинкою пакунка із недоїденою дяком куркою, а відтак повернувся до нього, але цього разу не гавкав, а почав і собі нюшити засипану місячним промінням траву, був-бо трохи недотумкуватий і хибно гадав, що Дяк вилапує в траві ще одного пакунка з недоїденою куркою.

А над ними розцвівся аж понікуди розпаношений місяць, натужувався й надимався, бо нелегка то праця для нічного світила лити стільки світла, а може, хотів у певний спосіб допомогти своєму нічному компану, але трудився дарма, бо дяковий Жупанець у цей час мирно лежав під кисло-солодкою пахвою Гапки Дмитрихи і потожерно того кисло-солодкого духа заковтував, адже він, той жупанець, стільки часу покривав тіло свого господаря, що не міг не набратися його духу, а кажуть же люди: «Який пан, такий і жупан», а ще: «Який пан, такі його слуги».

Серце в дяка Комарницького, коли звівся, обшукавши простору значно більше, ніж той, у який конечно мав упасти жупанець, голосно колотилося в грудях, десь так, як копистка, якою збивається рідке тісто хоч і тією капосною Гапкою, котра й завдала йому стільки клопоту; від того й сам ніби ставав таким тістом; пес біля нього, безнадійно прокрутившись і так і не збагнувши, чого шукає цей його тимчасовий добродійник, кілька разів заклично гавкнув, подаючи дякові до розважку, що він радо б поласував куркою ще, але Григорій на нього уваги не звертав, бо в нього в голові ламалася думка: де міг подітися той клятий жупанець? І він подибав із двору, потрушуючи головою і печально прочуваючи власного смутного образа, а ще дяк наливався щедро срібним молоком, від якого не з'явилося доброго настрою, а все якась розтягла й розтривожена печаль, саме та печаль, котра гонить його ось уже кілька років із Поділля на Волинь, а з Волині сюди, в Полтавський полк, але ніде не знаходить він спокою, ані радости, ані щастя, бо скрізь, хоч і не завжди однаково, обов'язково в щось улізе, тобто завше знаходить його одна і та ж біда.

І він повільно побрів порожньою сільською вулицею, густо синьо-біло засніченою місячним сяйвом; у голові ще гуляли зелені вітри від випитої сивухи, а переобтяжений живіт нагадував оброслого зіллям чи водяним лишайником каменя в тихій річці, який більше тяжив і вадив, аніж усолоджував: і омивала його лице вода тієї річечки, схожої на молочну з кисільними берегами; і губи його були гірко заквашені, адже не міг не згадати: таке вже з ним було, ще на Поділлі, у селі Воронині. Тоді він щасливо злігся із Педорою, невісткою такого собі Пентюха, господаря не так поважного, як плохого, в якого був такий самий, як і батько, син, і його, так само як пономаря, звали Іваном. І вони, дяк із Педорою, гаряче любилися, не дуже зважаючи на обох Пентюхів, бо це Педора сказала дякові так чинити, а Пентюхи не дуже на них зважали. Але знайшлися добрі люди, Олекса та Степан Чучучуки, а ще Гаврило та Калістрат Чучі, які засіли в засідку одного чудового вечора, коли в садках щасливо плакали солов'ї і повітря від паху садів ставало таке густе, що, коли б у нього вставити фляшу, яку дяк ніс до Педори, то вона б у тому повітрі загрузла і не впала б на землю. Він же, дяк Григорій Комарницький (а трапилося це ще до того, як склав знамениту пісню про комара, який захотів оженитися на мусі) радісно прокрадався до Педори, засипаний золотом солов'їного співу, і саме тоді, коли, натхненним бувши, з'єднав своє тіло з не менш натхненним Педориним, підглядачі-засідники і з'явилися в стодолі, де коханці звили собі гніздечко. Дяк стрілою кинувся на горище і був би втік, коли б не схопив його за ноги Степан Чучучук та й стяг долі, відтак усі четверо стали довкола й проспівали пісню, яка була із двозвуччя: «Чу-чу-чу, чу-чу-чу!» – можливо тому, що в усіх було те погане «чу» у прізвищах; а ще вони заспівали пригідне до назви того села: «Кар, кар, кар, украв дяк чужий товар»; відтак обрізали м поли, а ще зняли з кілка дбайливо повішеного Григорієм жупанця, але не цього, який пропав зараз, а того, якого дяк мав перед оцим, забрали й пляшку з горілкою, якій не судилося бути вставленою в густу товщ пахучого повітря, а не випили її коханці перед зляганням, бо дуже відчулися запаленими. Але ті кляті Чуки, згадував печально дяк Григорій Комарницький, учинили нерозважну помилку, бо, як інстиґатори, не пішли наступного дня до розправи, а протримали лице доказу аж три дні, і то з простої причини: першого дня випили дякову горілку, але стало їм мало, тож застановили дякового жупанця, чого стало досить, але нікуди не змогли піти. Другого ж дня вирішили, що шинкар за жупанця мав би дати ще кілька фляш, а замість застави забрати його собі, що й сталося, отож і другого дня піти до розправи не змогли, а рушили туди тільки третього, однак на допиті Педора заявила себе невинною, бо нібито підпила, а дяк прокрався до неї цілком несвідомої, тут їх панове інстиґатори й застали – принаймні так йому, дякові, про це оповів його щирий приятель, також дяк Степан Щука, який саме на ту подію в село нагодився. Він же, Григорій Комарницький, того всього не дочекався, бо, хоча й не взяв поли в руки (були-бо інстигаторами обрізані), а таки спершу на чотирьох, а тоді на двох чкурнув із Ворониного із величеньким спритом, при тому так, що коли б хто захотів його затримати, то навряд чи зміг би – мчав, аж для чужих очей зробився невидимий. Педорі ж великого лиха, оповів Степан Щука, судні не вчинили, бо інстиґатори загаялися із ставленням До розправи, а ще й продали шинкареві жупанця, тобто ніби вкрали його замість подати до суду, за що й самі зазнали кару, бо заплатили за того ніби краденого жупанця урядове та судове. Педору ж повели до мосту, розіклали на дошках і випарили так, Що вона ледве тих дощок не пропекла.

Ось яку печальну й недобру історію спогадав Григорій Комарницький, а недобру тому, бо й там був задіяний жупанець, і дяк сп'янілою головою, а може, перенабитим животом загнітив у собі страх: хтозна, подумав, чи не підібрав його жупанця й цього разу якийсь заповзятливий інстиґатор, адже це село також було з тих, де всі про все знають, та й чи є на цій землі села інакші? І саме цей страх змусив бідашного Григорія зацьковано озирнутися навдокіл, бо його вдруге огорнула така мертва тиша, яка буває перед шурею-бурею, і він розумно подумав, хоча й гуляли в його голові зелені вітри: чи не накивати й тепер відразу п'ятами? Але річ у тім, що в це село прийшов знедавнечки, а ще був непомірно утяжений отим каменем-животом, адже міцно повечеряв не раз, а таки двічі, а коли в людини в голові віють зелені вітри, а на плечах чи в животі – важезна каменюка, то чи далеко такий омохчілий забіжить? А ще стримало дяка те (може, і цьому посприяли зелені вітри), що в усі ті рази, коли мусив бігти світ за очі, винуватий він, кажучи правду, таки був, цього ж разу до Явдохи ані доторкнувся, отже, гріха не творив, а повечеряти голодному дяку-вчителю в добросердної господині – хіба це гріх? Окрім того, втомився від довгого переходу з Волині на Лівобережжя, і тіло його не просто просило, а прагло перепочинку – ось чому так неохоче розглядався тут на жіночок і прийняв Явдошині запросини. Отож дяк вирішив трохи зачекати, а ще піти до Пошивайлів уранці, сказавши, що жупанця він скинув, бо на нього наскочив собака і за полу схопив, відтак зможе, напевно, разом з Іваном Пошивайлом жупанця в тому клятому обійсті й відшукати.

Зітхнув важко й розчавив свій страх десь так, як давив вошу, коли знаходив в одежі чи в чуприні.

 

4

 

І ось знову так само, як колись у Троянові, дяк Григорій Комарницький сидів на порозі школи, поклавши на підняте коліно правого ліктя, а в долоню втуливши підборіддя з покуйовдженою чи злиплою борідкою, зі схожим на солому волоссям, що вибивалося з-під шапки-оглавка, з очима небесної барви, які ніби померли чи обкурилися димом. Ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося пасемко, і та рука вряди-годи підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст. Але диму з вух та очей не випускав, тільки з рота та носа, відтак над головою в нього закрутився прозорий німб (але не як у святих, бо у святих німб зі світла) – із диму, і той дим був ніби друге покриття на його голову, що більше нагадувало капелюха, а не оглавка. І саме в цей час вийшла із двору з дяковим жупанцем під пахвою Гапка Дмитриха, бо їй не терпілося якнайкраще поставити «лице» перед сільським отаманом Олексієм Рудченком. Отож чинила вона не в примір згаданим Чукам, бо жінки в таких справах метикованіші. Але наразі застановилася, побачила-бо на шкільному ґанку яскраво освітленого ранішнім сонцем дяка Комарницького, при тому так яскраво, що той ніби опрозорився, а може, димовий став; скажемо, що здалеку вона дякової люльки не добачила знову-таки через той дим. І Гапка остереглася йти повз школу, бо змикитила: дяк легко впізнає свого жупанця, отож хоч яка була моторна з бігу, але навряд чи від дяка втече. Гапка вирішила школу й димового дяка, яскраво освітленого ранішнім сонцем, таки обійти, відтак знову заскочила до двору, щоб перейти городами й вигулькнути з того боку, звідкіля було ближче до сільської управи – тоді б вона, може, мети й досягла б, тобто добігла б до управи швидше від дяка, коли б її примітив і погнався б.

Але ця мудрасна жіночка не врахувала однієї речі, якої не могла знати, не зважаючи на свою кебетливість: саме в той мент, коли вигулькнула зі свого двору із жупанцем під пахвою, дяк Григорій Комарницький невідь-чому випустив дим не лише ротом та носом, а й очима та вухами, а коли це траплялося, то мозок його не лише обкурювався, а більше прочищався, очі ж здобували здатність бачити те, чого звичайні люди не видять, і ті пильні очі вмить засікли Гапку із жупанцем під пахвою, коли та спинилася загадана: йти повз школу чи не йти? І цього було досить, щоб дяк пізнав свого жупанця, навіть почув кисло-солодкий дух Гапчиної пахви, а відтак її вже зі своїх очей не спускав. Але бігти за Гапкою й не подумав, а тільки безвідривно стежив, як та скрадається городами, озираючись, ніби жупанця вкрала. Але й до управи не пішла, бо дорогою зупинилася ще раз, – стрілила їй до голови думка, що сільський отаман ще напевне у власному обійсті, а обійстя те було від школи та дяка на ґанку з протилежного боку – це давало Гапці немалу перевагу, що зрозумів і Комарницький: так ніввіки її не дожене. А оскільки Гапка, як і Явдоха, мала ззаду голови третє, пильно сховане волоссям око (очевидячки, то була особлива признака білих голів Цього села), то те око чомусь почало непокоїтися, і це буває так, як непокояться люди, зустрічаючись із іншими простовіч: один дивиться погрозливо, а інший хоче його обдурити. Але думати над цим у Гапки не було вже часу, бо входила в обійстя сільського отамана, а той стояв у дворі, як копиця, але не така розшарпана, як це бувають копиці справжні, а твердо гладка, отож то була ніби закам'яніла копиця. У руці ця подоба тримала поважну палицю, а очі були ніби з чистого олива вилиті.

– А чого це ти, бабо, – сказав отаман, – через городи скрадаєшся? Мало тобі вулиці?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.docx
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2)Valerii_shevchuk_sribne_moloko.fb2