Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 56)

     Що далі вони заглиблювалися в ліс, то все дужче тішили око деревостани могутніх дібров, які іноді непомітно переходили в темні масиви граба чи раптом засвічувалися мармуровими стовбурами ясенів.

     Холодний Яр глибшав, спадав униз широкими терасами, розгалужувався на багато балок і менших ярів, тож на кожному закруті, вигині та узвишші доводилося зупинятися і наслухати, чи не почується десь людського голосу, форкання коня чи ще якого-небудь підозрілого звуку. Вони придивлялися, чи не видно де ступаків, відбитків копит, сліду від згаслого вогнища.

     Час від часу пристоювали, принюхувалися — а раптом повіє димком? — і їхали далі, пробираючись на схід від Мотриного монастиря (як там вона, їхня «Мотря»?) до Скарбового Яру.

     Торік Чорний Ворон тиждень стояв там із козаками, і йому сподобалася та місцина своєю захищеністю, близькістю озера та якимось невидимим магнітом, що був заритий у глибинах Скарбового Яру і не хотів тебе відпускати в інші краї. Може, тим магнітом і справді був гайдамацький скарб, закопаний тут ще Максимом Залізняком, про який старі люди гомонять уже півтора сторіччя. Інакше звідки взялася б ця назва яру — Скарбовий? Неподалік від нього лежало урочище Буда, де й досі стояв живий свідок гайдамацької таїни — велетенський тисячолітній дуб, названий у народі саме Залізняковим, хоч під ним не раз спочивали і Наливайко, і Павлюк, і сам гетьман Хмель.

     Коли Чорний Ворон ще раз нагадав хлопцям, у якому святому місці вони зупиняться, Козуб сказав, що треба чимшвидше запастися рискалями та добрими щупами й гарненько промацати той Скарбовий Яр.

     — Рискаля я везу, — заспокоїв його одноокий Карпусь. — А замість щупа підійде і шомпол.

     — Ох, щось мені не віриться, щоб ми його викопали, — похитав головою Невіруючий Хома.

     — А це ж чого? — поцікавився Цокало.

     — Не може бути, щоб за стільки літ якісь гультіпаки його не намацали.

     — Не намацали, — сказав Ворон. — Це я точно знаю.

     — Як же таке можна знати? — і далі не вірив Хома.

     — Бо там не золото найдорожче.

     — А що? Срібло?

     — Ні.

     — То що ж це таке може бути? — подивився на отамана Фершал крізь запітнілі окуляри.

     — Вгадайте.

     — Я знаю! — вигукнув Василинка. — Що ж тут думати?

     Усі обернулись до нього. Василинка, щоб їх помучити, трохи помовчав, підбив вище на лоба шапку-кубанку і вліпив у самісіньке око:

     — Свячені ножі. Ось що закопав тут Максим Залізняк. Ножі, освячені самим Мельхиседеком.

     — Ні, — похитав головою Ворон, хоча йому ця думка сподобалася. — Закопують ножі на знак миру, а Залізняк не збирався ні з ким миритися.

     — Тоді що?

     Тут уже всіх розібрала цікавість, що ж то за скарб такий дивний, і вони один поперед одного стали гадати — ну, геть як діти, — називаючи всіляке коштовне каміння, дорогоцінну зброю, клейноди, старовинні книги, королівські й царські грамоти, дійшло навіть до вин та цілющих медів, що їх пили козаки-характерники. Отаман уже й сам, як дитина, сміявся з тих їхніх відгадок, аж тут Вовкулака раптом ударив себе по лобі й сказав, щоб усі замовкли, ану цитьте мені, сказав Вовкулака, бо я здогадався, що найдорожче у тому скарбі.

     — А що? — в один голос спитало його одинадцятеро козаків, навіть Ходя-китаєць спитав, як ніколи, виразно: — А сцьо?

     І Вовкулака, перевівши подих, сказав:

     — Легенда.

     Усі одинадцятеро козаків на якусь хвилю вражено притихли, а потім, теж перевівши подих, сказали:

     — Е, та це ми знаємо. Легенда, звісно, то головне. Але ж там повинне бути й золото. Хіба ні?

     — Іба ні? — витягнув шию Ходя.

     — Звичайно, — погодився Ворон. — Золота там ціла скриня. Та й не тільки золо…

     Він затнувся і, притримавши Мудея, втупився очима в якусь одну, тільки йому видиму, точку. Його враз напружена постать змусила всіх зупинитися й не дихати. Вони сторожко повели очима вслід за поглядом отамана і побачили те, що він помітив першим. Там, на молоденькому клені, була відламана гілка.

     І відчахнув її хтось зовсім недавно, бо зі свіжого зламу поволі скрапував сік.

    

    

* * *
    

    

      «21 апреля ночью неизвестная банда ограбила продовольственный склад в селе Михайловка и потребкооперацию в Жаботине, после чего скрылась в направлении Холодного Яра. Днем того же числа на дороге из Каменки в Жаботин были зверски замучены зампред окрисполкома Касатонов, делопроизводитель Самохин, уполномоченный ГПУ Либчик, ехавшие в Жаботин для проверки хода посевной кампании. Приказано произвести разведку. Туда уже высланы ответчики из вышеуказанных сел. Операцией будет руководить сам лично Председатель Райвоенсовещания тов. Астраханцев, который выехал на место событий. Меры к выяснению характера банды приняты самые активные. Настроение у кулачества приподнято, но волнения среди населения не наблюдается.

      Начокротд ГПУ Бергавинов.

      Нач. СОИ Ленский».

      (Із тижневого звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ губернському відділу ҐПУ з 17 до 24 квітня 1923 р.)

    

   

  

            РОЗДІЛ ДРУГИЙ

   

               1

    

     Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру, де отаборилися на широкому виступі схилу, порослому мішаним лісом.

     На цій «призьбі» стояли білі клени, ясени, берези, які раніше від дуба і граба викинули молоденьке листячко, і звіддалік здавалося, що їх огортає зелений дим. За підлісок тут були густі зарості ліщини (вона теж уже розвісила свої блідо-зелені сережки), кущі шипшини та глоду, що набубнявів біленькими пуп'янками.

     Відіспавшись та відпочивши біля багать, ми вже наступного дня двійками подалися в різні кінці Холодного Яру на вивідки, чи немає тут нашого брата лісовика (мусив би бути!) і чи не завелися десь у глибоких хащах рогаті чорти. Хтось же зламав оту гілку на клені.

     Сутягу і Козуба я послав у напрямку села Грушківки, Ходю й Біжу — на Головківку, Невіруючий Хома з Цокалом потрюхикали в бік Лубенців, а Захарко з Ладимом — на Буду. «Пастушка» Василинку я попросив провідати «Мотрю» і, якщо буде в кого, розпитати все, що тільки можна — і про монастир, і про «бандитів», і про тих, хто їх ловить, і про сни рябої кобили.

     Залишивши в таборі одноокого Карпуся та Фершала, ми з Вовкулакою вирушили в напрямку Мельників. Добралися майже до хутора Кресельці, але — ніде нічого. Ні людського ступака, ні відбитка копита (окрім наших), ні кінського кізяка. Страх як кортіло заглянути на Креселецьке лісництво, проте не ризикнули: якщо Василя Чучупаку вистежили тут ще навесні 20-го, то чого ждати тепер?

     Ми повернули праворуч, навідали джерело Живун, однак і тут не знайшли ніякого знаку. Захлиналося співами птаство, витьохкував соловейко, не втихали зозулі (якщо то правда, що вони лічать літа, то кому ж оце стільки кували?), кілька разів нам перебігали дорогу як не козуля, то заєць, а людської душі не чути було — ні душі, ні ноги. Ото лиш зозулині черевички жовтіли та ще тут і там цвіли кущики синіх фіалок, медуниць і курячої сліпоти. Сліпота вже напала й на нас, бо коли біля Живуна ми побачили товстелезне повалене дерево зі свіжим зрубом, то не відразу й здогадалися, що то робота бобрів.

     Так того вечора ми й повернулися «додому» ні з чим, якщо не брати до уваги весняних грибів-зморшків, яких Вовкулака назбирав повну шапку. Хлопці теж нічого не бачили, хоча Біжу оббігав стільки байраків та виярків, що навіть натрапив на мої і Вовкулачині сліди, які його привели до Живуна, а потім до самісінького табору. Сутяга і Козуб набрели з боку Грушківки на завалену землянку, знайшли біля неї іржавий шомпол «манліхера», але все показувало на те, що «хата» щонайменше позаторішня. Невіруючий Хома, який ходив з Цокалом на Лубенці, від самого початку не вірив, що вони когось знайдуть; та оскільки їхній шлях пролягав знов-таки з боку Жаботина, то Хома не витримав і вирішив подивитися, чи й досі там висять оті двоє сіром. Ні, їх уже знайшли й відчепили. І курви нема, розповідав Хома, з підозрою поглядаючи на Ходю.

     Захарко з Ладимом двічі обігнули хутір Буду й таки побували біля дуба Залізняка. Стоїть наш дубочок, хвалився Ладим, тільки під ним ніхто не сидить, ні Наливайко, ні Павлюк, ні Хмель, — городив чорті-й-що Ладим, наче йому щось зробилося з головою. А раз там нікого не було, то ми з Момотом удвох посиділи. На хутір, звісно, не заходили.

     Хто недаремно того дня їв хліб, то це Василинка. Напитуючи роботу в монастирі, він вивідав там усе, що міг, і навіть сни рябої кобили. Виявляється, що саме тепер більшовики закривають «Мотрю», але на слізне прохання черниць майно та будівлі монастиря передають релігійній громаді. Сестри отримали також в оренду Іоанно-Златоустівську і Троїцьку церкви.

     Наглядає за ними адмінвідділ Медведівського волвиконкому.

     Зовні «Мотря» ніби така, як раніше, але все вже не те. Землю забрала комуна, жити немає з чого, і черниці змушені найматися до селян на різні роботи. Подейкують, що для них у монастирі відкриють кравецьку майстерню, де вони шитимуть ковдри і ще всяку всячину.

     — Може, на зиму хоч ковдрами запасемося, — хазяйновито прикинув одноокий Карпусь.

     — Еге, запасешся, — буркнув Хома. — Що, у богомільних жінок відбереш?

     — Навіщо відбирати? Може, вони самі дадуть.

     — Еге, дадуть. Жди.

     — Цитьте! — перебив їхні теревені Вовкулака. — Скільки всього там черниць?

     — Небагато, — сказав Василинка. — Ще донедавна було дванадцять. А це прислали з Черкас новеньку.

     — То їх там тринадцять? — тепер уже не втримався Цокало. — Так, як і нас?

     — Ні, — серйозно відповів Василинка, ніби не розуміючи солоного жарту. — Крім черниць, там ще п'ять послушниць. А також ігуменя Рафаїла. У церкві править дуже старий батюшка Іван. Ще там вештається якийсь юродивий у чорній хламиді.

     Я аж підскочив.

     — Невже Варфоломій?

     — Так, Варфоломій.

     — Він живий?

     — Мабуть, живий, якщо вештається, — незворушно відказав Василинка. — Хоча під каптуром не видно його лиця.

     — Аж не віриться… — я мимоволі подивився на Невіруючого Хому.

     — Я ще не доказав головного, — Василинка підбив на лоба кубанку. — Охорони в монастирі ніби й немає, а чекісти є.

     — Чекісти?

     — Атож, — кивнув Василинка. — І насамперед ота новенька черниця з Черкас. Сама підкотилась до мене…

     — Сама? До тебе? — не повірив Хома.

     — А хіба що?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2