Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 52)

     Спершу грали на «погони», потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого «штаєра», отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім «Кобзаря», в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в «Одержимій» підкреслено рядки: «Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов»), завалялася також «позичена» у більшовиків книжечка «Три мошенника» про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.

     — За таке вуркаганське поводження зі зброєю, кожен, хто б то не був, підлягає військово-польовому суду, — сказав він. — І заслуговує… оголошення поза законом.

     Це означало, що В'юн мусить назавжди від них піти, не маючи права пристати до іншого загону. Всі розгублено дивилися на отамана, який не мав звички змінювати своє рішення, але заковика була в тому, що жоден із них, навіть якби дуже хотів, не мав права до весни покидати землянку. Отже, оголошений поза законом підлягав розстрілу.

     В'юн, без того блідий, став схожий на мумію.

     Козуб хотів було мерщій повернути йому револьвер, але наштовхнувся на важкий погляд отамана.

     — А ти не рипайся, — сказав Ворон Козубові. — У самого рило в пір'ї. Проти «штаєра», либонь, кольта ставив, не ґудзика?

     — Так, пане отамане…

     Хлопці перезирнулися — вони знали, що Козуб проти «штаєра» закладав свій трофейний годинник «Сута».

     — Спершу поставиш револьвер, потім коня, а далі? Всіх нас? Хіба ми святили зброю для того, щоб грати на неї в карти?

     — Цей револьвер не свячений, — сказав В'юн. — Я сам забрав його у «червінця».

     — Немає значення, — відрубав Ворон. — Ніхто з нас не має права торгувати зброєю.

     — Ми не торгували, — пошепки мовив В'юн.

     — Міняли, закладали, перепродували — це одне й те саме. І замість того, щоб вчасно схаменутися, він ще й виправдовується. Ви обоє заслуговуєте розстрілу! Та якщо програний револьвер один, то зробимо вам поблажку, — Ворон прискалив око. — Нехай помре хтось один із вас двох.

     Вовкулака вже здогадався, що батько отаман вирішив тільки полякати «бісових дітей». Ще років два тому, може, так і було б, але не тепер, коли їх зосталася жменька. Тому Вовкулака підіграв отаманові:

     — Еге, тільки один.

     Приголомшені козаки мовчали. Кожен відчував, що тут щось не так, що присуд отамана вкрай суворий, тим більше стосовно Козуба, який узяв на себе половину вини. І що це за рішення — нехай помре хтось один із двох?

     Отаман пояснив:

     — Якщо ви такі картярі, що вам уже й револьвери не потрібні, то зіграйте на своє життя. Одну партію. Той, хто виграє, житиме. І виконає вирок.

     Козаки насупилися, важко прикидаючи, що ж це воно виходить.

     Козуб із В'юном першими втямили, що й до чого, і сіли за стіл один проти одного. Вовкулака взяв саморобну колоду карт, почав тасувати, вони, благенькі, розліталися, падали. Вовкулака їх підбирав і знов намагався перемішати. Нарешті простяг колоду Козубові, запрошуючи зсунути. Козуб похитав головою, і так само зробив В'юн. Тоді Вовкулака поволі роздав по шість карт, засвітив козирем винового туза. Козаки, затамувавши подих, стали поза спинами гравців.

     Козуб узяв карти, поволі розтяг їх віялом і, не побачивши жодного козиря, сказав до В'юна:

     — Ходи.

     В'юн так само неквапом подивився у свої карти, перевів погляд на Козуба, на отамана, тоді обвів очима козаків, що стояли за спиною в його суперника. І кинув карти на стіл.

     — А що тут грати, коли вже зіграно, — підвівся він з-за столу. — Моя карта бита ще в попередній партії. Я готовий.

     — Пане отамане, — озвався Вовкулака, який стояв позаду В'юна. — Мені здається, що є обставини, які можуть пом'якшити вирок.

     — Кажи.

     — По-перше, Козуб не заставляв свого кольта. По правді кажу, що він ставив годинника. Але обмовив себе, щоб понести покарання разом із товаришем.

     — А по-друге? — примружив око Ворон.

     — По-друге, пане отамане, В'юн настільки усвідомив свою вину, що сам засудив себе на смерть. По правді кажу, подивіться! — Вовкулака перекинув В'юнові карти лицем догори, і всі побачили шість козирів — від винової вісімки до короля. Це справді був дивовижний жереб.

     — Гм… — «завагався» Ворон.

     — Отамане… — тихо озвався Сутяга. — Хлопці погарячкували.

     — Погарячкували, — в один голос проказали Ладим і Карпусь.

     — Погаляцькували, — жалісно мовив Ходя.

     — Що ж, тоді можна пом'якшити вирок, — «похитнувся» Ворон. — Оскільки винуватці покаялися, не рятували свою шкуру, а ставили вище за все козацьку товариськість, постановляю: всипати їм для очищення совісті по двадцять шомполів.

     «Ху-у-у», — полегшено видихнули козаки, і їхні натягнуті, як бубони, лиця розпружилися.

     — Тобто вони один одному всиплять, — вів далі отаман. — Дайте їм замашного шомпола. Бажано від «Арісака»[50], щоб синя була срака.

     Тут уже козаки засміялися, та не до сміху було В'юнові.

     Йому першому випало спустити штани й лягти на лаву. Козуб узявся до «очищення совісті» не на жарт. Він високо заносив шомпола над головою і, шмагаючи В'юна по озаддю, за кожним ударом запитував: «А будеш? А будеш?» В'юн звивався, як в'юн, але, закусивши рукав, не ойкав і не стогнав, а тільки рикав.

     Після двадцяти ударів він ще трохи полежав на лаві, потім підвівся і, п'яно хитаючись, почав намацувати опущені до колін штани, показуючи всім свого двоколісного кулемета. Трохи отямившись, В'юн узявся шомполувати Козуба, — а будеш? — але той теж не кричав, не стогнав, а тільки, як байбак, посвистував носом.

     В'юн востаннє цвьохнув шомполом і відвернувся — на його лобі поблискували крапельки поту. Козуб і далі лежав, ніби, втративши лік ударам, ждав наступного. Нарешті підвівся, дістав із кишені «штаєра» і подав його В'юнові. Потім каламутними очима подивився на Ворона.

     — Спасибі, батьку, — сказав він. — Та якщо можна, налийте чарку.

   

               2

    

     У лютому 1923-го сталася надзвичайна подія, про яку залишенці не знали. Та і як вони могли знати, якщо відбулося те в Києві за високими мурами Лук'янівського тюрподу[51].

    

      Начальнику особливого відділу КВО від арештованих отаманів

      Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала

     

ЗАЯВА

      Ми, холодноярські отамани, засліплені національним шовінізмом, вірили провокаційним чуткам і неправді, за яку ми боролися, не знаючи про ту справедливість, що її несе нашому народові Радянська влада. Тепер ми бачимо, що помилялися, бо повстали за національну ідею під шкідливим впливом авантюриста Петлюри. Нарешті ми розпізнали суть Радянської влади та її зусилля, скеровані на звільнення пригноблених народностей, до яких належимо і ми, українці. Ми визнаємо свою вину і щиро каємося у всіх злодіяннях, які чинили проти великої справи — звільнення трудящих від влади буржуазії.

      Ми присягаємося своїми власними головами перед вождями Революції і пролетаріятом, що віднині станемо чесними громадянами Радянської України, а в разі війни з буржуазією увійдемо до лав Червоної армії і покладемо всі сили на ліквідацію повстанства.

      Хай живе Радянська влада!

      Хай живе Жовтнева Революція!

    

     Їх уже чотири місяці морили в Лук'янівській в'язниці і досі не розстріляли тільки тому, що не допиталися прізвищ холодноярських партизанів та підпільників, які залишилися на волі.

     Сказати, що отамани зовсім мовчали, не скажеш, вони називали імена, прізвища, однак це були або люди вигадані, або такі, що загинули, або ті, що пішли на амнестію.

     Уповноважений третього відділу Повноважного представництва ҐПУ на Правобережній Україні Володимир Михайлович Курський допитував лісовиків у холодній кімнаті підвалу, де був тільки стіл, віденський стілець для слідчого і табуретка для арештанта. Крізь невеличке заґратоване вікно, вмуроване аж під стелею, проникало скупе олов'яне світло.

     Уповноважений Курський уже починав потихеньку вити, коли Ларіон Загородній серед відомих йому повстанців — найбільших ворогів совєтської влади — стонадцятий раз називав полковника Гамалія та сотника Завірюху.

     — Ви візьміть цих жуків за зябра, — казав Ларіон із незмінною усмішкою насподі зіниць. — І тоді викриєте цілу антисовєтську армію. Гамалій мені сам доводив, що в Харкові червоний штаб уже наш, половина дивізії Котовського та червоні козаки Примакова теж переходять на бік повстанців, штаб корпусу Дибенка давно в наших руках. А ви замість того, щоб поскубти цих орлів, мишей ловите, — знизував плечима Загородній, і Курський уже не витримував його насмішкуватого погляду.

     Він утомився. Він з'їв собі нерви з цими хитрими хохлами, які вдають із себе запорозьких отаманів і навіть із ним, корінним харків'янином Курським, на допиті розмовляють на своєму сільському наріччі. З нього досить! Відтепер він діятиме набагато простіше: так — так, ні — ні.

     І Володимир Курський сказав:

     — Харашо, Іларіон Захаровіч, ми пріслушаємся к вашім совєтам, но тєпєрь у нас к вам паслєднєє прєдложєніє. У мєня в руках ваша жізнь. — Він узяв зі столу аркуш паперу. — Я нє буду вас больше ні в чьом убєждать, уґаварівать, а скажу прямо: єслі ви подпішєтє ето заявлєніє, то вам будєт ґарантірована жізнь, єслі нєт — смєртний пріґавор абєспєчєн. Только харашєнько подумайтє, прєждє чєм дать отвєт. Нє ґарячітєсь, пажаласта. — І Курський подав Загородньому покаянну заяву від імені трьох отаманів, писану для правдоподібності тим-таки наріччям.

     Загородній поволі її прочитав. Навіть, шельма, всміхнувся. Тобто він весь час усміхався, але цього разу подивився на Курського з відвертим і навіть довірливим усміхом.

     — Ну, навіщо ж так примітивно? — сказав він. — Це несерйозно. Заради життя кожен підпише якусь нікчемну бомажку. А вину, як на мене, треба спокутувати якщо не кров'ю, то серйозним ділом. Тим більше, вину перед совєтською владою.

     — Напрімєр? — стомлено спитав Курський.

     — Наприклад, якби ви дали мені ще зо п'ять козаків та відпустили до Холодного Яру, то ми там за місяць виловили б усіх заблудлих овець.

     — Авєц? — по-овечому закліпав товстими повіками Курський.

     — Атож, тих, що й досі там блудять, — сказав Загородній.

     Але Курський уже думав про інше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2