Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 48)

     — О-о, починається, — незлостиво огризнулася Маруся. — Цілий день мовчить, а тоді починає. Хіба то я їх сюди накликала? Та мусиш, як болячці, годити, коли вже стала перевідницею.

     Вона доскубла качку і вийшла з нею надвір, а повернулася з оберемком соломи, яку розстелила в кутку на долівці й сказала, що тут спатиме пан; мама з дитиною переночують на теплій лежанці, сама ж вона полізе на піч (Маруся казала «на п'єцу») та й так перележимо, бо вона розбудить нас уночі.

     Я й справді не переспав, а тільки перележав на тій солом'яній постелі, бо який міг бути сон, коли наближалася вирішальна хвилина — пан чи пропав? — чи не виведе нас ця бідова Маруся прямо на тих, що полюють тут не лише на диких качок? Крім того, мені бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне. Тіна любила саме так засинати, і я був певен, що зараз їй теж не спиться, що вона дивиться в ніч, углядається в темряву завтрашнього дня. Та хіба ж тільки завтрашнього?

     Могильна тиша стояла в хаті Петриченків, ота спресована, здавлена тиша, яка тисне тобі на скроні, муляє в тім'я і відганяє сон дужче за будь-який гомін. Та ось серед ночі я раптом почув приглушений голос, що линув згори:

     — Чого непокоїться твій дух, чоловіче? Сміливо йди через воду й не озирайся, бо й тут, і там є земля твоя.

     То говорив Петриченко, який виявляється, теж не спав.

     Я не знав, що йому відповісти, і не відав, чи потрібна йому та моя відповідь, але, трохи помовчавши, все-таки відказав:

     — Земля наша, а край чужий. До того ж, я бачу, тут багато червоних стережуть перехід.

     — Є серед них і зговірливі, — сказав Петриченко. — Покажи тільки гроші чи харч. Якщо вже Маруся береться до діла, то знає, що робить. Спіть.

     Тиха нічна розмова завжди заспокоює, і я таки задрімав упівока, та відразу ж почув: «Пора». Наді мною стояла Маруся.

     Не запалюючи світла, навпомацки, ми швидко зібралися (прощаючись із Ничипором Петриченком, я поклав на стіл стосик совєтських грошей), потім вийшли у прохолодну ніч. Ступаючи вслід за Марусею, я лиш тепер розгледів на ній рибальські гумові чоботи, халяви яких ховалися далеко під її спідницею.

     Ми ще не встигли роззирнутися, як уже опинилися на крутому схилі берега і майже скотилися прямо до річки. Та не до річки, а просто в руки вартовому привела нас бісова молодиця.

     — Це, Митя, твої знайомі, — тихо сказала вона. — Приймай!

     — А-а-а, це ті, що до дохтора йдуть! — зрадів вартовий, і я впізнав у ньому «кубанця». — Я теж із вами пішов би, але поляки таких, як я, виловлюють і повертають назад. А тут нас розстрілюють.

     Я дав «кубанцеві» хлібину, шмат сала і трохи грошей, проте з його понурого вигляду було видно, що він більше жадав волі, ніж хліба.

     Далі верховодила Маруся: вона сказала, щоб я передав їй дитину, роззувся, зняв штани, узяв на плечі свою жінку і брів нога в ногу за нею, Марусею, якщо не хочу пірнути до пояса.

     Тіна почала відмовлятися: таку глибину вона й сама перебреде, але Маруся на неї так цитькнула, що моя пташка притихла і з подивом дивилася, як наша перевідниця, тримаючи однією рукою Ярка, другою задирала на собі спідницю, підтикувала її так, що видно було краї високих халяв, які сягали сідниць. Ну, та менше з тим! Рушили!

     Я взяв Тіну на плечі, як носять малих дітей, притримуючи їх попід срачину, й пішов услід за Марусею. Вода була така холоднюча, що кольки шпигали аж до кісток, але, слава Богу, глибина діставала мені трохи вище колін, тому за кільканадцять секунд ми вже ступили на протилежний берег. Це була така хвилююча мить, що я замість того, аби вдягатися, озирнувся й помахав рукою «кубанцеві». Він також нам помахав чи то на прощання, чи, може, вітав із волею.

     Завівши нас до найближчої хати по той бік Збруча, Маруся, нічого не пояснюючи заспаному господареві, швиденько попрощалася і майже побігла назад, бо вже розвиднялося.

     Ну, от і все. Тепер можна було радіти, що так легко вискочили з більшовицького «раю», але, сказати по правді, чогось не раділося. Ще не вляглася тривога від «перескоку» Збруча, а наш новий благодійник замість того, щоб обігріти прибульців та заспокоїти, дивився на нас із такою підозрою, що мені вже майнула холодна думка, чи не гукне він зараз отих людоловів, що повертають до «раю» утеклих? Я поклав на стіл чотири купюри по п'ять тисяч польських марок, та він знов подивився на мене спідлоба, якось так недобре всміхнувся й сказав, що ті гроші вже «ніц не вартують», за них і хлібини не купиш, та де хлібини, ламаного сірника тобі не дадуть за двадцять тисяч марок, це ж не австрійські корони. Отож не варто тут довго затримуватися, сказав наш благодійник, бо ще, чого доброго, підоспіє прикордонна сторожа та сприйме вас за совєтських шпигунів. І він, спасибі й на тому, пояснив нам, як іти на Прибіжну, де вже не так звертають увагу на незнайомців, там буде значно безпечніше, а звідти язик доведе до Копичинців, і там уже сміливо треба заявитися в староство чи відразу в поліцію, яка відправить нас до еміграційного дому в Тернопіль.

     Дякуємо, пане, зоставайтесь здорові, а ми пішли далі. Й ось тут мені було б дуже прикро розповідати про наші ходіння «потойбічними» селами, начебто й українськими, але такими чужими, що не хочеться про це говорити. Скажу лишень, що люди там були не такі, як у нас, — вони хоч розмовляли нашою мовою, та не було в них тієї доброти і щирого милосердя, що є в наших людях. Це особливо впадало в око після багатоденної подорожі до кордону, де скрізь, у кожній хаті, зустрічали нас із дитятком, як Божих посланників, завжди пускали переночувати, хати не перележите, казали господарі (вони часом самі лягали на долівці, а нас клали до ліжка), ви ж, мабуть, голодні? — питали найперше й садили вечеряти, гріли воду, щоб скупати дитину і дати вмитися нам.

     А тут — ні, у цьому вільному світі всі чомусь дивилися на нас спідлоба, як на докучливих старців, і не раз зачиняли двері перед нашим носом або, перш ніж відмовити, перешіптувалися сімейно: «Та де! Та то всьо не так, та, може, то якісь цигани, що нам ще й дитину підкинуть. Або шахраї, або шпекулянти, шляк би їх трафив!»

     І ось тоді нам уперше довелося переповити Ярка на польовій дорозі, а передрімати «пощастило» у стодолі одного добродія, якому я віддав усю решту справді знецінених, як виявилося, польських марок. Він, цей добрий дядечко, навіть заніс нам у клуню старого кожуха, «щоб мама з дитятком не змерзли», а коли я, ґречно подякувавши, сказав, що якби не він, то нам довелося б ночувати просто неба, дядечко простодушно підтакнув: «Та певно, певно! Так воно є. У наших людей християнство тільки на язиці», після чого пішов до хати і приніс нам ще скориночку хліба та дві варені бараболі, «щоб у мами молочко не втекло».

     Те саме спіткало нас і в Копичинцях, де ми проти ночі, як старці, ходили від хати до хати (чи не вперше в житті я зазнав такого приниження) і вже втратили всяку надію, аж тут з одного двору вийшла ставна жінка, зодягнута в чорне, й сама запросила нас до себе переночувати. Ми переступили поріг її хати і, як ведеться, звели очі вгору на покуть до образів, щоб перехреститися й подякувати цьому дому за прихисток, але ніде не побачили ікони. Помітивши нашу розгубленість, господиня сказала:

     — Ви зайшли до жидівської хати, а в нас немає ікон. Бога треба носити у серці, інакше його можуть украсти.

     Я відразу згадав пророкування Євдосі та суворий припис лицарів ордену руки святого Іоанна: не ночувати під жидівською стріхою.

     — Якщо не гребуєте, то давайте мені дитину, — ніби вгадуючи мої думки, мовила вона. — А самі роздягайтеся. Мене звуть Євою.

     — Чим же ми вам віддячимо, пані Єво? — спитав я, уже звиклий до того, що в цьому краї добрість коштує грошей.

     — Відробите. Маю для вас серйозну роботу.

     — Роботу? — здивувався я. — Але… якщо це не надовго. Ми, пані Єво, в дорозі.

     — Бачу. Я також із народу гнаного, тому й співчуваю вам.

     А ще більше оцьому дитяті. — Вона взяла на руки Ярка. — Роботи тут на хвилину. Попрошу вас зарубати курку, бо нам це забороняє віра. Якщо не боїтеся, звичайно.

     — Та ні, чого ж… — Тут я не стримав усмішки: якби ви, пані Єво, знали, скількох «курей» зарубала ця рученька, то навряд чи пустили б мене до хати.

     Але все гаразд, пані Єво, молода курочка скоро вкипить, ви тим часом скупаєте і погодуєте нашу дитину, і туга у ваших очах більше за всякі слова розповість про те невимовне горе, що спіткало вас у чужому краї, адже ви, пані Єво, теж мали дитину і доброго мужа, та забрала їх моровиця від вас назавжди. Вейз мір[47], навіщо ти залишив цю жінку саму в цілому світі і як же, якими шляхами вона тепер повернеться до свого Єрусалиму? Ніяк, ніяк не повернеться, бо ті шляхи сплетено в Божий бич, що виляскує над розсіяним плем'ям. Та за вечерею пані Єва наливає нам темної і густої, мов кров, вишнівки, такої солодкої, аж злипаються губи, і каже, що вона теж пробуває не у своєму домі, це тільки її тимчасове житло, випадкове пристановище вигнанки, тож випиймо за те, щоб кожен із нас повернувся до свого Єрусалиму.

     Отак каже пані Єва і підкладає нам до золотистої юшки найкращі шматки молодої курки, принесеної в жертву для блукачів-бандитів, котрі невідь-коли повернуться до свого рідного краю.

   

               6

    

     А ще яка могла бути радість од волі, за якою чорною тінню стояла розлука? Ми намагалися про це не думати й не говорити, наче прощальна хвилина була десь далеко-далеко. Та вона заскочила нас зненацька! Коли Тіна зайшла з дитиною до похмурого приміщення поліційної управи, ми ще й гадки не мали, що це може статися так раптово. Я ждав її надворі поодалік, хвилюючись, щоб нас не арештували за самовільний перехід кордону, і покладав надію на те, що моя пташка щебече польською мовою. Може, саме тим вона і вчарувала поліцаїв, бо я докурював тільки третю цигарку, як Тіна вже вийшла на вулицю в супроводі веселого жовніра і махнула мені рукою: все гаразд, підходь сміливо. Виявилося, що нам уже виписали документ на право безкоштовного проїзду до Тернополя, де ми мусили звернутися до еміграційного дому.

     Жовнір завів нас до залізничної станції і — «до відзеня». Відійшовши вже далеченько, він раптом обернувся й гукнув:

     — Поцьонґ бендзі за двадзєшця мінут!

     Він пішов собі далі, а ми так і застигли на пероні, поволі всотуючи в себе чужі слова, страшні і безглузді, адже далі Тіна мала їхати вже без мене, тільки з Ярком, і невідомо було, чи ми ще колись побачимося. Один шанс із тисячі випадав на таке ефемерне диво, а може, й менше, не знаю, не знаю, не знаю, чи взагалі випадає карта на таке неймовірне щастя, та зараз я приголомшено дивився на Тіну — що він сказав, що він зморозив, цей шепелявий жовнір, «двадзєшця мінут» — це скільки: двісті, дві тисячі? — і Тіна повторила ті страшні й безглузді слова:

     — Потяг буде через двадцять хвилин.

     Поволі, дуже поволі доходив до мене їх зміст. В'язкий туман застилав зір, але в тому тумані я виразно, дуже виразно бачив її сполотніле обличчя, бачив сірі розчахнуті очі й побілілі вуста.

     — Ти теж можеш їхати з нами, — сказала Тіна.

     — Прости…

     — Тоді все? — вона спробувала всміхнутися, але не вийшло.

     — Не все, — хтось чужий промовляв моїм хрипким, неприємним голосом. — Якщо виживу, я знайду тебе. Дай мені рік-два.

     — Добре, — сказала вона. — Ти виживеш. Ти зможеш, ти сильний. Я тебе ждатиму.

     — Тіно…

     — Не муч себе, ти все зробив правильно. Тільки іноді згадуй мене… Обіцяєш?

     — Щось тут не так, Тіно… Я уявляв це інакше.

     — Усе буде добре. Ти за нас не хвилюйся. Я не піду з дитиною до табору. В Тернополі влаштуюся на роботу і винайму житло. А якщо доля пожене мене далі, то скрізь лишатиму звістку для тебе на головній пошті.

     — Так, звичайно… — промимрив я.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2