Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 58)

     Хоч і піддалися отамани та багацько козаків на амнестію, але й залишенців було чимало. Їх ще ой як боялися. Мстилися як могли. А коли ворог боїться — він ще не не переможець. Бо не сьогодні — завтра прийдуть до нього і скажуть, кому до небесної канцелярії, а кому в земельний комітет… Ну, і лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. Падали в бою, помирали від ран, потрапляли в засідки. Дехто не витримував, виходив із лісу, вербувався з чужими документами на Донбас чи на криворізькі шахти (казали, що під землею їх не шукатимуть), дехто від розпачу йшов на амнестію, хоч знав, що на тому йому і клямка. Але безвихідь часом страшніша за смерть. Смерті, хоч і боїшся, та ніколи її не побачиш, казав Гриць, а безнадія — ось вона, перед носом. Їсти не було вже чого, села більшовики взяли в такі шори, що якби хто й хотів помогти, то куди там. Ото що силою десь урвуть, то тільки і їхнього. Одну зиму пережили, а на другу, ось цю, останню, їх лише троє й зосталося. Гриць, Шамрай та Микитась. Від голоду вже дуріли. Під кінець зими кору варили, греблися в снігу, шукаючи торішніх жолудів, дивилися, чи ніде яка пташка не впала від морозу. Як зійшов сніг, пішли Шамрай з Микитасем у Грушківку пошукати їжі та й не вернулися. Чи потрапили в руки більшовиків, чи впали від голоду десь у дорозі — Гриць не знає. Він їх дожидає і досі (тут недалечко їхня земляночка), виглядає з ранку до вечора, а хлопці не йдуть…

     Повісили голови козаки. Хіба ж не те саме їх жде?

     — Ви держитесь ще нівроку, — сказав Гриць. — Навіть на конях.

     Карпусь простягнув йому кусник черствого житнього хліба.

     Гриць узяв, довго дивився на нього, потім понюхав і знов гірко скривився:

     — Волошками пахне.

     — Волошки в житі ростуть.

     Дрібні сльози, як блохи, застрибали Грицеві по бороді. Він відщипнув крихту хліба, поклав її до рота і так тримав.

     — То ти оце сам збирався бурлакувати? — спитав Ворон.

     — Бурлакувати чи ні, а не міг я Холодного Яру покинути. Не міг, і квит.

     — Нема куди йти?

     — Не в тому річ.

     — За поли держить?

     — Якби ж за поли. За душу. Ох, і держить. Але не в тому річ, — повторив Гриць. — Не міг я, братці, звідси піти, забравши з собою найбільшу таємницю. Тому, повірте, зрадів, коли ви тут з'явилися. Тільки мусив ще добре приглянутися. Бачу — китаєць. — Гриць знов із підозрою подивився на Ходю, потім подивився на кожного козака, на Ворона і раптом спитав: — У вас лопата є?

   

               З

    

     Він привів їх до старезного, майже всохлого дуба, на якому ця весна відживила, може, зо дві гілляки. Стовбур, завтовшки з п'ять аршинів, був порепаний і дупластий, місцями оголений, без кори, а збита верхівка чорнілі обвуглена — видно, не раз влучала блискавка в цього велетня.

     Недалеко від нього, сажнів за десять, стояв ще один старий дуб, але значно молодший (він уже почав розвиватися), напевно, онук побитого громом велета. І ось якраз поміж цими дубами Гриць розгорнув купу хмизу.

     — Копайте. На п'ять штихів углиб копайте. А тоді побачите.

     Одноокий Карпусь, який з усіх сил стискав у руці рискаля, наче боявся, що його хтось у нього видере, поплював на долоні й заходився копати.

     Тринадцять пар очей і одне Карпусеве око напружено вдивлялися в чорну розкопану землю, тринадцять сердець здригалося на кожне шпортання рискаля об тверде коріння.

     — Спочинь, дай-но я, — чемно запропонував Вовкулака, та Карпусь не повів і бровою. П'ять штихів для нього — дурничка.

     А якщо Вовкулака такий розумний, хай би возив за собою рискаля.

     Він таки трохи вхоркався, але сам того не чув. Чув тільки, як щось дрібно трусило ним ізсередини і свербіло ліве вибите око.

     Ось він заглибився вже на півдержака, копати стало незручно, проте Карпусь навіть не переводив духу.

     — Може, розшир яму? — порадив Вовкулака. — Буде зручніше копати.

     — Не треба, — озвався Гриць. — Уже близько.

     Карпусь став на коліна, дотягнувся рукою до дна ями, викидав розкопану землю і знов запрацював рискалем.

     Дзень!.. Залізо скреготнуло об залізо. Козаки гуртом підступили до ями й, стукаючись лобами, схилились над нею. Карпусь знову став на коліна, засунув руку в яму по саме плече, затуливши собою всеньке її нутро. Налапував, що воно дзенькнуло.

     Коли його пальці зарилися глибше, промацали гладеньку поверхню металу, Карпусь уже не мав сумніву, що воно за штукенція. Він рішучіше запрацював пальцями, риючи землю довкола захованки, нарешті підважив її і вийняв на світ Божий велику, вже почорнілу, заклепану зверху гарматну гільзу.

     Козаки втупились у неї очима, потім усі як один подивилися на Гриця.

     — Вона, — видихнув Гриць. — Дай сюди.

     Карпусь правим оком запитливо поглянув на отамана, той кивнув: дай. Гриць узяв гільзу, дістав з-під поли австрійського багнета і став розколупувати заклепану верхівку. Сплюснута латунь розійшлася легко, відкривши отвір до гільзи. Гриць, заглянувши в неї, як сорока в кістку, благоговійно подав отаманові.

     Той теж зазирнув у гільзу, і серце його забилося швидше.

     Наступної миті Ворон дістав звідти згорток чорного полотна.

     Очі у козаків побільшали. Хома закусив нижню губу, щоб не прохопитися зайвим словом.

     Ворон розгорнув полотнину. На ній було вигаптувано срібною заполоччю герб-тризуб у терновому вінку. І головний холодноярський девіз — «Воля України або смерть ». Із другого боку полотнища над тризубом у вінку яскравіло Тарасове пророцтво. Як заклик: «І повіє новий огонь з Холодного Яру ».

     Так, це був бойовий прапор полку гайдамаків Холодного Яру.

     Ворон бачив його не вперше, але тепер гасло «Воля України або смерть» війнуло на нього іншим змістом. Мабуть, і решта козаків відчули те саме, бо дивилися на прапор з мовчазною зажурою.

     — Ми довго його носили з собою, — сказав Гриць. — Ховали за пазухою, переховували в дуплах дерев, у лисячих норах, у старих воронячих гніздах. А проти минулої зими, коли нас зосталося троє, вирішили закопати…

     За збереження прапора Чорний Ворон оголосив Грицеві подяку від імені Лебединського полку. Гриць знову розплакався, як дитина, — це означало, що отаман бере його до загону.

     — Якщо маємо прапора, то треба обрати бунчужного, — Ворон повів очима по засмучених лицях, які враз ожили.

     — Вовкулака хай буде! — хором вигукнули козаки.

     — Добре! — отаман урочисто подав йому прапор.

     Вовкулака, схвильований, узяв полотнище, і, не знаходячи слів, низько вклонився товариству. Потім акуратно склав прапор, поцілував його і сховав у себе на грудях.

     Ну, що ж, їхнього полку прибуло. Отаман сказав, що настав час розбиватися на трійки і шукати фортуни по селах. Кому фортуни, кому правди (він підморгнув Вовкулаці), а кому верхового коня. Ворон подивився на Гриця, на лахміття, в яке той був зодягнутий, і подумав, що його обмотані ганчір'ям шкарбани не пролізуть у стремена. І тільки потім йому блиснув здогад, що так замотують чоботи не тільки для того, щоб не погубити підошов. Так їх обкутують ганчір'ям швидше для того, щоб не лишати слідів…

    

     Чорний ворон, який сидів на суку старезного дуба і майже зливався з його обвугленим стовбуром, ліниво, але й трохи здивовано назирав за людьми, що викопали з-під землі гарматну гільзу.

     Якби ворон умів розмовляти по-людському, він би їм показав, де треба копати, залюбки показав би, де собака заритий, позаяк анітрішечки не боявся лісовиків. Та що там він, їх не боялися навіть полохливі сороки, які завжди здіймали свій дурний скрекіт, коли до лісу ступала чужа нога. А тут хоч би що — на лісовиків вони ніколи не скрекотали, і ворон був удячний за це білобоким, оскільки терпіти не міг їхнього скрипучого скрекоту. Від нього у ворона боліла голова, як і від будь-якого галасу, через те він давно жив самотиною, цураючись навіть воронячих зграй. Ворон і сам не любив каркати, але зараз у нього так засвербіло в горлі, що він не міг стриматися. Щось він добачив, щось передчув таке, від чого недобрий лоскіт пробіг його голосницею, і ворон, розтуливши червоного рота, хрипко, по-старечому каркнув.

   

  

            РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

   

               1

    

    

      «8 мая під вечір з боку нашого лісу бачили трьох чоловіків на конях з рушницями, і серед селян ходить чутка, буцімто в Холодному Яру знов появилася якась банда. Це посвідчує і та біда, що трапилася 9 мая коло гори Стрилиці. Тут, під селом Івківці, було вбито голову ком'ячейки Стоцького, який пізнього вечора повертався конем з Івківців у Головківку. Гора Стрилиця лиса, у неї часто вдаряють блискавки, того й Стрилицею зветься. На ній не росте ні одного деревця, ні одного кущика, трава і та жовта, через те люди її обминають. І от бандити, які вбили Стоцького, покинули труп на цій горі, щоб його ніхто не знайшов, а коня, видно, забрали. Просимо прийняти міри по виявленню банди, позаяк усі активісти Головківки та ближніх сіл застрашені, а куркулі потирають руки.

      Голова Головківської сільради Трухній».

      (Із пояснювальної записки уповноваженому Чигиринського відділу ҐПУ від 12 травня 1923 року.)

    

     Після того, як вони пошуміли довкола Холодного Яру, отаман вирішив перейти до Ірдинських боліт; хай тут усе втихомириться-вляжеться, хай ударгрупи позмагаються з вітром, а вони пошукають фортуни в іншому місці. Його намір збігся з волею провидіння: Сутяга, який із Ладимом та Цокалом ходив аж на Сокирне, приніс приголомшливу звістку — біля Ірдинських боліт з'явився загін отамана Веремія, котрий шукає з ними зв'язку.

     Ворон не знав, що й думати. Заклавши великі пальці обох рук за ремені портупеї, довго і важко дивився на Сутягу.

     — Може, це не той Веремій? — нарешті спитав він.

     — Таки той, — прогув, як у бочку, Сутяга.

     — Але ж його давно поховали.

     — То вони з Чортом самі все придумали.

     Виходило так, що, коли Веремія схопили, Чорт навмисне затіяв гру з похованням отамана, щоб увести в оману чекістів. Опинившись у Черкаському допрі, Веремій хитрощами затесався до кримінальників і так не лише уник розстрілу, але й діждався моменту, щоб дременути на волю. Тепер, зібравши два десятки своїх найвірніших козаків, він ще з більшою люттю колошматить комуну від Нечаївки до Білозір'я, мстить за свою загиблу дружину та сина, який пропав безвісти. Після кожного нападу Веремій з козаками щезає в Ірдинських болотах, де знає хідники й тверді острови для спочину, якийсь час відсиджується, а потім зненацька виринає там, де його ніхто не очікує. Сутяга випадково наткнувся в Сокирному лісі на Веремієвого ад'ютанта Чорта, з яким знайомий давно, і той, щиро зрадівши цій зустрічі, запевнив Сутягу, що рано ще вішати кирпу, ще може таке розгорітися, що нікому й не снилося. Біля Городища і Мліїва вже розкурили люльку брати Блажевські, отаман Курінний замінив під Златополем Загороднього, в районі Мошнів розгулявся Шпильовий[53], а тут ось — Чорт уже й сам такого не сподівався — воскрес Веремій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2