Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 62)

     Ладим, ніби нічого не чуючи, поволі затяг:

    

             Ой, що ж бо то за ворон,

       Що він за один,

       Що згукує товариство

       У той лісок Лебедин…

     

          Коли я вперше почув од Ладима цю пісню, то був певен, що він її придумав сам. Аж ні — Ладим сказав, що цій пісні вже сотні, може, й тисяча літ. І ось виходило так, що хтось через сторіччя підказував мені, як діяти далі. Іди до Лебединського лісу, наказував він. Незабаром жнива — і більшовики знову попруть грабувати селян. Іди і перешкоджай їм як тільки можеш.

     Ладим знав, що і для кого співає. Тому він ніколи не доспівував цю пісню до кінця. Бо те, про що там співалося далі, відбулося сотні, а може, й тисячу років тому:

    

             Гей, поховали пана отамана

       В сиру землю глибоко…

     

          Незабаром ми вже були в Лебединському Лісі. У липні — серпні згоріли канцелярії не одного волвиконкому, де складалися списки про податкову повинність. Як ото волос на голові, так було пораховано й кожен колосок селянина, над душею якого і далі стояв червономордий продзагонівець. Тому, як тільки випадала нагода, ми охоче навчали цих упирів замість хліба їсти святу земельку. Один тільки Ладим вишив на своєму шлику сім червоних хрестиків. Але й нам ставало тісно в лісах.

     Ударні групи ганяли нас з місця на місце. Вислизати з облав ставало дедалі важче. Іноді рятувалися лише Божою поміччю.

   

               З

    

     Того серпневого надвечір'я ніщо не віщувало біди.

     Вони трійкою — Ворон, Вовкулака і «дикий» Гриць — переїжджали греблю над ставом, що лежав у широкій улоговині неподалік села Кримки. Було так тихо й спокійно, що Вовкулака запропонував скупатися. Він давно розхристав на собі білий міліцейський кітель (подарунок «бабусі Фундукліївки») і справді був не від того, щоб освіжитись у ставочку після цілоденного «патруулювання доріг». Ворон ще не встиг йому заперечити, як по той бік луговини, за ставом, у невеличкому переліску заіржав кінь. Услід за тим іржанням бахнули постріли, і з-за дерев один за одним почали вискакувати вершники. Їх було не менше, як два десятки.

     Ворон, не довго думаючи, збив з карабіна переднього, однак вони з диким гиком мчали вперед. Не було іншої ради, як утікати. Ворон, Вовкулака і Гриць погнали в бік лісу, до якого було з півтори версти. Вихопившись з улоговини нагору, вони вже бачили його темну стіну. Але переслідувачі не відставали. Їхнє галайкання ставало чимраз голоснішим, постріли ближчали.

     Коли до лісу зоставалося кроків із двісті (леле, таке вже було!), раптом полетіла сторчма Вовкулачина Тася. Куля влучила їй у білу «панчішку», й Тася так упала з розгону, що з моторошним іржанням ще довго сунулася по траві, а Вовкулака, вилетівши із сідла, котився поперед неї.

     Ворон різко зупинив Мудея, аж той став дибки. Далі все відбулося, мов у страшному сні, коли не можна ні в що втрутитися і нічого змінити. Вовкулака схопився на ноги, випростався і, знетямлений, повернувся лицем до ворога. Ворон побачив, як на його білому міліцейському кітелі — якраз між лопатками — розпливається червона пляма. Куля, влучивши в груди, вийшла навиліт. Вовкулака, заточившись, ухопився за високий малиновий будяк. Затис у жмені гостре колюччя, та болю вже не відчув. Він упав навзнак з малиновою квіткою у руці.

     Це був той випадок, коли немає змоги винести товариша з поля смерті. Вершники миготіли так близько, що, якби не граната, шансу на втечу не було б. Оглушивши передніх, Ворон пустив Мудея навскач.

     Гриць уже чекав його на узліссі, ще трохи — й отаман сховається за деревами. «Червінці» знали, що в лісі їм козаків не дістати, тому всі разом, мов по команді, спішилися й відкрили вогонь «із коліна». Куля Ворона таки зачепила — черкнувши по чолі, здерла шкіру до кістки. Та він уже був у безпеці.

     — Пане отамане… — почув зляканий голос Гриця. — Ви живі?

     — А ти як думаєш?

     — У вас кров на лиці.

     — Не бійся, — сказав Ворон. — Я твердоголовий.

     Він одірвав від парусинової сорочки рукав, витер ним рану, обличчя, а тоді перев'язав собі голову. Зробив це так спритно, ніби обмотувався рукавом щодня. Прислухався: чи не чути погоні? Та почув лише тихе схлипування.

     — Грицю, ти що?

     — Нема Вовкулаки…

     — Нема.

     — Нема нашого бунчужного… Як тепер нам без нього? Він же був… був душею…

     Гриць згадав, як Вовкулака цілував прапора, якого він, «дикий» Гриць, зберігав у Холодному Яру, і ще дужче розплакався.

     — Плач, козаче, — сказав отаман, ковтаючи солоний клубок. — Плач, не соромся.

     У лісі швидко темніло. Ворон сидів під деревом і курив уже третю цигарку.

     — Чого ми ждемо? — спитав Гриць.

     — Побачиш.

     Гриць зрозумів. Вони підождали, поки всядеться ніч, а тоді тихо вибралися на узлісся. Над полем було світліше. «Червінці», видно, давно потрюхикали святкувати перемогу.

     На тому місці щось ніби чорніло — схоже, там лежав убитий кінь, однак у Ворона з'явилася легенька надія: а раптом? Він залишив Гриця на узліску, а сам поїхав у поле. Ні, Вовкулаку забрали. За вбитого лісовика їм належала винагорода. А кінських трупів було два — того скакуна, що наскочив на Воронову «кукурудзу», і…

     Ворон зіскочив на землю й побачив, що Тася ще жива. Вона лежала на боку і тихо стогнала.

     — Тася… Тасенька…

     Маленька зірочка відбивалася в її великому темному оці. То тремтіла сльоза.

     Ворон дістав наган. Це єдине, що він міг ще зробити для Тасі. Коли приставив дуло до вуха, вона все зрозуміла й примружила око.

     — Наздоганяй Вовкулаку, — сказав Ворон. — Вам буде добре удвох…

     Відвернувшись, він спустив курок. Уночі постріл гучніший, ніж удень. Мудей, схарапудившись, відскочив убік.

   

               4

    

     Що його знов повело до Лящевого хутора?

     Вони із Грицем заїхали туди вночі, й отаман завважив, що ні вітри, ні дощі не вибавили духу згарища. Завели до стодоли коней і, зморені, попадали на солому. Ворон ліг на тому місці, де колись розстилав бекешу. Снилося йому чи привиджувалося? Малиновий будяк… фіолетове око коня… пагорки білих грудей… і світ… цілий окремий світ, де є свої ліси, долини, озера, пахощі, дороги…

     І побачив він чужу країну. А в тій країні у великому храмі, що потопає в золоті і хоралах, вони вінчаються з Тіною. Повно чужих людей: чоловіки в сурдутах, жінки у довгих сукнях. А він, запізнившись, влітає до храму, як є, у своєму лісовому вбранні, обвішаний гранатами; довжелезна шабля підстрибує на коліщатку, як колись у чорноліського отамана Хмари.

     «Крук! Крук!» — шелестять голоси довкола.

     Їх вінчає отець Олексій. Тіна в рожевій сукні пахне, як квітка.

     Вона хоче зодягнути йому на палець обручку, але та замала, не налазить. Потім вислизає з її руки й падає на підлогу. Погана прикмета, думає Ворон, однак вона його не лякає. Він знає, що це сон.

     І прокидається з важкою душею. Церква сниться не на добро.

     У щілини між дверима пробивалося вранішнє світло. Та не тільки світло. Знадвору долинали якісь підозрілі звуки. Ворон легенько поторсав за плече Гриця і, коли той розплющив очі, приклав палець до вуст.

     Потім підійшов до дверей, припав оком до круглої дучки, яка утворилася в дошці після того, як випав сучок.

     Прокляття! Лящів хутір оточувала червона зграя.

    

    

* * *
    

    

      «Ранним утром 19 августа, по донесению нарочного, на запустевшем хуторе были обнаружены два бандита, ночевавшие в клуне. Наш отряд немедленно отправился на указанное место. Взяв объект в оцепление, мы решили действовать на выжидание, дабы взять бандитов живьем. Обычно «рыцари леса» в таких случаях вступают в длительную перестрелку и, только когда кончаются патроны, предпринимают решительные действия. Здесь же мы еще не успели оградить клуню, как оттуда внезапно выскочило два всадника и, внеся суматоху двумя гранатами, помчались в сторону леса. Одного из них удалось сразу сбить с лошади посредством ранения последней, и здесь нам довелось быть свидетелями случая исключительного и даже жуткого.

      Щупленький, весьма заурядный бандит поднес к виску револьвер, чтобы покончить с собой, но вышла осечка. Наши бойцы уже готовы были схватить его, как вдруг бандит разогнался и прыгнул в колодец. Причем колодец этот оказался настолько глубоким, что достать оттуда злоумышленника не представлялось возможным. Поэтому мы на всякий случай бросили в колодец гранату.

      Что касается второго бандита, то с ним получилось нечто непредвиденное. После первых же наших выстрелов он опрокинулся с седла, но не упал на землю, а повис в стременах побоку лошади вниз головой, как это часто бывает с убитым или раненым всадником. При этом руки его безжизненно болтались, почти касаясь земли. Бойцы ожидали, пока он вытрясется из стремян или остановится лошадь, как вдруг уже почти под самим лесом бандит каким-то невероятным движением, как это делают кавказцы или циркачи, опять оказался в седле. Пока было понято его притворство, злодей скрылся в лесу. Дальнейшее преследование оказалось безрезультатным.

      В связи с этим прошу выслать на поимку бандитов дополнительный конный отряд из кадровых кавалеристов, а также дать разрешение на более суровое изъятие заложников из близлежащих сел».

      (Із рапорту командира ударгрупи ББ П. Орлова начальникові Черкаського окружного відділу ҐПУ С. Бергавінову від 19 серпня 1923 року.)

    

   

  

            РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

   

               1

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2