Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 55)

     — Еге, налякаєш, — не повірив йому Невіруючий Хома. — Як одірветься та лійка та як дасть тобі по черепку, то знатимеш. Спитай он у Сутяги, як йому було відірвало кожуха від «люйса».

     — А що тут питати? Досі рубець на лобі, — сказав Цокало, і всі подивилися на Сутягу, наче ніколи не бачили того шраму.

     Сутяга, сидячи під дубом, сперся на стовбур і тихенько похропував. Голова йому впала на груди, бараняча шапка з'їхала низько на лоба.

     — Де ж той шрам? — Невіруючий Хома, який щойно сам сказав, що Сутягу поранив кожух, тепер з недовірою подивився на Цокала.

     — Під шапкою, де ж.

     — Та ну.

     — Гну! — Цокало сердито поцокав язиком.

     Сутяга від того цокання перестав хропти, але не прокинувся.

     Тим часом Захарко примоцував розтруб до дула рушниці й націлився у той бік, звідки вони приїхали. І тут він побачив Козуба, який чатував попід лісом, а тепер поганяв сюди.

     — Бричка! — вигукнув Козуб, так натягнувши повід, що його кінь став цапки.

     Навіть Сутяга умить схопився на ноги, ніби то не він похропував під дубком, а його бараняча шапка.

     — Козирна? — спокійно спитав Ворон.

     — Не знаю, але їдуть з боку Кам'янки на Жаботин.

     — За мною! — скочив на коня отаман і невдовзі зупинився за розсохуватим дубом. Відсіль було видно бричку, в якій сиділо троє чоловіків. Один у френчі, другий у світленькому пильовику, а третій… третьою була жінка, тільки зодягнута по-чоловічому.

     Розпитати в цих подорожніх, хто вони й що, було не з руки.

     Отак налетіти з лісу — ризиковано. Здіймуть стрільбу, огризнуться гранатами. Дістати кулею звідси? А раптом це наші перевдягнулися.

     Бричка, погойдуючись на ресорах, наближалася. Козаки з нетерпінням ждали команди.

     — Дозвольте, пане отамане, я забалакаю їх, — тихо озвався Василинка.

     Ворон здивовано оглянувся на хлопця. Василинка вгадав його думку.

     — Тільки ж дивись там… Не гарячися.

     Василинка миттю зіскочив з коня, кинув на землю свою шапку-кубанку, зняв із себе паска з кобурою, потім поклав за пазуху «гусяче яйце» — круглу ребристу гранату — і, ставши тепер не партизаном, а пастушком, на хвильку замислився: чи нічого він не забув? Нагнувся і підібрав суху дубову палицю.

     — Він що, лупцюватиме їх? — здивувався Невіруючий Хома.

     Але йому ніхто не відповів. Василинка вже біг через поле до брички і, вимахуючи дубовим бучком, репетував як на пожежу:

     — Стійте! Стійте, там у селі банда!

     Його почули, всі троє повернули голови до Василинки, та, видно, нічого не второпали, бо бричка котилася далі.

     — Назад! Назад! Там повно банди! — закричав Василинка, добігаючи до брички й показуючи бучком у бік Жаботина. — Розгромили радкоп, спалили сільраду, вирізали комезу[52]!

     — Да что ти ґаваріш? — зумівся гладкий чоловік у френчі. — Какая банда? Аткуда?

     — Не знаю откуда, а тільки дядько Йван послав мене в Михайлівку переказати, бо вони розтрощили й тиліфона, і мого тата вбили… — Василинка з розпуки заплакав. Сльози навсправжки котилися по його щоках і не давали до пуття роздивитися на красиву тьотю в шкіряному кашкеті, таку поважну та пишну, наче вона була тут старша над чоловіками і менше за всіх злякалася того, що сталося в Жаботині.

     — Сколько іх? — спитав «погонич», потягнувши віжки на себе.

     — Бага-а-ато, — схлипнув Василинка.

     — Паґаді, мальчік, нє плач, успокойся, — сказала красива тьотя, дивлячись на Василинку великими чорними очима. — Ти хочеш сказать, что бандіти да сіх пор в сєлє?

     — А де ж?! — сердито вигукнув Василинка. Його розізлило, що ця чекістська посмітюха була така гарна і що вона назвала його «мальчіком». — Подивіться, що вони зі мною зробили! — Кинувши палицю на землю, Василинка розхристав груди і вихопив з пазухи «гусяче яйце». — Руки догори, бо тут вам і смерть!

     Усі троє оторопіли, забувши, де в них руки. Може б, котресь ще шарпнулося до револьвера, але Василинка так «замкнув» пальця на кільці гранати, що якби навіть падав мертвий, то «гусяче яйце» зосталося б в одній руці, а чека в другій. Першим його послухався гладун у френчі, потім, випустивши віжки, підняв руки «погонич». Дивлячись на них, шкіряна красуня зневажливо фиркнула і, ніби граючись, зробила те саме.

     — Ну, і што дальше? — глузливо спитала вона.

     Ця крива усмішечка Василинку доконала. Погань навіть перед смертю не сприймає його всерйоз.

     — Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здєсь, мадам!

     «Мадам» уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.

     У дубині їх зустрів почет із дев'яти козаків.

     Переглянувши посвідки «гостей», отаман заяснів лицем — риба попалася чималенька. Він допитав їх поодинці. Гладун виявився першим заступником голови окружного виконкому Федором Івановичем Касатоновим. Розповів, що родом він із Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи.

     Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він одразу комісується за станом здоров'я, поїде на свою Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.

     — По тобі не скажеш, що ти слабий, — похитав головою Ворон. — Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?

     — Я сала нє єм, — сказав гладун. — У мєня ат нєво ізжога.

     — Виходить, що наше сало ще й винне, — зітхнув Ворон.

     — Ви жє мєня нє растрєляєтє? Я вєдь что… я мірний чєловєк… занімался сєльскім хазяйством. Я люблю Украіну…

     — А Росію ти любиш? — спитав Ворон.

     — Ну… как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви жє меня атпустітє?

     — Це вирішить Вовкулака.

     Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».

     «Погонич» у плащику-пильовику на прізвище Самохін був діловодом того ж таки виконкому і також «підіймав» сільське господарство. Тобто вигрібав хліб у селян. Він теж почав було з того, що не з власної волі лишився тут після демобілізації, але Ворон його перебив:

     — Краще скажи, хто оця баришня, яка з вами?

     — Как кто? Уполномочєний ґепеу, разве нє відно?

     — Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?

     — Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. — Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.

     — І ця теж?

     — Штатная блядь. Ето у ніх тєпєрь називається аґєнтурной работой. Ви мєня панімаєтє? Только ето мєжду намі, — сказав Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.

     Але щодо «баришні» він не брехав. Навіть до отамана вона підійшла з таким вихилясом, хоч бери і клич хлопців на допомогу. Її посвідка в шовкових палітурках пахла парфумами і потверджувала, що перед вами уповноважений Кам'янського ґепеу Ада Михайлівна Лібчик.

     — Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.

     — А для чого ти їхала в Жаботин?

     — Праґулятся. Касатік меня пріґласіл падишать свєжім воздухом.

     — Касатік — це Касатонов? — здогадався Ворон.

     — Ну нє Самохін же.

     — То як? Подихала?

     — Ето ужасно. Я жє вам нє мужчіна, чтоби са мной так абращаться.

     — Чому ж вдяглася по-чоловічому?

     — Нравітся.

     — Працювати в чека теж наравиця?

     — Почєму би і нєт?

     — Ми чекістів розстрілюємо, — сказав Ворон.

     — Но вєдь не жєнщін жє?

     — Стать тут не має значення.

     — Ви шутітє, — хотіла засміятися Ада Лібчик, але не вийшло. — Я прєждє всєво женщіна. І мнє нравітся работать с мужікамі. С німі ілі с вамі — мнє всьо равно. Ми можєм даґаварітся, я вєдь панімаю, каково вам бєз жєнщін в лєсу.

     Вона потяглася рукою до отамана, але Вовкулака не дрімав.

     — Забери граблі, бо відчикрижу! — замахнувся він шаблею.

     — Но вєдь я на всьо саґласна, — Ада Лібчик зірвала з голови кашкет, і темне хвилясте волосся потекло їй на плечі.

     — Це добре, — сказав Ворон. — Добре, що ти на все згодна.

     — Яким буде рішення суду, пане отамане? — не терпілося Вовкулаці.

     — Тих двох, що підіймали сільське господарство, — підняти на дуба.

     — Вже! А цю курву куди?

     — Подаруй її Ході. Вона сама просилася.

     Він подав команду рушати. Усі, окрім Ході, сіли на коней.

     «Мадам» Лібчик здивовано дивилася їм услід. Коли Ходя, роздуваючи ніздрі, підійшов до неї, уповноважена сама розхристала пазуху, боячись, що цей дикун роздягне її шаблею.

     — А Ходя вміє це робити? — спитав Невіруючий Хома, який їхав поруч із Цокалом.

     — Навчиться, — сказав Цокало і багатозначно цокнув язиком. — Чуєш, як верещить?

     Хома наставив долоню до вуха, хоч вереск уже розлягався лісом. Важко було розібрати, чи то кричить хтось на радощах, чи, може, від жаху.

     Усім полегшало на душі, коли Ходя догнав їх з оголеною шабелькою. Козаки ніби вперше почули, що ліс наповнений пташиними голосами, усе довкола співає, радіє сонячній днині.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2