Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 26)

     — А ти хіба хто?

     — Мене не буде, — сказав він.

     — Як не буде?

     — Сама знаєш.

     — Ти не кохаєш мене?

     — Ні, якраз я тебе дуже кохаю.

     — Повтори, — попросила вона.

     — Я тебе дуже-дуже кохаю.

     — Тоді чому тебе не буде з нами?

     — Ти знаєш, — повторив він.

     — Нічого я не знаю.

     — Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…

     — Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.

     — Що за тим кордоном робити? — спитав він.

     — Там багато наших, там наш уряд.

     — Нашого там уже нічого немає.

     — Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.

     — Могли б. Тільки це не для мене.

     — Чому?

     — Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».

     — Смерть не обирають, — сказала вона.

     — Але вона обирає…

     — Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.

     — Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.

     — А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?

     — Саме на таких могилах і проростає мета.

     — Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.

     — Чую. Чую, як своє серце.

     — Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.

     — Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.

     Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.

     — Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.

     — Я знаю, чого ти мене не любиш, — схлипнула вона.

     — Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.

     — Ні, ти розчарований. І я знаю чому.

     — Он як.

     — Тому що взяв мене не дівчиною.

     — Уперше чую, — здивувався він. — Уперше чую, що ти не дівчина.

     — Ти смієшся.

     — Чого б я сміявся?

     — Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, — сказала вона. — Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?

     — Навіщо?

     — Я думала, чоловікам це завжди цікаво.

     — Мені — ні, — сказав він.

     — Я хочу, щоб ти знав.

     — Мені це не цікаво.

     — Я мушу про це розповісти.

     — Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.

     — Як це — у тринадцять?

     — А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота — й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?

     Тіна озвалася не відразу.

     — Звідки ти взяв це? — нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.

     — Іди до мене. — Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.

     — Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.

     — Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

     Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, — і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.

     Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.

     — Як ти мене знайшла? — спитав він.

     — Де?

     — У церкві, на цукроварні, в шпиталі…

     — Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?

     — А в дивізійному штабі в Умані?

     — Ні, там я побачила тебе вперше.

     — І чому ж так швидко попрощалася?

     — Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.

     — Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.

     — Ні, не могли, — заперечила Тіна.

     — Чому?

     — Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.

     — Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «Вертайсь росою », я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне[32], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.

     — Де?

     — У бою.

     — Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.

     — Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.

     — Ти весь у шрамах.

     — Вони не болять.

     — Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.

     — А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.

     — Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.

     — Як у тебе все просто, — здивувався він.

     — Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.

     — То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.

     — Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.

     — Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

     — Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.

     — Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.

     — Що знав?

     — Що знадобиться тепла вода.

     — Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

     — Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

     — Це тільки означає, що я кохаю тебе.

     — Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

     — Справді?

     — Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

     Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

     Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

     — Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

     — Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

     Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

     Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

     — Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.

     — Яку дівчину?

     — Що рвала стиглі вишні.

     — А хіба з тобою не так було?

     — Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

     — Отож-бо.

     — Але звідки ти це міг знати?

     — Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

     — А що ти ще можеш про мене побачити?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2