Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 32)

     Вовкулака не міг такого слухати, він з дитиною на руках одійшов убік, відвернувся і, коли знов хотів зацмокати до немовляти, губи йому не склалися в трубочку. Вовкулака лиш плямкнув, дрібно закліпав обсмаленими повіками й далі не знав, що робити, але тут до нього озвалася Веремієва мати:

     — Синочку-голубчику, Богом тебе благаю, візьми це дитя й заховай десь на хуторах у добрих людей, бо ці знов приїдуть і вб'ють його, а ти заховай, у вас є свої люди по селах і хуторах, хай приймуть його, тільки нікому не кажуть, що це отамана Веремія синочок, бо вони його знайдуть і там.

     Вовкулака зовсім розгубився, адже мав іншу серйозну роботу, вони з Ходею і Біжу вже третій день шукали слідів «дайошів», та ще нічого не прочули за чужинця з червоною плямою на півщоки, оце ж у тих вивідинах вони й до цього села нагодилися і випадково натрапили на «чопів», вони, може, і їх обминули б, не маючи права ризикувати, бо ще не виконали загад отамана, але побачили, що нелюди привели на розстріл жінку з дитиною, то Вовкулака не витримав: їх небагато, впораємося.

     Вони трохи спізнилися й не врятували цю молодесеньку жінку, живим застали тільки дитя, яке тепер ось треба забрати з собою, бо як тут відмовиш, і Вовкулака вже міркував, де його можна залишити бодай тимчасово по дорозі на Телепине й Пастирське — саме туди стелився їм шлях.

     Хлопцям дитинка сподобалася, Ходя також узяв її на руки і так занявкав по-своєму, що немовля принишкло, як зачароване.

     — А як його звати? — спитав Вовкулака.

     — Ярко, — відказала Веремієва мати.

     — Не побивайтесь, матусю… Ярка я в обиду не дам.

     Перед тим, як повкидати трупи «чопів» у провалля, вони потрусили їхні кишені, й Вовкулака налапав у Гоцмана в галіфе дві золоті п'ятірки.

     — От шкуродерська морда! — він гидливо витер руки об штани, чвиркнув через нижню губу і вже хотів було ногою зіштовхнути труп у прірву, та враз передумав. Розсупонив Гоцмана в поясі, стяг із нього чоботи (нелегка це робота — зняти з мертвого хромовики) і, взявши галіфе знизу, де звужуються холоші, так тріпонув, що Гоцман полетів у провалля, а галіфе зосталися в руках у Вовкулаки. А чого добру пропадати?

     Старий чорний ворон, що сидів у посадці на ясені, і тут не проґавив нічого: він бачив, як Танасиха прикотила візочка, а потім вони удвох з Веремієвою матір'ю повезли Ганнусю додому. Чоловіки ж, поскидавши трупи в провалля, подалися своєю дорогою, і ворон пошкодував, що не встигне поживитися мертвечиною. Бо хто ж, як не він, мусив простежити за трьома молодцями й подивитися, де вони подінуть дитину.

   

               2

    

     Нарешті прибув до нас і Гамалій. Приїхали вони вдвох із Завірюхою на ту ж таки грабову просіку. Ми зумисне довго до них не виходили, придивлялися здалеку, як вони поведуться, — а раптом котрийсь спересердя обмовиться необережним словом чи ще якось видасть себе. Ми випробовували їхнє терпіння години зо дві.

     Гості нервово виглядали нас на просіці і вже хотіли їхати геть, аж тут із лісу викотився на гнідій Ларіон Загородній зі своїм ад'ютантом Тимошем Компанійцем і ще одним козаком: даруйте, панове, вийшла прикра затримка, вибачився Загородній і повів усміхненими очима на огрядного чолов'ягу, значно суворішого за сотника Завірюху, навіть сердитого, може, через те, що примусили його топтатися на просіці ледь не до вечора.

     А Завірюха мовив примирливо:

     — Будьте знайомі, панове: полковник Гамалій — отаман Загородній.

     Ларіон, довго не розбалакуючи, повів їх у бік села Водяного.

     На одній із галявин простелив на землі кавказьку бурку: прошу сідати, панове, в ногах правди немає, і тільки тоді десь із-за чагарів, що ворушилися тінями, виплив Голик-Залізняк, з іншого боку виринув Гупало, а я взагалі не з'явився: одне, що почувався ще поганенько, а друге — хай не думають, що всі ми відразу затанцюємо під їхню дудку. Треба ще придивитися.

     Гамалій, певна річ, відчував недовіру, відчував і навіть схвалював — а як же інакше? — тому, ніби між іншим, дістав десь із пазухи журнал «Син України»[39] і подав Загородньому.

     — Киньте одним оком, пане отамане. Не сприйміть за хвальковитість, показую для ближчого знайомства.

     Загородній розгорнув часопис і відразу побачив на фото усміхнене обличчя Гамалія, який ніби запитував у нього: ну як?

     Під фотознімком зазначалося, що полковник генштабу Гамалій нещодавно призначений новим командувачем повстанських військ Південної України.

     Побачивши, що знімок справив враження на отамана, Гамалій додав:

     — Тютюнник наполягав, щоб, фотографуючись, я начепив Залізного хреста[40]. Але я цього не люблю. Не в нагородах доблесть. Хіба ні, пане отамане?

     — Не в нагородах, — погодився Загородній, передаючи журнал Гупалові.

     — А в чому? — Гамалій з цікавістю дивився отаману в очі. — У чому ж вона?

     — Найвища доблесть — це померти в бою, — сказав Загородній.

     — Браво, отамане! Але ми повинні вижити й принести на шаблях перемогу своєму краю. — Гамалій кинув оком на Гупала й Голика-Залізняка: а як їм «Син України»?

     — Чорний Ворон запізнюється? — спитав він.

     — Ні, його не буде, — сказав Загородній.

     — Як то не буде?

     — Ворон поранений.

     — Так тяжко, що не зміг з'явитися на нашу зустріч?

     — Він втратив багато крові.

     — Он як, — спохмурнів Гамалій. — Бачу, пане отамане, ви не дуже поспішаєте виконувати накази штабу. Продовжуєте воювати, як і раніше, а в Цибулевому влаштували справжню різню.

     — Як я міг виконувати накази людини, якої в очі не бачив? — здивувався Загородній.

     — Невже ви не розумієте, що через такі окремі подвиги можна загубити загальну справу? По всій Україні п'ятий рік панує розгардіяш й отаманське свавілля, яке занапастило не один добрий намір. Усі погоджуються, що далі так працювати не можна, але знов і знов беруться за старе. Зрозумійте ж, нарешті, хто ви. Чи варто ризикувати життям, щоб убити десяток-другий більшовиків? Зараз треба приспати їхню пильність.

     — Принаймні я воюю набагато чесніше, ніж вони, — сказав Загородній. — Чому мене називають бандитом, якщо я б'юся з ними відкрито, в бою? А чекісти, знаєте, до чого додумалися? Вони роздали всім лісникам отруйний порошок і під загрозою смерті наказали підсипати мені в їжу. Не вірите? Спитайте в Миколи Сильвестрова. То хто ж тоді з нас бандит?

     — Це зрозуміло, — кивнув Гамалій — Але я не про те. Уже найближчим часом, вважайте, у вересні, ми з вами розпочинаємо справу, де неприпустима ніяка самодіяльність. Треба покінчити з розгулом отаманчиків і всіх підпорядкувати єдиному центру. Потрібно взяти на облік усі наші сили, кожного лісовика. Загони об'єднати в полки й дивізії, закріпивши за ними райони впливу. Пора нарешті розігнати кримінальників, які присмокталися до нашого руху, а непокірних знищити. До чого дійшло! Деякі отамани навіть тримають біля себе полюбовниць.

     — Ви перебільшуєте, — заперечив Загородній. — Так, у загонах часом бувають жінки, але вони сумлінно роблять свою роботу. У Холодному Яру я зустрічав козачку Досю Апілат, то вона вартувала трьох чоловіків.

     — Я категорично проти, щоб брати жінок до праці, — підвищив голос Гамалій. — П'ятирічний досвід переконав мене, старого партизана, що найбільші наші провали траплялися через жінок.

     — То, може, ви нам забороните й… той? — почухав корінець свого оселедця Денис Гупало.

     — Ні, те, про що ви кажете, дозволено й треба робити, — всміхнувся Гамалій. — Але на своєму місці. А допускати до справ можна, як виняток, лише тих жінок, що довели свою певність упродовж минулих років. Це переважно дружини чи сестри. Та навіть їх не варто посвячувати у наші плани, а використовувати лише як зв'язкових. Ось прочитайте мій наказ, — він подав Загородньому аркушик у клітинку, дрібно сцисаний від руки.

     Пробігши очима вступ про важливість історичного моменту, Ларіон зачепився за суворе застереження: «Всі, хто піде проти інтересів Краю, а також отамани, для яких власний авторитет дорожчий за справу, будуть нищитися через терористичні відділи».

     Далі були розпорядження, які прямо стосувалися присутніх отаманів:

    

      «Командиром Першої кінної Холодноярської дивізії призначаю отамана Загороднього. Дивізії обняти такі терени: Єлисаветград, Новомиргород, Златопіль, Шпола по залізниці Бобринська, Медведівка до Дніпра, Чигирин, Знам'янка. Отаманові Загородньому взяти під свою команду всіх окремих ватагів та козаків, які діють самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїти і за невиконання наказу суворо карати аж до розстрілу.

      Отаман Голик-Залізняк призначається командиром Першого дивізіону бронепотяга Чорноморської групи, а поки що формувати 1-й полк кінної дивізії.

      Командиром 1-го полку призначається отаман Голик-Залізняк, 2-го полку — отаман Чорний Ворон-Лебединський[41], 3-го полку — отаман Гупало. Назви полків придумати і повідомити в штаб групи.

     

      Командувач Чорноморської повстанчої групи

      генштабу полковник Гамалій.

      Начальник штабу групи сотник Завірюха.

      24 серпня 1922 року. Запілля».

    

     Загородній дочитав наказ, і якби не ота невідлучна смішинка в його очах, то можна було б сказати, що його лице стало зовсім серйозним. Він одразу хотів передати папір Голикові-Залізняку, але Гамалій його зупинив:

     — Не треба! Кожен, кого це стосується, отримає персональний примірник. Яке ваше враження, пане Загородній?

     — Усе це добре. Але мене цікавить дата початку повстання.

     — Ви самі це визначите на отаманській раді, — нагадав Гамалій.

     — А коли рада? І де вона відбудеться?

     — Скоро. Конспіративне місце її проведення ми планували в Києві.

     — Ну, ні, — крутнув головою Загородній. — До Києва я не поїду! Думаю, що й більшість отаманів не погодяться пхатися в такий світ. Давайте щось ближче.

     — Тоді пропонуйте самі. Черкаси, Звенигородка, Сміла…

     — Це інша річ. Може, Звенигородка? — прикинув Загородній. — А чого, було б непогано. Там і Ґонті-Лютому ближче, давненько його не бачив.

     — Думайте, — сказав Гамалій. — Все у ваших руках. На раду прибудуть із-за кордону Тютюнник, Гулий-Гуленко, представники нашого уряду.

     Коли пізніше Загородній переповідав цю розмову, щось мені в ній не сподобалося, але я не міг зрозуміти, що саме. Буває ж таке — ось воно крутиться в голові, виляє хвостиком, не дає тобі спокою, а впіймати його не можеш. У тій розмові все було логічно, як і в наказах полковника Гамалія, тому я подумав, що, може, саме ця залізна логіка і насторожує — коли все дуже правильно, бездоганно, тоді виникає сумнів.

     Я сказав про це Загородньому, та він тільки засміявся:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2