Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 54)

     Коли Ходя заніс до землянки п'ять тетеруків, хлопці не повірили очам.

     А Чорний Ворон сказав, що пора сідати на коней.

   

  

 

         ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

  

            РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

   

               1

    

     За зиму хлопці так знудилися, що навесні 23-го погуляли будь-будь. Дарма що з усіх, хто пішов на зимові квартири, повернувся лише Василинка — безвусий хлопчина, схожий лицем на дівчинку. Того й Василинка, а не Василь. Було йому од сили шістнадцять, а може, ще менше, хіба ж допитаєшся?

     Василинка вперто відмовчувався, бо я ще торік одмовляв його від лісового життя, казав, щоб він приберіг себе на майбутнє, але хлопець затявся: не приймете до загону — сам воюватиму.

     Він приїхав до нас, як справжній козак, на доглянутому чалому коні, при зброї, у завеликій смушевій шапці-кубанці зі шкіряним верхом, яка часто з'їжджала йому на очі. Василинка був незамінним для нас розвідником і вістовим, міг просунути свого цікавого носа в найменшу шпарину. Бідкаючись, що «в нього, бідного, вкрали корову», або «напитуючи роботу», він сміливо, та ще й з претензією, заходив до будь-якої совєтської установи, на цукроварню чи залізничну станцію і вивідував усе, що треба. А коли вже заходив надто далеко, то замість того, щоб арештувати пронозу, від нього просто відмахувалися: «Ану, сапляк, правалівай атсєда».

     Цього разу Василинка теж повернувся до нас не лише на коні і в кубанці, але й зі списком комунарівських кооперативів та графіком руху поїздів на перегонах Цвіткове — Шпола — Сигнаївка — Христинівка — Завадинці.

     Ще в березні ми легко взяли каси Лебединського та Носачівського кооперативів, а на початку квітня під Шполою і Сигнаївкою перепинили два потяги, де в поштових вагонах знайшлося чимало путнього краму. Особливо нам знадобився лантух синіх діагоналевих галіфе з червоними кантами (на жаль, до них не було кітелів), призначених для якогось міліцейського відділу, але мої хлопці вже так обносилися, що міліціонери хай вибачають.

     Не пощастило нам у Шполі, коли вночі перевіряли поштове відділення. Щоб відвернути увагу, Сутяга з Козубом спершу запалили пристанційні склади. Поки туди разом із пожежниками збігалася вся оружна челядь, ми наводили лад на пошті.

     Реквізували касу, знищили телефонно-телеграфне начиння і, пустивши півня, побігли до берега Шполки, де нас піджидали Фершал із Ладимом, тримаючи напоготові коней. Аж раптом позаду гримнуло. Охоронець, який заховався десь у комірчині, тепер, задихаючись від диму, вискочив надвір і зопалу вистрілив нам услід. Пальнув навмання, та іноді дурна куля влучає точніше, ніж прицільна. В'юн, який біг попереду, скинув руками вгору, немов послизнувся. Я знав цей змах руками. Бачив його не раз. Не пошкодував гранати і пожбурив її туди, звідкіля пролунав постріл — при світлі пожежі побачив, як крутнулася догори ногами розкарякувата постать.

     В'юн упав горілиць на вологу весняну землю. Опустившись на коліно, я схилився над ним. В'юн дивився на мене широко розплющеними очима.

     — Так лягла карта, пане отамане, — сказав він. — Усе правильно… Прощавайте…

     В'юн усе ще дивився на мене, але я бачив, що очі його неживі. Провів долонею по його повіках. Потім узяв, мертвого, на руки й швидко пішов до берега.

     Ми поховали В'юна в рову під Шполянським лісом. Я дістав із кобури китайку, яку завжди мав при собі, розірвав навпіл і накрив йому очі. Тіло засипали землею, зверху поклали гілля.

     Нічний ліс пахнув рястом.

     Сіли на коней. Всі, окрім Козуба. Він залишився сам на сам із товаришем. Коли нас наздогнав, я простягнув йому «штаєр».

     — Чому мені? — знітився Козуб.

     — Ти знаєш, — сказав я.

     А через два дні на Лебединський ліс посунула облава. Виходить, ми таки добре насолили комуні. Ще зранку примчали Біжу й Василинка, які чатували в роз'їзді, й повідомили, що в наш бік рухається близько сотні людей. Попереду широкою лавою ідуть селяни-відповідачі, а вслід за ними суне міліція і, видно з усього, ударна група ББ.

     Я постановив зібрати все своє добро і відійти до Графського лісу.

     Та наступного ранку ми побачили, що переслідувачі не вгамувалися. Пересидівши ніч на Богунових хуторах, вони посунули вже на Графський. Довелося перескочити під Капітанівку.

     На конях ми могли їх водити за носа скільки завгодно, але все це мені не подобалося. Вовкулака пропонував зайти нахабам у тил і, не чіпаючи заручників, потовкти чекістів. Така зухвала думка мене й самого навідувала, проте довелося її відкинути: в такому бою вибірковими жертвами не обійдешся. Усе показувало на те, що настав час переходити в дальші краї. Інакше вони од нас не відчепляться. До того ж я страшенно скучив за Холодним Яром. Як він там? Чи жевріє ще вогонь хоча б у його печерах? Чи стрінемо там кого-небудь із козаків-залишенців?

     Я був певен, що так. Але й гадки не міг припустити, що в Холодному Яру на зустріч мене покличе… отаман Веремій.

    

    

* * *
    

    

      «К поимке банды Черного Ворона, кроме ударной группы окружного отделения ГПУ и милиции, в сводный отряд было привлечено 60 ответчиков из крестьян близлежащих сел. За три дня погони было несколько столкновений с бандитами, однако они ускользали от удара. Надо отдать должное нашим людям, которые в течение трех дней, оставаясь на голодном пайке, изнемогая от страшной усталости, упорно и безропотно шли по следу бандитов. Иногда вместо пищи приходилось подкрепляться молодыми листьями, кое-кто даже из числа закаленных бойцов падал без чувств…

      В этой связи следует смягчить упреки в наш адрес из-за того, что при Окротделении ГПУ временно прекратили работу спецкурсы по изучению украинского языка. Тем более, что успех этих занятий и так был весьма незначителен, поскольку почти все наши сотрудники являются уроженцами губерний Центральной России. Они сетуют на излишнюю формальность этого мероприятия, дескать, и так можно объясниться, а овладеть мовой на надлежаїцем уровне они все равно не сумеют.

      Однако еще раз подчеркиваем, что временный перерыв в работе курсов произошел из-за перегруженности первоочередной задачей — борьбой с политическим бандитизмом.

      Нач. Шевченковского окротделения ГПУ Адамович.

      Секретарь Орлов».

      (Із пояснювальної записки Губернському відділу ҐПУ від 27 квітня 1923 року.

    

   

               2

    

     Перед тим, як відійти до Холодного Яру, отаман написав додому листа і попросив Василинку доправити його до Товмача.

    

      «Добрий день, мої рідні!

      Низький уклін Вам, тату, мамо і тобі, моя люба сестро Маріє!

      Пишу цього листа в сумному передчутті, що ми більше не побачимося. Адже ви й самі знаєте, що додому мені вороття немає.

      Я вже просив вас і зараз прошу відмовитися від мене хоча б перед більшовицькою владою, аби вона не цькувала вас усеньке життя за те, що ваш син і брат був «бандитом». Оце їхнє «бандит» допікає мені найдужче, знаю, що й вам воно каменем лежить на душі, бо «бандитом» я став тільки тому, що мав щире і любляче серце. Я понад усе любив свій край і народ, а тому, не вагаючись, пішов боронити його від московського окупанта.

      Не журіться за мною тяжко. Мені зовсім не жаль мого молодого життя, бо кладу його за нашу святу ідею, яка ніколи не вмре навіть у поневоленій Україні. Один мій товариш, такий, як я, недавно сказав прості слова, які мене досі гріють, тому повторю їх і вам: історія колись скаже, хто я був і де подівся. Але мені щиро жаль вас, мої рідні, бо страждаєте через мене. Тому я поспішаю сказати Вам, тату, що коли піду з цього життя, то понесу з собою до небес велику любов до Вас. Я і ТАМ пам'ятатиму, як Ви, мій дорогий тату, витяглися в нитку, щоб дати мені освіту, і як тішилися, що колись із мене будуть люди. Маю сподіванку, тату, що Вам ніколи не буде за мене соромно.

      Простіть і Ви мене, моя мамо, знаю, що Вам найтяжче. Та хочу, аби Ви знали, що в найчорнішу годину я згадую, як Ви мене, ще зовсім малого, привели на лісову галявину, всіяну суницями, і не торкнулися жодної ягідки, поки я не визбирав їх усіх до одної.

      Може, забули? А я часто згадую те суничне свято. Тепер, на відстані, припадаю до Ваших рук, що гойдали мою колиску. Не плачте, мамо, я ще живий і, дасть Бог, житиму довго наперекір нашій долі-мачусі. Шкода тільки, що жодна з моїх стежок не веде до вашого порога.

      А ти, сестро моя найдорожча, Марусенько моя золота! Знаю, що на твою бідну голову впаде найбільше лиха через брата твого. Бо ти ще зовсім молода, а ця чужинська влада ніколи не забуде, чия ти сестра, і ганьбитиме не тільки тебе, але і твоїх діточок. Та якщо зможеш, прости і ти мені, сестро, й діткам своїм скажи хоч пошепки, що їхній дядько ніколи не був бандитом, що він воював за Україну. Гірко мені згадувати, як я, дурний, був підняв шаблю на тебе, коли ти умовляла мене покинути ліс, але ж ти, Марусенько, знаєш, що я тебе ніколи й пальцем не торкнув і швидше руку собі відрубаю, ніж скривджу тебе. Знаю і те, що ти мене висповідала за моє лісове життя тільки з жалю до мене. Спасибі тобі, моя золота. Чи пам'ятаєш, як я від'їжджав до Москви на навчання, а ти плакала за мною і бігла за возом трохи не до самісінької станції, бо думала, що я більше не повернуся? Так воно, бач, і вийшло. Я повернувся, але не під рідну стріху. Твоє серденько чуло все наперед.

      Спасибі вам усім, мої рідні, за розуміння. Гаряче цілую вас. Прощавайте і не журіться за мною, бо я свідомо обрав цей хрест.

      Ваш син і брат.

      19 квітня 1923 року».

    

     Уже ближче до Холодного Яру вони, щоб запастися харчами і тютюном, розгромили вночі гамазей у Михайлівці, потім, ще не охолонувши, заскочили в Жаботин і зробили ревізію у споживчій кооперації — прихопили борошна, крупів, цукру, сірників, махорки, а Захарко намацав у темряві справжнісінького грамофона і, не довго думаючи, відірвав од нього розтруб. Десь чув, що як припасувати цю величезну лійку до дула, то постріл виходить як із гармати.

     Від Жаботина до Холодного Яру було три скоки конем, і ще вдосвіта вони пірнули в дубину, де тут-таки, майже на узліску, вирішили перепочити. Крім того, Ворон хотів роздивитися, чим дихає ця місцина, чи не буде якогось руху їм навздогін з боку Жаботина, котрий раніше завжди кишів «червінцями».

     Наче ні — місцина дихала спокоєм, дубовою терпкістю і ведмежою цибулею, яка розрослася тут цілими килимами. У квітні Холодний Яр щільно вкривався заростями барвінку і ведмежої цибулі — хоч косою коси. Її лапатими стеблами завжди можна було підкріпитися, якщо ти, звичайно, не збирався ні з ким цілуватися, бо хоч і називалася ця рослина цибулею, а пахла таки часником. Видно, ведмеді тут щось наплутали.

     Особливо завзято пасся в тих заростях Ходя. Він запихав левурду до рота цілими пучками, часом плутаючи її з таким же лапатим листям конвалії.

     Цього разу ніхто з них до дівчат не збирався, і вони всмак поснідали салом із ведмежою цибулею. Закуривши «свіженької» махорки, з цікавістю спостерігали, як Захарко приміряв до рушниці лійку грамофона.

     — Ну, добре, — сказав його брат Біжу, — причепити ти її причепиш, тут великого розуму не треба. Але як же ти будеш цілитися, голова твоя й два вуха? Ця ж лійка і мушку затулить, і того, в кого стрілятимеш.

     — Не біда, — шморгнув носом Захарко. — Це тільки для того, щоб когось налякати. От посуне на нас червона банда, а тут їй назустріч — бабах! — гармата.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2