Василь Шкляр - Залишенець. Чорний ворон (сторінка 66)

     Він ніби й не здивувався, що вона опинилася саме тут. Скочив з коня чорний, як ніч.

     — Ти сам? — спитала вона.

     — Хіба не бачиш?

     Голос у нього теж був чорний. Дося все зрозуміла.

     — Маю до тебе прохання, — сказав він.

     — Кажи, я зроблю.

     — Віддай у добрі руки Мудея.

     — Гаразд, — кивнула Дося.

     — Зроби це зараз. Віджени його звідси чимдалі.

     Він подав Досі повід, потім зняв сідельну сакву, дістав дві гранати «репанки».

     — Не барися, — подивився на неї ніжно і твердо.

     Дося задерла рясу і скочила на коня. Ворон обняв Мудея за голову. Притулився зарослою щокою до його щоки. Яка ж вона гаряча. Яка ж вона…

     — Ти теж не барися, — сказала Дося. — Зараз їх тут налізе…

     Заплющивши очі, він обіймав коня.

     — Прощавай.

     Провів рукою по гриві, торкнувся Досі. І притулився чолом до її стегна.

     — Спасибі, сестро… Знай, що ти завжди була мені любою.

     Вона пустила коня. Ворон дивився услід. Треба було поспішати, та не міг відірвати погляду. Тоді взяв карабін, сідельну сакву і швидко піднявся на вал. Спустився до льоху. Підійшов до дверей, озирнувся.

     — Стой!

     Із-за церкви Івана Златоуста вихопилося троє «червінців».

     Бахнули постріли. Ворон обернувся в бік валу — там теж виросли москалі. Заплутуючись у шинелях, вони бігли до льоху.

     — Стой! Ні с мєста!

     «Бах! Бах!» — кулі дзизнули біля вуха.

     Ворон однією рукою звів карабін, і передній москаль зарився носом у землю. Та на валу вже з'явилися вершники.

     Він заскочив у льох, знайшов за порогом свічку. Спотикаючись, наосліп пішов униз. Щербаті східці обвалювалися під ногами. Насподі перечепився об якусь купину, відійшов убік і засвітив свічку.

     Нагорі наростав такий тупіт, що здавалось, льох ось-ось завалиться. Земля вже осипалась на голову.

     — Вихаді, бандіт! Нє то забрасаєм ґранатамі!

     Ворон поліз у пройму. Через два сажні свічка освітила печеру. Він розглянувся, подумав, сам собі кивнув головою: сюди не полізуть. Та обачність — понад усе.

     Дві гранати одна за одною покотились через пройму до льоху…

     Те, що сталося потім, приголомшило навіть старого ворона. Він сидів на перетинці хреста Івано-Златоустівської церкви і після першого пострілу шарпнувся злетіти, аж раптом відчув, що крила не піддаються. Ворон ще побачив, як бородатий лісовик пірнув до льоху. Переслідувачі скупчилися довкола, дехто поліз навіть на погребицю, але сунутися до льоху не було дурних. Та й навіщо? Лісовик сам себе зачинив у холодній.

     І тут сталося несосвітенне. Там, під землею, пролунав такий вибух, що здригнулася навіть Івано-Златоустівська церква. Погребиця спершу осіла, а потім у всіх на очах провалилася під землю.

     Старий ворон відчув, що серце його зупиняється. Це смерть, спокійно подумав він і навскоси полетів донизу. Вдарившись об землю, ворон перекинувся на бік і єдиним своїм видющим оком востаннє подивився у небо…

   

  

 

         ВІД АВТОРА

  

   На цьому ми й попрощаємося з отаманом Чорним Вороном.

   Більше немає достовірних джерел, щоб простежити його шлях до кінця. Відомо тільки, що цей шлях не завершився втечею до монастирських печер, вхід до яких Чорний Ворон «опечатав» гранатами.

   Чекістські архіви за 1924 рік мовчать про отамана. Та ось у їхньому звіті від 1926 року натрапляємо на скупу звістку:

  

    «Банда Черного Ворона ликвидирована 6 июня 1925 года».

  

   Отже, підірвавши вхід до печер, отаман зорієнтувався у лабіринтах Мотрониного монастиря і вибрався звідти на білий світ.

   Схоже, він зібрав новий загін і воював щонайменше до 6 червня 1925 року. Згадка про ліквідацію «банди Чорного Ворона» дає надію — в ній немає свідчення про загибель отамана.

   Москва, яка споконвіку проголошувала анафеми борцям за волю України, щодо лицарів лісу повелася вкрай обережно — вона заборонила згадувати їхні імена навіть у прокльонах, щоб не будити в пам'яті «сірої маси» того, за що вони боролися.

   Та залишилась легенда. У березні 1964 року в село Товмач заїхав на таксі високий сивий чоловік, зодягнутий не по-тутешньому.

   Він ні з ким не говорив, не зустрічався, а тільки зайшов на цвинтар.

   Кажуть, то був Чорний Ворон. Ця розповідь викликає довіру, бо саме в березні 1964-го Звенигородщина вперше приймала багато закордонних гостей — світ відзначав сто п'ятдесяту річницю Тараса Шевченка. Чисельні делегації одна за одною навідували Моринці і Керелівку, а звідти до Товмача — палицею кинути.

   Легенда? Та ні, жива правда.

   Бачу його в тому таксі із красивою сіроокою жінкою. Він просить водія завернути до Шполянського лісу.

   Весна! Ніхто не виглядав її так, як вони. Ніхто не любив її дужче за них.

   Він довго стоїть біля рову під лісом. Чи не тут було поховано В'юна?

   Потім сідає в машину й шукає по кишенях чи то цигарки, чи валідол.

   — Серце? — питає вона.

   — Все добре, — одказує він. — Усе гаразд, моя пташко.

  

  

* * *
  

   А як повелася доля з іншими?

   Про отамана Веремія можна тільки здогадуватися. Швидше за все, його розстріляли в черкаському тюрподі.

   Сліпа Євдося зійшла з Ірдинських боліт невідомо куди. Я був на тому місці, де колись стояла її хатина. Мені показав його лісник Павло Вакулюк. Був кінець травня. Я вперше побачив, як цвіте понтійська азалія.

   Ладим і Невіруючий Хома на Донбасі не прижилися. Працюючи «під землею», вони експропріювали касу Чистяківського шахтоуправління. Під час операції охоронець смертельно поранив Ладима в живіт. Хома не зміг винести товариша з «поля смерті» і відтоді носив у собі невигойний жаль. Згодом оженився на кацапці, взяв її прізвище і вже як Фома Голіков повернувся на Звенигородщину. Працював у Будищах колгоспним конюхом. У 34-му хтось на нього доніс, і Хому спровадили на Соловки. А хто звідти вертався?

   Веремієва мати і стара Танасиха померли з голоду навесні 33-го.

   Дося вийшла заміж у Грушківці, народила семеро дітей (троє із них померло) і прожила дев'яносто літ. Вона мала дуже красиву скриньку, яку нікому не дозволяла чіпати. Лише у 1986 році відкрила її перед онукою Лідою. Там зберігалися старі фотографії. На одній із них Ліда побачила свою бабусю-козачку — молоду, при шаблі, у смушевій папасі з довгим шликом. Поруч стояв бородатий чоловік у білій баранячій шапці, оперезаний портупеями.

   — А Мудей твій нікому не дав себе осідлати, — радісно казала до нього бабуся Дося, і сльози текли по її щоках. — Кусався, хвицав копитами, ставав дибки — не підійти. А як запрягли у воза — обсіли, бідного, вавки, лишаї, і він тихо собі одійшов.

   Козубова Ярина народила хлопчика, але вигодували його інші люди. Ярина збожеволіла від туги за Козубом. Малий Івась потрапив до дитбудинку, згодом закінчив військове училище і став червоним командиром. Загинув під Курськом 1943 року.

   Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Ось така примха долі.

   «Полковника Гамалія» — Петра Трохименка — розстріляли в 37-му до 20-ї річниці Жовтневої революції за «петлюрівське минуле».

  

   1996–2009 рр.

  

 

    

   Автор глибоко вдячний письменникові-історику Романові Ковалеві за документальну та консультаційну підтримку в написанні цього роману. У книжці використано факти з його документальних видань «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії», «Коли кулі співали», «Отаман святих і страшних», «Операція «Заповіт». Джерелами також прислужилися документальні та мемуарні книги осавула 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите».

   У романі використано документи Галузевого державного архіву СБУ.

  

 

 

 


[1] Ходя — так тоді називали китайців.

 

[2] Калавурити — стерегти.

 

[3] Амнестія — застаріла форма слова «амністія».

 

[4] Луг — водний настій попелу, що вживався замість мила.

 

[5] Мельхиседек — Матвій Значко-Яворський, визначний церковний діяч, настоятель Мотронинського монастиря за часів Коліївщини у третій чверті XVIII ст.

 

[6] «Бебехи» — від абревіатури ББ — спецчастини, призначені для боротьби з бандитизмом.

 

[7] Варги — губи.

 

[8] Маюфес — жидівський танець.

 

[9] Продрозверстка — непосильний податок, яким радянська влада обкладала українських селян і забирала його силоміць.

 

[10] Полотнянка — документ, посвідка на полотні.

 

[11] Одукований — освічений.

 

[12] Зсипний пункт — місце, приміщення, де збирали забране в селян зерно.

 

[13] Начміл — начальник міліції.

 

[14] Упродком — повітовий продовольчий комітет.

 

[15] Неп — нова економічна політика, яка тимчасово полегшувала становище селянства з метою відвернення його від антирадянської боротьби.

 

[16] Насправді Пташинський — зросійщенний хохол-ренегат.

 

[17] За валом у Мотронинському монастирі розстрілювали ворогів і зрадників.

 

[18] Мельхиседек — Матвій Значко-Яворський, визначний церковний діяч, настоятель Мотронинського монастиря за часів Коліївщини у третій чверті XVIII ст.

 

[19] Гранати Мільса.

 

[20] «Мотря» — так гайдамаки любовно називали Мотронинський монастир.

 

[21] Бурлаками називали гайдамаків, одірваних від родин. Коли на зиму повстанський рух пригасав, багато хто з козаків розходилися по домівках, щоб навесні знов повернутися до лісу. А були такі, що залишалися на всю зиму в землянках, — вони або не мали куди йти, або остерігалися з'являтися до своїх осель, бо всі вже знали, де вони були до цього.

 

[22] «Червінці» — так повстанці іноді називали червоноармійців.

 

[23] Гусакове — село Звенигородського повіту, в якому в березні 1917 р. було засноване Вільне Козацтво — селянське військове формування, покликане обстоювати національні права українців. Одним із його авторів був Семен Гризло. 3 березня 1922 року, будучи пораненим у нерівному бою, застрелився, щоб не потрапити до рук червоних.

 

[24] Ідеться про ще одного з п'ятьох братів Чучупаків — Олексу.

 

[25] Заприсяжені — повстанці, для яких ліс став постійною домівкою.

 

[26] Китайська делікатесна страва із гнізд, які ластівки морського узбережжя ліплять із пережованої риби.

 

[27] Хао — браво (кит. ).

 

[28] Ідеться про Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) українського війська 1921 року, який закінчився трагедією під Базаром.

 

[29] Брутальна російська лайка.

 

[30] Гасло — тут: пароль.

 

[31] Чавунка — залізниця.

 

[32] Відклінне — прощальний подарунок коханому (чи коханій) перед розлукою назавжди.

 

[33] «Дайоші» — кримінальні бандити з дезертирів Червоної армії, котрі часто маскувалися під повстанців. Від російського слова-гасла «дайош!».

 

[34] Журавель — пляшка з довгою тонкою шийкою.

 

[35] Тобто внесли до списку відповідачів, яких більшовики визначали серед «неблагонадійних» селян і розстрілювали без суду на знак помсти за повстанський опір.

 

[36] Насправді Денисові Гупалу було тоді 24 роки, Ларіонові Загородньому, як Мефодію Голику-Залізняку, — 25. Переважна більшість отаманів були приблизно такого ж віку, але суворі умови повстанського життя накладали глибокий відбиток на зовнішність лісовиків, тому сексоти перебільшували їхній вік.

 

[37] Мухомори — місцеві мешканці, які під загрозою смерті або з корисливих цілей переходили на бік червоних.

 

[38] «Чопи» — бійці частин особливого призначення, від абревіатури ЧОП.

 

[39] Журнал «Син України» — орган військової місії УНР у Варшаві, його редактором був видатний український поет Микола Вороний.

 

[40] Залізний хрест — вища нагорода армії УНР.

 

[41] Гамалій додає уточнення — Лебединський, оскільки в той час був ще один отаман під псевдо Чорний Ворон (Платон Черненко), але діяв він на Криворіжжі і Миколаївщині.

 

[42] Твар — обличчя.

 

[43] «Мотря» — так гайдамаки любовно називали Мотронинський монастир.

 

[44] Чекісти, росіяни та покручі тоді, як і тепер, зневажливо називали українських патріотів «щирими». Навіть чекістська операція з ліквідації холодноярського підпілля мала цинічну кодову назву «Щирые».

 

[45] «Смоки» — тобто насоси, продзагонівці, які викачували продовольчий податок у селян.

 

[46] Хатина — окрема кімната в хаті, переважно через сіни.

 

[47] Вейз мір — Боже мій (жид. ).

 

[48] Бик — ватаг із кримінальним ухилом, який діяв в околицях Холодного Яру.

 

[49] «Каесемівець» — від абревіатури КСМ (Комуністична спілка молоді), першої назви комсомолу.

 

[50] «Арісака» — японська гвинтівка 6,5 мм калібру з тонким шомполом.

 

[51] Тюрпод — скорочення-покруч у стилі тодішніх каральних органів: рос. мовою «тюремный подотдел», тут — відділ Київського відділу ҐПУ.

 

[52] Комеза — так у народі називали комнезам.

 

[53] Отамани брати Блажевські воювали до 1930 року, Курінний — до 1924-го, Шпильовий — до вересня 1925-го.

 

[54] Гепева — так у народі називали ҐПУ, перейменовану ЧК.

 

 

Сторінка 66 з 66 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2)Vasil_shklyar_zalyshenec_chornyj_voron.fb2