Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 41)

     Ворон зрозумів, що куля влучила в нього не зараз, — якщо рана була спереду, то виходить, Коляду поцілили ще тоді, як вони пішли на прорив, але він з останніх сил тримався в сідлі.

     Ворон хотів узяти його на руки, та, помітивши над собою Вовкулаку, вискочив на коня.

     — Подай…

     Вовкулака обережно взяв Коляду і висадив його попереду Ворона.

     Постріли переслідувачів не вщухали, але то вже було ловлення вітру. Ворон, притримуючи Коляду, в'їхав до Графського лісу, а за ним і Вовкулака. Невідь-звідки вродився тут третій вершник і попер, як німий, прямо на них. Вовкулака ледь не бабахнув у нього, аж раптом почув знайомий голос:

     — Роззяв сліпи! Свої.

     Це був Дядюра. Через високу папаху і довгу бороду його голова здавалася більшою, ніж у коня.

     — Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.

     — Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала «кобиляча голова». — Сильно його зачепило?

     — Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…

     Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.

     — Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:

     — Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.

     Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.

     — Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.

     — Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.

     — Я сам відвезу тебе на хутір.

     — Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.

     Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.

     Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.

     Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.

     — Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.

     — Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.

     — Покиньте… Я помираю.

     — Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?

     — Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.

     — А ти мовчи, бо це тебе теж стосується. Він мені знак з того світу подасть. Розумний який знайшовся…

     — Ось побачиш, — огризнувся Вовкулака.

    

    

* * *
    

     Старший брат Коляди зустрів їх по-божому. Він, цей Ілько, теж трохи понюхав пороху ще в загоні отамана Яблуньки, а потім, коли отаман загинув, тихенько осів на хуторі Буда, приховавши свій грішок від нової влади. За непу розхазяйнувався на всю губу — на його обійсті була й клуня, й повітка, і загорода для худоби, і навіть копанка з карасями. Але Ілько не раз казав братові, що плюнув би на все це добро й пішов би до лісу, якби ж була хоч крихта надії на ту вільну Вкраїну, а то ж ні — вже й сліпому видно, чиє тут крутиться, а чиє мелеться. Якби ж хоч не діти, чухав потилицю Ілько, якби не два його пуцьвірінки, то він ще показав би своє «ого-го». Дістав би зі сховку не лише куцопала.

     Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.

     — Ой Божечку…

     Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.

     — Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.

     — Що — все? — різко спитав Ворон.

     — Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.

     — Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.

     Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину[46], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.

     Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.

     — Води, — попросив Коляда.

     — Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.

     Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.

     Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.

     — Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…

     — Про що? — спитав Ворон.

     — Про нього, — кивнув на брата Ілько.

     — Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.

     Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.

     Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.

     Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.

     — Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?

     Він підійшов до Коляди, подивився, покивав головою, потім узяв руку пораненого там, де намацують пульс.

     — Ану зніміть цю пов'язку, — попросив Віткуп, ніби сам не мав сили розв'язати рушника.

     Ворон розшморгнув вузол, старий подивився на рану і склав губи трубочкою.

     — Перитоніт, — сказав він. — Гострий перитоніт.

     — Що-що? — перепитав Ілько.

     — Запалення черевної порожнини. Тут не те, що я, а й сам Єгова не поможе.

     — Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!

     — Кулю дістати я можу, — зітхнув Віткуп. — Але це нічого це дасть. Навіть якби ми були в лікарні.

     — Як то нічого? — знетямлено запитав Ілько. — Навіщо ж тоді ви приїхали?

     — Приїхав, бо привезли, — сказав Віткуп.

     — Ви ж дохтор… Зробіть хоч що-небудь!

     — Йому вже нічого не треба, — незворушно мовив Віткуп, дрібно киваючи головою.

     — Як це нічого не треба? — закричав Ілько. — Як це нічого? Він просив води, а ми йому не дали, бо ждали вас. Брат просив води, а я, свиня, йому не подав. Зараз, Васильку, — назвав він Коляду на ім'я. — Зараз я дам тобі напитися.

     — Не треба, — сказав Аврум Віткуп. — Він мертвий.

     Ілько втягнув голову в плечі й застиг. Потім боязко підійшов до брата, довго вдивлявся в його спокійне лице. Погладив йому чуба й гірко заплакав. Уголос. Слідом за ним заголосила Меланя.

     — Відвезіть мене додому, — попросив Віткуп. Він навіть не знімав свого старезного, як і сам, лапсердака.

     — Відвези його й повертайся, — сказав Ворон Дядюрі.

     Дядюра з Віткупом вийшли.

     Ілько сказав, що поховає брата в себе на городі. Якщо не можна поховати його на цвинтарі по-християнському, то хай буде хоча б по-людському. У нього на горищі є готова труна.

     — Труна? — здивувався Ворон.

     — А що? Тепер у кожного доброго господаря є про запас труна, — сказав Ілько.

     Він вийшов надвір разом із Вороном та Вовкулакою, дав їм лопату і показав місце в кінці городу, де копати яму. А сам пішов споряджати брата в останню путь. Наказав Мелані приготувати чистий одяг, дістати зі скрині вишиванку, обмити небіжчика.

     — Я ж ніколи цього не робила, — розгубилася Меланя.

     — Треба, — сказав Ілько. — Це жіноча робота.

     Підігріта вода тепер знадобилася. Вони вдвох нарядили Василька, Меланя допомогла Ількові спустити з горища труну.

     Коли Ворон із Вовкулакою повернулися, Коляда вже лежав у сосновій домовині зі схрещеними на грудях руками. Ворон завважив, що труну було зроблено якраз під зріст загиблого.

     — Попрощаймося тут, — сказав він і став у його узголів'ї. Помовчав, потім звернувся до мертвого: — Ти був відважним козаком і справжнім оборонцем рідного краю. Ніколи не ховався від кулі за чужу спину. Ти знав, на що йдеш заради матері України. Єдине, чим змогла тобі віддячити мачуха-доля, це смертю в бою. Спасибі їй і за це. — Ворон нахилився і поцілував Коляду спершу в схрещені руки, тоді в чоло. — Прости і прощавай. Там зустрінемося.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2