Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 20)

     Наші лави маліли, поповнення не було, та ми про нього вже й не думали. Остерігалися підісланих провокаторів, боялися зрад, які обступали нас дедалі щільніше. Що вже казати про сексотів, завербованих із колишніх наших вояків, якщо з'являлися цілі більшовицькі загони, котрі видавали себе за повстанців. Роз'їжджаючи селами, вони закликали сміливців разом боротися проти комуни, а потім тих, що йшли з ними, вбивали в найближчому лісі. Особливо заклятим був загін Дерези, сформований з наших таки перевертнів, що пішли служити в ЧК.

     Покручі, знаючи нашу мову і гасла, наробили чимало біди, поки ми їх не вистежили в Мурзинському лісі.

     Дереза — червонопикий здоровило з кривою люлькою в зубах — саме загітував у Мурзинцях семеро парубків, які тільки й ждали, щоб хтось посадив їх на коней. До загону пристало відразу троє рідних братів Момотів та ще четверо їхніх двоюрідних і троюрідних братусів, теж Момотів, бо в Мурзинцях чи не з півсела прозивалося Момотами. Усі семеро були майже на одне лице — кругловиді, смагляві, з качиними носами й лискучими очима.

     Дереза посадив їх на коней, яких тримав спеціально для новобранців, і, попихкуючи люлькою, повів загін на свою лісову «січ». Та ще не встигли сіроми отямитися від такого щастя, як їх уже піджидала смерть. Тільки-но в'їхали до Мурзинського лісу, аж тут на загін Дерези налетіли «будьонівці», оточили з усіх боків, і, треба сказати правду, найдужче злякалися братчики Момоти — семеро круглих облич ураз витяглися й зробилися довгобразими, ці семеро смаглявих облич умить побіліли, а їхні качині носи загострилися, як у мерців; оце так — ще не отримали зброї, а вже мусили полягти ні за цапову душу.

     Зате спокійним був Дереза. Він тільки підняв угору правицю й загорлав по-московському, аж люлька випала з рота:

     — Стойтє, братци, ми же сваі! Нє стрелять!

     Але ніхто й не збирався стріляти. Вершники взяли загін Дерези в щільне кільце і тільки тоді, як наблизилися майже впритул, він захвилювався: зношене обмундирування «будьонівців» та їхні неголені щоки сколихнули в ньому ще неусвідомлену тривогу.

     Тепер для нас важила кожна мить. Ще трохи — і він опам'ятається.

     — Пріказиваю немедленно сложіть оружіє, іначє ми будем стрелять! — наказав я.

     — Ви за ето атвєтітє ґалавой! — Дереза ще погрожував, приндився, але його командирська гоноровитість погасла. Він витяг із кобури револьвер і кинув його на землю.

     Після цього весь загін Дерези, як по команді, склав зброю — трофей був нівроку. А ще ж коні! Півсотні коней-зміїв, якщо рахувати і тих, на яких тепер сиділо семеро ошелешених братчиків Момотів, — їм, бідолахам, навіть не було чого складати до наших ніг, вони взагалі не могли допетрати, що тут відбувається, тож тільки лупали зляканими очима.

     — А теперь спєшіться! — гаркнув я і, коли вся та чекістська покидь позлазила з коней, сказав уже по-нашому: — А зараз, таваріщі самозванці, ми поведемо вас для повного з'ясування обставин!

     Дерезу охопив навальний страх — його червоне лице заціпеніло і взялося білими лишаями. Губи сіпнулися, чекіст хотів щось сказати, але не повертався язик — він зробився таким великим, що не поміщався в роті. Врешті-решт Дереза таки опанував себе й озирнувся до своїх головорізів.

     — Ми п-папалі в рукі б-бандітов, — сказав він, важко виштовхуючи слова. — Вінават, таваріщі, нас пєрєхітрілі.

     Момоти сторопіли ще дужче: отакої! — козаки виявилися москалями, а москалі в рогатих будьонівках — козаками. Світ перевернувся догори ногами. Однак їхні довгобразі обличчя поволі стали округлюватися, загострені, як у мерців, носи потроху знову кирпатіли, а коли я сказав, що їм нічого не буде, вони просто пошилися в дурні й можуть хоч зараз вертати додому, братчики Момоти геть ожили, їхні очі знов заблищали.

     — А можна — ми з вами? — нерішуче озвався один із Момотів, видно, найстарший брат, який першим прийшов до тями — він уже був кругловидий, качконосий, а на щойно блідому обличчі заграв смаглявий рум'янець.

     — З нами? — перепитав я. — Ні, хлопці, до нас отак легко не пристають. Спершу треба показати, на що ви здатні.

     — Дайте нам зброю! — вигукнув ще один Момот, мабуть, їхній середульший брат. — Ми зараз покажемо на оцих покручах! — Його руки, які ще недавно звисали вздовж тулуба, як мотузки, тепер зігнулися в ліктях і скидалися на шатуни молотарки.

     — Зі зброєю і дурний з ними впорається, — остудив його Вовкулака. — А ти спробуй так, голіруч. Чи для такого діла кишка тонка?

     — У кого — у нас кишка тонка? — вихопився наперед ще один Момот, зовсім хлопчисько, видно, їхній наймолодший брат. — Ви погано нас знаєте!

     — Ви погано нас знаєте! — підхопили в один голос усі братчики Момоти і, випнувши груди, подалися вперед настовбурчені і набичені, із зігнутими в ліктях руками-шатунами. — Голіруч — то й голіруч! — сказали вони. — Ану ведіть нас до Тікича!

     Гнилий Тікич протікав попід лісом, Гнилим його назвали ще тоді, як затхнулась у річці вода від татарської крові, тож я відразу змикитив, куди хилять братчики Момоти. Вони зросли на Тікичі і добре знали, де в цій річці яма чи коловерть, де тут зимують раки і де жаба цицьки дає.

     Ми повели загін Дерези до Тікича, і я вже вкотре подивувався, як зухвалі, нахраписті горлорізи покірно ідуть на страту, коли будь-який спротив уже не дає жодного шансу, тоді як покора ще лишає примарну надію.

     У лісі було тихо, а тут, на березі, дув холодний осінній вітер.

     Я наказав карателям роззутися й роздягтися. Щулячись на шмалькому вітрі, вони роздягайся до споднів. І тут я й сам розгубився, коли раптом побачив, що мої братчики Момоти теж усі як один роздягаються.

     — Виходь один на один, сучий тельбух! — гримнув найстарший брат Момот до Дерези, який у білих кальсонах, без люльки нічим не відрізнявся від решти перевертнів і намагався сховатися за їхніми спинами. — Виходь, подивимося, чия візьме!

     Однак Дереза не пристав на Момотову пропозицію помірятися силами, він знав, що його карта бита, що якби раптом сталося диво і він подужав цього сільського бугая, то надії на порятунок було б ще менше.

     І тоді найстарший брат Момот ухопив його за карк і поволік у річку, де вже при самому березі було їм по груди. Дереза і тут не опинався, лише коли залізний шатун занурив у воду його голову, він засмикався усім тілом, запручався руками й ногами, його шия у Момотовій п'ятірні стала твердою, як кістка, і минула добра хвилина, поки вона нарешті обм'якла. Пустивши бульби, Дереза розпружився й поволі пішов під воду, помандрував туди, де копошилися раки, а жаби згоряли від нетерпіння, кому б його дати цицьки.

     Після того всі Момоти заворушилися, жваво запрацювали шатунами, — хапаючи «сучих тельбухів» за в'язи, по черзі тягли їх у воду й топили. Один якось вирвався, кинувся пливти на той берег, але малий Момот пірнув, ухопив його невідомо за що, і тут уже нам довелося похвилюватися, коли вони обоє надовго щезли під водою.

     Решта братчиків шарпнулися було на допомогу, та найстарший брат Момот викинув їм упоперек руку: ані руш! Ми напружено вдивлялися в те місце, де з-під води на поверхню зринали бульби, я вже подумав собі, що даремно дозволив цю розвагу: а що, як хлопчина загине отак, ні сіло ні впало, у нас на очах, і тут боковим зором завважив, як щось зовсім голе-голісіньке стрибнуло в річку, майнувши чималим жеребчиком.

     Це в нашого китайця Ході урвався терпець. Через якийсь час на поверхню вихопилася голова найменшого Момота, який жадібно, з гиком, хапав ротом повітря, а трохи згодом поволі виринула і голова з косичкою. Третьої довбешки не було.

     Коли вони вийшли на берег, я побачив, що в малого Момота все тіло здряпане нігтями, навіть на шиї червоніла пасмуга, а Ході хоч би що — лише мокра косичка прилипла до потилиці.

     — Купася халясо, — сказав він, натягуючи штани.

     Братчики Момоти, мокрі, сині від холоду, дивилися на «сліпого» Ходю з цікавістю і добродушною підозрою.

     — Ну то як? — спитав найстарший брат. — Приймаєте нас до себе?

     — Скидайте і викручуйте підштаники, — сказав я. — Якщо вже йдете з нами, то соромитися нема чого.

     Так мій загін поповнився цілою чотою Момотів.

    

    

* * *
    

     Але тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини регулярного війська, як от, приміром, спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою витовкли до сотні «червінців». Виманивши чималу кавалерію на Хлипнівський ліс, ми скористалися перевіреним трюком, який називали «зав'язати коняці хвоста». Це коли наш загін кінноти спершу дратує ворога, викликає на себе, а потім «панічно втікає» до лісу, яким пролягає дорога. Коли червоні, збадьорені переслідуванням, і собі вскакують до лісу, ось тут і зав'язується конячий хвіст. Бо тільки тепер виявляється, що головна наша сила не в кінноті, а в піших козаках, які залягли вздовж лісової дороги з кулеметами та добрим запасом бомб. Тут наша піхота зав'язує ворожій кавалерії хвоста в такий вузол, що й назад уже не повернеш — там суцільний вогонь, і мчати вперед нема духу, бо той загін, який щойно втікав, тепер рішуче вертає назад.

     Так отож після тієї поразки більшовики знов заговорили про амнестію, і сам комісар 145-ї дивізії Дибенко запросив нас до свого штабу в Звенигородку на переговори. Все було узгоджено за суворими правилами військової дипломатії: вони прислали до нас заручників зі своїх старшин, які мали сидіти під вартою доти, поки ми домовлятимемося з їхнім начальством.

     Поїхало до Звенигородки нас четверо. Я взагалі був категорично проти цих переговорів, та зрештою вирішив, що краще поїхати самому, ніж покладатися на когось іншого, бо вже добре знав більшовицьких агітаторів. Ті напустять туману кому завгодно.

     Отаман Гонта-Лютий їхати до штабу червоних не захотів, послав замість себе сотника Бойка з козаком Чикирдою, а я, пориваючись якомога швидше довести це діло до кінця, взяв із собою китайця Ходю. Спочатку хотів підпрягти до такої важливої місії великого дипломата Вовкулаку, але він рішуче відмовився їхати до свого містечка навіть у ролі поважного парламентаря, і тут я його розумів. Вовкулака незатишно почувався, коли ми близько підходили до Звенигородки.

     Тож я вирішив узяти собі за ординарця Ходю. Після того, як ми його прихопили на Лебединській цукроварні під час вистави «Шельменко-денщик», Ходя без особливої муштри напрочуд швидко прижився в нашому загоні. Як тут і був. Хлопці підібрали йому низенького, проте швидкого і витривалого конястеповика монгольської породи, на якому Ходя сидів, як улитий, — його ноги колесом якраз і мали ту кривизну, що збігалася з вигинами кінського тулуба. Сидячи на своєму степовикові, Ходя скидався на якогось Тугай-бея, присланого кримським ханом козакам на підмогу. Він сам десь винишпорив коротку шаблю-палаша і вихав нею так спритно й моторно, що та шабелька мерехтіла в його руці, мов млинок. Коли ми вперше побачили, як Ходя вправляється сам із собою, перекидаючи шаблю з руки в руку, то подумали, що він циркач і зовсім не годиться для путньої роботи. Та потім у першому ж бою переконалися, що це не так, — Ходя виявився віртуозом рукопашної сутички. Усі здивувалися, як він легко дався тоді нам до рук.

     Чому так покірно поклав голову на колоду, прибравши косичку з потилиці? Жаль, що про все це не можна було його розпитати, бо Ходя, хоч і завчив наших слів чимало, але не вмів їх тулити докупи. Зате нас розумів з півслова, як добре вивчений пес.

     І ще одну ваду мав Ходя. Він був страшним ненажерою. Йому не вистачало каші, картоплі, сала, кулешу, хліба, всього того, що їли ми, і Ходя постійно щось вишукував у лісі таке, що кидав до рота. Він трощив листя з дерев, особливо з липи й шовковиці, жував коріння, кору, жолуді, їв слимаків, пташині яйця, часто пасся в траві, вишукуючи там дикий квасець і калачики.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2