Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 39)

     Та поки що нам було не до трапези. Ми жадібно ласували одне одним, ми були ненаситними в пестощах і поцілунках, — Господи, хто придумав це диво, цілунок, це чудне доторкання і схрещення вуст, що переходить у сласне злиття двох людських тіл, у змішання їхньої крові і безрозсудних душ. Скажу по правді, що після нашого кохання на Лящевому хуторі я і в думці не мав іншої жінки, та й те раювання було так давно, що зараз я оволодівав Тіною мовби вперше, наче ніколи раніше не бачив її наготи, — ось вона щойно зійшла з достиглої вишні, дівчинка, яка також тіль-тіль дозріла до жінки і зійшла у мої обійми, відкриваючи чар окремого світу зі своїми пагорбами, лісами, долинами, рівчачками, озерами… Це було таке щастя, що я став на коліна, опустився навколішки на підлогу, а Тіну підвів на отоманці обличчям до себе, узяв за сіднички і легенько притяг до себе так, що її ложесна відкрились мені у всій своїй вільгості й щедрості, — ми подалися одне одному назустріч, захлинаючись несамовитою радістю.

     Хтось невидимий торкнувся клавішів піаніно, чи, може, воно само озвалось на зойк моєї солодкої пташки.

    

    

* * *
    

     — А ти? — спитала Тіна.

     — Я переведу вас через кордон і повернуся назад. Потім знайду тебе, — сказав я, уникаючи її погляду.

     — Потім — це коли?

     — Давай підвечеряємо? — я пригорнув її, торкнувся губами волосся, що пахло сухою травою і парним молоком.

     — Потім — це коли? — з притиском повторила вона.

     Я таки трохи твердоголовий, то Євдося правду про мене казала, бо й тепер довго не знав, що відповісти. Але сказав по щирості:

     — Коли зможу.

     — Якщо ти потерпаєш за дитину, то я догляну її і тут, — мовила Тіна. — Це буде наша дитина.

     — А коли запитають, де ти її взяла? Скажеш, бусол приніс?

     — Скажу, що приніс чорний ворон у дзьобі, — сумно всміхнулась вона. — Не хвилюйся, щось вигадаю.

     — Тіно, я думаю за вас обох.

     — Може, твій страх даремний і все… ще зміниться?

     — Що зміниться?

     — Не знаю.

     Тіна легенько випручалася з моїх обіймів і почала зодягатися.

     Я зачудовано стежив за кожним її рухом, бо, коли жінка зодягається, це не менш цікаво, ніж коли вона той одяг знімає.

     Особливо, коли не потрапляє ґудзиками в петельки. І як вона при цьому ще може говорити про серйозні речі? Це було вкрай зворушливо, коли Тіна, ховаючи перса, міркувала вголос:

     — Може, не все ще так безнадійно, як нам здається. Адже вони дозволили українські школи, погодились на автокефалію нашої церкви! Виходять українські книжки, газети…

     Я дочекався, поки вона застебне блузку, потім сказав:

     — Немає нічого підступнішого за подачки з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість.

     — Але ж це не тільки обіцянки. Багато чого вже робиться, ти просто не знаєш.

     — Що більше ласки в диявола, то хитрішу пастку він готує. Хіба ж це не зрозуміло?

     Вона прикусила нижню губу, аж мені стало боляче.

     — Може, й так. Але…

     — Яке ще «але»? Велике чи мале? — я спробував узяти веселіший тон, проте між її тонкими бровами зібралося дві сумні складочки.

     — Я не хочу там бути без тебе.

     — Ти й тут повсякчас без мене. Іншого виходу просто немає, повір.

     — Я підожду тебе тут, — сказала вона.

     — Ні, це небезпечно. Я не знаю, що станеться завтра.

     — З тобою?

     — Ні, моя пташко. З тобою.

     — Тоді забери мене до лісу, — попросила вона.

     — Це неможливо.

     — Чому?

     — Який же з мене буде отаман, якщо я приведу в загін жінку? Ну, сама поміркуй… Тіно, я давно все передумав — іншої ради немає. Довірся мені. Ми ближчим часом повинні вирушити…

     — У такий світ?

     — Він не такий далекий, як нам здається. За Збручем живуть наші люди. Такі ж українці, як і ми, тільки на волі. Нам допоможуть.

     — Якщо ти вважаєш, що інакше не можна, то хай буде так, — сказала вона якимось відсутнім голосом. — Хай буде так, але дай мені час сходити до Шполи. Треба якось підготувати своїх, бо зникаю ж надовго.

     — Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.

     — Надовго… — повторила Тіна, не чуючи моїх умовлянь. — А якщо… якщо назавжди?

     Я більше не знав, що сказати, бо є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут.

     Тіна це також відчула й сама ж мене виручила.

     — Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.

   

               3

    

    

      «После ряда успешных операций войсковых частей и агентуры в октябре месяце бандитское движение на Холодноярщине выглядит весьма подавленным. Еще в сентябре нам стало известно местонахождение бандитских логов в Черном лесу, и в первых числах октября туда был направлен отряд товарища Линдэ, усиленный курсантами Елисаветградской школы красных командиров, для полного уничтожения оставшихся там петлюровских банд. Несмотря на густоту лесного массива, болотистость и непроходимость местности (некоторые участки курсантам приходилось преодолевать по пояс в воде и трясине), была обследована каждая пядь лесного района, однако бандитов не обнаружено. Похоже, их поредевшие отряды разлагаются окончательно или, в худшем случае, распадаются на мелкие шайки, избегая столкновений с нашими частями. Тем не менее, 12 октября возле села Москаленки, что в 25 верстах от г. Смела, банда Черного Ворона (определить количество не представлялось возможным) напала на продотряд, следовавший на станцию Бобринскую с двенадцатью подводами, нагруженными провиантом. По счастливому стечению обстоятельств своевременно подоспел отряд чоновцев, а также местная милиция и самоохрана села Ротмистровки. В результате схватки и дальнейшей погони за ускользающей бандой пал смертью храбрых командир взвода Расторгуев, погибло 5 бойцов ЧОН, три милиционера, два продотрядчика, несколько человек ранены.

      С противоположной стороны потери оценить трудно, поскольку отступающие унесли с собой раненых и убитых. В конце концов, удалось выследить и уничтожить еще одного бандита, зашедшего ночью на хутор Буда. И здесь результат превзошел все ожидания — оказалось, что это не кто иной, как атаман Черный Ворон, о чем засвидетельствовали местные жители. Труп отвезен в Черкассы, где и сфотографирован… Следовательно, указанные ранее сведения о захвате атамана Черного Ворона в Звенигородке оказались неверными.

      Уполномоченный (підпис)».

      (Із оперативного донесення уповноваженого Кременчуцького губернського відділу ҐПУ в Чигиринському повіті від 21 жовтня 1922 року.)

    

     Якби ж він знав, чим закінчиться та веремія під Москаленками… Перед тим Ворон загадав собі не встрявати ні в які катавасії, поки не перепровадить Тіну за Збруч (якщо вже взяв з неї згоду на цю мандрівку, то сам не мав права наражатися на небезпеку), та от — не втримався.

     Вони стояли в Графському лісі — ближче до Лебедина — і мали спочин та спокій, аж тут примчався вічно захеканий Біжу, який ніс варту з боку Москаленків, і повідомив, що Смілянським шляхом рухається валка підвід.

     — Дванадцять возів, — уточнив Біжу. — І на кожному по два «смоки»[45]. Саме тьху! Якщо зараз побіжимо, то акурат переймемо. Чуєте? Якщо зараз побіжимо, то прибіжимо саме враз, — зарядив Біжу, хоча на такі «стрітини» вони завжди виїжджали верхи на конях.

     Ворон прикинув, скількох і кого з козаків послати на це «тьху», але в очах Біжу світилася така радісна нетерплячка, що отаман теж відчув знайомий свербець. Він аж засоромився своєї обачності й кинувся сідлати коня. За хвилину вони вдесятьох уже поспішали в бік Москаленків, і лише густий ліс не давав розігнати коней у галоп.

     Ворон, Коляда, Вовкулака, Ходя, Біжу, його середульший брат Захарко, Дядюра, В'юн, Козуб, Сутяга — десять щасливчиків після вимушеної перерви, нарешті, дістали змогу не лише розім'ятися, але й запастися харчами. Особливо поривався вперед Коляда — він був із тутешнього села Макіївки, і на тих возах, що скрипіли Смілянським шляхом, могло бути і їхнє кревне, «колядинське», добро. Саме Коляда запропонував узяти різко праворуч, вискочити в поле на випередження, а там засісти в Будянському сосняку, біля якого пролягав битий шлях — «смоки» над'їдуть саме туди.

     Думка була слушна, і невдовзі вони вже вихопилися із Графського лісу, промчали полем і заховалися в сосняку, такому густому, що коні тут ледве поверталися, гілля кололо вершникам щоки, глиця лізла за комір.

     Простояли чи не з півгодини, видивляючись на дорогу, а валки все не було. Ворон поглядав то на Біжу, який приніс звістку, то на розгубленого Коляду, котрий підказав їм виїхати далеко на випередження до цього лісочка. Очікування завжди нервувало. Хотілося курити. Козуб дістав кисет, але, наштовхнувшись на погляд отамана, хапливо його сховав.

     — А що, занюхав табаки? — весело вищирився до нього Вовкулака.

     Та ось удалині замаячіли перші підводи. Вони мовби й не їхали, а ледь-ледь ворушилися, — якби не знав, у який бік вони сунуться, то відразу й не вгадав би. Ніби теж когось піджидали.

     Воронові навіть майнула прикра думка, що хтось міг помітити, як верхівці перескакували полем до цього сосняку, і тепер продзагонівці зупинилися, роздумуючи, що робити далі. Можливо, вони навіть послали вістового по допомогу.

     Але ні. Коляда розрахував правильно. Підводи, хоч і повільно, сунули в їхній бік.

     — Кусять везють, — глитнув слину Ходя.

     Стояв хмарний, однак теплий осінній день. Ось-ось міг припустити дощик. Гостро пахла розколошкана сосна.

     Коляда напружено вдивлявся в бік валки, і шкіра на його вилицях пересмикувалася. Ворон уперше бачив Коляду таким — його сухорляве гостре лице було відчуженим і далеким.

     На ньому, мов тінь, осідала печать лихого передчуття. Ворон давно навчився розпізнавати цей знак, що знічев'я падає на чоловіка, якого потім спостигає біда. Це була тінь біди. А може, й смерті.

     — Держи «люйса» напоготівлі, — кинув він Дядюрі — здоровому дядькові, який мав, може, двадцять із гачечком, зате бороду викохав більшу, ніж у Ворона. Дядюра багато в чому намагався наслідувати отамана, часом навіть перекривляв його незлостиво, і хлопці добродушно сміялися, коли він вайлувато розводив руками, приказуючи: «Знать, така випала карта, що все лягло в масть».

     — Оце нагребли! — сказав Біжу. — Повзуть, як черепахи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2