Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 19)

     — Ой, на кого ж ти, соколе, нас покидаєш, у які краї вирушаєш? У краї темні, краї холодні, де дзвони не дзвонять, де люди не ходять…

     Вона квилила та примовляла з таким одчаєм, аж чорний ворон заслухався, — він давно вже примостився недалечко на комині хати, споглядаючи за цим дійством. Сухе тепло, що дихало з комина, приємно лоскотало йому підкрилля, тут можна було сидіти хоч і до ночі. Ворон любив спостерігати за похоронами, сприймав їх спокійно, а тут чогось просльозився, наче на старості літ став таким співчутливим. Насправді ж чорний ворон не дуже тим переймався, це потягло з комина димом, який зайшов йому в очі.

     Ворон крізь сльозу дивився на сани, що везли в сусіднє село неживого, проте знайомого йому партизана, і думав: ці доїздяться, що лісовики вкрадуть у них свого товариша і поховають його як годиться.

     А якщо ворон щось загадував наперед, то майже ніколи не помилявся.

   

               2

    

    

      «Полевому штабу ВУЧК во главе с тов. Михайловым после кропотливой агентурной работы и расширения осведомительной сети удалось склонить к амнистии членов холодноярского Повстанческого комитета Петренко, Темного, Чучупаку А.[24] и с ними 76 бандитов. Прошлое всех атаманов очень характерно. Все они бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность за «рідну неньку». Надо сказать, что явившиеся атаманы внешне выглядят довольно плохо, все они оборваны, истощены физически. Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела. В Холодном Яре есть мелкие одиночные шайки, преследующие исключительно уголовные цели, но все их члены, как ни странно, по национальности великороссы (саратовцы, уральцы, сибиряки) из бывших красноармейцев, ставших потом дезертирами. Это обиженный судьбой деклассированный элемент, который исчезнет сам по себе после общего оздоровления обстановки в Холодном Яре. Тем не менее, факты в некоторой степени разоблачают авантюрную природу и самого повстанкома. По данным разведки, в лесах зарыто золота и брильянтов на сумму в сотни миллионов рублей. Предпринимаются попытки поиска этих кладов. Характерно, что все бандиты отказываются покинуть родные места, поэтому есть большое подозрение, что амнистия для них — это только вынужденная временная передышка, после которой они продолжат борьбу».

      (Із доповіді таємно-інформаційного відділу

      при Раді Народних Комісарів УРСР. № 154.)

    

     Рання тепла весна 21-го додала нам сил, підігріла надії. Уже на початку березня сонечко так припекло, що сніг клаптями падав з дерев, а на землі швидко осідав його ніздрюватий настил. Після зимового затишшя повстанський рух прокидався разом із лісом. Оживали бурлаки та місцеві заприсяжені[25] козаки, поверталися ті, хто пересидів зиму по хатах, приходили нові люди. Ми знов давали комуні поміж роги — шарпали червоні загони, громили совєтські установи, цукроварні, продовольчі склади, здобуваючи зброю, харчі, одяг, фураж. Вдало провели кілька операцій спільно з отаманами Хмарою, Загороднім, Гонтою-Лютим…

     Але що далі? Більшовики швидко зализували рани, їхні каральні загони поповнювалися, наші сили підупадали. Закордон на допомогу не поспішав, його обіцяне гасло міцно зачепилося за польський колючий дріт.

     Знов підкрадалася зневіра. Пішли на амнестію — важко повірити! — отамани Петренко, Дзиґар, Олекса Чучупака — наймолодший Василів брат… Цих уже зустрічали в Жаботині з полковим духовим оркестром, грали «Інтернаціонал», «заблудлих овець» вітали кременчуцькі чекісти Керкенер і Міхайлов. Не було там тільки нашого «друга» Птіцина…

    

    

* * *
    

     Почувши, як заскреготав засув, Птіцин підніс парабелум у витягнутій руці на рівень очей, та наступної миті майже засоромився такої поспішливості. На вході до погреба стояла красуня, яка вже приходила до Птіцина ночами, щоправда, лише в його сміливих фантазіях. Він ніколи її не бачив, але уявляв саме такою: юна, свіжа, цнотлива, з покірними, проте гарячими очима. Тільки прийшла вона не в білій сорочці, а в коротенькому кожушку, хоч надворі стояло літо. Видно, до погреба вирядилася надовго.

     — Добрий вечір, — незворушно привіталася дівчина, дивлячись у цівку тонкодулого парабелума.

     Птіцин поволі опустив пістолет.

     — Доб…рий.

     — Як ви сюди потрапили? — спитала вона, ніби не бачила відчиненої вгорі ляди.

     — Случайно.

     — І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.

     — Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся Птіцин.

     Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.

     — Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

     — І що далі? — спитала вона.

     — Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.

     Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.

     — Твая работа? — спитав він, показуючи очима на машинку.

     — Моя.

     — Зачєм тєбє ето нужно?

     — Бо я вас ненавиджу, — сказала вона.

     — Ти слішком юная, чтоби панімать, что такоє нєнавість. Тєбя кто-то заставіл ето дєлать. Кто?

     — Я сама.

     — Нє вєрю. Тєбє далі ету машінку, далі тєкст і вєлєлі пєчатать лістовкі, так вєдь? Ти дєлала ето под прінуждєнієм?

     — Не розберу, що ви кажете.

     — Ти плохо панімаєш па-рускі?

     — Розумію не все.

     Пошукавши іншого слова, Птіцин перепитав:

     — Кто-то пріказал тєбє пєчатать лістовкі?

     — Ніхто, я це робила сама.

     Раптом Птіцин побачив, що вона вся тремтить. Їй було страшно, дуже страшно, і вона з усіх сил намагалася стримати, приховати цей огидний холодний дрож.

     — Що ви зі мною зробите? — ворухнула безкровними губами.

     — Нє знаю. Я абязан тєбя арєстовать.

     — То чого ж ви ждете?

     — Я тєбє нє вєрю, — сказав Птіцин. — Ти должна мнє ва всьом прізнатся. Вазможно, тагда ми паступім па-другому.

     Птіцин відчув, що з його єством діється щось незвичайне.

     Щось давно забуте і зовсім недоречне як для такого моменту, але воно відбувалося поза його волею — те, що він зазнавав лише підлітком, коли близько торкався дівчини. Це було гостре збудження, що озивалося міцною чоловічою силою. Воно давно вже не навідувало Птіцина у присутності жінки, та зараз раптом прокинулося, і що більше він намагався про це не думати, то гостріше воно давало про себе знати.

     Ця дівчина зі сполотнілим обличчям і безкровними губами була в його руках, він міг робити з нею, що йому заманеться, але Птіцин не знав, як йому повестися далі. Він інстинктивно підійшов до неї й опустився навпочіпки, дивлячись в її налякані очі.

     — Как тєбя завут?

     — Уля.

     — Какоє красівоє імя. Паслушай, Уля. Ми всьо уладім. Нєльзя жє такой красівой дєвушке тєрять жізнь па глупому нєдаразумєнію. Атвєчать должни тє, кто винуділ тєбя к нєобдуманому поступку. Ти мєня панімаєш?

     Вона кивнула. Здається, після раптового переляку, що викликав у ній мимовільну агресію, дівчина оговталася.

     Він заткнув парабелума за пояс на попереку і взяв її руки в свої. Вони були дуже холодні.

     — Кто вєлєл тєбє пєчатать еті лістовкі? — спитав Птіцин, дивуючись, що вона не пручається.

     — Чорний Ворон.

     — Сам лічно?

     — Так, — сказала вона, дивлячись мимо Птіцина.

     — Он что, пріхаділ в етот дом сєводня?

     — Так, приходив. Я боюся його.

     — Он тєбє угрожал?

     — Ні. Але він убиває навіть своїх колишніх товаришів, які пішли з лісу.

     — Нічєво нє бойся, я защіщу тебя. Бєдная девочка…

     Він погладив її волосся. Цієї миті Птіцин справді її жалів і був готовий зробити для неї багато.

     — Я защіщу тєбя, Уля. Нікаму нє пазволю абідєть…

     Вона не опиналася його ніжностям. Птіцин аж знерухомів, коли дівчина схилила голову йому на плече.

     — Я хочу жити, — схлипуючи, сказала вона.

     — Да, да, канєшно, ти будєш жіть. — Птіцин знов гладив її волосся, вдихаючи його живий, дражливо-трав'янистий запах.

     — Справді? Ти мене не обманюєш? — вона підняла голову, глянула на нього покірними, проте гарячими очима.

     — Ну, что ти, Улєнька, что ти?..

     Враз її погляд ковзнув мимо нього, напружився.

     — Там, здається, хтось є, — показала вона очима на двері.

     Птіцин дістав з-за спини парабелума, підійшов до дверей, прислухався. Потім різко їх відчинив.

     — Нєту здєсь нікаво, успокойся, — сказав він, причиняючи двері.

     Трохи роздратований тим, що випустив її майже з обіймів, Птіцин рушив назад і побачив, що дівчина усміхається. Дивна усмішка тремтіла на її вустах, вона ширшала, ширшала, і раптом дівчина засміялася так голосно й білозубо, що він зніяковів і зіщулився, не розуміючи причини її сміху. Йому навіть майнула непрохана думка, що вона сміється з його чоловічої нерішучості.

     — А ти теж не дуже хоробрий, — сказала вона, усе ще схлипуючи нервовим сміхом. — Відразу побіг до дверей.

     І поки він, розгублений, думав, про який страх вона каже, дівчина миттю простягла йому руку, повернуту догори зап'ястям, ніби в дитячій грі передавала йому потаємний наперсток.

     — Візьми.

     Вона зробила це так швидко й невимушено, що він незчувся, як підставив долоню. Думав, там якась дрібничка, цікавинка — та ні, скоріше за все, він нічого не встиг подумати, бо в його руці опинилася важка й прохолодна, завбільшки з чималу картоплину, німецька «кукурудза».

     — Це тобі передав Чорний Ворон, — сказала вона.

     У її другій руці він ще встиг побачити висмикнуту чеку.

    

    

* * *
    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2