Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 63)

     Майже триста літ прожив чорний ворон на білому світі, а такої мокрої осені не пам'ятав. Від середини вересня як задощило, то вже зо два місяці не було ні тепла, ні сонця. І хоч ворон умів ховатися від негоди, але й там — у печерках, дуплах чи в піддашші старого льоху, як ось тепер, — його пір'я натягувалося сирістю до кісток. Дощило скрізь — і над Холодним Яром, і над Ірдинськими болотами, і над Лебединським лісом. Ще добре, що вода вигнала з нір і потопила лісових мишей, а то ворон помер би з голоду. Він і так став худий, як болотяний журавель, чи, може, як отой чоловічина в чорній хламиді, що тиняється цими краями невідь із яких часів. Воронові деколи навіть здавалося, що він знає Варфоломія двісті літ, але ж люди не живуть так довго. Не живуть і ніколи не житимуть, — чомусь зловтішно подумав ворон, хоч мав добре і чуйне серце. Через те й прожив оно скільки — рідко яка ворона дотягує до такого віку, хоч їй і відведено триста років. Утім, і рік, і сто, і триста пролітають, як один день, — тямкував собі далі ворон, сидячи під замшілим дашком монастирського льоху, до якого вже давно ніхто не заходив. А чого заходити? Старезний льох міг обвалитися будь-коли. Нічого немає вічного.

     Навіть Свято-Троїцька церква горіла і падала на його очах не раз, ворон її пам'ятає ще дерев'яною із блакитними банями у срібних зорях (як поглянеш було на неї згори вночі, то таке, наче небо лежить під тобою), а це років сто вже минуло, як перебудували її в кам'яну, та й то була завалилася, зводили наново, бо все, що не є, минуще, будь ти камінь, ворона чи зірка на небі. Вічна лише сама вічність.

     А цей льох, що стояв біля валу, був набагато старіший за обидві монастирські церкви, тому своє вже оджив. Дивно, як він досі не завалився.

     Ворон не повірив своєму єдиному видющому оку, коли раптом із ночі випливла темна постать і підкралася до дверей льоху. Від несподіванки він ледь не тріпнув крилами, але стримався. Вискнули двері — і до льоху прослизнула черниця.

   

               2

    

     Нас зосталося шестеро. Біжу, Ладим, Невіруючий Хома, Василинка, Ходя і я. Небагато, але ще можна себе показати. Жаль, що нам не усміхалася навіть погода. Такої дощової осені ми ще не знали. Моква вже в'їлася в печінки: погано займалися дрова, погано горіли сільради, дороги розгасли, патрони відсиріли. Ми так обносилися, що після вилазки з лісу не мали в що перевдягнутися. Була ще «святкова одіж», але ми її берегли на особливий вихід. Сутужно було з харчами. Коні світили ребрами.

     А дощ лив і лив. Ладим щодня, здіймаючи руки долонями до неба, благав Мокошу, щоб та зупинила потоп.

     Невіруючий Хома дивувався, як можна вірити богині-жінці.

     Василинка бідкався, що не може в таку негоду піти «у найми».

     Ходя журився, що урвалося лучне полювання. Звірина, як і птаство, так поховалася, ніби її ніколи не водилося в лісі.

     Ходя з нудьги сідав у кутку землянки й мугикав свою моторошно-монотонну мелодію, оту, що я вперше від нього почув на переговорах у Дибенка й Кузякіна.

     Біжу давно вже не бігав, не метушився, і здавалося, йому було байдуже, що там надворі: дощ чи каміння з неба.

     Я сушив голову, як бути далі. Не вистачало Вовкулаки. Так, ніби позад мене утворилася порожнеча — яма, в яку ось-ось оступишся. Як він умів роздрочити хлопців до гарячого діла! Як його розбурхував запах московської крові…

     Досі мучила совість, що Гриць загинув з моєї вини. Скільки не казав собі, що небезпека підстерігала нас на кожному кроці, але ж на Лящів хутір повів його я. Так лягла карта.

     Потрібно було вберегти хоч тих козаків, що лишилися. А потім знову настане весна, вона підкаже, що робити далі.

     І ось після довгих умовлянь мені вдалося відправити додому Василинку. Все одно зараз роботи немає, сказав я йому, а після дощів прийде зима, доведеться залягати в барлогу. Так що давай — сідай на свого чалого, поки він не погубив підкови, і їдь додому; ти хлопець кмітливий, відбрешешся; скажеш, наймитував. Я дав йому грошей і поправив на Василинці шапку-кубанку, бо вона з'їхала йому на мокрі очі.

     — А на весну, якщо не візьмете, сам воюватиму, — шморгнув він носом.

     — Авжеж…

     Коли я обняв худющого Василинку, мені здалося, що я відчув кожну його кісточку. Мокоша добралася й до моїх очей.

     Василинка попрощався з Ладимом, Біжу й Невіруючим Хомою. Потім обнявся з Ходею. У Василинки впала з голови шапка. Він підняв її і надів на Ходю.

     — Дарую.

     Ми всі вийшли на дощ і мовчки дивилися вслід Василинці.

     Ходя помахав йому шапкою.

     Мовчанку ми внесли і до землянки. Ця тиша була гірша за сварку.

     Минув ще тиждень. Дощі падали й далі, а моїх козаків напосідала нудьга. Якби ж то тільки нудьга. Туга.

     У коротких розмовах дедалі частіше згадували тих, хто пішов на амнестію. Я казав, що їх уже немає живих. А якщо хтось випадково вцілів, то полює на нас. Може, колись і зустрінемося.

     Одного разу Невіруючий Хома згадав Пилипа Хмару, в якого він воював у двадцятому. Хома, звісно ж, не вірив, що Хмара загинув. Хлопці казали, що, коли Пилипа тяжко поранило, вони вночі занесли його до сестри у Цвітну. Там він нібито помер, і його поховали на городі. Але не таким був отаман, щоб померти — Хома на власні вуха чув од цвітнянських людей, що Хмара вижив. Змінив свою зовнішність — висмалив брови, обстриг вії, які в Пилипа були довгі, як у дівчини, ще там щось зробив зі своїм лицем і подався до Криму. Там тепер і живе під чужим прізвищем. Кажуть, ніби Філіпов.

     Я знав, що це не так, та що сперечатися з Невіруючим Хомою?

     Він би все одно не повірив. З одного боку, це було добре, що про отамана складалися легенди, однак вигадка з Кримом мені не подобалася. Такі байки сіяли сумнів у доцільності подальшої боротьби. Та якщо він, цей сумнів, у когось з'явився, його вже не розвієш. Він чіпляється до людини, як невиліковна хвороба.

     — Думаю, що він вибрався на Донбас, — підіграв я Хомі. — Туди з'їжджається стільки непевного люду, що загубитися там найлегше. Під землею не шукатимуть.

     Чи зрозумів Невіруючий Хома, що я благословляв його в дорогу?

     Невдовзі я переконався, що сумнів — хвороба перехідна.

     Поїхати з Хомою на Донбас зголосився й Ладим. Удвох все-таки веселіше.

     — Може, й ти приставай до них? — запропонував я Біжу.

     — А що я не бачив на тому Донбасі? — здивовано спитав він.

     Я, грішний, зрадів. Любив цього хлопчину. Нехай ще трохи побуде коло мене.

     Сумно було дивитися, як Невіруючий Хома і Ладим збираються в дорогу. Ладим довго крутив у руках свою шапку, лічив на шлику хрестики. Останнього вишив наприкінці серпня, коли на зсипному пункті «погладив» кольбою по голівці неслухняного продзагонівця. Невже це все? Хрестики розпливалися в Ладимових очах, він не міг їх порахувати і замість пишатися ніби соромився своєї шапки. А як величатися нею, коли навіть не можна забрати з собою?

     Однієї ночі Хома з Ладимом поїхали в Сигнаївку і домовилися, кому збути коней перед тим, як піти на станцію й сісти на поїзд у тій-таки Сигнаївці. Потім вони по черзі підстригали одне одного, голилися, приміряли «вихідне» вбрання, тамуючи якесь дурне хвилювання (Ладим, як голився, двічі порізався). А вдосвіта ми провели їх майже до самої Сигнаївки. Попрощалися в полі.

     — Якщо там не сподобається — вертайтеся.

     — Хіба що на весну, — зітхнув Невіруючий Хома.

     Та я відчував, що ми більше не побачимося.

     Хоч як це дивно, але після прощання наш понурий Біжу помітно ожив. Може, через те, що нас зосталося лише троє, він раптом ніби прокинувся. На останній межі з'являється нове дихання. Біжу навіть запропонував перепинити під Сигнаївкою який-небудь поїзд.

     — Слухай, май совість, — сказав я. — Дай людям на Донбас доїхати.

     — Справді, — погодився Біжу. — Тоді що?

     — Тобто?

     — Давай десь заскочимо, якщо вже на конях.

     Ще й не розвиднилося, коли ми під'їхали до артільної олійні, яка стояла за селом. Це була невелика цегляна будівля, що зосталася від панської економії.

     Я чемно постукав у двері, але ніхто не обізвався. Погрюкав дужче — те саме. Біжу, не витримавши, садонув кольбою в невеличке, заґратоване знадвору вікно. Задзеленчало скло.

     — Хто там? — почувся за дверима зляканий чоловічий голос.

     — Свої, відчиняй! — наказав Біжу. — Чи тебе, щоб розбудить, треба вкинуть у вікно бомбу?

     Мені подобалося, що Біжу бере на себе почин. Він був рішучий і в міру сердитий.

     Олійник прочинив двері, ми з Біжу, залишивши Ходю біля коней, зайшли. Я сказав, що ми не завдамо ніякої шкоди, але не проти перекусити й позичити трохи олії. Яка там олія, — простогнало в пітьмі, — дощі не дали зібрати соняшник, усе догниває на пні, он навіть прес сухий. Коли він засвітив гасничку, я побачив, що це молодий, жилавий комнезамівець у смугастій натільній матросці.

     На столі «черствіла» недоїдена вечеря — шмат житньої хлібини, порізане сало, квашена капуста і три пироги. Біля випитої до половини літрової сулійки стояло дві чарки.

     — Де другий? — спитав я, роззираючись по кутках.

     — Хто?

     — Твій почарківець.

     Він теж подивився на стіл, побачив дві чарки і зрозумів, що краще не відбріхуватися. Та замість злякатися — зніяковів.

     — Там, — кивнув він на двері, що вели до комірчини. — Я дам вам усе, що треба, тільки туди не заходьте.

     Тут навіть твердоголовий чоловік здогадався б, хто там ховається, але обережність — понад усе. Кивнувши Біжу, щоб він не зводив очей з комнезамівця, я обережно прочинив ті двері.

     Ну, звісно, — на тапчані сиділа напівроздягнена дівуля і, мов шкодлива кішка, світила на мене сполоханими очима.

     Мені навіть здалося, що її губи в сметані. Але замість того, щоб сором'язливо застібнути пазуху, вона обома руками стискала револьвер.

     — Не підходь, бо застрелю! — засичала дівуля.

     — Дурненька, — сказав я. — Ви зараз продовжите, але цю іграшку краще дай сюди.

     Я підійшов і забрав у неї револьвер.

     — Ти така хоробра. Мабуть, комсомолка? — ховаючи трофейного бравнінга в кишеню чумарки, я вийшов з «будуару».

     Нам пощастило: хоча «маківки» пресу справді були сухими, зате в олійні комунари, окрім комсомолок, ще дерли крупу.

     Біля круподерні стояли мішки із збіжжям. Я сказав Біжу, щоб він виніс лантух ячменю коням (але не дуже розщедрювався — перегодований кінь може впасти на ноги), а потім хай зайдуть сюди разом із Ходею.

     — Ти, комуна, вибач, але нам треба поснідати.

     Коли Біжу й Ходя зайшли в олійню, я саме знайшов алюмінієву кварту. Пити чарочками нам не було коли.

     «Комуна» здивовано витріщився на Ходю.

     — Що, косичка сподобалася? — спитав я.

     — Та ні… — він геть спантеличився.

     — А що?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2