Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 21)

     Перед тим як вирушати до червоного штабу, Ходя помив у Гнилому Тікичі голову, заплів косичку і зодягнув на себе… халат. Це був добротний стьобаний халат чоловічого крою, Ходя «купив» його на станції Цвіткове. В ешелоні, який ми тоді захопили, виявилося стільки обмундирування, взуття, амуніції та всілякого добра, що деякі козаки почали прямо там, на пероні, перевдягатися в нове, скидаючи з себе ношене-переношене лахміття. Щоправда, я тут-таки заборонив це робити, — стояла глупа ніч, тому в разі наступу червоних недовго було випадково встрелити і свого. Я тільки дозволив хлопцям нашвидку перевзутися, щоб менше лахів тягати в руках, та й собі підібрав нові кавалерійські чоботи й кілька пар лляної білизни. А от де саме, в якому контейнері Ходя роздобув стьобаного халата та м'які пантофлі, — не скажу. Бачив лишень, як незадовго перед тим він тінню прошмигнув до вартівника, що стовбичив у скверику на підступах до станційного приміщення, як блиснула в темряві його шабелина… А халат я побачив на ньому пізніше, коли Ходя, сяючи, як нова копійка, приміряв його на себе вже в таборі.

    

     І ось тепер, вибираючись на таку важливу й відповідальну зустріч із червоним командуванням, він вирішив зодягнути цей аристократичний балахон з бордового атласу. Халат був на нього великий, сягав до п'ят, але Ходя, підсмикнувши його до кісточок, так підперезався пояском, що вийшло якраз. Підкотив рукави і став схожим на китайського вельможу. Коли він стулив на грудях руки долоня до долоні і чемно вклонився, я подумав, що це навіть завелика честь для більшовицьких командирів — вести до них ось такого ґречного воїна.

     Але вирішили — поїхали. О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами (теж австрійськими) на грудях і дерев'яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо. Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом з халатом; пантофлі в стременах — це взагалі щось незвичайне.

     Супроводжував нас червоний курсант, мовчазний, трохи розгублений нашим парадним виглядом хохол у рудому кашкеті з надламаним козирком. Цілу дорогу він поглядав на нас з острахом і підозрою.

     До Звенигородки в'їхали ополудні з боку Гудзівки, біля якої стриміла, як пуп, невелика крута гора — настільки правильна в своїх обрисах, що закрадалася думка про її рукотворне походження. Це була Звенигора, справді насипана людськими руками ще за князівської України, і скидалася вона на високу могилу. На її вершині колись також був дзвін, який сповіщав про наближення ворога…

     На звенигородчан ми справили неабияке враження. Ніхто не вибігав на вулицю, не метушився, проте з-за кожного тину стирчали вуха і кілька пар очей приглядалося до цієї незвичайної процесії, що гордо прямувала до червоного штабу. Собаки не гавкали, а, підібгавши хвости, якось так чудно підвивали.

     Вартовий на пожежній каланчі, витріщившись на Ходю, трохи не впав униз головою.

     Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним — комбриг Кузякін.

     — Здорові були! — по-нашому привітався Дибенко, який теж носив чорну, але невеличку бороду.

     — Міласті просім! — увернув довгобразий Кузякін, сяючи поголеним черепом.

     Ми з гідністю злізли з коней, тільки Ходя скочив на землю з однією босою ногою, бо його права пантофля застрягла в стремені. Але Ходя не розгубився — мигцем прошмигнув під черевом степовика до правого стремена, надів пантофлю, виринув знов з-під коня і, стуливши на грудях долоні, чемно вклонився.

     Дибенко з Кузякіним так розгубилися, що й собі шанобливо кивнули головами. Вони відрекомендувалися. Дибенко додав:

     — Я тоже казак. Правда, із Брянщини, но в нас там хохлів півсела.

     Я представив їм членів нашої делегації.

     — Полковник Армії УНР Бойко! — виголосив я врочисто, підвищуючи сотника Бойка у званні.

     Той ткнув себе в груди києм-булавою, аж задзвеніли нагородні австрійські хрести.

     — Хорунжий гайдамацького полку Чикирда!

     Чикирда замість зробити короткий кивок головою так задер носа, що оселедець випорснув з-поза вуха й розгорнувся аж до пояса.

     — Представник Китаю в УНР Чань Хунь Мунь.

     Ходя, стуливши на грудях долоні, вклонився на три боки.

     — Атаман Цьорни Ворон, — пропищав він.

     Червоні командири перезирнулися. Ще б пак, я й сам розгубився. Після Ходиного «маневру» не знав, як назватися. Тому сказав просто:

     — Керівник української військової делегації.

     — Ми про вас трохи знаємо, — добродушно натякнув Дибенко. — Просимо дорогих гостей пообідати з нами!

     Наших коней повели до конов'язі, а ми з комісаром Дибенком, комбригом Кузякіним та ще двома червоними начальниками (видно, чекістами) зайшли до просторого класу гімназії, облаштованого під їдальню. Ось де було чому здивуватися!

     Довжелезний, через усю кімнату, стіл вгинався від наїдків і пійла. Чи вони думали, що нас сюди приїде ціла чота, чи ще когось ждали, але нагодувати й напоїти тут можна було півсотні людей або з десяток таких ненажер, як Ходя. Я бачив, як його зизі очі розчахнулися в різні боки, а гостренький борлак на горлянці заїздив угору-вниз.

     Чого тут тільки не було! Смажені кури, гуси, карасі в сметані, пироги, холодець, ковбаси, кров'янка, кисіль, яка хоч квашенина… не було тільки рису та ластів'ячих гнізд[26], але Ходя того добра не бачив і вдома.

     До столу сіли четвірками — по один бік ми, по другий — вони.

     Дибенко з великої гранчастої карафи налив усім самогону, на око видно — міцнющого, бо зверху по колу чарки збиралося намисто, і сам-таки першим узяв слово. Говорив він по-нашому непогано, як для вихідця з Брянщини, але дуже довго і нудно. Мовляв, українці вперше мають можливість жити по-людському, а в недалекій будучині тут потечуть молочні ріки…

     При цих словах навіть «сліпий» Ходя пустив очі під лоба і дивився на Дибенка вузенькими білими щілинами. Живіт йому зводило спазмами від запаху всіх отих страв, і Ходя навіть підозрював, що більшовики придумали для них страшну кару: оце лиш покажуть, скільки тут їдла, а тоді скажуть: або переходьте на наш бік, або до побачення.

     — А куди впадатимуть ті молочні ріки? — перебив я Дибенка. — У Волгу?

     Він зам'явся, думаючи, що б його таке відповісти, та на підмогу поспішив один із чекістів:

     — Он імєєт в віду ґаладающєє Паволжьє.

     — Тільки вкупі з Росією вільна Україна возможна, — сказав Дибенко. — Тому помогти голодним…

     Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.

     Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче до нього стояло. Глитав він усе підряд і разом — холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану й трубив її разом із кісткою. Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.

     — Бачите, — почав я, — справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…

     — І Китай, — раптом устромив свого носа Ходя.

     Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:

     — І Китай… А тепер ви мені — у моєму краї! — диктуєте свої вимоги.

     Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач, але той відмахнувся:

     — Нє нада, я всьо панімаю.

     — А якщо понімаєте, — підвищив я голос, — то дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?

     — Чьо он ґаваріт? — спитав Кузякін у Дибенка.

     — Он гаваріт, что в будущєм всьо акупітся, — переклав Дибенко.

     — Ні, — відповів я сам собі. — Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.

     — Чьо он ґаваріт? — знов перепитав Кузякін.

     — Он гаваріт, что ми слішком взискатєльни, — прошепотів Дибенко.

     — Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, — сказав я. — Хай згинуть усі заброди-живоїди!

     — Хао![27] — вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.

     — Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.

     — Кто — кітаєц? — не зрозумів Дибенко.

     — Да нєт, атаман.

     — Гаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.

     Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.

     Самогон справді був як вогонь і швидко вступав у кров.

     — А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, — то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

     Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

     Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

     — Хуня, — сказав Ходя китайською.

     Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось ураз перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.

     — Так чи інак, але ми повинні це показати всім, — поважно сказав сотник Бойко. — Кожен сам повинен вирішувати…

     Різкий тріск заглушив його подальші слова — то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.

     — Та припини ти врешті-решт начинятися! — визвірився до нього розчервонілий сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. — Слова не можна сказати!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2