Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 59)

     Повернувся, можна сказати, з того світу і тепер надолужує згаяне в допрі, шукає зв'язку з іншими отаманами, щоб узгодити дії і, як у давні добрі часи, спільними силами вдарити на станцію Бобринську, де й досі товчеться більшовицький кавполк. А заодно почистити Смілу, яка аж кишить червоною поганню.

     Якщо Веремієвого воскресіння не сподівався сам Чорт, то Чорний Ворон і поготів. Тепер він не мав права навіть вагатися, їхати чи не їхати до Ірдинських боліт. Мусив дати звіт Веремію про долю Ярка. Розповісти по щирості, як усе вийшло, і ще не вгадано, як на те подивиться Веремій. Казна-що — замість радіти, що отаман живий, Ворон знетямлено дивився на Сутягу.

     — Як же він надибав тебе, той Чорт? — з підозрою спитав він.

     — Та не він мене, а я його.

     — Ти? — перепитав Ворон. У їхньому ділі це часом багато важило: хто кого «знайшов». — А ти в цьому впевнений?

     — Я, я, — потвердив Сутяга і розповів, як зайшов у Сокирному лісі до знайомого їм лісника Гудими (Ворон давно його знав, саме Гудима колись їх попередив, що чека роздає лісникам стрихнін, аби підсипали отруту отаманам), так отож Сутяга лишив Ладима і Цокала вартувати надворі, а сам зайшов до Гудими й застав у нього не кого-небудь, а цього ж таки Чорта, Веремієвого ад'ютанта, якого впізнаєш за версту через його кругле совине лице і закандзюблений ніс. Ну, погомоніли трохи, — вів далі Сутяга, — підобідали, а тоді Чорт і каже, що так, мов, і так, пора зійтися докупи та вдарити разом на Смілу, щоб Тясмин кров'ю підплив. А чого ж, погодився Сутяга, давно пора. Чорт тоді ще якось так цікаво пом'явся, покивав своїм закандзюбленим носом і дав зрозуміти Сутязі, що їхнім отаманам є багато про що побалакати.

     — Де ж і коли вони хочуть зустрітися? — спитав Ворон.

     — Пане отамане, — здивувався Сутяга. — Хіба ж я міг самовільно про таке домовлятися? А зв'язок — він той самий. Через Гудиму.

     Уночі загін вирушив на Білозір'я. Їхали вже не чортовим числом — чотирнадцятим став «дикий» Гриць. Любо було дивитися, як він хвацько тримається на коні, що дістався йому від отого безбожника, котрого встрелила блискавка на вершечку гори Стрилиця.

     Він, цей позичений жеребець, був найситіший серед усіх їхніх коней, які давно перебивалися на підніжному попасі, — Воронові було невтямки, як Мудей на такому фуражі скучав за гарячим ділом. Постривай, товаришу мій, може, ще діждемо справжнього бою, казав йому Ворон, — ось як підемо на Бобринську, то буде тобі де погрітися. Чорт, певна річ, перебільшує про вогонь до небес, бо хтозна, яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби цей народ знову прокинувся, але навіть малою щоптою мусимо стояти до кінця. Думаю, з Веремієм ми знайдемо спільну мову. Наші стежки раніше не сходилися, та перетнулися вони, бач, поза нами, схрестилися тісно і, можна сказати, кровно, ми тепер наче рідні брати, тож я не вірю, що Веремій дорікне мені бодай словом.

     Я більше хвилююся за Тіну, ти ж пам'ятаєш, товаришочку, Тіну, мою сірооку пташку, яка тепер так далеко, що не доїхати нам з тобою, не доїхати й не догукатись. Немає такого дня і години, щоб я її не згадав, ні-ні та й кольне в самісіньке серце, але біль цей мені до душі, це, може, єдине, що в мене зосталося.

   

               2

    

     Минаючи Сокирне, я послав Вовкулаку до лісника Гудими, а сам повів загін до Ірдинських боліт, де вже на світанку ми зупинились у Відьминій Пазусі. Незважаючи на таку непривітну назву, це була затишна місцина серед багон і трясовин, де ми ташувалися вже не раз — востаннє тоді, коли трусили гамазеї на торфових виробках біля Іванової Греблі. Тут росли переважно чагарникові верби, а над ними здіймалися старезні вільхи, берези, подекуди височіли навіть осокори, які теж приживалися на болотистих місцях. Низом стелилися приземкуваті кущі вічнозеленого багна, що якраз починало цвісти біленькими зірочками, розливаючи навколо дражливо-солодкі пахощі.

     Відьмина Пазуха вабила мене тим, що лише з одного боку до неї був неширокий підступ суходолом, а далі цей острівець обступала драговина, в якій між гнилими ковбанями ми давно намацали «запасний вихід». Хто його знав, той у разі небезпеки міг вибратися з Відьминої Пазухи на сухе, а хто ні — мав шанси потрапити в гості до водяника. Та й «знавець», оступившись, міг тут шурхнути в таку в'язку хлань, з якої вже не вертаються.

     Тому в цьому ділі я більше покладався на Мудея, котрий бачив «відьмину гать» не оком, а чув її копитами. Недогодою Відьминої Пазухи були, певна річ, комарі, але що зробиш: хочеш тепла — мирися з комарами. Зате вже до полудня Ходя приніс Карпусеві «на кухню» крижня і дві дикі курочки.

     Тим часом над'їхав Вовкулака й розповів мені про зустріч із Гудимою. Усе було так, як казав Сутяга: Веремій лютує в цьому районі від початку квітня, не знаючи ні жалю, ні пощади. Причому і тут не обходиться без витівок — скрізь з'являється в чорній масці, наводячи жах на активістів: у Загреблі живцем спалив у хаті голову парткому разом з усією сім'єю, в Білозір'ї повісив незаміжню, але вже вагітну комсомолку, в Малому Бузукові зарубав прямо в церкві попа-агітатора, котрий відмовляв парафіян від автокефалії. А зовсім недавно на залізничній колії перепинив дрезину, якою їхали з Черкас на Смілу чотири служаки карного розшуку, і так над ними позбиткувався, що потім у тих, хто бачив трупи, волосся стало дибки.

     «А як?» — спитав Вовкулака в Гудими і тепер, лукаво поблимуючи очима, ждав, поки і я запитаю у нього: а як? Я зробив йому таку ласку, після чото Вовкулака захоплено вигукнув: «Колесували!» — «А це ж як?» — «Дуже просто», — відповів він і пояснив, що Веремій обезголовив москалів колесами дрезини. Після того «колесування» за голову самого Веремія влада пообіцяла корову, коня і сто пудів жита. Бачачи, що волосся на моїй голові не стає дибки, Вовкулака пригасив свій запал і перейшов до головного. Отже, він передав Гудимі, що ми готові зустрітися з Веремієм післязавтра на перешийку, який веде до Відьминої Пазухи, — хай приходять удвох із Чортом о сьомій вечора, а ми — я і Вовкулака — ждатимемо їх теж удвох. Там про все й поговоримо.

     — А як тобі наш Гудима? — спитав я. — Не скурвився?

     — Наче ні, — знизав плечима Вовкулака. — Але в душу йому не заглянеш.

     Хоч я добре знав лісника Гудиму, а Сутяга ручався за Чорта, однак до зустрічі ми підготувалися. Я ще раз проїхався між болотами і переконався, що «відьмйну гать» не замулило.

     Ми з Вовкулакою піджидали гостей у верболозах. Рівно о сьомій кроків за тридцять від нас заворушилися чагарі — на голе перелісся виїхало двоє. Я ледве не свиснув від здивування. В одного верхівця не було лиця. Голову покривав солом'яний бриль, а під ним чорніла велика пляма. І хоча Вовкулака вже казав мені про цю Веремієву заведенцію, я не сподівався, що він приїде у масці. Зате другого вершника я впізнав одразу, дарма що ніколи його не бачив. Совине лице і закандзюблений ніс міг мати тільки Чорт.

     Ми виїхали назустріч. Зблизившись та віддавши «слава», якийсь час приглядалися один до одного. Я лиш тепер роздивився, що на Веремієві була не маска, а звичайна сітка, якою пасічники захищаються від розлючених бджіл. Вона вільно спадала з-під бриля і зашморгувалася на шиї. Нижче, з-під розхристаної свити отамана, виглядала червоно-чорна мережка вишиванки. Я замилувався його довгоногою кобилою — чистокровна арабська порода.

     Дивлячись у дві цятки очей, що ледь помітно поблимували за чорною машкарою, я запитав навпростець:

     — Від кого ховаємось, пане отамане?

     — Від комарів. Якщо це вас непокоїть, я можу відкрити лице.

     Я ще не встиг нічого сказати, як він уже потягся рукою до шиї, щоб розсупонити шнур.

     — Не треба, — зупинив я його. — Комарів тут справді тьма-тьмуща. Нам би всім не завадила така штукенція.

     Мудей норовисто переступив з ноги на ногу, форкнув і раптом шарпнувся до красуні-кобили. Я різко сіпнув за повід, та він розходився не на жарт — стиха заіржав! знов потягся до арабки.

     — Сподобалась дівка, — засміявся Чорт. — Ти бач, як приспічило. Десь у мене є грудочка цукру, — він поліз під полу, але замість цукру, ніби ненароком, дістав револьвер. Спокійно так, не гарячкуючи, витяг його, хоча на поясі в Чорта висіла дерев'яна кобура з мавзером. У цю мить гримнув постріл. Куля Вовкулаки знесла Чортові верхню половину черепа. Його кінь здибився, і Чорт звалився на землю, мов обмолочений сніп. Я вистрілив з нагана — куля влучила в зап'ясток «бджоляра», котрий теж устиг вихопити револьвер. Злякана арабка зірвалася з місця й наосліп помчала через зарості верболозу.

     Поки я розвернув Мудея, на підступах до Відьминої Пазухи, десь за версту, глухо затарабанив кулемет, і я впізнав Козубового «люйса». Це означало, що «бджоляр» із Чортом приїхали не самі. Більшовики поперли на Відьмину Пазуху лавою. Услід за «люйсом» гахнуло дві гранати, заляскали карабіни. Я наказав Вовкулаці мчати до хлопців і, якщо там серйозна загроза, відходити назад, щоб «запасним хідником» вислизати з Відьминої Пазухи.

     «Бджолярева» кобила зникла в чагарнику, та я був певен, що Мудей своє надолужить. Він, молодчинка, «залицяючись» до арабки, теж мені підмогнув. Я всією душею хотів повірити в отаманове воскресіння, але остерігався зради — запродати міг і лісник Гудима, і Чорт, і Веремій, хоча в його підступ вірилося найменше: якби чекісти обробляли отамана в своїх цілях, то не чіпали б родину. Та хай там як, а місцем зустрічі я обрав Відьмину Пазуху, де нас не могли оточити, і ще задовго до сьомої вечора сам розставив хлопців у «секреті». Ми з Вовкулакою, піджидаючи гостей, були готові до всього. А коли побачили їх зблизька, мене насторожила «бджолярева» чиста вишиванка і його кобила. На ній і знаку не було від тієї втоми, яка похмурою тінню лежала на наших конях. І ця красуня-арабка майже всю весну провела в болотах?

     Мудей, зриваючи копитами груддя дерну, доніс мене до краю Відьминої Пазухи, де починалася драговина. І тут між купинами осоки я побачив «бджоляра». Його магометанська кобила борсалася в заболоченій ковбані, силкуючись вибратися на тверде.

     Але ж і зміюка! Звиваючись у багнюці, вона таки вихопилась на мілке і рвонула до суходолу прямо на мене. Я звів наган, прицілився якраз у ту ямку на шиї, якою Магомет позначає породистих коней арабської масті. Але вистрілити не встиг. Вискакуючи на сухий бережок, арабка зачепилася передніми ногами за невеличкий обрив, що обмежовував болото, земля під її копитами зсунулася, а кобила з диким іржанням завалилась на бік. Упала так знагла, що вершник не встиг злетіти з сідла, застряг у стременах і коняка всім тулубом налягла йому на ногу. Він закрутився, як вуж під колодою, але вибратися не зміг. Кобила теж не підводилася — видно зламала ногу. З її нутра вирвався хрипкий стогін.

     Я зіскочив з коня і, не виходячи з-за кущів, сказав:

     — Кинь револьвер, а то застрелю.

     Він лежав нерухомо, наче обмірковував пропозицію, а потім навмання вистрілив у мій бік. Раз, другий, третій… Так стріляють від страху. Похапцем, сліпо, ніби ціляться в саму смерть, яка підступає невідомо з якого боку.

     — То ми так і не поговоримо? — спитав я.

     Він, сучий син, зрозумів, що я хочу взяти його живим, тому повівся зухвало. Таки випручав ногу з-під конячого тулуба, схопився, двічі вистрілив у мій бік і, накульгуючи, побіг. Побіг… у болото. Знав, що втекти по сухому не вдасться, а між трясовини — тут ще як кому пощастить.

     Зламавши молоду вільшичку, я швидко обчухрав гілки. Іти в болота без жердини було б самогубством. «Бджоляр» уже відійшов кроків на сорок. Перескакуючи з острівця на острівець, із купини на купину, я подався його слідом. Під ногами чавкотів мочар, а далі вже чорна твань булькотіла отруйним смородом гнилі. Йти ставало важче і важче.

     Знову гримнув його револьвер, куля цвьохнула над моєю головою. «Бджоляр», засівши за товстою березою, що стояла «по коліна» у воді, таки прицілився з лівої. Але ж… у його барабані залишився один набій. Тепер стрілятиме тільки зблизька.

     Ховаючись за кущами, я нахильці (аж вода хлюпала за пазуху) підкрався до нього збоку, зупинився кроків за двадцять і, коли випростався, побачив наїжачену постать, що дивилася на мене крізь чорну машкару. «Бджоляр» чув, як я підкрадався, болотом тихо не пройдеш, але сподівався, що підійду ближче — на віддаль, з якої він не промахнеться.

     — Кинь зброю, — ще раз наказав я. — Інакше прикінчу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2