Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 27)

     — Нічого. Мені й цього достатньо.

     Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

     — Але я повинна це розповісти.

     — Ти про що?

     — Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…

     Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

     — Мене зґвалтували «дайоші»[33].

     Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

     — Їх було троє, — сказала вона.

     — Припини.

     — Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

     — Я кохаю тебе, — сказав він.

     — До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — «жрать давай!» — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…

     Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:

     — Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — «я тєбє щас ето дишло засуну…» — і вдарив мене ззаду по голові…

     Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…

     Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.

     — Я мусила тобі це розповісти.

     Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.

     — Полегшало? — спитав він.

     — Так.

     — То й добре.

     Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.

     — Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.

     — Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?

     — Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.

     — Перестань, а то я…

     — А то що?

     — А то візьму дубця й надаю по сраці.

     — Надавай, надавай!

     Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.

     — Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.

     Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.

     — Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.

     — Хто? — не зрозумів Ворон.

     — Мудей.

     Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.

     — Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?

     — Я про тебе знаю усе.

     Господи, здається, так воно і було. «Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?» Зрозумів, моя пташко.

     — А що це означає — Мудей? — спитала вона.

     — Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.

     Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.

     — Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?

     — А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.

     — Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.

     Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[34] горілки, не забула й михайлика та сільничку.

     Він наповнив михайлика, подав Тіні.

     — Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.

     Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.

     — Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.

     — У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.

     — Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.

     Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.

     Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.

     — Дякую тобі, моя пташко.

     — Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.

     — Ти в мене дограєшся.

     — Знову візьмеш дубця?

     — Візьму добру палицю.

     Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.

     — Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.

     Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.

     — Ах!!!

     На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:

     — Де ти взяв таке диво?

     — Не бійся, не вкрав.

     Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.

     — Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.

     — Ти ще не таке заслужила. Приміряй.

     — На який палець?

     — А на який зодягають вінчальний перстень?

     — Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.

     — От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.

     — Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.

     — Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…

     Він ледь-ледь не сказав: «Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко».

     — Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.

     — Авжеж.

     — Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.

     — Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.

     — Чому?

     — Не питай і не сердься. Так треба.

     Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.

     — Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.

     — Коли зможу — дам знать. Я кохаю тебе, моя пташко.

     Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.

     А потім її сколихнуло глухе, протяжне «пу-гуі».

     Чи то сич прилетів і всівся на стрісі, чи, може, то кричала нещасна Лящева душа.

   

  

            РОЗДІЛ ДРУГИЙ

   

               1

    

     Якось уночі до них знову прибився Чорт — Вереміїв ад'ютант, що мав кругле совине лице і такий же, як у сови, закандзюблений ніс. Він підійшов до колиски, злегенька торкнувся її, зазирнув на дитину, аж недобре зробилося Ганнусі — чи не зурочить своїм булькатим оком? — потім дістав кисет, у якому замість тютюну дзвеніло кілька золотих п'ятірок, потрусив ним над колискою і поклав біля дитини.

     — Хлопчик чи дівчинка? — спитав Чорт.

     — Хлопчик, — відказала Ганнуся.

     — А як назвали?

     — Батько назве.

     — Правильно, — погодився Чорт.

     Він сказав, що для того й прийшов, аби вони не втрачали надію, і, випивши чарку та підвечерявши, розповів таку химерну історію, що Ганнуся з матір'ю не спали всю ніч. Почав, окаянний, з того, що Веремія недавно розстріляли в черкаському допрі, але стривайте, мої дорогенькі, не падайте духом, бо й тут усе повернулось навиворіт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2