Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 17)

     — А залога там стоїть яка-небудь? — спитав Ворон.

     — Залога? Немає нікого. Анахтеми як поколошкали сестер, то й пішли собі далі, а наших… — дідок затнувся, блимнув па міліціонерів і виправився: — А бандитів… — тут він уже геть прикусив язика, бо знав же, хто перед ним стоїть, а таке, як у попіл торохнув.

     — Ну-ну, — підохотив його Ворон, ховаючи в бороду усміх. — А бандитів також не чути?

     — Зараз там нікого немає, крім черниць та послушниць, тих, що єпископ Миколай дозволив узяти на постриг, — знов завів своєї старий, щоб од гріха чимдалі. — Ще ігуменя є та піп Іван, старий такий, що й за поріг не виходить.

     — Я не про них питаю, — перебив його Ворон, гостро глянувши на міліціонерів.

     — Правду каже старий, — підтакнув гугнявий. — Немає ні тих, ні тих.

     Другий міліціонер зіщулився, сидів і не дихав, — його маленьке личко було надуте, мов у того хом'ячка, що за кожною щокою приховав по жмені пшениці.

     — Але на весну вони повернуться, і не сумлівайтеся, — знов увернув дідок і хвацько підбив пужалном свою шапку-вушанку ще вище на лоба.

     — Хто повернеться? — не зрозумів гугнявий.

     — Та хто ж, — дідок опинився між двох вогнів, хоч розірвися. — Той, кому треба, той і повернеться. Хай тіки запахне весною.

     — Поїхали, коні мерзнуть, — сказав гугнявий, бачачи, що старий готовий розбалакувати тут до вечора.

     — А ти такий добросердий? — насмішкувато спитав Ворон, трохи розчарований тим, що вийшла така мирна балачка.

     — У мене робота, — огризнувся гугнявий. — А тепер день короткий, нема коли теревенити.

     Це він бовкнув зайве. Ворон уже хотів попрощатися, але йому не сподобався тон, на який перейшов старший міліціонер.

     — і о ви мене так і не вгостите? — поправив він карабін.

     — Ну от, починається…

     — Від курива я б не відмовився.

     Гугнявий поліз у ящик і дістав дві пачки махорки.

     — На, ти такої, мабуть, ще не курив. Кременчуцька «восьмьорка»!

     — Не курив, — погодився Ворон. — І хлопці мої не курили. Що ж ти нам дав — на дві затяжки? Дай хоча б із десяток.

     Той поліз у ящик і відрахував ще вісім пачок.

     — Жмикрут ти нещасний. Я сказав десять. І сірників побільше.

     — У мене накладна, — м'явся гугнявий. — Що я скажу?..

     — Те, що казав завжди: пограбували бандити. І дякуй Богові, що з вами старий чоловік, а то б я забрав усе разом з підводою. Мені до хлопців треба вернутися з гостинцями. І мила давай, щоб було чим мотузки намилювати, коли вішатимемо московських прихвоснів.

     Ворон набрав у сідельну сакву махорки, сірників, мила, потім дістав із кишені пачку совєтських рублів.

     — У вас це сміття ще ходить?

     — А чого ж, — кивнув гугнявий, сторожко дивлячись на Ворона. — І гривні ходять, і такі, тільки такі вже пішли на мільйони.

     — Тут вистачить вам з головою, — Ворон простягнув йому пачку банкнот, гугнявий, повагавшись, боязко її взяв.

     — Ну, якщо так, то чого ж…

     — А ти нічого не чув і не бачив, — Ворон весело подивився на хом'ячка, нахилився і враз насунув йому міліцейського кашкета на носа. — Зрозумів?

     Хом'ячок якось так чудно кавкнув, розтуливши, нарешті, рота, і Воронові здалося, що з тої дірочки випало кілька зернин.

     — Рушайте, батьку, — сказав він до дідка.

     Коли підвода від'їхала сажнів на тридцять, Ворон, склавши долоні «рупором», гукнув навздогін старому:

     — На весну вони повернуться! Чуєте, батьку? Обов'язково повернуться!

     Дідок його почув, бо кінцем пужална ще вище підбив свою шапку-вушанку і так потряс батогом, ніби подавав якийсь особливий знак.

     Ворон розпечатав пачку махорки, закурив. Це не бакун, але подиміти можна. Він розвернув коня. Якщо в «Мотрі» самі черниці, то чого туди їхати? Уже без вагань пустив Мудея в напрямку Жаботина, щоб далі взяти на Смілу. Дорога була неблизька, але, якщо обійдеться без пригод, на вечір він буде під Лебедином, Знов скрутив товстеньку цигарку з того тютюну, якого підсипав йому Вовкулака. Пихнув два рази димом, смачно затягся, прислухаючись, як у голові колобродить легкий туманець.

     …Так отож про Куземка. Не збирався він нікуди втікати з табору, хоча Вовкулака прямо йому натякнув, що знає, куди і чого той так часто їздив. Натякнув, а потім ще й мучився думкою, що сам під'юджував брата на втечу.

     Коли це наступного дня вже під вечір бачить Вовкулака, що з Куземком діло погане. Рука, яку він носив на перев'язі-черезплічнику, посиніла, якась пропасниця б'є його, бідного, так, що зубів не зведе докупи. Еге, братику, каже Вовкулака, та в тебе ж вогневиця, мерщій їдь до Філіца, бо ти не те що руки позбудешся, а й сам перекинешся. Куземко ж затявся: ні та й ні, воно, каже, минеться, ось побач, що до ранку попустить. Вовкулака тоді побіг до Гризла, так і так, каже, вогневиця у брата, треба мерщій до лікаря, інакше біда. Гризло звелів, щоб той їхав негайно, а Куземко знов за своє: уперся, як кілок у тин, не поїду, і все. Ну, то я тебе силою завезу, каже йому Вовкулака, зв'яжу, як снопа, й завезу чи до Філіца, чи до чорта лисого, а вмирати отут не дам.

     Не віриш мені, сказав тоді з жалем Куземко, хочеш під конвоєм мене до дохтора везти. Та як уже хоч, тільки їдь швидше, відповів Вовкулака, і брат похитнувся: проведи мене, каже, за ліс, а далі я сам. І ледве ногою в стремено влучив, Вовкулака підсадив його на коня — поїхали.

     За лісом вони попрощалися. Вовкулака видобув із-за підкладки золоту миколаївську десятку, убгав Куземкові в долоню: передай Філіцу від мене привіт. Хай зробить укол, промиє рану, перев'яже, а вдома вже перележиш на горищі.

     Минуло, може, днів зо два, як уже Вовкулака проситься до Гризла: поїду, каже, в Звенигородку, подивлюся, як там брат, бо чогось душа моя не на місці. Проскочу, каже, туди та назад, довідаюся, чи він хоч живий, чи не відтяв там йому Філіц руку по само плече. Їдь, каже Гризло.

    

     Окульбачив Вовкулака свого румака і вирушив на Звенигородку — там верст, може, з десять було. Затемна обминув Вільхівець, Озірну, спустився згори до Гнилого Тікича, щоб луками попід вербами непомітно в'їхати на свій куток на околиці, що Пісками звався. Ясною видалася та серпнева ніч — місяця не було, а зірок висипало стільки, що видно за версту.

     Там у березі на відлюдді стояла невеличка стодола, тепер уже мовби й нічия, але сіно, кошене на луках, було в ній завжди. Вовкулака сам тут не раз підночовував, тільки цього разу стодола, видно, була зайнята, бо ще зоддалік він помітив припнутих біля неї двох осідланих коней. Щоб не випробовувати удачу, Вовкулака хотів тихенько об'їхати цю місцину, та щось його зупинило.

     Що? Вовкулаці стало недобре. Лихе передчуття, яке марудило його відтоді, як попрощався з Куземком, тепер стислося в грудях тісним клубком. Спершу він розгледів білого в чорних латках жеребця-таркача, а потім упізнав і братового вороного.

     Свого коня Вовкулака прив'язав за стодолою до обчухраної вербички, що стриміла біля ожереду, а далі не знав, що робити.

     Тобто не знав, з чого почати, боявся того, що буде далі, і тільки якась невидима сила підштовхувала його в спину — давай, давай, ти про це здогадувався давно. Вовкулака підійшов до дверей стодоли, рябий таркач і вороний сторожко повели в його бік головами, котрийсь із них тихо форкнув.

     Хоча йшлося тільки до півночі, йому здавалося, що вже розвидняється, так ясно світили ті зорі. І що більше світлішало в березі, то темніше робилося в його голові. Двері не піддалися, вони були на защіпці зсередини, і Вовкулака навіть зрадів, що має часину для роздумів, що та вирішальна хвилина настане пізніше. Він повернувся за стодолу, сів під ожередом, з якого його кінь уже посмикував сінце, взяв і собі в зуби стеблину і, пожовуючи її, замислився. Можна, звичайно, підождати до ранку, поки хтось нарешті вийде зі стодоли, але такі жданики не для нього. По-перше, завидна Вовкулака міг тут ускочити в яку завгодно халепу, а по-друге, він, нічний вояка, не любив робити вдень того, що можна зробити вночі. Гупати в двері, викликаючи брата, — теж дурне, бо невідомо, чи йому відчинять, а якщо відчинять, то хто?

     Залишалось одне: розібрати сніпки на покрівлі, тихо прокрастися всередину, а там воно покаже. На те і ніч, щоб колошкати сонних курей на сідалі. Можна було ще запалити стодолу й виглядати, хто звідти вискочить, але тоді вийде багато гармидеру, на пожежу збіжаться «красниє соколята» й не дадуть Вовкулаці побалакати з братиком. А він мусить сказати йому щось дуже важливе. Якби не ця заковика, то легше за все було б підперти знадвору двері, черкнути сірником, скочити на коня — і гори воно все вогнем.

     Отак міркував собі Вовкулака, жуючи бадилину, і вже збирався дертися на стодолу, щоб розшивати сніпки, придивлявся, з якого боку це краще зробити, знов підійшов до дверей, аж раптом почув, що хтось шкребеться у них з того боку. Він ледве встиг відскочити й заховатися за причілком. Причаївся, прислухався. Хтось вийшов надвір.

     Вовкулака дістав кольта й одним оком виглянув з-за рогу.

     Його нижня щелепа одвисла, і всі тридцять два зуби вищирилися, синьо засвітившись проти нічного неба. Те, що він побачив, ошелешило Вовкулаку.

     Ціля, тоненька, як голка, з розпущеним волоссям вийшла зі стодоли в шкіряній жакетці, накинутій на голе тіло, з-під тієї розхристаної жакетки вповні визирали її великі колихкі груди, що теж блакитно світилися проти зоряного неба. А нижче на Цілі були тільки рожеві панталони, такі короткі й благенькі, що Вовкулака ніколи таких не бачив, він навіть не підозрював, що таке можна носити. Коли Ціля, задерши руки, солодко потяглася й жакетка теж підскочила вгору, йому здалося, що ті панталончики зіскочили з неї. Та ні, наступної миті вона сама стягла їх трохи не до колін, відкриваючи свою випуклу, вкриту лискучим волоссям срамоту, потім присіла і пружний струмінь зашелестів у траву, зашипів так гучно, що білий у чорних латках таркач та вороний разом попіднімали голови, нашорошивши вуха. Мабуть, подумали, що в траві шелестить гадюка.

     Вовкулака геть розгубився, він не знав, як повестися в такому становищі, коли й підглядати соромно, й одвернутися нема дурних. А Ціля, як на те, довго, дуже довго дзюркотіла в траву, наче виливала з нори ховрашка. Та ось вона вже натягувала панталони, а він, бідний, досі не знав, що робити. Ось вона рушила до дверей, зараз прочинить їх… і тоді Вовкулака одним стрибком опинився позад неї, лівою рукою затиснув Цілі рота, такого великого, що ледве помістився в його долоні, а правою, в якій був кольт, обхопив за живіт й отак, тримаючи її поперед себе, зайшов у стодолу. Ціля не встигла й розібрати, яка нечиста сила її вхопила.

     — Добрий вечір, брате! — сказав Вовкулака.

     І тут він ледве не задихнувся від того, що побачив у тьмяному освітленні гасового ліхтаря, який висів на бантині. Під цим ліхтарем на застеленому сіні — рядно, подушка — сидів голий Куземко, прикрившись ізнизу до пояса тонкою ковдрою.

     Та не це вразило Вовкулаку. Він знав, що застане тут брата, знав ще тоді, коли впізнав біля стодоли Куземкового коня. Його приголомшило інше, щось настільки страшне й незбагненне, що він довго не міг прийти до тями, аби второпати, що ж це таке. Куземко, його красивий, наче знятий з картини, брат Куземко дивився на Вовкулаку трохи здивовано і мовби без страху, скоріше покора була в його печальних очах, ніби він знав, що брат рано чи пізно по нього прийде, але не думав, що прийде так швидко.

     Обіч нього на сіні лежав бравнінг, із кобури виглядав Цілин мавзер, але Куземко навіть не шарпнувся в той бік. Він сумирно дивився на брата, який тримав у міцних обіймах Цілю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2