Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 60)

     Я звів наган і вистрілив йому в ногу. Куля влучила трохи нижче коліна, та він знов кинувся тікати — побрів навпростець через затягнуту ряскою ковбаню. Вода дістала йому до пояса, він ще з більшою натугою рвонув уперед і провалився в багнюку по груди. Трясовина притьма вхопила його за ноги й почала жадібно засмоктувати. Випустивши револьвер та забувши про біль у розтрощеному зап'ястку, «бджоляр» грібся обома руками в багні.

     Коли його засмоктало по плечі, він зрозумів, що це кінець.

     Над поверхнею багнюки стриміла тільки машкара в перехнябленому брилі, яка нагадувала чудернацьку голову водяника чи головешку болотяника.

     — Поможи, — напрочуд жалібно попросив він.

     Я простягнув жердину, «болотяник» ухопився лівицею за її кінець, але я сказав:

     — Зніми своє чуперадло. Інакше підеш на дно.

     — Не можу, — простогнав він. — У мене перебита рука.

     — Зможеш, — я шарпнув жердину до себе, вона вислизнула з його лівиці. Драговина задоволено плямкнула. — Ну! Скидай, бо запізнишся.

     Він різким рухом розсупонив зашморг на шиї, зірвав бриля з машкарою і кинув його на розгойдану твань. Я побачив довгобразе, спотворене жахом лице, схоже на ще одну маску. Овва!

     — Оце так зустріч, пане сотнику! Яка радість! — Це був «начштабу Чорноморської повстанчої групи сотник Завірюха». — Хіба я не казав, що дожену вас? Тоді, як ви заманювали мене до Звенигородки?

     Сам страх дивився на мене його виряченими очима.

     — А де ж пан полковник? — спитав я. — Як його…

     — Гамалій.

     — Я питаю справжнє ім'я.

     — Трохименко… Петро.

     — А твоє?

     — Юхим Терещенко.

     — Я, Юхиме, й Петра дожену, — сказав я. — Де він тепер?

     — Не знаю.

     Я притис його жердиною так, щоб він сьорбнув смердючої твані.

     — Витягни мене звідси! — рикнув Терещенко-Завірюха, відпльовуючись. — Тоді розкажу.

     — Нема коли торгуватися, — я знов умочив його аж по вуха, а тоді підняв, щоб він міг говорити.

     — Трохименка можна знайти! — форкнула чорна від твані морда. — У Єлисаветграді живуть його батько, мати, сестра…

     — Де?

     — Вулиця Піщана, дев'ять…

     На перешийку ляснули постріли, застукотів кулемет.

     — Жаль, — сказав я. — Якби ти не привів за собою москалів… побалакали б довше. А так… вибачай. Мені пора.

     Я висмикнув жердину з його руки.

     — Пожди, — закричав він. — Ти ще не все знаєш!

     — Вибач. Якось іншим разом, добре?

     Чорна вода смачно цмокнула й проковтнула його з головою. На поверхню зринули великі бульби.

     Серце моє засміялося. Я мерщій побіг до Мудея і тут почув, що мене хтось доганяє. Озирнувся. За мною гнався… водяник. Його пика була забризкана тванню, до щік і лоба поналипала ряска.

     — Так ти з мене зробиш заїку, — сказав я Вовкулаці.

     Скочивши на коней, ми поквапилися до своїх і незабаром наткнулися на трьох козаків. Василинка, Невіруючий Хома і Гриць першими відходили до вільшаника (там Фершал із Карпусем стерегли коней), щоб верхи вибиратися з Відьминої Пазухи.

     Василинка сказав, що на них посунула чи не сотня «червоних кашкетів», та поки що їх удалося спинити. Добре, що ми зайняли оборону на вузькому перешийку між болотами, — більшовики не змогли розгорнутися в лаву.

     — Ідіть, — сказав я. — Зберемося по той бік гаті.

     Ми з Вовкулакою погнали до місця бою. З густих та безладних пострілів я зрозумів, що ворог смалить у цей бік навгад, демонструючи свою силу та намагаючись відтіснити нас із вигідної позиції. Ми вже й так її залишали, тільки не всі разом. Невдовзі я побачив ще одну трійку моїх козаків. Ішло тільки двоє, третього вони несли на руках. Ходя й Біжу несли Захарка Момота.

     Побачивши мене, вони поклали його на землю. Я зіскочив з коня.

     — Тебе поранило?

     — Із нас, усіх братів, зостався один Біжу, пане отамане, — не розплющуючи очей, тихо мовив Захарко. — Глядіть його, він у нас найменшенький.

     — Захарку, не смій помирати, — так само тихо сказав Біжу. — Чуєш? Не смій…

     Але Захарко його вже не чув.

     Коли ми з Вовкулакою доїжджали до перешийка, більшовики поперли вперед. Знову застукотів кулемет Козуба, вдарили карабіни Ладима і Цокала, котрийсь із них пожбурив гранату.

     Червоні побігли назад, залишивши на лісовій прогалині кільканадцять трупів.

     За гущавиною ми припнули коней, я двічі каркнув, даючи знати про себе.

     — Бери Ладима і Цокала, — шепнув я Вовкулаці, — і швидко відходьте. Ми за вами.

     Я зняв із плеча карабін і, ховаючись за деревами, покрадьки пішов на лівий край. Став у кущах верболозу кроків за тридцять від Сутяги. Він лежав у заглибині за кряжистим пнем, але дивився не на прогалину, де будь-якої миті міг з'явитися ворог, а, як той дятел, крутив головою. Шукав когось очима. І нарешті знайшов. Він побачив Козуба, який, тримаючи під пахвою ручний кулемет, залишав свою позицію.

     Раптом Сутяга підвівся. Знявши з голови шапку, накинув її на дуло карабіна і побіг прямо до ворога.

     — Нє стрєлять! — прокотився крик по той бік перелісся. — Пріказано, нє стрєлять!

     Після цього викрику довкола розтеклася в'язка, відчутна на дотик тиша, об яку, здавалося, ось-ось спіткнеться Сутяга. Зачепиться і впаде. Однак він не падав, він уже добігав до густого березняка, де скупчилися «червоні кашкети». Бахнув карабін. Сутяга, здригнувшись, поволі повернувся у мій бік, наче перед смертю конче мав знати, хто його вбив. Подивився і навзнак упав на землю.

     Затріскотіли рушниці, почулась команда «Впєрьод!», «червоні кашкети» висипали на прогалину. Праворуч від мене озвався короткою чергою «люйс», але Козуб стріляв уже на ходу, і це був не той вогонь, який міг їх зупинити. Більшовики зграями перебігали галявину. Коли я вискочив на коня, один із них прямо переді мною висунув із верболозу свою розпашілу мармизу. Я всім корпусом шарпнувся убік і тут почув, як тихо клацнула його гвинтівка, давши осічку. Дослати другий набій він не встиг — я з такою силою вгатив його кольбою поміж брів, що там відкрилося третє око.

     Розвернувши Мудея, я помчав до Козуба, який теж біг до мене, тримаючи під пахвою «люйса». Я на ходу подав йому руку, Козуб викинув ногу на підйом мого чобота, обіперся, як об стремено, й умить вилетів на круп коня. Мудей схитнувся, але відразу пішов у галоп. Над нашими головами тонко зацівкали кулі.

     — Козубе, ти молодчина! — гукнув я. — Вся галявина в трупах!

     Він мовчав. Я думав, Козуб щось запитає про Сутягу, але він і далі мовчав, ніби нічого не бачив. Я чув тільки, як треться об мої ребра кожух його «люйса».

     — Давно ти їх так не косив, еге?

     Козуб не обзивався. Я подумав, що йому заклало вуха — так буває після доброго бою, особливо, коли ти кулеметник. Ми швидко домчали до вільшаника, де нас піджидав із трьома кіньми Фершал (решту козаків Вовкулака повів запасним хідником через болото), я оглянувся до Козуба — «Приїхали!» — і раптом побачив, як він, похилившись набік, сповзає з коня.

     Я тільки тепер зрозумів, чому Козуб не обзивався: його поранило відразу після того, коли він вискочив на Мудея, затуливши мене від куль. Козуб протримався на коні, поки ми дісталися вільшаника, й ось тепер упав на руки Фершалу.

     Ми побачили в нього на спині дві великі червоні плями.

     — Нічого страшного! — бадьоро вигукнув Фершал і сумно подивився на мене. — Заросте, як на собаці.

     Я зрозумів, що Козуб помирає.

     Фершал відійшов до свого коня по «дохторську» сумку. Тут виявилося, що Козуб іще при пам'яті. Кволою рукою він дістав свого безвідмовного кольта і приставив дулом до скроні.

     Чи встиг би я завадити йому це зробити? Не знаю. Можливо.

     Козуб ще застогнав:

     — Передайте Ярині… Скажіть, що я…

     Не доказавши, він спустив курок.

     Довкола якось ураз потемніло, на Відьмину Пазуху впали сутінки.

     Треба було поспішати. Я поклав Козуба на коня перед собою, Фершал, підхопивши «люйса», подивився на мене крізь запітнілі скельця окулярів.

     — А де ж Сутяга?

     — Загинув, — сказав я. — Забрати не було як.

     Ми рушили до запасного хідника, ведучи за собою осиротілих коней. З боку «червоних кашкетів» не чути було ніякого шуму. Очевидно, їм теж хотілося жити. Ми з Фершалом перейшли болото і вибрались на сухе. Тут нас чекали Вовкулака, Біжу, Ходя, Ладим, Василинка, Невіруючий Хома, Цокало, Гриць, одноокий Карпусь. Нас зосталося одинадцятеро. Про Сутягу я хлопцям сказав те саме, що й Фершалові, бо, перш ніж сказати правду, мусив дещо з'ясувати.

     Тепер можна було й спочити. «Червоні кашкети», якби й дошукалися нашого сліду, то не пішли б у драговину проти ночі.

     Тут ми поховали Козуба і Захарка. Поховали в одній могилі.

     Важко було дивитися на Біжу, який ховав свого останнього брата. Він довго сидів біля нього і не давав опускати в яму, де на дні вже хлюпотіла вода.

     — Хлопці, — сказав я, — сьогодні ми дали справжній бій комуні. Але ж якою ціною далася нам перемога? Загинули два таких козаки…

     Потім я розповів, як загинув запроданець Завірюха, — нехай же втішаться душі убитих ними… Коли віддав славу Козубові і Захарку, вперше побачив, як плаче Біжу. Козаки, ховаючи очі, ще нижче схилили голови. Не знаю, чи хтось завважив, що я не згадав Сутягу.

     Тієї ж ночі ми перейшли до Сокирного лісу, а перед світом навідали нашого давнього приятеля лісника Гудиму. Я шкодував, що в мене не було бджолярської маски, аби з'явитися на його очі в образі Веремія, про якого лісник наплів стільки байок. Тож я прийшов до нього з відкритим лицем. Гудима впав на коліна. Щось белькотів про жінку, дітей, але мене більше цікавив Сутяга. Гудима сказав, що Сутягу підмовив на зраду Чорт — переконав, що це єдиний шанс спокутувати гріх перед більшовиками і врятувати собі життя.

     — Справді, — погодився я. — У вас обох був шанс вижити.

     Ніж увійшов йому під ліве ребро, і Гудима сконав миттєво.

   

  

            РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2