Василь Шкляр - Ключ

 

Шкляр Ва­силь

Ключ

Prologue


 

Я стою пе­ред ви­соким су­дом за те‚ що про­лив кров ближнь­ого. Та я спокій­ний і нез­во­руш­ний‚ як хо­лод­на кам’яна бри­ла‚ бо з усіх сил праг­ну ць­ого су­ду і ла­ден взя­ти на се­бе ще біль­шу ви­ну‚ ніж во­на є нас­правді‚ аби ме­не по­кара­ли яко­мога су­воріше. То­му мені не по­добаєть­ся ко­медій­не за­бар­влен­ня ць­ого про­цесу — ніякої тобі вро­чис­тости. Приміщен­ня на­ших провінцій­них судів прос­то жа­люгідні. Навіть важ­ко наз­ва­ти за­лою цю об­дерту кімна­ту‚ де зі стін і стелі сип­леть­ся тиньк‚ де світить реб­ра­ми ви­чов­га­на до­щана підло­га‚ яка от от про­валить­ся‚ а замість суддівсь­ко­го по­мос­ту стоїть зви­чайнісінь­кий го­лий стіл.

Ще убогіша бо­кова кімна­та‚ де про­водять свої на­ради слу­ги Феміди: її двері постій­но відхи­лені‚ їх кіль­ка разів сер­ди­то при­чиня­ли‚ а во­ни все відхо­дять‚ і ще на са­мому по­чат­ку я помітив‚ як за ти­ми «лаш­тунка­ми» ро­жево­щокий кир­па­тий суд­дя наш­видку­руч на­тягує че­рез го­лову — на­че спідни­цю — пож­ма­кану чор­ну мантію. Він зо­дягав її по­верх пістря­вого свет­ра гру­бої в’яз­ки‚ і я ще тоді звер­нув ува­гу на й­ого пух­кенькі ро­жеві що­ки‚ — зда­вало­ся‚ він і досі ссе ма­мину циць­ку‚ хоч розміняв чет­вертий де­сяток‚ а ко­ли всі вста­ли і цей пан­таґрю­ель усівся на своє місце‚ то з під сто­лу без­глуз­до виг­ля­дали й­ого не­чищені че­реви­ки со­рок шос­то­го розміру‚ і навіть видніли зап­равлені в чорні шкар­петки сині каль­со­ни.

Мо­лодень­ке дівча‚ яке ве­ло про­токол засідан­ня‚ витріщи­ло свої зди­вовані оче­нята на вбив­цю і зля­кано опус­ти­ло їх тіль­ки тоді‚ ко­ли я не вит­ри­мав і підмор­гнув їй‚ мов­ляв‚ не хви­люй­ся‚ все бу­де га­разд.

Що й ка­зати‚ є в цих су­дових засідан­нях щось від те­ат­ралізо­вано­го дій­ства‚ і щоб ско­роти­ти кількість й­ого пер­со­нажів‚ я ка­теґорич­но відмо­вив­ся від ад­во­ката. Див­ля­чись на кир­па­того суд­дю і по­бо­юючись‚ аби він не по­чав ко­лупа­тися в носі‚ я прик­ли­кав собі у по­рад­ни­ки мо­го давнь­ого при­яте­ля Жа­на По­ля Сар­тра‚ який на­бага­то раніше за ме­не дій­шов вис­новку‚ що лю­дина по справжнь­ому здо­буває сво­боду ли­ше у в’яз­ниці. Я вик­ли­кав й­ого дух без особ­ли­вих зу­силь (не так‚ як це ро­бив ве­ликий медіум Каз­зот‚ кот­рий після кож­но­го та­кого се­ан­су неп­ри­томнів або‚ нав­па­ки‚ впа­дав в істе­рику) і поп­ро­сив по­ради‚ як й­ого кра­ще по­вес­ти­ся‚ аби вик­ло­пота­ти у ви­соко­го су­ду що­най­су­воріше по­каран­ня.

Од­нак мій до­рогий Жан Поль‚ ав­тор не­пере­вер­ше­ного ґрос­бу­ху «Шля­хи сво­боди»‚ ска­зав‚ що все це не так прос­то‚ ад­же брех­нею да­леко не заїдеш‚ тож на суді тре­ба все та­ки го­вори­ти прав­ду і тіль­ки прав­ду‚ щоб laisser faire, laisser passer[1]‚ і я з ним по­годив­ся: хай бу­де так‚ — ска­зав я‚ — а як во­но бу­де — qui vivra verra[2].



 

Час­ти­на пер­ша



 

1


 

Те­пер мені час­то снив­ся піща­ний вітер‚ сни­лися ви­сочезні сос­ни‚ які пос­тогну­вали від то­го вітру‚ а піща­на ку­рява навіть уві сні за­бива­ла по­дих‚ і я про­кидав­ся се­ред ночі че­рез те‚ що не міг ди­хати. Відне­дав­на я зро­зумів‚ що це мені не вви­жаєть­ся‚ що в ць­ому по­меш­канні й справді не вис­та­чає повітря‚ і те­пер ме­не ди­вує‚ чо­му лю­ди так люб­лять старі бу­дин­ки з ви­соки­ми сте­лями: ніби й ба­гато прос­то­ру‚ а за­куриш ци­гар­ку‚ то дим із кімна­ти не вивітриш‚ він за­лишаєть­ся тут на­зав­жди‚ об­ля­гає сте­лю і стіни‚ які домішу­ють до тю­тюно­вого ду­ху за­пах ста­рого пе­редав­не­ного по­роху.

Мож­ли­во‚ я пе­ребіль­шую‚ мо­же‚ аж за­над­то нарікаю на це по­меш­кання‚ бо з пев­но­го ча­су мені ста­ло тут зовсім не­затиш­но‚ я втра­тив спокій і навіть сон. А ко­ли й за­синав‚ то знов і знов ба­чив скри­пучі сос­ни‚ які ко­лива­ють­ся у ви­хорах вітрів‚ ті вітри здій­ма­ли піща­ну ку­ряву‚ яка теж скрипіла на зу­бах‚ і зго­дом я все це по­бачу увіч‚ ко­ли роз­почну своє не­долу­ге розсліду­ван­ня й поїду до па­на Яр­чу­ка‚ там я по­бачу й та­ке‚ чо­го не вит­во­рить най­хи­мерніший сон‚ од­нак не забіга­тиму на­перед‚ а поч­ну все спо­чат­ку. І хоч те­пер мені важ­ко ска­зати‚ де в цій історії по­чаток‚ а де кінець‚ пам’ять на­сам­пе­ред вер­тає до то­го зи­мово­го дня‚ ко­ли я знов опи­нив­ся без да­ху над го­ловою. О‚ це вже міцна тра­диція‚ яка тяг­неть­ся ще з моїх післяс­ту­дентсь­ких літ: гос­по­дар квар­ти­ри спро­вад­жує те­бе на ву­лицю не­одмінно взим­ку і в най­лютіші мо­рози. Сла­ва Бо­гу‚ ць­ого ра­зу хоч не ви­пада­ло во­зити­ся з ре­чами‚ бо після не­давнь­ого роз­лу­чен­ня єди­ним моїм скар­бом із хатнь­ого на­чин­ня за­лиши­лася хіба що сум­нозвісна зуб­на щітка.

Спра­вед­ли­вості ра­ди ска­жу‚ що пе­репа­ла мені й ста­рень­ка «Ла­да»‚ прид­ба­на з рук після то­го‚ як за нес­подіва­но круг­лень­ку ви­наго­роду я скомпілю­вав для однієї но­вос­тво­рюва­ної партії ста­тут і прог­ра­му‚ й те­пер це ав­то сто­яло‚ мож­на ска­зати‚ під охо­роною‚ при­кида­не снігом‚ на внутрішнь­ому подвір’ї біля осідку тієї ж та­ки партії. Взим­ку я на нь­ому май­же не їздив‚ за­те це бу­ла не­пога­на схо­ван­ка для всень­ко­го мо­го май­на.

Отож і то­го груд­не­вого ве­чора я пос­ки­дав тор­би в ма­шину‚ а сам пішеч­ки ру­шив у нап­рямку кав’ярні «Троє по­росят». Дав нень­ко я там не був‚ мо­же‚ то­му‚ що ос­таннім ча­сом ве­лось мені не­пога­но‚ об­ми­нав ту гамірну місци­ну‚ де зав­жди зби­рали­ся нев­да­хи‚ де постій­но ви­тав дух біди‚ і ча­сом мені зда­вало­ся‚ що її‚ ту біду‚ мож­на підхо­пити, як не­жить. Та ко­ли ста­вало не­пере­лив­ки‚ я ми­мохіть ви­рушав до «Трь­ох по­росят»‚ бо зав­жди тут зустрічав ко­гось із друзів або й ціле то­варис­тво бо­дай звіддалік знай­омих мені лю­дей‚ вірних завсідників «Трь­ох по­росят». В од­но­му гурті тут мож­на бу­ло по­бачи­ти за­буто­го ак­то­ра‚ ме­лан­холій­но­го по­ета і без­надій­но­го бро­дягу‚ яко­го щой­но ви­пус­ти­ли з тим­ча­сово­го ув’яз­нення‚ по­важ­но­го жур­наліста і п’яно­го як чіп ван­тажни­ка. Од­не сло­во‚ по­гомоніти бу­ло з ким‚ але то­го ве­чора я‚ крім усь­ого‚ мав ще сподіван­ку нап­ро­сити­ся до ко­гось пе­рено­чува­ти‚ перш ніж на­питаю но­ву квар­ти­ру.

Са­ме звідси‚ із «Трь­ох по­росят»‚ усе й по­чинаєть­ся. Сотні разів я прок­ру­чував по­дум­ки кож­ну роз­мо­ву‚ зга­дував кож­не об­личчя і не раз ще хо­див до тієї кав’ярні‚ аби відтво­рити в пам’яті най­дрібнішу аби­щицю.

Усе по­чина­лося так прос­то й ба­наль­но (са­ме у тій неп­римітності й гу­била­ся ни­точ­ка Аріад­ни‚ за яку я не міг ухо­пити­ся)‚ так звич­но усе виг­ля­дало‚ що тіль­ки зго­дом я став до­шуку­вати­ся в кож­но­му слові чи спос­те­реженні яко­гось таємно­го зна­ку і по­волі впа­дав у місти­ку. Бо те‚ що відбу­лося‚ не кла­лося здо­рово­го глуз­ду.

Я прик­ли­кав на до­помо­гу магів по­таємних на­ук Де­баро­ля і Сен Мар­те­на (сла­ва Бо­гу‚ чи­тав їх в ориґіналі)‚ но­чами бо­жеволів ра­зом з аба­том Агріпою над за­гад­кою чи­сел‚ у яку на­магав­ся про­зир­ну­ти ще Піфа­гор‚ та зго­дом усе це об­ли­шив‚ аби до реш­ти не спас­ти з ро­зуму‚ і сам ви­кинув ди­яволь­ську шту­ку.

Од­нак по­вернімо­ся до «Трь­ох по­росят»‚ де стоїть кру­та па­хощ підсма­женої ка­ви і хміль­ний ту­ман‚ де в тю­тюно­вому ди­му ви­сить со­кира і тир­лу­ють­ся лю­ди‚ сно­вига­ють від столів до ба­ру‚ від ба­ру до інших столів‚ пе­регу­ку­ють­ся завсідни­ки — зви­чай­на собі ме­туш­ня‚ в якій не­має за що за­чепи­тися окові і яка після пер­шо­го збуд­ження на­посідає на те­бе гнітю­чою вто­мою. Кав’яр­ня влаш­то­вана так‚ що відра­зу всю не оки­неш оком‚ її за­ла пе­рего­род­же­на ар­ко­вими прой­ма­ми на три час­ти­ни (звідси‚ ма­буть‚ і наз­ва — «Троє по­росят»)‚ і я обій­шов усі‚ шу­ка­ючи знай­омих‚ по­ки на­решті та­ки помітив мо­го лю­бого дру­га Іва­на Ма­ловічка‚ — й­ого ве­лика ли­са го­лова світи­лася у мо­році‚ як місяць пов­ня‚ і цей місяць цідив із ча­роч­ки горілку та­кими делікат­ни­ми ков­точка­ми‚ на­че то був риб’ячий жир.

— Сто років те­бе не ба­чив‚ — ска­зав Іван Ма­ловічко. — Ти що‚ десь слу­жиш?

— Не кар­кай‚ — відповів я і по­думав‚ що мій лю­бий друг Іван та­ки справді схо­жий на ве­лику ли­су во­рону‚ яка жи­ве трис­та років‚ — інак­ше як мог­ло вий­ти‚ що він не ба­чив ме­не сто літ.

— А де ж про­падав? — прискіпав­ся Ма­ловічко.

— Пи­сав ди­сер­тацію.

— Ти-и-и-и?

— Не собі‚ не ля­кай­ся. І всь­ого лиш кан­ди­датсь­ку‚ — зас­по­коїв я Іва­на‚ щоб він не зах­ли­нув­ся риб’ячим жи­ром. — Так що я час­тую.

Я підій­шов до ба­ру і га­лан­тно вкло­нив­ся своїй щирій при­ятельці Кат­русі‚ для цілко­витої чем­ності хотів ще підмор­гну­ти‚ але не вий­шло: зір пог­ли­нала па­зуха‚ де здій­ма­лися дві вер­ши­ни Ара­рату‚ і в тих вер­ши­нах ди­хало два при­гаслі вул­ка­ни.

— Десь да­леко їзди­ли? — спи­тала Кат­ру­ся.

— Атож‚ до Аме­рики. На Ґене­раль­ну Асам­блею О­ОН. Ти не у­яв­ляєш‚ сер­день­ко‚ як після Аме­рики хо­четь­ся по людсь­ко­му на­пити­ся. Да­вай пляш­ку «Кня­жого». — І‚ зви­чай­но‚ без за­кус­ки! — зне­важ­ли­во пхик­ну­ла Кат­ру­ся.


Як ла­сувать то ла­сувать: на зло Кат­русі я взяв аж три ко­роб­ки чіпсів‚ бо при світлі Ма­ловічко­вої ли­сини вже по­бачив сво­го давнь­ого при­яте­ля Сергія При­ходь­ка‚ який по­маху­вав мені ру­кою‚ як це роб­лять вожді на три­бунах під овації оч­маніло­го на­тов­пу. Ав­жеж‚ я му­шу ма­ти за честь‚ що При­ходь­ко приєднав­ся до на­шого сто­лу‚ му­шу навіть при­хопи­ти для нь­ого по­рож­ню чар­ку‚ а за це він до­конає ме­не своїми вірша­ми.

— Ти що — розв’язав? — ве­село спи­тав При­ходь­ко.

— На відміну від інших, я ніко­ли й не зав’язу­вав‚ — ска­зав я і цим ле­гень­ко й­ого вко­лов‚ та він не об­ра­зив­ся. Зреш­тою, При­ходь­ко ніко­ли не при­хову­вав‚ що вже кіль­ка разів ко­дував­ся‚ од­нак це ще дуж­че роз­па­люва­ло в нь­ому апе­тит до спир­тно­го (знать‚ та­ка силь­на психіка‚ — хва­лив­ся При­ходь­ко).

Ми з ним ви­пили до дна‚ а Іван Ма­ловічко‚ як і ли­чить справжнь­ому євро­пей­цеві‚ знов та­ки ли­шень умо­чив гу­би і зап­ро­пону­вав нам ка­ву.

— Ні‚ — ска­зав я‚ — ка­ва вик­ли­кає три­вогу.

Відповідь Іва­нові бу­ла нез­ро­зуміла‚ але вдо­воль­ня­ла й­ого цілком. Він за­хоп­ле­но ди­вив­ся‚ як При­ходь­ко то­чить чіпси‚ на­че ве­ликий ко­лорадсь­кий жук до­пав­ся до су­шеної кар­топлі. Ми ви­пили ще по одній‚ і я вже відвертіше по­дивив­ся в той бік‚ де за сто­ликом са­моти­ною сиділа дівчи­на з ко­ротень­кою ко­сич­кою‚ вид­но‚ ко­гось че­кала‚ бо й ке­лишок ліке­ру‚ що сто­яв пе­ред нею‚ був не­поча­тий‚ і во­на май­же не зво­дила очей з ар­ко­вої прой­ми‚ яка ве­ла до на­шої за­ли.

— По­добаєть­ся? — спи­тав При­ходь­ко.

— Мо­же бу­ти.

— Во­на тут бу­ває що­вечо­ра. Але — ні з ким.

— Лесбіян­ка‚ — ска­зав Ма­ловічко. — Або при­чин­на. — І відсь­ор­бнув ще півкраплі.

— Слу­хай‚ мо­же‚ тобі при­нес­ти блюд­це? Наллєш у нь­ого і бу­деш сь­ор­ба­ти. — Я за­палив си­гаре­ту‚ відчу­ва­ючи роз­дра­туван­ня‚ чи‚ мо­же‚ вже тоді у мені осе­ляло­ся ли­хе пе­ред­чуття.

Дрібни­ми по­рошин­ка­ми літа­ло во­но в ць­ому хміль­но­му мо­році й осіда­ло на мою бідну го­лову.

— А скіль­ки кош­тує та­ка ро­бота? — не вит­ри­мав Ма­ловічко і спи­тав про те‚ що му­ляло й­ого цілий вечір.

— Яка? — при­дурив­ся я.

— Ди­сер­тація.

— За кан­ди­датсь­ку я бе­ру ти­сячу‚ за док­торсь­ку біль­ше‚ зви­чай­но‚ — я ви­пус­тив кіль­це ди­му‚ і во­но за­вис­ло над ли­синою Ма­ловічка.

— Баксів?

— Ні‚ гуль­денів‚ — ска­зав я і ви­пус­тив ще од­не кіль­це.

— Все од­но ма­ло‚ — на­дув­ся Ма­ловічко.

— Мені вис­та­чає. — Я знов по­дивив­ся на ту дівчи­ну з ко­рот­кою ко­сич­кою і відчув со­бачу пе­чаль без­хатнь­ого чо­ловіка.

— А я оце пе­реро­бив од­но­му вірші‚ то він мені… — по­чав бу­ло При­ходь­ко й при­мовк‚ бо над на­ми вже сто­яв наш лю­бий друг Ва­силь Іва­нович‚ і з й­ого зак­ру­чених ви­соко вго­ру вусів си­пались іскри. Я не пе­вен‚ що Ва­силь Іва­нович са­ме так і звав­ся‚ мож­ли­во‚ ім’я анек­до­тич­но­го пол­ко­вод­ця приліпи­лося до нь­ого як­раз че­рез оті при­шелеп­ку­ваті ву­са‚ що стриміли вго­ру‚ на­че ан­те­ни‚ й невідь що ви­лов­лю­вали у повітрі‚ мо­же‚ во­ни навіть улов­лю­вали сиг­на­ли біди‚ бо те­пер‚ зга­ду­ючи й­ого са­танинсь­кий регіт‚ я все біль­ше схи­ля­юся до дум­ки‚ що лю­дина не мо­же отак без­при­чин­но сміяти­ся.

На нь­ому бу­ла якась чу­дер­наць­ка бу­ряч­ко­ва ку­цина (під колір й­ого об­личчя)‚ а че­рез пле­че зви­сала незмінна бре­зен­то­ва тор­би­на‚ у якій зав­жди бу­ло кіль­ка пля­шок спир­тно­го, — пізньої по­ри Ва­силь Іва­нович збу­вав на­пої з націнкою. Я щи­ро зрадів й­ого з’яві‚ бо‚ по пер­ше‚ міг те­пер взя­ти пляш­ку тро­хи де­шев­ше‚ ніж у Кат­русі‚ а по дру­ге‚ з’яви­лася надія‚ що са­ме цей всю­ди су­щий чо­ловік щось путнє по­радить з ночівлею.

У ме­не вже ту­маніло в очах‚ та я ще ба­чив ту жінку чи дівчи­ну‚ яку теж огор­тав срібляс­тий сер­па­нок‚ і ко­ли во­на наш­тов­хну­лася на мій пог­ляд‚ то замість відвес­ти очі‚ нав­па­ки‚ ди­вила­ся дов­го й про­ник­ли­во‚ як у тій грі — хто ко­го пе­реди­вить­ся. Я прог­рав‚ але це бу­ла приємна по­раз­ка. І са­ме тоді пос­каржив­ся Ва­силеві Іва­нови­чу‚ що зно­ву не маю да­ху над го­ловою‚ шу­каю квар­ти­ру‚ а він‚ помітив­ши мої по­зир­ки на ко­рот­ку ко­сич­ку‚ роз­хрис­та­но за­питав: «Квар­ти­ру чи ключ?» — і рап­том за­рего­тав мені в об­личчя‚ як са­тана‚ а ко­ли я по­яс­нив‚ що не маю де пе­рено­чува­ти‚ Ва­силь Іва­нович по­обіцяв узя­ти ме­не з со­бою в ка­пезе‚ най­кра­ще ка­пезе у Києві‚ за­пев­няв він‚ бо не­далеч­ко від вок­за­лу і по­руч мет­ро. Цей нар­ва­ний Ча­пай знов‚ бриз­ка­ючи сли­ною‚ за­рего­тав мені в об­личчя‚ і на той са­танинсь­кий сміх за­ози­рали­ся всі відвіду­вачі «Трь­ох по­росят»‚ я вже пош­ко­дував‚ що звер­нувся до нь­ого‚ а потім гля­нув на дівчи­ну в срібно­му сер­панку й по­бачив‚ що во­на нез­во­руш­на (як­що за­раз усі ста­нуть на го­лови‚ во­на й оком не скліпне)‚ і рап­том збаг­нув‚ що ця дівчи­на ди­вить­ся не на ме­не‚ — так див­лять­ся у без­краю да­лечінь‚ що ся­гає далі за обрій.

Щоб пе­реки­нутись сло­вом з Кат­ру­сею‚ я за­мовив три ка­ви (сам не пив‚ бо ка­ва справді вик­ли­кала у ме­не гос­тре відчут­тя три­воги)‚ а потім спи­тав‚ хто ота дівчи­на‚ й зу­мис­не озир­нувся на неї‚ не при­хову­ючи своєї ціка­вості‚ а Кат­ру­ся зно­ву зне­важ­ли­во пхик­ну­ла: во­на та­ка дівчи­на‚ як я ба­лери­на‚ до то­го ж у неї не всі вдо­ма‚ рев­ни­во ска­зала Кат­ру­ся‚ ав­жеж‚ не всі вдо­ма‚ бо шу­кає яко­гось чо­ловіка‚ а вам‚ Андрію‚ по­ра вже спат­ки‚ ви пе­ре бра­ли сь­огодні надміру; та я не жалівся їй‚ що не маю де «спат­ки»‚ лиш пе­чаль­но ди­вив­ся на дві вер­ши­ни Ара­рату і заз­дрив Ноєво­му ков­че­гу‚ який за­чепив­ся за вер­ше­чок вірменсь­кої го­ри.

Ота­кої! Як тіль­ки я відход­жу‚ наш сто­лик оку­пову­ють де­далі шир­шим ко­лом‚ ніби він ме­дом на­маза­ний‚ — при­сусіди­лося ще двоє‚ щоп­равда‚ на столі сто­яла но­вень­ка пляш­ка в росі‚ вид­но‚ при­несе­на не­дав­но знад­во­ру‚ ма­буть‚ ви­тор­гу­вана у Ва­силя Іва­нови­ча‚ бо той знов так ре­готав‚ що з вусів‚ потріску­ючи‚ си­пались іскри. «Ви знай­омі?» — «Ав­жеж»‚ — я не знав‚ хто во­ни‚ але ду­мав‚ що ми вже десь ба­чили­ся‚ та де ж — не інак­ше як у «Трь­ох по­рося­тах»‚ зреш­тою, тут усі ко­ли не­будь ба­чили­ся‚ і ми зно­ву ви­пили за зустріч‚ та‚ я пе­вен‚ не хміль зас­лав мені очі‚ це бу­ло не сп’яніння‚ а якась ди­ка прос­трація‚ ад­же я пам’ятаю із то­го ве­чора ба­гато всіля­ких дур­ниць‚ од­нак са­ме під ту хви­лину‚ яка ви­мага­ла найбіль­шої пиль­ності‚ на очі впа­ла ма­на. Я навіть не помітив‚ ко­ли пішла із «Трь­ох по­росят» та жінка‚ що цілий вечір пог­ли­нала мій зір‚ а потім‚ зав­ва­жив­ши це‚ впав у та­ку ну­ду‚ що на ме­не повіяло по­тойбіччям.

Годі! Мені вже нічо­го не хотіло­ся‚ і під са­танинсь­кий регіт ву­сато­го мефісто­феля я поп­лентав до две­рей‚ по­волік свою со­бачу пе­чаль на со­бачий хо­лод‚ і ко­ли вий­шов надвір і сап­нув мо­роз­ної свіжості‚ то по­бачив‚ що па­дає сніг. У нічно­му повітрі й­ого не вид­но бу­ло‚ зда­вало­ся‚ що він па­дає тіль­ки над ліхта­рем‚ який роз­плив­часто жовтів угорі‚ і перш ніж зай­ти в те­лефон­ну кабіну‚ я зу­пинив­ся під тим ліхта­рем і підста­вив об­личчя снігові.

Й ось тоді‚ ко­ли я дос­лу­хав­ся хо­лод­но­го лос­ко­ту нічно­го не­ба‚ я по­чув рипіння снігу під чиїмись кро­ками‚ а потім помітив чо­ловіка в жов­то­му колі ву­лич­но­го ліхта­ря‚ це був‚ на­пев­не‚ один із тих двох‚ що підсіли до нас на­ос­та­нок.

— Візь­ми.

Я по­бачив пе­ред со­бою й­ого прос­тягну­ту ру­ку. Це бу­ла кра­сива ви­тон­че­на ру­ка‚ по­вер­ну­та до­лонею до не­ба.

— Візь­ми.

— Що це?

— Ву­лиця Рогнідинсь­ка‚ три‚ квар­ти­ра три­над­цять. Лег­ко за­пам’ята­ти. Це зовсім по­руч.

— А ти?

— А я поспішаю на по­тяг. Маю три­вале відряд­ження.

— Не знаю…

— Об­лиш. Бе­ри і по­чувай­ся як до­ма. Все бу­де пре­чичу­дово.

Я ди­вив­ся на й­ого до­лоню.

На ній ле­жав зви­чайнісінь­кий ключ.


 

2


 

Я доп­лу­ганив до знай­омої ву­лиці і без зай­вих при­год знай­шов третій но­мер. Ста­рез­на п’яти­повер­хо­ва будівля пох­му­ро бов­ваніла за не­велич­ким скве­риком‚ відсту­пив­ши від до­роги і реш­ти бу­динків кроків на трид­цять. Ко­лись мені до­води­лося ре­дагу­вати довідник з історії Києва‚ і я знав‚ що ця ву­лиця поміня­ла вже кіль­ка назв‚ од­ну із них навіть пам’ятав — Буль­йон­на.

До єди­ного па­рад­но­го ве­ли ви­соченькі схо­ди‚ далі був тем­ний під’їзд і ста­рий скри­пучий ліфт. Я нав­мання на­тис­нув на циф­ру «три»‚ оскіль­ки во­на ме­не пе­ресліду­вала‚ по­чина­ючи з «Трь­ох по­росят»‚ і‚ вий­шов­ши із сітчас­тої клітки ліфта‚ опи­нив­ся пе­ред ви­сочез­ни­ми двос­тулча­тими две­рима.

Так і є — № 13.

Я дістав із ки­шені паль­та плес­ка­того клю­чика‚ він на ди­во лег­ко по­вер­нувся в зам­ку. Бу­ло тро­хи мо­торош­но сту­пати в тем­ря­ву чу­жої оселі‚ од­нак я крес­нув за­паль­нич­кою і швид­ко знай­шов ви­микач.


Ко­ридор був го­лий голісінь­кий‚ окрім по­рожньої вішал­ки — геть нічо­го‚ далі дві суміжні кімна­ти та­кож зя­яли пус­ткою‚ хо­ча бу­ли ду­же прос­торі‚ але ця прос­торість ще біль­ше підкрес­лю­вала по­рож­не­чу‚ в якій зовсім гу­бив­ся і чи­малий роз­клад­ний ди­ван‚ і до­потоп­на ша­фа‚ і ще який­сь дріб’язок.

Тро­хи об­житішою зда­вала­ся кух­ня‚ роз­та­шова­на чо­мусь за обо­ма кімна­тами‚ тут навіть висів на стіні те­лефон‚ але і її‚ кух­ню‚ не наз­веш ти­повою навіть для хо­лос­тя­ка спар­танця.

Знас­ко­ка май­ну­ла дум­ка‚ що цю квар­ти­ру не­дав­но обібра­но‚ а ме­не підста­вили‚ аби за­мес­ти сліди‚ про­те я відра­зу ж і відки­нув та­ке при­пущен­ня: у цій по­рож­нечі був свій лад — мож­ли­во‚ який­сь неп­ри­род­ний‚ ще нев­ло­вимий на пер­ший пог­ляд‚ але він був і підка­зував‚ що крадіжкою тут не пах­не.

Скоріше за все гос­по­дар по­меш­кання або ж пе­реб­рався сю­ди не­дав­но‚ або жив‚ зна­ючи‚ що ра­но чи пізно й­ому до­ведеть­ся звідси піти‚ то­му й не об­тя­жував се­бе хатнь­ою зай­ви­ною.

І все-та­ки вже тоді на ме­не повіяло хо­лод­ним мо­роком невідо­мості‚ хо­ча мет­рові стіни бу­дин­ку не про­пус­ка­ли хо­лоду‚ тут бу­ло теп­ло‚ як у вусі.

Я зняв паль­то і повісив на вішалці в ко­ридорі. Ну от‚ уже ве­селіше‚ при­най­мні не так по­рожньо. Потім‚ як ди­тина‚ що боїть­ся ночі‚ знов по­заг­ля­дав у всі за­кут­ки‚ відчи­нив ван­ну‚ ту­алет і навіть за­зир­нув до ша­фи‚ в якій теж не бу­ло нічо­го.

На кухні я ма­шиналь­но зняв те­лефон­ну труб­ку‚ од­нак по­чув лиш ле­гесень­кий шум‚ що й­ого чуєш‚ прик­лавши до ву­ха муш­лю. Те­лефон не пра­цював.

Дя­кува­ти Бо­гові‚ і тру­па ніде не бу­ло. Май­же не роз­дя­га­ючись‚ я ліг на не­зас­ла­ний ди­ван і‚ вже за­сина­ючи‚ по­дум­ки мо­вив собі чу­дер­наць­ке сло­веч­ко‚ за­пози­чене у сво­го бла­годій­ни­ка: «Пре­чичу­дово».

До ран­ку спав як уби­тий‚ та, про­кинув­шись‚ зно­ву став ог­ля­дати по­меш­кання — ме­не дой­ма­ло сум’ят­тя. То зда­вало­ся‚ що ось ось хтось прий­де і спи­тає‚ як я тут опи­нив­ся‚ то обсіда­ли ще хи­мерніші дум­ки‚ про які й го­вори­ти со­ром­но. Я відмітав усі най­три­вожніші здо­гади‚ та все од­но не зна­ходив рівно­ваги: той чо­ловік навіть не ска­зав‚ ко­ли він по­вер­неть­ся; «три­вале відряд­ження» — це, за те­перішніми мірка­ми, мо­же бу­ти і тиж­день‚ і місяць‚ і рік. Втім‚ як­би від’їжджав так на­дов­го‚ то‚ пев­на річ‚ под­бав би‚ щоб зда­ти квар­ти­ру за круг­лу копій­ку.

Отож я вирішив не пе­ретя­гува­ти сю­ди свої речі з ма­шини‚ взя­ти хіба сум­нозвісну зуб­ну щітку та ще‚ мо­же‚ якісь па­пери: вчо­рашні по­сидень­ки у «Трь­ох по­рося­тах» підірва­ли мій бюд­жет‚ і те­пер уся надія бу­ла на «політич­ний пор­трет» од­но­го де­пута­та‚ за який мені обіця­но трис­та «зе­лених». З ць­ого при во­ду‚ на­пев­но‚ вже роз­ри­ваєть­ся те­лефон у квар­тирі‚ з якої ме­не вчо­ра поп­ро­сили‚ ну й не­хай.

У моїх но­вих апар­та­мен­тах бу­ло ти­хо‚ як у ль­оху‚ — не віри­лося‚ що цей бу­динок у самісінь­ко­му центрі міста. Так‚ тут мож­на поп­ра­цюва­ти‚ і як­що мій бла­годій­ник зат­ри­маєть­ся у від’їзді на тиж­день дру­гий‚ то я встиг­ну за­лаго­дити фінан­сові спра­ви і най­ня­ти но­ве жит­ло.

Я вий­шов надвір — свіжий сніг у скве­рику був та­кий білий‚ що ми­моволі по­дума­лося про чис­тий ар­куш‚ з яко­го все по­чина­ють спо­чат­ку. Тіль­ки те­пер я роз­ди­вив­ся‚ що «мій» бу­динок мав напівпідваль­ний по­верх‚ де діяла постій­на вис­тавка ак­варіум­них риб. Сам фа­сад підка­зував‚ що бу­динок зве­дено десь на межі сторіч‚ ко­ли місь­ка архітек­ту­ра пе­рей­шла до се­цесії‚ відсту­пив­ши од кла­сич­них стилів.

Щоб не ку­рити нат­ще­сер­це‚ я ви­пив у забігайлівці на Ба­сейній зе­лено­го чаю‚ потім для роз­ва­ги по­веш­тався на Бес­са­рабсь­ко­му рин­ку і ру­шив до осідку моєї лю­бої партії: крім усь­ого‚ мені потрібен був те­лефон.

Моя ко­хана «Ла­да» сто­яла у сніговій шапці зовсім не­щас­на‚ по­руч з на­дути­ми іно­мар­ка­ми во­на виг­ля­дала си­роти­ною по­пелюш­кою‚ що при­тули­лася зі своїми підсніжни­ками поміж на­хаб­но пот­ворних пе­реку­пок. Я по­зичив у чер­го­вої ба­би Наді (тут її зва­ли пані На­дя) віни­ка‚ ре­тель­но обмів ма­шину‚ потім підняв­ся до штаб квар­ти­ри партії‚ яка роз­горта­ла свою діяльність згідно із моєю прог­ра­мою і ста­тутом. Це‚ зви­чай­но‚ не­велич­ке пе­ребіль­шен­ня‚ бо ті серй­озні до­кумен­ти я‚ са­мов­певне­ний еру­дит і поліглот‚ пе­редер із «західної де­мок­ратії»‚ і но­вос­пе­чені партійні бо­си піся­ли від за­дово­лен­ня. Врешті решт прог­рамні до­кумен­ти бу­ли потрібні їм не стіль­ки для дії‚ як для мін’юс­ту‚ тоб­то для реєстрації партії на­пере­додні ви­борів‚ та все од­но ці ви­сокі політи­ки шизіли від то­го‚ як без­до­ган­но на­писа­но їхню прог­ра­му — чо­го вар­тий хо­ча б ось та­кий пос­ту­лат: «Ми зма­гаємо до то­го‚ аби кон­сти­туцій­но закріпи­ти пра­во на при­ват­ну власність гро­мадян‚ яка є свя­щен­ною і не­дотор­канною». І хо­ча в нор­маль­них країнах це бу­ло зро­зуміло й козі‚ партійні бо­си вик­ла­ли шту­ку фак­тично за каз­ку про со­лом’яно­го бич­ка‚ ще й доз­во­лили мені три­мати на подвір’ї їхнь­ого офісу всю свою при­ват­ну власність‚ яка‚ тре­ба сподіва­тися‚ та­кож є свя­щен­ною і не­дотор­канною. Во­ни навіть сва­тали ме­не до се­бе на служ­бу‚ але я‚ як зем­ляк сла­вет­но­го Гри­горія Са­вича‚ ка­зав‚ що світ ме­не ло­вить‚ та не спій­має‚ хоч нас­правді той світ постій­но ха­пав ме­не за шкірки, як пар­ши­вого ко­та‚ й особ­ли­во бо­ляче ухо­пив‚ ко­ли я з на­мови тих та­ки ви­соких політиків зв’язав­ся з од­ною не­без­печною афе­рою‚ яку зго­дом наз­вав «Опе­рація «ва­тяні шта­ни». По­годив­ся я на ту ціка­вен­ну при­году не за гроші‚ во­на імпо­нува­ла не тіль­ки моїм аван­тюрним упо­добан­ням‚ а‚ так би мо­вити‚ й гро­мадянсь­ким‚ — це ко­ли відо­мий та­тарин Ра­фат ор­ганізу­вав моїм партій­цям ко­ридор у заб­ло­кова­ну Чеч­ню і тре­ба бу­ло пе­ревез­ти тим ко­ридо­ром чи­малу су­му ва­люти. Вибір упав на ме­не не стіль­ки че­рез урод­же­ну смаг­лявість і гарні очі‚ як зав­дя­ки знов та­ки моєму не­насит­но­му поліглотс­тву і давнь­ому інте­ресу до кав­казь­ких на­родів. Ва­люту виріши­ли за­шити у ва­тяні шта­ни‚ а зо­дяг­ти їх на се­бе му­сив‚ пев­на річ‚ я. Од­нак не бу­ло ще ні гро­шей (при­най­мні у ме­не)‚ ані штанів‚ а я прий­шов до тя­ми в ка­люжі крові‚ об­ли­тий спир­том (той спирт мені‚ неп­ри­том­но­му‚ навіщось за­лива­ли до ро­та). Це ста­лося ще на давнішій моїй квар­тирі‚ з якої теж му­сив піти‚ ад­же на­пад­ни­ки роз­тро­щили на друз­ки двері‚ — ко­му потрібен та­кий квар­ти рант? — во­ни‚ як потім я зро­зумів‚ мен­ше за все бо­ялись міліції і чи­нили розбій­ний на­пад відкри­то і навіть де­монс­тра­тив­но. Най­дуж­че ж ме­не вра­зило те‚ що швид­ка‚ яку я вик­ли­кав з ос­танніх сил‚ за­вез­ла ме­не — зак­ри­вав­ле­ного‚ зі стру­сом моз­ку — не до лікарні‚ а до вит­ве­рез­ни­ка‚ і вже зовсім до­конав ге­вал-санітар‚ який‚ ви­тягу­ючи ве­тери­нар­ним шпри­цом кров із моєї ве­ни для псев­до­ек­спер­ти­зи (ось для чо­го во­ни об­ли­ли ме­не спир­том‚ іміту­ючи п’яну бій­ку)‚ так от‚ са­ме ви­тягу­ючи бруд­ним шпри­цом кров‚ він наспіву­вав… Шев­ченкові «Ду­ми».

Після нев­да­лої опе­рації «ва­тяні шта­ни» у ме­не ча­сом і досі‚ особ­ли­во після різко­го ру­ху‚ па­моро­чить­ся в го­лові‚ од­нак я не то­му відмо­вив­ся піти на служ­бу до партії‚ а че­рез те‚ що не хотів зв’язу­вати собі ру­ки‚ ад­же ос­таннім ча­сом при­норо­вив­ся до «рин­ко­вих умов» і міг за­роби­ти копій­чи­ну на по­рожнь­ому місці‚ хоч би й так‚ як от із прог­ра­мою цієї партії‚ яка по­зичає мені навіть віни­ка обміта­ти сніг із ма­шини. Я по­дяку­вав бабі (пані) Наді за то­го віни­ка і підняв­ся в сек­ре­таріат до сво­го щи­рого при­яте­ля Іго­ря Сер­дю­ка — ви­сокі політи­ки цілісінь­кий день про­тира­ли шта­ни в пар­ла­менті і тіль­ки ве­чора­ми заг­ля­дали до офісу партії‚ а Ігор Сер­дюк на по­передніх ви­борах про­летів‚ як фа­нера над Па­рижем‚ то му­сив гибіти біля те­лефонів ден­но і нощ­но‚ у свя­та і вихідні‚ ад­же навіть то­го неділь­но­го ран­ку я зас­тав й­ого‚ бідо­лаху‚ згор­бле­ного за партій­ним сто­лом‚ та­кого згор­бле­ного і за­муче­ного‚ що, зда­вало­ся, він сам один три­має на своїх вут­лих пле­чах усю роз­бу­дову дер­жа­ви‚ ви­сокі партійні бо­си ще до­див­ля­ють­ся со­лодкі сни‚ ба­чачи се­бе у пре­зидентсь­ких кріслах‚ а він‚ сіро­ма‚ му­сить оце тяг­ти всю дер­жа­ву на своєму горбі‚ і ще ж невідо­мо‚ як там во­но бу­де на но­вих ви­борах. Втім‚ у проміжках між ти­танічною пра­цею Ігор якось вик­ро­ював ча­сину на а­удієнції з Ба­хусом і то­му й за­раз за­тято жу­вав м’ят­ну ґум­ку. — Є ціавий ком­по­мат‚ — жу­вав сло­ва мій лю­бий друг Ігор­ко‚ яко­го я вже доб­ре ро­зумів: це оз­на­чало‚ що на ко­гось знай­де­но «ціка­вий ком­про­мат»‚ тож мені за­лишаєть­ся при­роби­ти й­ому но­ги‚ тоб­то на­писа­ти ста­тей­ку‚ а ви­сокі політи­ки роз­ра­ху­ють­ся і з га­зетою‚ і зі мною.

— Бен­зин чи спирт? — спи­тав я.

— Нах­та.

От­же‚ я май­же вга­дав. Наф­та — це той же бен­зин.

— Ні‚ дя­кую‚ — ска­зав я.

Мені зовсім не хотіло­ся до трав­ма­тологічно­го вит­ве­рез­ни­ка.

— Ще тро­хи по­живу‚ — ска­зав я.

— Хе-ово‚ — ска­зав Ігор­ко. — Мо-е‚ по­думаєш?

— Не мо­жу‚ шу­каю ха­ту.

— А на­хи-а ж ти відмо­вив­ся й­ти до нас? Ми б тобі най­ня­ли служ­бо­ву ква-ти-у.

— Мені дос­татньо ва­шого те­лефо­на. Доз­воль?


Мій лю­бий друг Ігор­ко підсу­нув до ме­не апа­рат‚ а сам делікат­но по­чов­гав з кімна­ти‚ і‚ див­ля­чись й­ому вслід‚ див­ля­чись на й­ого низь­ко опу­щені плечі‚ я щи­ро вірив‚ що він‚ бідо­лаха‚ не­се на собі роз­бу­дову дер­жа­ви навіть тоді‚ ко­ли й­де пе­реки­нути галь­бу пи­ва‚ — чо­го ж не піти‚ як­що й­ого лю­бий друг Андрій Крайній трош­ки по­сидить біля те­лефо­ну.

Я под­зво­нив у ре­дакцію‚ за­пев­нив‚ що «політич­ний пор­трет» де­пута­та на тижні бу­де го­товий (там справді хви­люва­лися з ць­ого при­воду‚ ад­же де­кому на­лежав біль­ший го­норар‚ ніж мені)‚ а потім став обд­зво­нюва­ти весь Київ у най­пильнішій справі: са­мотній чо­ловік‚ без­партій­ний‚ інтеліґен­тний‚ ви­соко­освіче­ний‚ віль­но во­лодіє фран­цузь­кою і гра­баром[3]‚ фарсі і гуд­жа­раті‚ вік Ісу­са Хрис­та‚ зріст 182 сан­ти­мет­ри‚ був од­ру­жений всь­ого лиш один раз‚ ка­жуть‚ що сим­па­тич­ний — ось та­кий слав­ний чо­ловік за помірну ціну най­ме од­нокімнат­ну квар­ти­ру на три­валий термін.

Тоді я ще не знав‚ що ве­ду да­ремні роз­мо­ви‚ мар­но тов­чу во­ду у ступі‚ бо квар­ти­ра мені біль­ше не зна­добить­ся.


 

3


 

Сим­па­тич­ний чо­ловік з не­велич­ким шра­мом на ви­лиці‚ віку Ісу­са Хрис­та‚ упев­не­но пе­рет­нув за­лу кав’ярні і підій­шов до сто­лика‚ за яким сиділа мо­лод­ша від нь­ого років на п’ять жінка.

Во­на вдив­ля­лася у ден­це чаш­ки‚ на­че са­ма собі во­рожи­ла на ка­вовій гущі‚ і чо­ловік спи­тав з геніаль­ною прос­то­тою:

— Шам­пансь­ко­го вип’ємо?

Во­на зве­ла на нь­ого тер­нові очі — не чорні‚ як співаєть­ся в пісні‚ а коль­ору ще не­дос­тигло­го тер­ну із синіми і зе­лени­ми пе­рели­вами. У неї бу­ли зовсім білі гу­би‚ на­ведені білою по­мадою‚ і білі пер­ла­мут­рові тіні аж до то­несень­ких брів: так до­сягаєть­ся ра­зючий ефект очей.

— Вип’ємо‚ — так са­мо прос­то ска­зала во­на.

Я взяв шам­пансь­ке і під рев­ни­вим пог­ля­дом Кат­русі на­лив два ке­лихи.

— Ох‚ як усім ціка­во‚ — ска­зала моя чарівна візаві.

— Го­лов­не… — гірка­во со­лод­кий за­пах фран­цузь­ких пар­фу мів зав­жди ме­не хви­лював‚ — bien faire et laisser dire[4]. — Bien ou rien[5]‚ — ска­зала во­на.

— О‚ Бо­же‚ хоч не­гай­но у ліжко.

— Ви не схо­жий на сек­су­аль­но­го маніяка. Інак­ше я не по­годи­лася б з ва­ми пи­ти шам­пансь­ке.

— Бач­те…

— Ок­са­на. Мо­жете на­зива­ти ме­не Са­ною.

— Бач­те‚ Са­но‚ цих навіженців розпізна­ють‚ ко­ли вже запізно.

— На жаль‚ так‚ — ска­зала во­на. — Але це не про ме­не.

— Ви доб­рий пси­холог?

— Ні‚ по­ганень­кий сек­со­пато­лог.

У ме­не шам­пансь­ке ледь не пішло но­сом.

— Ви зди­вовані? — спи­тала во­на.

— Я ду­мав‚ це чо­ловіча про­фесія.

— Чо­ловіки як­раз ма­ло у ць­ому тям­лять.

Чес­но ка­жучи‚ я тро­хи роз­гу­бив­ся. Нас­ко­чив чорт на відь­му і не з то­го краю по­чав. Але й відсту­пати бу­ло не з ру­ки.

— Те­пер мені зро­зуміло‚ чо­му ви так лег­ко по­годи­лися зі мною ви­пити.

— Чо­му?

— Про­фесій­на цікавість. Ад­же з кра­сивою жінкою не так лег­ко поз­най­оми­тись.

— Не вга­дали. Прос­то я ба­чу‚ що у вас є на те серй­оз­на при­чина.

То­му ви й підій­шли без ком­плексів. Хіба ні?

— Ва­ша взя­ла‚ — ска­зав я. — При­чина справді серй­оз­на. То­го ве­чора‚ ко­ли я впер­ше вас по­бачив‚ ми сиділи втрь­ох он за тим сто­лом‚ пам’ятаєте?

Во­на за­пали­ла си­гаре­ту і з цікавістю ди­вила­ся на ме­не.

Цівоч­ка ди­му со­тала­ся з поміж її за­гос­тре­них пальців, які ледь помітно тремтіли.

— Потім десь уже під кінець до нас приєдна­лося ще двоє. Ви їх не при­гадуєте?

— Ні. Я за­пам’ята­ла тіль­ки вас. І то en qros[6]. — Я ро­зумію‚ що це не був coup de foudre[7]‚ — ска­зав я‚ див­ля­чись їй гли­боко в очі. — Але мені приємно‚ як­що це так. І все та­ки ду­же хотіло­ся б‚ Са­но‚ аби ви зга­дали тих хлопців. Ну‚ мо­же‚ одяг‚ якась дрібнич­ка… жест‚ го­дин­ник на руці.

— Ви що — з міліції? Ніко­ли не повірю‚ — ска­зала во­на.

— Я не знаю‚ який ви сек­со­пато­лог‚ але пси­холог‚ справді‚ не­пога­ний. Я не з міліції‚ Са­но.

— Щось ста­лося?

— По­ки що не знаю. Але цілком мож­ли­во.

— Ще пам’ятаю то­го… на Ча­паєва схо­жий. І потім… як­що ті двоє прий­шли під кінець‚ то‚ на­пев­но‚ ме­не вже не бу­ло. — І це мож­ли­во. Річ у тім‚ Са­но‚ що тут є і ва­ша ви­на.

— Моя?

— Так. Ко­ли ви пішли‚ я вже не ба­чив‚ що діяло­ся нав­ко­ло. Я прос­то осліп.

— Не пе­ребіль­шуй­те.

— Це прав­да.

— Як­що це прав­да‚ — ска­зала во­на‚ — то я спо­кутую свій гріх.

Що я по­вин­на зро­бити?

Я зміряв її очи­ма‚ ніби при­кида­ючи‚ що во­на мо­же зро­бити.

— Не те­пер‚ — ска­зала во­на.

— Що не те­пер?

— Те‚ про що ви по­дума­ли. І щоб спо­куту­вати гріх‚ тре­ба зна­ти міру своєї ви­ни. Що влас­не ста­лося?

— Щез один чо­ловік‚ — ска­зав я.

Во­на вся стис­ла­ся і лед­ве не роз­хлю­пала ви­но зі сво­го ке­лиха.

Я знав‚ що Са­на теж шу­кає яко­гось чо­ловіка‚ і знав‚ що й­деть­ся тут про різних лю­дей. Її ре­акція на мої сло­ва бу­ла при­род­ною.

— Як… щез? — спи­тала во­на.

— Так‚ як це трап­ляєть­ся зав­жди: був чо­ловік — і не­ма.

Що я ще міг ска­зати? Хіба те‚ що тра­пило­ся зовсім не так‚ як зав­жди‚ нав­па­ки‚ ста­лося щось ди­ке й хи­мер­не‚ що мож­на бу­ло по­яс­ню­вати ли­ше кво­лими здо­гада­ми та при­пущен­ня­ми. Ад­же той чо­ловік‚ який дав мені ключ від квар­ти­ри‚ не з’явив­ся ні че­рез тиж­день‚ ні че­рез місяць. Ось уже лю­тий ми­нув‚ а від нь­ого ні звістки‚ ні зву­ку‚ ніяко­го зна­ку не­має від нь­ого‚ і цю невідомість — ка­жи не ка­жи — ніко­му збо­ку не осяг­ну­ти‚ цю ва­готу не­се на собі тіль­ки той‚ хто кож­ною кліти­ною тіла чує по­рож­не­чу чу­жого жит­ла‚ та­ку німу по­рож­не­чу‚ хоч кри­ком кри­чи: не­ма! Лег­ше бу­ло б‚ аби знав чо­ловіка‚ тоді ще мож­на щось мірку­вати і з ки­мось ра­дитись‚ а то ж геть без­глуз­де ста­нови­ще: я не знав навіть й­ого імені‚ не спи­тав тоді‚ бо й нез­ручно бу­ло‚ ад­же ви­ходи­ло так‚ що ми вже знай­омі‚ не да­вати­ме ж тобі ключ від своєї оселі пер­ший ліпший зустрічний‚ та те­пер я не міг зга­дати й­ого бо­дай en qros‚ як ка­же моя за­гад­ко­ва візаві.

Ось чо­му я знов за­час­тив до «Трь­ох по­росят»‚ ма­ючи надію що не­будь дізна­тися про то­го чо­ловіка‚ та ще біль­шою нес­подіван­кою ста­ло для ме­не те‚ що й Іван Ма­ловічко‚ і Сергій При­ходь­ко‚ і Ва­силь Іва­нович не мог­ли до пут­тя зга­дати‚ хто тоді з на­ми був‚ во­ни вза­галі дов­го не мог­ли до­пет­ра­ти‚ що я від них хо­чу‚ шу­ка­ючи торішнь­ого снігу. Тоб­то во­ни ту­ман­но пам’ята­ли‚ що бу­ло то­варис­тво чи­мале (вид­но‚ ко­ли я пішов‚ во­ни ще дов­го сиділи)‚ був‚ здаєть­ся‚ Пет­ро Чо­лом­бить­ко‚ ху­дож­ник‚ ав­жеж‚ ми ще го­вори­ли‚ що мож­на за­ночу­вати в май­стерні‚ був‚ на­чеб­то‚ Сте­пан Маківка‚ отой з філар­монії‚ потім підій­шов Бен‚ ну ти ж Бе­на‚ на­пев­но‚ знаєш… Ще б мені Бе­на не зна­ти. Я по знай­омив­ся з ним ви­пад­ко­во п’ят­надцять років то­му‚ ко­ли був ще сту­ден­том‚ тоді ми в рес­то­рані «Мет­ро» за­вели­ся че­рез якусь фіфоч­ку‚ і я хотів на­чис­ти­ти пис­ка ць­ому здо­рова­неві‚ я тоді так упив­ся‚ що роз­мовляв мер­твою ла­тиною‚ а він‚ цей бу­гай‚ рап­том по­зад­ку­вав пе­реді мною і да­вай ми­рити­ся: чо­го ти‚ мов­ляв‚ га­ряч­куєш‚ ну наб’єш ме­не‚ роз­ква­сиш пи­ку‚ а що далі? — чи не ліпше нам взя­ти пляш­чи­ну й поїха­ти до ме­не‚ ад­же рес­то­ран уже за­чиняєть­ся‚ а ми по­сиди­мо ще по людсь­ко­му й ста­немо дру­зями.

Я так оте­терів від й­ого щи­рості‚ що за хви­лину ми вже мча­ли в таксі на Свя­тошин‚ а ко­ли зай­шли в й­ого квар­ти­ру‚ то мені відібра­ло й мер­тву ла­тину‚ і рідну. Всень­ка стіна бу­ла завіша­на спор­то­вими ме­даля­ми‚ бо той‚ ко­му я так по­ривав­ся на­чис­ти­ти пис­ка‚ ви­явив­ся чемпіоном Євро­пи з бок­су Віталієм Бен­да­ловсь­ким.

Отож я доб­ре знав і Бе­на‚ і ху­дож­ни­ка Чо­лом­бить­ка‚ і ба­яніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг при­гада­ти чо­ловіка‚ який дав мені ключ. По пер­ше‚ я пізно ки­нув­ся й­ого шу­кати‚ бо га­дав‚ що він ось ось та­ки з’явить­ся‚ і той вечір у всіх май­же звітрив­ся з пам’яті (ад­же зна­мен­ним він був тіль­ки для ме­не). А по дру­ге‚ ми бу­ли сам на сам‚ ко­ли я взяв отой ключ.


Квар­ти­ра № 13 на ко­лишній Буль­йонній та­кож ніко­му ні про що не на­гаду­вала.

Нічо­го путнь­ого не мог­ла підка­зати й Кат­ру­ся‚ хоч зна­ла усіх завсідників‚ але ж «побій­ся Бо­га‚ хіба я сте­жу‚ хто там до ко­го підхо­дить?» Та все та­ки це во­на наш­тов­хну­ла ме­не на дум­ку підій­ти до Са­ни («Мо­же‚ ви шу­каєте од­но­го й то­го ж чо­ловіка?»)‚ і ось ми си­димо‚ п’ємо шам­пансь­ке‚ і я відчу­ваю‚ як де­далі тісніше спліта­ють­ся наші пог­ля­ди‚ як хмелію я не від шам­пансь­ко­го‚ а від пар­фумів‚ що всо­тали у се­бе і за­пах її тіла.

Це схо­же на який­сь ду­же со­лод­кий ек­спе­римент‚ що во­на про­водить зі мною відповідно до сво­го про­фесій­но­го досвіду.

Я стаю покірним те­лят­ком і навіть по­год­жу­юся ви­пити ка­ви‚ бо во­на по­воро­жить мені на гущі‚ — все од­но по­чут­тя три­воги пе­реслідує ме­не вже дав­но. Во­на вдив­ляєть­ся на ден­це ча­шеч­ки і ка­же‚ що наді мною ви­сить фа­таль­ний Са­турн‚ що я на­родив­ся під цією пла­нетою‚ а в та­ких лю­дей не­веселі проб­ле­ми і навіть ідеї скор­ботні. Во­ни‚ ці лю­ди‚ усіх підоз­рю­ють‚ у то­му числі й се­бе. Цим лю­дям тре­ба жи­ти‚ ка­же во­на‚ на при­роді‚ на вог­ких бе­регах озер. А як­що кон­кретніше‚ то мені ви­падає ци­гансь­кий варіант‚ тоб­то ви­падає до­рога‚ і Са­на ба­чить на цій до­розі не­без­печну жінку.

— А я спа­тиму з нею? — я вже при­кида­юся її гіпер­сексу­аль­ним пацієнтом‚ бо зго­ден бу­ти са­тиром і маніяком‚ аби лиш ліку­вала ме­не во­на.

— Це за­лежить від вас. А чо­му ви про це за­питуєте?

— Бо як­що це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою бу­ла ти‚ — пе­реход­жу на «ти»‚ ад­же я пацієнт навіже­нець.

Те­рен в її очах темніє і стає та­ким‚ як у пісні.

— Звіль­ни­ся‚ — так са­мо фаміль­яр­но ка­же во­на своєму пацієнтові. — Роз­ка­жи‚ що те­бе не­покоїть‚ і тобі ста­не лег­ше. І я роз­повідаю їй усе: і про ключ‚ і про квар­ти­ру‚ і про те‚ що ось уже ми­нула зи­ма‚ а від то­го чо­ловіка ні слу­ху ні ду­ху. Я жи­ву се­ред тіней на тем­но­му роз­доріжжі і не мо­жу звідти ніку­ди піти.

Я прос­то вдив­ля­юся в тем­ря­ву‚ яка ля­кає ме­не‚ але не мо­жу вря­тува­тися вте­чею.

Во­на не втішає ме­не‚ не ка­же‚ що моя три­вога да­рем­на‚ як це роб­лять лікарі психіат­ри. Во­на ка­же:

— Щось тра­пило­ся. Не знаю тіль­ки‚ чи до то­го‚ як тобі да­ли ключ‚ чи після‚ але щось тра­пило­ся.

— Так. І я постій­но чую це «щось». Во­но не по­лишає ме­не ні на хви­лину. — Я роб­лю­ся зовсім сен­ти­мен­таль­ним із Са­ною‚ хоч ро­зумію‚ що врод­ливі жінки ць­ого не люб­лять. Але я стаю па­тологічно сен­ти­мен­таль­ним і ка­жу їй та­ке‚ у чо­му не зізна­юся ніко­му:

— Са­но‚ — ка­жу я. — У ме­не час­то па­моро­чить­ся в го­лові.

Після однієї бій­ки я дістав струс моз­ку‚ й іноді на­ходить та­ке за­памо­рочен­ня‚ що я лед­ве стою на но­гах.

— Скіль­ки це три­ває?

— Потім во­но ми­нуло­ся. І ось те­пер знов… Я не мо­жу вранці схо­пити­ся з ліжка.

— Не тре­ба різко схоп­лю­вати­ся з ліжка‚ — ка­же во­на. — Ць­ого не вар­то ро­бити навіть тоді‚ як­що у те­бе все га­разд.

Я гли­боко увій­шов у роль її навіже­ного пацієнта: по­бачив се­бе із нею у то­му ліжку‚ по­бачив ве­ликі тер­нові очі‚ що роз­ши­рю­ють­ся від ля­ку‚ і відчув су­дому в її тендітно­му тілі. Але я її не ду­шив‚ не зав­да­вав най­мен­шо­го бо­лю‚ а тіль­ки жадібно зли­зував білу по­маду із білих губів‚ і со­лод­ка су­дома пе­реда ва­лася вже мені.

— Ти мо­жеш це виліку­вати? — спи­тав я.

— Тобі тре­ба прий­ма­ти но­от­ропіл‚ — во­на вда­ла‚ що не ро­зуміє ме­не. — А виліку­вати… ні. Як­що мо­ва про оте «щось»‚ то поз­бу­тися й­ого ти мо­жеш ли­ше са­мотуж­ки.

— Са­но…

— Мені по­ра й­ти. Дя­кую за шам­пансь­ке — це бу­ло най­хмільніше ви­но з усіх‚ які мені до­води­лося пи­ти.

— Са­но…

Во­на підве­лася. Во­на за­лиша­ла не­щас­но­го маніяка на кульмінацій­но­му мо­менті‚ пе­рехо­дячи межі жор­сто­кості і лікарсь­ко­го ети­кету.

— Не й­ди‚ — поп­ро­сив я.

Во­на сту­пила крок‚ потім прис­то­яла і рап­том ска­зала:

— Ми час­то шу­каємо не тих і не там. Au revoir[8]. І ґрацій­но пішла до ви­ходу‚ зна­ючи‚ що я не звод­жу очей з її ніг, — мож­на бу­ло збо­жеволіти‚ як їй па­сував ви­сокий каб­лу­чок.

Ос­танні Са­нині сло­ва ще дов­го відлу­нюва­ли у мені‚ навіть не так сло­ва‚ як сам го­лос — чис­тий місяч­ний го­лос‚ та рап­том я ски­нув­ся від рап­то­вої дум­ки: «А й справді‚ хіба ти пе­вен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з то­бою за од­ним сто­лом?»

Мені аж мо­торош­но ста­ло. Я ви­курив ще си­гаре­ту і теж по­кинув «Трь­ох по­росят».


 

4


 

Але те­пер я при­ходив сю­ди май­же що­вечо­ра. При­ходив‚ як зло­чинець‚ кот­ро­го тяг­не на місце зло­чину‚ чи‚ мо­же‚ як маніяк‚ що вис­те­жує жер­тву. Мені тяж­ко пра­цюва­лося у тій‚ невідо­мо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділо­ся‚ ад­же це вже на­гаду­вало по­лон‚ який­сь ней­мовірний по­лон‚ ко­ли над то­бою ніхто не чи­нив свавілля‚ нав­па­ки‚ тобі зро­били доб­ро‚ та‚ бач‚ прим­кну­ли тим клю­чиком у лабіринті постій­них три­вог. Са­ме то­му‚ що ніхто си­ломіць не ки­дав ме­не до цієї в’яз­ниці НЕС­ПО­КОЮ‚ я не міг звідси піти до­ти‚ по­ки не знай­ду чо­ловіка‚ що з доб­ро­го наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ на­пев­но‚ пот­ра­пив у біду і так не­наро­ком зав­дав мені гри­зоти. Я жи­тиму в ць­ому по­лоні‚ по­ки все не з’ясуєть­ся‚ інак­ше ніко­ли не знай­ду собі спо­кою.

Так са­мо‚ як до тієї квар­ти­ри‚ я був при­кутий до «Трь­ох по­росят»‚ у яких шу­кав сліду мо­го бла­годій­ни­ка‚ ад­же він му­сив ли­шити­ся там‚ й­ого слід‚ му­сила ли­шити­ся як­що не аріад­ни­на нит­ка‚ то бо­дай якась па­вути­на‚ за яку я ра­но чи пізно змо­жу вхо­пити­ся. І я й­шов до «Трь­ох по­росят»‚ де так са­мо‚ як і в по­рож­нечі «моєї» квар­ти­ри‚ ви­тав дух біди‚ та мені вже не тре­ба бу­ло уни­кати й­ого‚ то­го ду­ху‚ не тре­ба бу­ло бо­яти­ся‚ що біду мож­на підхо­пити, як не­жить‚ ад­же інфіко­вано­му будь якою хво­робою вже не вар­то ос­теріга­тися її мікробів. До то­го ж тут‚ у «Трь­ох по­рося­тах»‚ іноді мож­на бу­ло зустріти чу­дово­го ліка­ря психіат­ра‚ хоч усім відо­мо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі най­дуж­че підда­ють­ся хво­робам своїх пацієнтів. Бо во­ни‚ ті хво­роби‚ не ма­ють своїх мікробів‚ ніхто не знає тих по­таємних шляхів‚ яки­ми во­ни про­ника­ють до своєї жер­тви. Не відає ць­ого і Са­на; ли­бонь‚ ли­ше надмірністю ан­дро­генів[9] во­на мо­же по­яс ни­ти‚ чо­му я‚ зустрівшись із нею вдру­ге‚ зно­ву ска­зав‚ що хо­чу спа­ти з тією не­без­печною жінкою‚ кот­ра ста­не мені на до­розі.

— Я хо­чу‚ Са­но‚ щоб нею бу­ла ти‚ — ска­зав я‚ ад­же спілку­ван­ня із ліка­рем ви­мага­ло ви­нят­ко­вої щи­рості.

— Мені приємно‚ що ти так хо­чеш‚ — мо­вила Са­на. — Але те­пер я бо­юся про­сити то­го‚ що хо­чу я.

Ми зно­ву на­дов­го при­мов­кли‚ я обе­реж­но го­лубив її сло­ва у собі‚ пе­рес­тавляв їх місця­ми‚ підво­рушу­вав‚ мов жа­рок у ба­гатті.

— Не бій­ся‚ — поп­ро­сив я.

— Я хо­чу… Я хо­чу по­диви­тися на ту квар­ти­ру.

— Не­ма проб­лем.

— Ти не зро­зумів ме­не. Я хо­чу за­раз‚ — ска­зала Са­на.

Ми вий­шли надвір і ру­шили вбік Рогнідинсь­кої. Ще сто­яли ті дні‚ які бе­резень по­зичив у лю­того‚ — на вечір бра­ли мо­рози.

Са­на мер­зля­кува­то по­вела пле­чима і взя­ла ме­не під ру­ку‚ її ко­ротень­ка ли­сяча шуб­ка те­пер зігріва­ла нас обох‚ та замість то­го‚ щоб хви­люва­тися цією близькістю‚ я відчув іншу три­вогу. А ко­ли ми за­вер­ну­ли у скве­рик‚ то уповіль­нив крок: рап­том зда­лося‚ що це во­на ве­де ме­не до ць­ого бу­дин­ку. У ліфті я навіть вит­ри­мав па­узу — чи не на­тис­не Са­на кноп­ку треть­ого по­вер­ху? Але ні‚ во­на бу­ла з тих жінок‚ які не лізуть по­перед бать­ка в пек­ло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стро­мити й­ого в зам­ко­ву щіли­ну‚ ба­гатоз­начно по­дивив­ся на Са­ну. Во­на бу­ла нез­во­руш­на. У ко­ридорі зняв із неї ли­сицю і повісив на вішал­ку‚ як свій мис­ливсь­кий тро­фей.

— Тут так теп­ло‚ — ска­зала во­на.

По­рипу­ючи ста­рим ду­бовим пар­ке­том‚ ми пе­рет­ну­ли од­ну кімна­ту‚ дру­гу‚ потім зай­шли на кух­ню. Са­на здриг­ну­лася‚ ко­ли рап­то­во заг­римів хо­лодиль­ник.

— Не так уже й по­рожньо‚ — ска­зала во­на і по­зир­ну­ла на стінку‚ де висів те­лефон. — О…

— Він не пра­цює. І схо­же‚ дав­но. Як­би те­лефон пра­цював‚ то все бу­ло б на­бага­то простіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтось би дав­но под­зво­нив. Як­що не він сам‚ то хтось із й­ого знай­омих‚ і мож­на бу­ло б де­що спи­тати.

— Логічно‚ — ска­зала Са­на. — А щоб под­зво­нити на АТС‚ ти не знаєш но­мера ць­ого те­лефо­ну.

— Мені здаєть­ся‚ що він прос­то дав­но не оп­ла­чував­ся‚ че­рез те й­ого відімкну­ли. Но­мер мож­на дізна­тися за ад­ре­сою.

— То в чо­му ж річ? — зве­ла во­на свої без­тямно тонкі бро­ви.


— Річ у то­му‚ що гос­по­дар не про­сив ме­не стром­ля­ти но­са ні в й­ого те­лефон‚ ні в ро­зет­ку. І потім я вза­галі не знаю‚ чи це й­ого влас­на квар­ти­ра‚ чи най­ма­на.

— Але ж лю­дину спітка­ла біда. Як во­на мо­же про щось те­бе поп­ро­сити?

— Біда? Хтоз­на… До то­го ж цілком мож­ли­во‚ що офіційні роз­шу­ки тіль­ки наш­ко­дять чо­ловікові. Мо­же‚ він од ко­гось пе­рехо­вуєть­ся. Мо­же‚ й­ому так зруч­но‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим ча­сом…

— Сумніва­юся‚ — ска­зала Са­на. — Це тобі зруч­на та­ка версія.

Зруч­на до тих пір‚ по­ки те­бе не тур­бу­ють.

— Твоя прав­да. Але приб­лизна. Чо­гось вип’ємо?

— Тіль­ки не шам­пансь­ко­го. А то я мо­жу втра­тити са­мов­ла­дан­ня.

Я відкор­ку­вав пляш­ку біло­го мартіні‚ і ми при­мос­ти­лися на ди­вані‚ який на­гаду­вав напівроз­горну­ту книж­ку. Сто­лика тут не бу­ло‚ ми три­мали склян­ки в ру­ках‚ і во­ни зас­теріга­ли нас від не­обач­них рухів. — Є ще пош­то­ва скринь­ка‚ — ска­зала Са­на. — Ти за­зираєш у неї?

— Нічо­го‚ окрім га­зети «РІО» та зап­ро­шень по­ремон­ту­вати те­левізор. Але ж са­ма ба­чиш: тут те­левізо­ра не­ма.

— Мо­жу тобі по­дару­вати‚ — без тіні усмішки ска­зала Са­на. — Я каз­ко­во ба­гата лю­дина.

— Дя­кую‚ я не страж­даю без те­левізо­ра. А тобі пе­репа­ла спад­щи­на?

— Ні… Хо­ча мож­на ска­зати й так. Мені пе­репа­ла спад­щи­на.

Во­на зро­била дов­гий ков­ток і ста­ла вслу­хати­ся у смак ви­на.

Я зро­зумів‚ що за­чепив Са­ну за жи­ве. Але мені ду­же хотіло­ся дізна­тися про од­ну річ‚ і я зно­ву зле­гень­ка на­тис на її враз­ли­ве місце.

— Ти роз­ка­жеш мені? — спи­тав я.

— Про що?

— Про те‚ ко­го ти шу­каєш. — Це ще був не са­дизм‚ але вже лег­ка фор­ма ал­го­лагнії[10]. — «Шу­каю» — тро­хи не те сло­во. Цілком мож­ли­во‚ що шу­ка­ють ме­не‚ а я тіль­ки ви­перед­жаю події. — Во­на пос­та­вила склян­ку на підло­гу і взя­ла си­гаре­ту. Біла по­мада не ли­шала слідів ні на склянці‚ ні на філь­трі.

— Ти ду­же хо­чеш зна­ти?

— Я хо­чу зна­ти про те­бе все. Як­що ти та не­без­печна жінка‚ то не маєш пра­ва від ме­не нічо­го при­хову­вати.

— Bien[11]‚ — ска­зала во­на і‚ ніби прий­ма­ючи мою гру‚ та­кож ста­ла на­тис­ка­ти на мої боль­ові місця. — Не­без­печна жінка — це не тривіаль­ний вислів із во­рож­битсь­ко­го лек­си­кону. Од­но­го ра­зу я за­коха­лася‚ — во­на стро­мила мені пер­шу те­рапев­тичну гол­ку. — Навіть не знаю‚ як він за­тесав­ся до «Трь­ох по­росят»‚ але ми зустріли­ся са­ме там. Ви­пад­ко­во‚ зви­чай­но. Пізніше ми ту­ди не за­ходи­ли‚ він во­див ме­не по розкішних нічних клу­бах‚ по ка­зино, і ду­же тішив­ся‚ ко­ли ми прог­ра­вали ти­сячу дру­гу‚ ад­же на­томість‚ ка­зав він‚ нам та­ланить у ко­ханні. Щоп­равда‚ зустріча­лися ми рідко‚ — Са­на не підво­дила на ме­не очей і свої го­лоч­ки стром­ля­ла‚ мож­на ска­зати‚ на­осліп. — Він десь на­дов­го зни­кав і ніко­ли не роз­повідав мені про свою ро­боту. Так‚ три­валі відряд­ження‚ ка­зав він. А од­но­го ра­зу зап­ро­пону­вав — ні‚ він ви­магав‚ щоб я по­кину­ла свою ро­боту і сиділа вдо­ма‚ че­ка­ючи й­ого дзвінків і по­вер­нень. За це я тобі пла­тити­му щоміся­ця стіль­ки‚ що ти не за­робиш за рік‚ ка­зав він‚ та як­що я под­зво­ню тобі зда­леку‚ особ­ли­во вночі‚ і не зас­та­ну вдо­ма‚ тоді… я не знаю що з то­бою зроб­лю. Хтоз­на‚ чим би закінчи­лися й­ого до­маган­ня‚ та все по­вер­ну­лось інак­ше. Од­но­го ра­зу він под­зво­нив і ска­зав‚ що вже в Києві‚ тре­ба не­гай­но зустріти­ся‚ і щоб я ха­пала таксі і їха­ла не до «Чи­каго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трь­ох по­росят»‚ так так‚ са­ме ту­ди‚ де ми впер­ше зустріли­ся. До­рога кож­на се­кун­да. Я так і зро­била‚ але в «Трь­ох по­рося­тах» й­ого не бу­ло. Я собі щось там за­мови­ла‚ сіла і ста­ла че­кати. Ду­мала‚ він ось ось з’явить­ся і ска­же: ви­бач‚ я був та­кий ду­рень… Чи‚ мо­же‚ щось інше‚ не знаю‚ але бу­ло гос­тре пе­ред­чуття якоїсь зміни… Гос­тре пе­ред­чуття.

Са­на піднес­ла склян­ку до білих губів. Її ру­ка зле­гень­ка тремтіла. А я вже зовсім не чув бо­лю — був спокій­ний і хо­лод­ний‚ як кри­га. Тієї хви­лини мені‚ як ніко­ли‚ ішло на ду­шу це хо­лод­не біле ви­но. І те‚ що відбу­вало­ся далі‚ я на­магав­ся сприй­ма­ти (і це мені вда­вало­ся) ніби да­леку чу­жу історію‚ яка відбу­лася не з нею‚ а з ки­мось іншим.

Він та­ки прий­шов до «Трь­ох по­росят»‚ прий­шов і ви­муче­но їй усміхнув­ся‚ але усмішка та бу­ла страш­ною на блідо­му‚ як смерть‚ об­личчі; він сів нав­про­ти‚ та сум­ку‚ з якою прий­шов‚ — зви­чайнісінь­ку спор­тивну сум­ку — но­гою підсу­нув до Са­ни і поп­ро­сив за­хова­ти в надій­но­му місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілу­вати‚ хо­ча невідо­мо‚ ко­ли во­ни знов по­бачать­ся. Він поп­ро­сив за ним не ви­ходи­ти і по­волі ру­шив до две­рей‚ та вид­но бу­ло‚ що за­лед­ве стри­мує крок.

Ту спор­тивну сум­ку Са­на відкри­ла вдо­ма‚ і їй ста­ло млос­но.

Там бу­ло стіль­ки до­ларів‚ що во­на бо­яла­ся їх лічи­ти. То­го ж ве­чора «ТСН» пе­реда­ла‚ що на Прорізній з вог­не­паль­ної зброї уби­то бізнес­ме­на. Як зав­жди‚ ніяких под­ро­биць в інте­ресах слідства.

— У ме­не відра­зу тень­кну­ло сер­це‚ — ска­зала во­на. — І не то­му‚ що від «Трь­ох по­росят» до Прорізної па­лицею ки­нути. І не че­рез гроші. Я прос­то зга­дала‚ як він ви­ходив… Зга­дала й­ого хо­ду… Спи­ну… Я вже тоді відчу­вала‚ що ба­чу й­ого вос­таннє.

Слідом за ним сту­пала смерть.

Са­на при­тих­ла‚ очі її по­темніли‚ бо‚ ма­буть‚ знов по­бачи­ла‚ як ішов од неї той чо­ловік і як у й­ого сліди сту­пала кос­то­маха.

Важ­ка ти­ша щіль­но об­лягла по­рож­не­чу кімна­ти. Во­на бу­ла як граніт‚ ця ти­ша. Рап­то­вий гуркіт ста­рез­но­го ліфта роз­бився об неї‚ як скло.

— Мо­же‚ ти собі навіяла? — ска­зав я. — Мо­же‚ він пот­ра­пив за ґра­ти?

Во­на гля­нула на ме­не‚ як на ди­тину.

— Про що ти ка­жеш? Такі лю­ди й за ґра­тами п’ють мартіні і роз­мовля­ють по стіль­ни­ково­му те­лефо­ну. Але… як це ка­жуть криміналісти… Не­має тіла — не­має смерті. У вся­кому разі для ме­не.

— Ти ду­же довірли­ва‚ Са­но.

— За­над­то. Бо я хо­чу‚ аби ти знав‚ у чо­му моя не­без­печність.

Та як­що тобі це неп­риємно‚ вва­жай‚ що я все ви­гада­ла.

— Ко­ли я ка­жу про довірливість‚ то маю на увазі…

— Кримінальні гроші? Я за­роби­ла їх у най­чесніший спосіб.

Бо після то­го‚ як усе це ста­лося‚ справді не по­рушу­вала уго­ди. Я біль­ше ро­ку май­же не ви­ходи­ла з до­му. А що­до… по­яса вірності‚ то не зня­ла й­ого й досі. Ти не у­яв­ляєш‚ як він ме­не тис­не.

Як­раз це я у­яв­ляв не­пога­но. Як і ту скля­ну стіну‚ що ви­рос­ла поміж на­ми.

— Як­би він з’явив­ся‚ я б звіль­ни­лася і від по­яса‚ і від гро­шей.

Але вірить­ся ма­ло… Раніше я ще вся­ке ду­мала. Мо­же‚ й справді навіяла? Та не бу­ло в ко­го навіть спи­тати. Я рап­том зро­зуміла‚ що зовсім нічо­го не знаю про цю лю­дину. Нічогісінь­ко. Та­кий‚ бач‚ світ нас­тав: жи­вемо з людь­ми і не знаємо‚ хто во­ни. Спи­мо з ни­ми‚ осе­ляємо­ся в їхніх квар­ти­рах‚ — ки­нула во­на камінець у мій го­род‚ — а потім… Хіба це нор­маль­но?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що ба­жан­ня спа­ти з та­кою жінкою‚ як во­на‚ — це аб­со­лют­но нор­маль­но. Та ць­ого ра­зу я змов­чав — не моє тут мо­лоло­ся.

— Не­має тіла — не­має смерті‚ — пов­то­рила во­на. — Ча­сом вви­жаєть­ся‚ що ме­не шу­ка­ють‚ що ось і за­раз под­зво­нять у ці двері… у двері невідо­мо чиєї квар­ти­ри.

— Са­но‚ об­лиш. У ме­не і так пов­на го­лова хи­мер. Знаєш‚ про що я ду­мав‚ ко­ли ми сю­ди й­шли?

— Знаю. Про те‚ що я тут уже бу­ла‚ що дов­ко­ла те­бе затіяно якусь змо­ву. Але все на­бага­то простіше. За­раз ти ля­жеш спа­ти‚ а взав­тра дізнаєшся‚ хто є влас­ни­ком цієї квар­ти­ри. Це ж не так склад­но‚ хіба ні?

Во­на вий­шла в ко­ридор і зня­ла з вішал­ки мій тро­фей‚ доз­во­лив­ши мис­ливцеві нев­дасі тіль­ки й­ого пот­ри­мати.

— Я са­ма спій­маю таксі‚ — ска­зала во­на.

— Са­но…

— Не су­муй. Мож­ли­во‚ мені ще тяж­че. Ад­же тоді‚ ко­ли я впер­ше те­бе по­бачи­ла… — во­на при­мов­кла на мить і рап­том ска­зала: — То та­ки був coup de foudre.

Заг­римів ліфт‚ і той гуркіт роз­бився об ґранітну ти­шу‚ як скло.


 

5


 

Іду­чи до партій­но­го осідку‚ який те­пер став мені пун­ктом те­лефон­них пе­рего­ворів‚ я ду­мав про ак­варіум­них риб‚ що жи­ли у підваль­но­му приміщенні «мо­го» бу­дин­ку: чи во­ни чу­ють вес­ну?


Сак­со­фоніст‚ кот­рий грав у підзем­но­му пе­реході над по­рожнім ка­пелю­хом‚ чув її без­по­миль­но‚ і я ки­нув й­ому на по­чин «свя­того Во­лоди­мира»[12] — ки­нув у ка­пелюх чер­во­не со­неч­ко (ад­же так на­зива­ли кня­зя)‚ аби во­но світи­ло у пох­му­рому підзе­меллі і на­гаду­вало про вес­ну. Зі стріх ще не кап­ле‚ та ко­зачень­кові уже пах­не мандрівоч­ка‚ ото­му ко­зачень­кові‚ що й­ому ви­падає до­рога‚ і я за­коха­но обмітаю сніг зі своєї по­пелюш­ки‚ ад­же цілком мож­ли­во‚ що мені до­ведеть­ся ман­дру­вати з нею у парі. Дя­кую‚ пані На­дю‚ за віник‚ як там наш пан Ігор­ко — на місці? — ав­жеж‚ роз­бу­довує дер­жа­ву і ніяк‚ бідо­лаха‚ не роз­бу­дує‚ ду­маю я собі‚ бо од­но­му все та­ки важ­ко‚ один у полі не воїн‚ він‚ цей бра­вий во­яка Ігор­ко Сер­дюк‚ увесь об­клав­ся га­зета­ми — це ж скіль­ки лю­дей їх пи­шуть‚ а він‚ сіро­ма‚ му­сить чи­тати їх сам один‚ му­сить‚ бідо­лаха‚ ви­шуку­вати‚ що там пи­шуть про й­ого партію‚ та са­ме зав­дя­ки га­зетам він‚ ма­буть‚ і зга­дав те‚ що мав мені пе­река­зати.

— Слу­хай‚ ста­ий‚ — жу­вав він сло­ва ра­зом із м’ят­ною жуй­кою‚ — те­бе дав­но шу­кає кіт.

— Який кіт? — витріщив я очі на Ігор­ка. — Мені ще ць­ого бра­кува­ло.

— Та не кіт‚ а… — він ви­тяг із ро­та жуй­ку‚ — Кріт. З «Відо­мос­тей». І дзво­нив Со­кир­ко‚ го­лов­ний ре­дак­тор «Ве­Ве».

Я на хвиль­ку за­мис­лився‚ ку­ди мені спер­шу пе­ред­зво­нити‚ і вирішив‚ що кіт хай ще по­ловить ми­шей‚ а дзвінком до Со­кир­ка я‚ мис­ли­вець нев­да­ха‚ мо­жу вби­ти відра­зу двох зайців. Уже при самій згадці про лю­бого дру­га Со­кир­ка‚ з яким ми з’їли пуд солі ра­зом із пи­вом і ра­ками ще в ком­со­моль­ських га­зетах‚ мені ста­вало ве­село‚ та й хто б це міг стри­мати усмішку‚ див­ля­чись на Со­кир­ка‚ тоб­то на й­ого дов­гобра­зу ко­биля­чу го­лову‚ по­зиче­ну у Фер­нанде­ля. Те­пер мій лю­бий друг і ко­лишній ком­со­молець Фер­нандель ви­явив­ся ве­ликим ца­бе‚ бо сек­ре­тар­ка дов­го до­питу­вала­ся‚ хто і в якій справі тур­бує‚ і я хотів бу­ло ска­зати англій­ською‚ що дзво­нять із Голіву­ду‚ хо­чуть зап­ро­сити сим­па­тягу Фер­нанде­ля на роль Чер­во­ної Ша­поч­ки‚ але, по­тер­па­ючи‚ що Со­кир­ко­ва сек­ре­тар­ка не та­кий поліглот‚ як я‚ ска­зав‚ що тур­бує ге­нераль­ний про­курор у справі май­бутнь­ого підпа­лу ре­дакції. У слу­хавці відра­зу заг­ра­ла му­зика‚ а відтак по­чув­ся знай­омий го­лос:

— Со­кир­ко слу­хає.

— Справді? — зди­вував­ся я. — А мені зда­лося‚ що Со­кир­ко дав­но став нес­лухня­ним хлоп­цем‚ то­му й до­вело­ся пок­ли­кати­ся на пра­во­охо­ронні ор­га­ни.

— Ти влу­чив у де­сят­ку‚ — не об­ра­зив­ся він. — Са­ме про це я й хотів з то­бою по­гово­рити.

— Про що о о?

— Про вбивс­тво‚ — ска­зав Со­кир­ко.

— Убивс­тво? — мені зро­билось не­доб­ре.

— Це ги­ба‚ — бур­кнув Ігор­ко‚ який очи­ма стримів у га­зеті‚ а ву­хами в нашій роз­мові. Від ціка­вості він навіть пе­рес­тав жу­вати.

— Спра­ва серй­оз­на. Ти сам приїдеш чи прис­ла­ти ма­шину? — Со­кир­ко зро­бив ши­рокий жест: знай на­ших.

— Кра­ще приш­ли‚ бо мою при­кида­ло снігом.

— Доб­ре‚ ка­жи‚ де те­бе заб­ра­ти.

— В Це­Ка. — Я на­магав­ся жар­ту­вати‚ але відчу­вав‚ як від хви­люван­ня гіркне в роті. — Маю до те­бе зустрічне про­хан­ня.

Щоб я не світив­ся по вся­ких же­ках‚ дізнай­ся‚ будь лас­ка‚ хто є влас­ни­ком ось та­кої квар­ти­ри. — Я двічі пов­то­рив ад­ре­су. — Тіль­ки про­шу те­бе‚ без шу­му.

— Не вчи їсти пе­чено­го. Че­рез двад­цять хви­лин ви­ходь на ву­лицю. І не зв’язуй­ся з ти­ми партіями‚ бо не відмиєшся. Ско­ро ви­бори. — Він пок­лав труб­ку.

Та найцікавіше те‚ що Ігор­ко Сер­дюк‚ який‚ зви­чай­но ж‚ не чув Со­кир­ка‚ рап­том ска­зав:

— Слу­хай‚ ста­ий‚ як­що во­ни сва­тати­муть те­бе на ‘обо­ту‚ не зв’язуй­ся з ни­ми‚ ка­ще іди до нас. Ця жов­та га­зет­ка за аз на­бун­дю­чилась‚ а зав­та лоп­не‚ як буль­баш­ка. Її ство­или тіль­ки під ви­бои.

— Світ ло­вив ме­не… — ска­зав я‚ та зго­дом пе­реко­нав­ся‚ що смер­тним не ли­чить по­зича­ти у геніїв кри­латих слів‚ бо для ць­ого й са­мому тре­ба ма­ти кри­ла. А по­садив ме­не на грішну зем­лю мій та­ки лю­бий друг Фер­нандель.

Він греч­но зустрів ме­не своєю ко­биля­чою усмішкою (я страх як люб­лю ко­ней) у прос­то­рому кабінеті‚ потім завів у «зад­ник» — не­велич­ку кімна­тину з ба­ром і хо­лодиль­ни­ком: що тобі — чай‚ ка­ву? — пи­во з ра­ками‚ — ска­зав я‚ пам’ята­ючи й­ого дав­ню прис­трасть‚ але раків у нь­ого не бу­ло‚ то я по­годив­ся на конь­як‚ і ко­ли пер­ша хви­ля теп­ла ски­нула­ся в жи­лах‚ Со­кир­ко роз­шифру­вав мені за­гад­кові зап­ро­сини:

— Я хо­чу‚ щоб ти очо­лив у ме­не відділ убивств. — Він так і ска­зав — не відділ пра­ва чи там криміналісти­ки або си­лових струк­тур‚ а вліпив у самісінь­ке око: відділ убивств.

У ме­не відляг­ло від сер­ця‚ і я спи­тав ве­село:

— Хіба в га­зетах уже є такі відділи?

— У моїй є‚ — ска­зав він. — При­чому це має бу­ти наш ко­зир.

Тре­ба ж у щось за­гор­та­ти оте лай­но‚ яке нам нав’язує інвес­тор.

Ну‚ ти ме­не ро­зумієш.

— Ро­зумію‚ але я віль­на пташ­ка. І вже дав­но.

— Віль­на пташ­ка‚ — пхик­нув Со­кир­ко. — Ти мені ще Свя­те Пись­мо про­цитуй: по­дивіть­ся на птахів не­бес­них‚ що не сіють‚ не жнуть‚ а жи­вуть собі… чи як там. А ти знаєш‚ що в Європі ли­ше двоє лю­дей ви­жило на твор­чих хлібах — це Макс Фріш і Фрідріх…

— Ен­гельс? — зди­вував­ся я.

— Макс Фріш І Фрідріх Дюр­ренматт‚ — Со­кир­ко про­пус­тив шпиль­ку повз ву­ха.

— Чу­дово! Фріш‚ Дюр­ренматт і Крайній‚ — ска­зав я. — От­же‚ їх усе та­ки троє. Троє відваж­них по­росят.

— Ні‚ — не по­годив­ся Со­кир­ко. — Треть­ому я про­поную сімсот баксів на місяць. — Він на­магав­ся зас­те­рег­ти мою ре­акцію‚ і я справді за­лед­ве не зах­ли­нув­ся‚ та мит­тю опа­нував се­бе і ска­зав:

— Вісімсот.

— Доб­ре‚ вісімсот‚ — по­годив­ся Со­кир­ко. — Плюс го­норар — і шту­ка чис­ти­ми.

— А го­лов­не — ро­ман­ти­ка‚ — ска­зав я. — Хо­диш собі по мор­гах‚ тюр­мах‚ мен­тах…

— От ба­чиш‚ ти ло­виш усе на ль­оту‚ — зрадів Со­кир­ко. — Я знав‚ що відділ убивств по­тяг­неш са­ме ти. Де тобі ще стіль­ки пла­тити­муть?

— Та­ки це прав­да‚ — ска­зав я.

— Що? — не зро­зумів Со­кир­ко.

— Що ва­ша га­зета проіснує ли­ше до ви­борів‚ — ли­нув я на нь­ого хо­лод­ною во­дою.

— Дур­ниці. А як­би навіть так‚ то це те­бе не об­хо­дить. Ад­же ти не ха­паєшся за ро­боту‚ ти ж тіль­ки зрадієш‚ ко­ли га­зета лоп­не‚ прав­да ж? — Він три­мав удар з чес­тю. — І потім‚ Андрію‚ я ж не про­поную тобі відділ тран­спор­ту чи про­мис­ло­вості. Ні‚ ро­бота пас­кудна‚ це прав­да‚ за­те ж скіль­ки вра­жень‚ скіль­ки ціка­вого ма­теріалу. Сам Дюр­ренматт по­заз­дрив би. — І від дзвінка до дзвінка?

— Бо­ронь Бо­же. Для те­бе я зроб­лю ви­няток. Два ма­теріали на тиж­день і — до по­бачен­ня. Зви­чай­но‚ ма­теріали цвя­хи. Ав­то­мобіль я тобі не обіцяю‚ але та­лони на бен­зин — реґуляр­но. У нас своя зап­равка.

— Я по­думаю.

— Він ще по­думає. Та ти не у­яв­ляєш‚ що це за ро­бота. Та вже са­ма кси­ва чо­го вар­та‚ з нею ти но­гою відчи­няти­меш двері міністра внутрішніх справ і то­го дядь­ка‚ яким ти наз­вався‚ ко­ли до ме­не дзво­нив.

У ць­ому щось бу­ло. Ме­не‚ хай й­ому чорт‚ іноді роз­слаб­лює надмірна фан­тазія. Я вже у­явив собі‚ як іду ши­роким ко­ридо­ром‚ потім но­гою відчи­няю важкі двері і ти­цяю ге­нера­лам під ніс своє посвідчен­ня: «Спокій­но‚ хлопці‚ я із відділу убивств. Де ви вчо­ра бу­ли між сь­омою і дев’ятою ве­чора?»

Мо­же‚ й справді який­сь місяць дру­гий поп­ра­цюва­ти‚ а там во­но по­каже. Зреш­тою‚ це не клітка‚ з якої не мож­на ви­летіти до тих птахів не­бес­них‚ що не сіють‚ не жнуть‚ не зби­ра­ють у ко­мори.

— Ма­буть‚ твоя прав­да‚ — ска­зав я.

— Ти про що?

— У Європі ли­ше двоє лю­дей ви­жило на твор­чих хлібах. Ще був у Бра­тис­лаві мій друг Ру­до Сло­бода‚ але він повісив­ся.

— Ти вже мис­лиш, як справжній криміналіст‚ — зрадів Со­кир­ко‚ що Ру­до Сло­бода повісив­ся.

— При­чому дав­но.

— От­же‚ зго­да? Мо­же‚ тобі потрібен аванс? — він уже май­же на­кинув заш­морг на мою шию. — Я знаю‚ що за оті політичні поб­ре­хень­ки‚ які ти пи­шеш‚ теж не­пога­но пла­тять‚ але‚ повір мені‚ то нев­дячна спра­ва.

— Твоя га­зета ки­шить та­кими поб­ре­хень­ка­ми.

— Я тобі про­поную інше.

— Мож­на по­дума­ти па­ру днів?

— Ні‚ ти за­нуда! — Со­кир­кові ури­вав­ся тер­пець. — Пе­ред ним сте­лить­ся ши­рока до­рога‚ а він оби­рає ву­зенькі стеж­ки. Він свідо­мо‚ зу­мис­не чим­чи­кує узбіччям.


Я спро­бував у­яви­ти собі ши­рочез­ну‚ за­литу сон­цем до­рогу‚ якою віднині ви­рушу у світлу да­лечінь‚ але на­томість по­бачив ли­ше прос­то­рий ко­ридор; ось я ви­сад­жую но­гою ду­бові двері: спокій­но‚ ру­ки на стіл‚ па­нове ге­нера­ли‚ де ви бу­ли тоді‚ як напівмер­тво­го полігло­та швид­ка за­вез­ла у вит­ве­рез­ник‚ у нь­ого ли­шила­ся крап­ля крові‚ а ваш зад­ри­паний санітар ви­тягу­вав її з ве­ни бруд­ним шпри­цом. Мов­ча­ти! Я ще не все ска­зав. Хто доз­во­лив ото­му по­кидь­кові співа­ти Шев­ченкові «Ду­ми» у ва­шому смер­дю­чому кублі? Пев­на річ‚ й­ому ска­зали‚ що впій­ма­ли націоналіста‚ і співав він нав­мисне‚ але ж‚ па­нове ге­нера­ли‚ тіль­ки ж не Шев­ченка‚ ць­ого я не мо­жу прос­ти­ти вам‚ мо­жу про­бачи­ти те‚ що в ме­не досі після різко­го ру­ху темніє в очах‚ мо­жу про­бачи­ти все‚ але не «Ду­ми». І я прис­тав на Со­кир­ко­ву про­позицію. Він та­ки умо­вив ме­не‚ хо­ча я чха­ти хотів на й­ого «шту­ку» і дар­мо­вий бен­зин‚ пе­реміша­ний з кров’ю‚ — не мо­жу ска­зати‚ що все це бу­ло зай­вим для ме­не‚ од­нак най­дуж­че зво­руши­ло те‚ що Со­кир­ко у ці не­певні ча­си прос­тя­гав мені свою ру­ку‚ і я не міг її відхи­лити‚ я не міг відштов­хну­ти ць­ого сум­но усміхне­ного Фер­нанде­ля.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Сту­пимо на ши­року до­рогу. Ти дізнав­ся про те‚ що я про­сив?

— Зви­чай­но.

Він пішов до сво­го ро­бочо­го сто­лу‚ на який міг би сісти вер­толіт‚ і приніс мені вир­ва­ний з настіль­но­го ка­лен­да­ря ар­ку­шик.

«Яр­чук Са­ватій Да­нило­вич»‚ — про­читав я і роз­губле­но гля­нув на Со­кир­ка.

— Це все?

— А ти біль­ше нічо­го не про­сив.

Справді‚ моє за­питан­ня бу­ло без­глуз­дим‚ ад­же я хотів дізна­тися‚ хто є влас­ни­ком квар­ти­ри‚ але те­пер‚ див­ля­чись на цей ар­ку­шик‚ відчув роз­ча­руван­ня.

Яр­чук… Са­ватій… Тут роз­гу­бив­ся б не ли­ше про­фесій­ний ниш­порка‚ а навіть завіду­вач відділу убивств най­по­пулярнішої сто­лич­ної га­зети.


 

6


 

Відбісну­вали­ся бе­рез­неві завії (во­ни для ме­не най­тяжчі‚ ці ос­танні витівки зи­ми‚ яка за­пов­зає у вес­ну)‚ у скве­рику пе­ред «моїм» бу­дин­ком з усіх сил зад­звеніли си­ниці. Я пе­вен‚ що вес­ну при­носять не жу­равлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вісту­ють осілі си­ниці‚ са­ме їхнє нес­трим­не «цінь цінь» про­буд­жує мер­злу зем­лю‚ продзь­обує кри­гу‚ і тоді з дахів па­да­ють дзвінкі‚ як си­ничий ще­бет‚ краплі‚ а в повітрі пах­не зе­лом і близь­кою мандрівкою.

Мо­же‚ че­рез те‚ що я опи­нив­ся на яко­мусь відь­омсь­ко­му роз­доріжжі‚ у мені постій­но жи­ло відчут­тя до­роги‚ хоч ніби й не бу­ло ку­ди ви­руша­ти: мав те­пер постій­ну ро­боту‚ мав жит­ло‚ в яко­му ме­не ніхто не тур­бу­вав‚ і мав невідступ­ну гри­зоту‚ що осе­лила­ся десь на споді сер­ця і ча­сом ви­пов­ню­вала всень­ке єство.

Мій Гос­по­дар так і не з’яв­лявся‚ жод­но­го ра­зу не по­дав ані звістки‚ ні зна­ку‚ та замість то­го‚ щоб тіши­тися й­ого щедрістю‚ я сприй­мав її як хи­мер­ну но­шу‚ і ця но­ша день у день ста­вала нес­терпнішою.

Де­далі частіше зак­ра­дала­ся дум­ка по­лиши­ти три­над­ця­ту квар­ти­ру й піти собі геть‚ най­ня­ти інше жит­ло‚ про­те я не міг так зро­бити‚ ад­же мені бу­ло довіре­но ключ. І річ не тіль­ки в ць­ому шма­точ­ку ме­талу‚ який мені тре­ба по­вер­ну­ти Гос­по­дареві (мож­на ку­пити но­вий за­мок і сім ключів до нь­ого)‚ а спра­ва у то­му‚ що‚ мож­ли­во‚ мені довіре­но ключ від таємниці‚ яку я кон­че му­шу роз­га­дати. Довіре­но‚ мо­же‚ й не са­мим Гос­по­дарем‚ а во­лею ви­пад­ку‚ ад­же я де­далі біль­ше схи­ляв­ся до дум­ки‚ на яку на штов­хну­ла ме­не Са­на: не­має цілко­витої пев­ності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за од­ним сто­лом. Це міг бу­ти чо­ловік‚ який не­наро­ком по­чув мої бідкан­ня у «Трь­ох по­рося­тах»‚ а відтак осе­лив ме­не у три­над­цятій квар­тирі‚ сподіва­ючись не­заба­ром по­вер­ну­тися‚ або й з іншо­го зло­го чи доб­ро­го наміру.

До цієї роз­плив­частої версії схи­ляло на­сам­пе­ред те‚ що ні я‚ ні жо­ден із моїх ближніх чи дальніх знай­омих‚ у то­му числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трь­ох по­рося­тах»‚ — жод­на ду­ша не зна­ла чо­ловіка на ім’я Са­ватій‚ ніхто не чув прізви­ща Яр­чук‚ хо­ча ли­сий інте­лек­ту­ал євро­пеєць Іван Ма­ловічко по­яс­нив мені‚ що Са­ва тій — це геб­рей­ською (цієї мо­ви не знав навіть я) оз­на­чає су­бот ній чо­ловік‚ а яр­чу­ками ко­лись дав­но на­зива­ли псів‚ котрі ню­хом розпізна­ють відь­ом. Це все ка­зоч­ки‚ Іва­не‚ ска­зав я‚ од­нак Ма­ловічко не по­годив­ся і з гли­боко­думністю Піфа­гора за­пев­нив‚ що всі таємниці світу при­ховані в чис­лах та іме­нах. Ад­же не ви­пад­ко­во ти пот­ра­пив у квар­ти­ру са­ме за но­мером три­над­цять‚ ска­зав Ма­ловічко‚ а як­що по­риєшся в пам’яті‚ то я не зди­ву­юся‚ ко­ли ви­явить­ся‚ що ста­лося це в су­боту. Хай тобі чорт‚ ска­зав я‚ ти прос­то пам’ятаєш‚ що то бу­ла су­бота‚ а те­пер за­биваєш мені ба­ки місти­кою. Ну‚ по пер­ше‚ — не зда­вав­ся Ма­ловічко‚ — я вза­галі ту­ман­но пам’ятаю той день‚ а по дру­ге‚ не я ж наз­вав то­го чо­ловіка Са­ватієм‚ прав­да ж?

Це та­ки бу­ла прав­да. Невідо­мо тіль­ки‚ чи то­го су­ботнь­ого ве­чора до ме­не підій­шов сам Са­ватій‚ чи хтось інший. Як­що ж іти далі за логікою Іва­на Ма­ловічка і тан­цю­вати від прізви­ща Яр­чук‚ то вий­де так‚ що то­го ве­чора су­ботній чо­ловік розпізнав у мені… не­чис­ту си­лу? Сам ти дідь­ко ли­сий‚ ска­зав я Іва­нові‚ од­нак він не об­ра­зив­ся і з підоз­рою свер­длив ме­не своїми хит­ри­ми очи­цями‚ ніби сам був со­бакою яр­чу­ком і те­пер при­нюху­вав­ся до ме­не (це ж Іван Ма­ловічко і наш­тов­хнув ме­не на фран­цузь­ких містиків).

А ще Са­ну на­зивав при­чин­ною‚ ска­зав я‚ та ви всі тут по­суну­лись глуз­дом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєте­ся з людь­ми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тіль­ки пле­чима зни­зуєте. За Са­ну ви­бач‚ ска­зав Ма­ловічко‚ я ж не знав‚ що все так по­вер­неть­ся‚ а що­до пам’яті на­шої і здо­рово­го глуз­ду‚ то тут‚ мені здаєть­ся‚ му­симо розділи­ти ви­ну навпіл‚ мо­же‚ тобі діста­неть­ся навіть біль­ша по­ловин­ка.

Це теж бу­ла прав­да‚ й оскіль­ки час­точка від на­шого спіль­но­го ко­роваю на­лежа­ла ще Ва­силеві Іва­нови­чу‚ я зустрівся і з ним.

— Са­ватій‚ Са­ватій… — по­рив­ся Ва­силь Іва­нович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її роз­во­руши­ти‚ зап­ро­пону­вав роз­ду­шити пляш­ку‚ яку я тут же ви­купив із й­ого без­донної тор­би‚ щоп­равда‚ без націнки. — Яр­чук… Са­ватій… — бу­бонів сам до се­бе Ва­силь Іва­нович‚ підкру­чу­ючи ву­са; зго­дом й­ому тро­хи роз­видни­лося‚ і він зак­ри­чав‚ шар­па­ючи ме­не за ру­кав: — Та це ж Са­ва! Сав­ка!!! — і за­рего­тав‚ як са­тана.

— Ти й­ого знаєш? — ви­тяг­нувся я у стру­ну.

— Ко­го? — не зро­зумів Ва­силь Іва­нович.

— Са­ватія. Хіба я про ко­го пи­таю?

— То я ж тобі ка­жу‚ що Са­ватій — це Сав­ка. Ско­роче­но. Од­но­го Сав­ку я доб­ре знаю‚ ми з ним не раз но­чува­ли в ка­пезе. Не го­лова‚ я тобі ска­жу‚ а Кабмін. Оце як по­паде­мо в те ка­пезе‚ що ко­ло вок­за­лу‚ то там уночі чу­ти‚ як гур­ко­тять поїзди. А Сав­ка геть чис­то знає роз­клад тих поїздів‚ ко­ли і ку­ди який їде. То це як по­чує гуркіт‚ то зра­зу ска­же‚ кот­ра го­дина‚ віриш?

— Вірю‚ але ска­жи мені‚ чи був то­го ве­чора Сав­ка у «Трь­ох по­рося­тах»?

— Ні‚ він тут геть не бу­ває. Сав­чи­на те­риторія на вок­залі.

Зро­зуміло. Спи­тав у хво­рого здо­ров’я.

— А та­ке прізви­ще‚ як Яр­чук‚ тобі щось го­ворить?

— Яр­чук… Яр­чук… — знов за­бубонів Ва­силь Іва­нович‚ та вид­но бу­ло‚ що він й­ого впер­ше чує‚ од­нак‚ щоб не ос­ту­дити інте­рес до своєї пер­со­ни‚ ска­зав: — Яр­чук‚ гм… На­че десь чув. Це щось ове­че?

— Со­баче‚ — розізлив­ся я‚ зро­зумівши‚ що на Ва­силя Іва­нови­ча тут най­мен­ша надія.

Десь поміж ним‚ цією хо­дячою пив­ничкою та інте­лек­ту­алом Іва­ном Ма­ловічком зо­лоту се­реди­ну посідав Сергій При­ходь­ко.

Він та­кож сном ду­хом нічо­го не чув про Са­ватія Яр­чу­ка‚ але замість то­го‚ щоб во­дити ме­не за но­са чи за­бива­ти мізки магією чи­сел‚ по дружнь­ому зас­по­коїв:

— Ну що ти все мор­дуєшся з тим чо­ловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ за­бив­ся десь у глу­хий ку­ток‚ пи­ше або ма­лює‚ чи миє по­суд на Брай­тоні. Ска­жи спа­сибі‚ що так слав­но вий­шло‚ а то місця собі не зна­ходиш. Хіба не знаєш‚ що най­тяж­че бо­роти­ся з ти­ми труд­но­щами‚ які ми самі собі ви­гадуємо? З’явить­ся твій Са­ва­оф чи як там й­ого‚ ще й не ра­дий бу­деш‚ що так швид­ко вер­нувся.

— Усе це так‚ Сергію‚ та ба­чиш‚ він навіть роз­ра­хун­ко­вої книж­ки не ли­шив‚ щоб спла­чува­ти за квар­ти­ру.

— Ян­го­ле мій! — щи­ро засміяв­ся При­ходь­ко. — І ти ще пра­цюєш у га­зеті? Го­лова Нац­банку рік не пла­тить за квар­ти­ру‚ вся пре­зидентсь­ка рать че­кає інфляції‚ щоб роз­ра­хува­тися за жит­ло копій­ка­ми‚ а тобі не да­ють спа­ти яки­хось три місяці? Я ко­лись в од­но­го дідка два ро­ки пе­реби­вав­ся‚ по­ки той на дачі сидів. Ду­мав‚ він мені пе­репи­ше квар­ти­ру‚ але знаєш‚ як це бу­ває: ко­ли вже на ла­дан ди­хаєш‚ то зна­ходить­ся п’яте ко­лесо до во­за.

Отож простіше ди­вися на світ і не шу­кай су­переч­ностей там‚ де їх не­має. Ми всі до­коти­лися вже до то­го‚ що най­дуж­че нас не­поко­ять нор­мальні речі. П’ятірку не­має в ко­го по­зичи­ти. Заспівай — і те­бе за­бере міліція. А ти ще хо­чеш знай­ти лю­дину…


Я ви­добув із ки­шені п’ять гри­вень‚ уб­гав їх При­ходь­кові в со­ром’яз­ли­во роз­слаб­ле­ну до­лоню й хотів піти геть‚ але в ос­танню мить та­ки зу­пинив­ся біля Кат­русі:

— Не бу­ло?

— Ні‚ — за­дово­лено ска­зала Кат­ру­ся. — Дав­нень­ко вже не бу­ло.

Вид­но‚ знай­шла що шу­кала.

— Ти мо­жеш зро­бити мені од­ну лас­ку?

— Всь­ого лиш од­ну? — відвер­то спи­тала во­на.

— Так‚ од­ну лас­ку. Ко­ли з’явить­ся‚ ска­жи‚ що я ду­же ску­чив за нею‚ — зап­ла­тив я відвертістю за відвертість. — І пе­редай ось це.

Кат­ру­ся взя­ла мою візитівку‚ дов­го вчи­тува­лася‚ і на­решті до неї дій­шло.

— Матінко рідна! Завіду­вач убивств. І ко­го ж це ти уби­ваєш?

— Та­ких гар­нень­ких жінок‚ як ти. При­чому на­повал‚ — ска­зав я і вий­шов на ву­лицю.

Сто­яв про­холод­ний вечір‚ але він уже пах со­ками‚ які тіль­ки-но про­кида­лися у стов­бу­рах де­рев. Я лю­бив цю по­ру — перші дні ледь уло­вимо­го про­буд­ження‚ і‚ ма­буть‚ ще дов­го блу­кав би містом‚ про­те мав терміно­ву ро­боту: бу­ло до­мов­ле­но про моє інтерв’ю з ге­нерал лей­те­нан­том міліції‚ тож му­сив ще пе­ре гля­нути ку­пу па­перів‚ на­кида­ти план роз­мо­ви й на­перед за­готу­вати за­питан­ня. Ме­не ну­дило від та­ких шаб­лонів‚ та ць­ого без­засте­реж­но ви­мага­ло відомс­тво‚ де все бу­ло за фор­мою і реґла­мен­том‚ усе‚ окрім хіба що ре­пер­ту­ару співаків із трав­ма­то логічно­го вит­ве­рез­ни­ка.

Втім‚ і тоді‚ ко­ли я не мав «удо­ма» на­галь­ної ро­боти‚ час­то ло­вив се­бе на то­му‚ що поспішаю сю­ди невідь з якої спо­нуки.

Квап­ли­во пе­реход­жу скве­рик‚ за­зираю в пош­то­ву скринь­ку (во­на не за­мика­лася на ключ) і знов нічо­го там не зна­ход­жу‚ окрім рек­ламних листівок. Потім на­тис­каю на ґуд­зик дзвінка. Я що­разу‚ перш ніж діста­ти ключ‚ дзво­ню у двері‚ та ніхто не відчи­няє мені‚ і що­разу так‚ як упер­ше‚ ог­ля­даю обидві кімна­ти‚ чи нічо­го тут не зміни­лося‚ чи не­має яко­го сліду‚ потім іду на кух­ню‚ так са­мо блу­каю очи­ма по всіх кут­ках‚ ог­ля­даю свої па­пери на столі (кух­ня ста­ла моїм ро­бочим кабіне­том) і‚ на­решті‚ знімаю те­лефон­ну труб­ку‚ прис­лу­ха­юся‚ але всі го­лоси дав­но там зав­мерли‚ і я чую ли­ше отой ле­гесень­кий шум‚ що й­ого влов­люєш‚ прик­лавши до ву­ха муш­лю.

Я зго­ден із Сергієм При­ходь­ком‚ усі ми схильні до пе­ре біль­шень‚ усе на­бага­то простіше‚ ніж ми собі у­яв­ляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ як­би сам опи­нив­ся у моїй шкурі. Збо­ку справді усе на­бага­то простіше‚ ко­ли не ба­чиш оцих го­лих стін‚ не вди­хаєш ць­ого повітря‚ в яко­му за­гус­ли чужі го­лоси і пе­ре тво­рились на кам’яне мов­чання‚ ко­ли не здри­гаєшся на кож­не гри­ман­ня ліфта‚ що з важ­ким скри­пом роз­чи­няєть­ся на твоєму по­версі. Ко­ли у твоїй ки­шені не ле­жить ключ‚ яко­го ти бе­режеш‚ мов зіни­цю ока‚ хоч іноді тобі хо­четь­ся вий­ти на се­реди­ну дніпровсь­ко­го мос­ту й пож­бу­рити ць­ого клю­ча на та­ку гли­бочінь‚ де й­ого не знай­де жод­на Тор­ти­ла.

То­го ве­чора я поспішав «до­дому»‚ бо мав та­ки пиль­ну спра­ву‚ і, як­що гля­нути збо­ку‚ то все виг­ля­дало ду­же прос­то, — ось чо­ловік поспішає до­дому‚ до хатнь­ого за­тиш­ку‚ і тіль­ки я сам відчу­вав‚ як крок за кро­ком у мені на­магнічуєть­ся кож­на жи­лоч­ка.

Ось я підій­ма­юся схо­дами до під’їзду — я впізнав би й­ого із зап­лю­щени­ми очи­ма‚ бо чую на дух цей ста­рез­ний бу­динок‚ ось відчи­няю пош­то­ву скринь­ку‚ дістаю листівку… але що це? Я три­маю в руці не рек­ламну листівку‚ а білень­кий ар­куш па­перу‚ вир­ва­ний із за­пис­ни­ка.

«Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю? С.» Я чамрію над цією за­пис­кою‚ спер­шу те «С.» про­читую як «Са­ватій»‚ і ме­не про­бирає хо­лод‚ а потім здо­гаду­юся‚ що так мені мог­ла на­писа­ти тіль­ки Са­на. Ми роз­ми­нули­ся з нею‚ Са­на не зас­та­ла ме­не вдо­ма й ли­шила це див­не вітан­ня‚ щоб я гос­тро відчув‚ як ску­чив за нею.


 

7


 

Те­пер я про­кидав­ся ра­но‚ ще за­тем­на (оче­вид­но‚ ціна ць­ого свавілля над со­бою вхо­дила в ту круг­лень­ку су­му‚ яку мені вип­ла­чував Со­кир­ко; не мен­шим ди­вом бу­ло й те‚ що у відо­мості я роз­пи­сував­ся май­же за сим­волічну плат­ню‚ а потім от­ри­мував кон­верт із «зе­лени­ми» — тут та­кож уміли об­во­дити кру­гом паль ця по­дат­ко­ву інспекцію)‚ отож я про­кидав­ся удосвіта‚ ча­лапав на кух­ню‚ ста­вив чай­ни­ка (чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?) і під пер­шу ци­гароч­ку при­кидав‚ що мені тре­ба сь­огодні зро­бити‚ аби не підвес­ти сво­го лю­бого дру­га Фер­нанде­ля. Пот­ро­ху я та­ки втя­гував­ся у ро­боту‚ нуд­ною її не наз­веш‚ про­те й ска­зати‚ що ця ро­бота ціка­ва‚ не по­вер­таєть­ся язик‚ ад­же до­води­лося пи­сати про смерть.

Пев­на річ‚ ос­новним моїм ма­теріалом бу­ли що­денні зве­ден­ня криміналь­них подій‚ які стіка­лися до уп­равління внутрішніх справ‚ де я вже став май­же «своєю лю­диною». При­най­мні настіль­ки своєю‚ що міг дос­ту­пити­ся до пев­них архівів і без будь яких пе­реш­код пе­рег­ля­нути ті ж та­ки зве­ден­ня «дав­но ми­нулих днів».

То та­ки прав­да‚ що все в ць­ому світі пов’яза­не однією нит­кою (і відоб­ра­жене в іме­нах та чис­лах‚ — до­дав би Іван Ма­ловічко)‚ ад­же бу­ла якась за­кономірність і в то­му‚ що Со­кир­ко на­кинув мені «відділ убивств» са­ме тоді‚ ко­ли я став за­диха­тися у квар­тирі під но­мером три­над­цять. А як­що не за­кономірність‚ то при най­мні який­сь зв’язок чи на­тяк зго­ри‚ та все од­но події самі по собі тяг­ли­ся до пев­но­го по­ряд­ку й на­низу­вали­ся на оту єди­ну нит­ку‚ як на­мис­ти­ни. І ко­ли я прис­тав на Со­кир­ко­ву про­позицію‚ то‚ мо­же‚ підсвідо­мо (сам собі в то­му не зізна­вав­ся) уже ба­чив цей зв’язок і ду­мав‚ що так во­но му­сить бу­ти‚ все це ко­лись мені зна­добить­ся.

Щоп­равда‚ пе­рег­ля­да­ючи зве­ден­ня криміналь­них подій і не­щас­них ви­падків од груд­ня ми­нуло­го ро­ку‚ я ніде не нат­ра­пив на прізви­ще Яр­чук чи ім’я Са­ватій. Зви­чай­но ж‚ скупі повідом­лення не рясніли іме­нами‚ про­те й між ряд­ка­ми те­лег­рафно­го сти­лю я не влов­лю­вав нічо­го та­кого‚ що мог­ло б на­низа­тися на мою вут­лу‚ як па­вути­на‚ нит­ку. Мо­же‚ вар­то бу­ло б за­пус­ти­ти офіцій­ну роз­шу­кову ма­шину‚ тіль­ки ж‚ по пер­ше‚ для ць­ого по­ки що бра­кува­ло серй­оз­них підстав‚ а по дру­ге‚ ця над­то гру­ба ма­шина не ма­ла гальм та обач­ності на по­воро­тах.

Я за­лишив свої за­питан­ня для ге­нера­ла в й­ого прий­мальні (як­що во­ни пра­цю­ють з та­кою опе­ративністю‚ як да­ють інтерв’ю‚ то ліпше вже пок­ла­дати­ся на власні си­ли)‚ потім узяв таксі й поїхав до ре­дакції‚ де дізнав­ся‚ що мені вже двічі дзво­нили‚ — не з уп­равління‚ пев­на річ‚ бо ті б ска­зали‚ що й до чо­го. Бу­ло не з ру­ки до­питу­вати­ся‚ чи не місяч­ним го­лосом мною ціка­вились — та­ким‚ знаєте‚ ти­хим‚ спокій­ним і чис­тим‚ як місяч­ний промінь‚ го­лосом‚ без яко­го я не зна­ход­жу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім бай­ду­жий до тих дзвінків‚ і пішов до Со­кир­ка.

Мій лю­бий Фер­нандель спи­тав‚ як спра­ви з «ге­нераль­ним» інтерв’ю‚ я зас­по­коїв й­ого: все га­разд‚ ге­нерал ду­має і‚ мож­ли­во‚ не­заба­ром за­гово­рить; потім Со­кир­ко за­кинув мені‚ що я тро­хи сен­ти­мен­таль­ний у своїх ма­теріалах‚ мов­ляв‚ син зарізав бать­ка‚ а ти ви­тис­каєш сль­озу‚ те­пер лю­дям не­має ко­ли пла­кати‚ не ті ча­си‚ щоб зай­ма­тися мо­рал­лю‚ тож да­вай лапідарніше — ко­рот­ко й страш­но; я ска­зав‚ що мені так ще лег­ше‚ щод­ня уби­ває як не син бать­ка‚ то бать­ко си­на‚ не­має чис­тої го­дини‚ щоб хтось ко­гось не порішив‚ отож над усіма не нап­ла­чеш­ся‚ ска­зав я‚ і на­гадав Со­кир­кові за та­лони на бен­зин‚ бо вже вес­на‚ і підсох­ли до­роги‚ і по­ра зап­ря­гати свою ко­бил­ку.

Він пос­лав ме­не в бух­галтерію‚ де сиділи генії по бо­ротьбі з по­дат­ко­вою інспекцією‚ але я ту­ди не дій­шов‚ бо на моєму столі вже сюр­чав і підстри­бував‚ як той чай­ник‚ те­лефон. Я вхо­пив труб­ку і хотів бу­ло ска­зати‚ що вми­раю від чай­ної спра­ги‚ та замість місяч­но­го го­лосу по­чув жорс­тке й не­тер­пля­че буль­кан­ня.

— Це відділ убивств?

— Так.

— А де Крайній?

— Я слу­хаю вас.

— О‚ то ви крайній? — за­буль­котів смішок. — Тоді я бу­ду за ва­ми.

Мені ще зі шко­ли наб­ридли ось такі жар­ти з моїм прізви­щем‚ хо­ча тре­ба по­годи­тись‚ що в кон­тексті убивств це зву­чало. Та я ніяк не міг розпізна­ти ду­же знай­омо­го го­лосу‚ — ли­бонь‚ упер­ше чув й­ого по те­лефо­ну.

— А з ким маю честь? — Із тим‚ ко­му ти вчо­ра дав Бог­да­на.

— Ко­го?

— Бог­дан Зіновій на­маль­ова­ний на п’яти грив­нях. Так й­ому й тре­ба.

Я на­решті впізнав сво­го лю­бого дру­га Сергія При­ходь­ка й по­думав‚ що за­раз він поп­ро­сить «Іва­на Сте­пано­вича»‚ кот­рий удос­тоївся де­сятиг­ри­вен­ної ку­пюри; та суч­ка з циць­ка­ми‚ що за них міг би за­чепи­тися Ноєвий ков­чег‚ роз­дає вже мій те­лефон наліво й нап­ра­во.

— Сергію‚ — ска­зав я‚ — мені не­має ко­ли те­реве­нити.

— Мені та­кож‚ але для те­бе є но­вина.

Я відра­зу по­думав про су­ботнь­ого чо­ловіка (так я те­пер й­ого на­зивав‚ хоч‚ мо­же‚ звав­ся він не Са­ватієм).

— Ти серй­оз­но?

— Я навіть вірш на­писав з ць­ого при­воду‚ — тяг із ме­не жи­ли При­ходь­ко. — Пос­лу­хаєш? Світає пус­те­ля в лис­тку по­дорож­ни­ка‚ та хто знай­де ключ від й­ого мов­чання…

— Сергію‚ — заб­ла­гав я. — Кон­крет­но.


— Це дов­га й не те­лефон­на роз­мо­ва.

— Але й­деть­ся про те?

— Так‚ уве­чері мо­жемо зустрітись‚ і я тобі все роз­ка­жу. От­же‚ у «Трь­ох по­рося­тах»?

— Ні‚ за­раз‚ — ска­зав я. — У «Трь­ох по­рося­тах» і за­раз. Че­рез двад­цять хви­лин я там бу­ду.

У ме­не‚ ма­буть‚ був ко­нячий ви­раз об­личчя‚ бо ко­ли замість та­лонів я поп­ро­сив у Со­кир­ка служ­бо­ву ма­шину‚ то він тіль­ки прик­лав до сер­ця до­лоню.

Сергій При­ходь­ко‚ во­чевидь‚ пе­режи­вав чор­ну сму­гу — сидів за по­рожнім сто­ликом і не зво­див очей з ар­ко­вої прой­ми‚ де мав з’яви­тися я. Він ски­дав­ся на за­буто­го пса‚ який виг­ля­дав гос­по­даря‚ і в й­ого су­мови­тому пог­ляді та­кож бу­ло щось со­баче.

При­ходь­ко‚ пев­но‚ й дзво­нив від Кат­русі (моє роз­дра­туван­ня на неї ми­нуло­ся‚ нав­па­ки‚ я го­товий був поцілу­вати її пух­кень­ку‚ в ямоч­ках‚ руч­ку)‚ чор­на сму­га зав­жди ве­ла й­ого до «Трь­ох по­росят».

Він ви­нува­то взяв із моєї ко­роб­ки си­гаре­ту і навіть за­тяг­ся нег­ли­боко‚ бо­яз­ко (й­ого гніти­ло це без­грошів’я). Свою оповідь теж по­чав зніче­но‚ на­че по­чував за со­бою ви­ну‚ що не дізнав­ся про це раніше. Од­нак я слу­хав й­ого і не ди­хав. При­ходь­ко­ва роз­повідь ду­же вже прис­та­вала до тих подій‚ які відбу­лися і які я тіль­ки собі у­яв­ляв‚ ви­ходя­чи з то­го‚ що ста­лося. Це вже бу­ла як­що не нит­ка Аріад­ни‚ то при­най­мні во­лосин­ка із неї‚ що вка­зува­ла на слід.

Отож учо­ра При­ходь­ко вирішив не тринь­ка­ти п’ятірку в «Трь­ох по­рося­тах»‚ а взяв пляш­ку й пішки по­ман­дру­вав на Поділ у май­стер­ню до Пет­ра Чо­лом­бить­ка. Дав­нень­ко й­ого не ба­чив‚ — ніби вип­равдо­вував­ся При­ходь­ко‚ — ад­же ху­дож­ни­ки — це не по­ети‚ во­ни міся­цями не ви­лазять із своїх нір‚ це я на­пишу тобі вірша в трам­ваї й ось тут, за сто­лом‚ а їм по­давай моль­бер­та. Тож дай‚ ду­маю‚ провідаю Чо­лом­бить­ка‚ і сла­ва Бо­гу‚ зас­тав й­ого та­ки ж у май­стерні. Ну‚ ви­пили‚ роз­ба­лака­лися‚ а далі я й ка­жу Чо­лом­бить­кові за твій клопіт‚ так і так‚ мов­ляв‚ чи ти‚ Пет­ре‚ нічо­го не пам’ятаєш із то­го ве­чора‚ бо ж, здаєть­ся мені‚ і ти тоді був у «Трь­ох по­рося­тах». Пет­ро мов­чить‚ як заціпи­ло‚ десь у се­бе ди­вить­ся‚ а тоді й ка­же — теж ніби сам до се­бе: «Стри­вай‚ це ж тоді я був із Оле­сем Ос­тапчу­ком». Ну‚ я Ос­тапчу­ка не знаю‚ ба­чив й­ого па­ру робіт на вис­тавці‚ техніка в нь­ого ціка­ва‚ це мені за­пам’ята­лося‚ а са­мого Ос­тапчу­ка і приб­лизно не знаю. «Та знаєш ти й­ого доб­ре‚ — ди­вуєть­ся Чо­лом­бить­ко‚ — та­кий… се­реднь­ого зрос­ту… ру­сявий… ху­дий та­кий». Еге‚ ка­жу‚ і з од­ним но­сом і дво­ма ву­хами‚ прав­да ж? У Києві‚ ка­жу‚ міль­йон чо­ловіків се­реднь­ого зрос­ту‚ ху­дих і ру­сявих. Але річ не в то­му‚ — вів далі При­ходь­ко. — Тут ось яка шту­ка: ви­яв­ляєть­ся‚ що той Ос­тапчук десь тоді взим­ку са­ме най­няв собі но­ве жит­ло і ду­же тішив­ся з то­го. Він‚ здаєть­ся‚ зап­ла­тив за нь­ого на­перед‚ хо­ча сам іще не все­ляв­ся‚ бо мав десь від’їжджа­ти. Так ось‚ Чо­лом­бить­ко за­пев­няє‚ що Ос­тапчук був то­го ве­чора з ним у «Трь­ох по­рося­тах». Та ще раз тобі ка­жу: сам я не пам’ятаю ніяко­го Ос­тапчу­ка.

— Але ж Чо­лом­бить­ка ти пам’ятаєш доб­ре?

— Пет­ра я знаю сто років.

— Їх тоді підій­шло двоє‚ — ска­зав я.

— Слу­хай‚ не со­тай нер­ви‚ — скри­вив­ся При­ходь­ко. — Їх бу­ло там ціле тир­ло. І як­би я знав‚ що це тобі зна­добить­ся‚ то взяв би усіх на спи­сок. Зреш­тою‚ ти й сам там був і міг це зро­бити.

— Га­разд‚ — по­годив­ся я. — Поїзд пішов. Але ж ми мо­жемо че­рез Чо­лом­бить­ка роз­шу­кати ць­ого Ос­тапчу­ка.

— Ні‚ не мо­жемо‚ — по­хитав го­ловою При­ходь­ко. — У то­му то й річ‚ що не мо­жемо.

— Чо­му? Він що — по­мер?

— То­му що поїзд пішов і не по­вер­нувся. Ос­тапчук та­кож зник невідо­мо ку­ди. Чо­лом­бить­ко й­ого після то­го не ба­чив.

При­ходь­ко‚ чор­тя­ка‚ при­готу­вав мені на де­серт те‚ з чо­го мав би по­чати. Він ви­нува­то кліпав очи­ма‚ а нас­правді ти­хень­ко тішив­ся своїм без­до­ган­ним уда­ром у со­няч­не сплетіння. Я дов­го не міг пе­ревес­ти по­дих.

При­ходь­ко вже сміливіше дістав із моєї ко­роб­ки си­гаре­ту‚ жадібно за­тяг­ся і‚ пих­нувши ди­мом май­же мені в ли­це‚ ска­зав:

— Ось так.

— Я му­шу зустріти­ся з Чо­лом­бить­ком.

— Не­ма проб­лем‚ ти ж й­ого знаєш. Тим біль­ше‚ що й він хо­че по­гово­рити з то­бою.

— Я ніко­ли не був у нь­ого в май­стерні.

— Це на Андріївсь­ко­му уз­возі.

— Га­даєш‚ він за­раз там?

— Це ж ху­дож­ник‚ а не по­ет‚ — ска­зав При­ходь­ко. — Де б й­ому іще бу­ти.

— То чо­го ж ми тут си­димо?


 

8


 

Чо­лом­бить­ко й сам був се­реднь­ого зрос­ту‚ ру­сявий‚ ху­дий (хоч би вже борідку завів для ма­лярсь­ко­го шар­му)‚ і, зда­вало­ся‚ він над на­ми зну­щав­ся‚ ко­ли наділяв Ос­тапчу­ка ци­ми без­бар­вни­ми ри­сами. Во­ни не мог­ли засвіти­ти в пам’яті жод­ної іскор­ки.

— Слу­хай‚ Пет­ре‚ — не втерпів При­ходь­ко‚ кот­рий уже вдру­ге слу­хав цю пісень­ку. — Тобі не здаєть­ся‚ що ти ма­люєш ав­то пор­трет?

— Чо­го ви від ме­не хо­чете? — роз­сердив­ся і Чо­лом­бить­ко. — Аби я ска­зав‚ що Олесь був із ро­гами? Ні‚ він мав зви­чайнісінь­ку зовнішність. Не лю­бив ні дов­го­го чу­ба‚ ні бо­роди‚ — вцілив у ме­не Чо­лом­бить­ко‚ — бо й без то­го був силь­ним ху­дож­ни­ком. Не мав но­са Сіра­но де Бер­же­рака‚ не відрізу­вав собі ву­хо‚ як Ван Гог‚ а був… Ть­ху‚ прос­ти Гос­по­ди… Ви так ме­не за­тур­ка­ли‚ що я ка­жу про Оле­ся‚ ніби й­ого вже не­має жи­вого. Ос­тапчу­ка тре­ба ізсе­реди­ни ба­чити. Ви прос­то сліпі‚ як­що й­ого не поміти­ли.

— Ще невідо­мо‚ чи ми вза­галі й­ого ба­чили. — Мені стра­шен­но кортіло поп­ро­сити Чо­лом­бить­ка‚ аби він олівцем на­кидав Ос­тапчуків пор­трет‚ як­що не ви­ходить сло­вами‚ од­нак я був пе­реко­наний‚ що в нь­ого і це не вий­де. Не ті те­пер ма­лярі.

Втім‚ я був нес­пра­вед­ли­вий до Чо­лом­бить­ка і зго­дом зро­зумів‚ що він над­то ша­нував Оле­ся‚ аби отак відра­зу плес­ка­ти язи­ком дов­ко­ла й­ого осо­би. Про­те Чо­лом­бить­кові та­кож щось пек­ло‚ не да­вало спо­кою‚ і пот­ро­ху пот­ро­ху ми та­ки наб­ли­жали­ся до Ос­тапчу­ка‚ мо­же‚ не стіль­ки до й­ого зовнішнь­ого пор­тре­та‚ як до чо­гось на­бага­то важ­ливішо­го.

Дві речі лю­бив у ць­ому світі Олесь Ос­тапчук — ма­лярс­тво і зи­мову ри­болов­лю. Ні‚ ти не смій­ся‚ всяк‚ хто на ць­ому знаєть­ся‚ ска­же тобі‚ що ко­ли літній ри­бал­ка — це ал­ко­голік‚ то зи­мовий — нар­ко­ман‚ — й­деть­ся‚ зви­чай­но‚ про си­лу прис­трасті. Отож ці дві речі він лю­бив до без­тя­ми‚ і во­ни лю­били й­ого‚ чи при­най­мні не зрад­жу­вали. Крім них‚ в Оле­ся не бу­ло ніко­го‚ він дит­бу­динківсь­кий‚ і навіть у худінсти­туті ні з ким не схо­див­ся на близь­ку но­гу‚ був сам у собі‚ — ли­бонь‚ ця са­мота і ста­ла сес­трою й­ого Бо­жої іскри. І як то здебіль­ша й бу­ває з та­лано­вити­ми людь­ми‚ Ос­тапчук не мав ані сла­ви‚ ні гро­шей‚ не на­жив ні сім’ї‚ ні ха­ти‚ — це вже те­пер й­ого ста­ли поміча­ти‚ а тоді ж ць­ку­вали‚ як білу во­рону‚ — одні від заз­дрощів‚ інші че­рез невіглас­тво. Потім пе­рес­та­ли ць­ку­вати‚ потім нас­та­ли ще гірші ча­си — мов­чання.

Втім‚ Ос­тапчук пра­цював і далі‚ пра­цював не­само­вито‚ він уже не помічав то­го‚ що не поміча­ють й­ого‚ й од­но­го ра­зу ска­зав Чо­лом­бить­кові: «Знаєш‚ ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ».

— Ви з ним дру­жили? — спи­тав я.

— Ні‚ — по­хитав го­ловою Чо­лом­бить­ко. — Це не мож­на наз­ва ти друж­бою. В Оле­ся вза­галі не бу­ло друзів. Прос­то так ста­лося‚ що й­ого май­стер­ня у ме­не над го­ловою‚ — він по­казав паль­цем у сте­лю. — Во­на й­ому пра­вила і за жит­ло. Ну‚ хо­лос­тя­кові ще мож­на‚ є кімна­та‚ ку­хонь­ка‚ а вза­галі — то це не жит­тя. Так‚ я теж тут днюю й но­чую‚ але знаю‚ що будь ко­ли мо­жу все по­кину­ти й піти до­дому. Це ба­гато ва­жить. Це ду­же ба­гато ва­жить‚ — пов­то­рив Чо­лом­бить­ко.

Ме­не про­бира­ло хви­люван­ня — пог­ляд ми­моволі блу­кав по стелі. Чо­лом­бить­ко зав­ва­жив це і хотів бу­ло щось ска­зати‚ але за­вагав­ся. Він пе­реду­мав. І пе­рей­шов на інше. Він роз­повів нам про жінку‚ яка при­ходи­ла до Ос­тапчу­ка в май­стер­ню‚ Чо­лом­бить­ко ба­чив її раз чи двічі на тем­них східцях‚ він її зовсім не роз­гледів‚ але‚ ма­буть‚ то бу­ла ду­же врод­ли­ва жінка‚ це відчу­вало­ся навіть з її кроків‚ ко­ли во­на про­ходи­ла повз Чо­лом­бить­кові двері і підій­ма­лася на горішній по­верх‚ це відчу­вало­ся з то­го‚ як зітха­ють де­рев’яні східці під її но­гами‚ са­ме так — не рип­лять‚ а зітха­ють. Чо­лом­бить­ка хви­люва­ла ця хо­да і та не­роз­дивле­на пос­тать‚ як хви­лює усе‚ що огор­ну­те сутінною ву­ал­лю.


Так три­вало днів скіль­ки‚ а потім кро­ки за­тих­ли‚ і їх ста­ло не вис­та­чати навіть Чо­лом­бить­кові‚ та він ще дуж­че за­непо­коївся‚ ко­ли пе­рес­тав чу­ти й Ос­тапчу­ка — ні там‚ на­горі‚ ні на східцях‚ й од­но­го ра­зу не вит­ри­мав‚ підняв­ся на горішній по­верх. Він пос­ту­кав у двері‚ та во­ни ви­яви­лися не на зам­ку‚ Чо­лом­бить­ко зай­шов у май­стер­ню й по­бачив‚ що Ос­тапчук си­дить на підлозі‚ при­хилив­шись до стіни («Це‚ я вам ска­жу‚ був фраґмент із «Пієти»)‚ си­дить‚ ніби й­ого щой­но зня­ли із хрес­та‚ але не бу­ло жінки‚ яка б підтри­мува­ла й­ого за плечі‚ то при­хилив­ся до стіни — ху­дющий‚ що­ки за­пали ще глиб­ше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.

— Він що — ко­лов­ся?

— Ні‚ — Чо­лом­бить­ко зди­вова­но по­дивив­ся на ме­не. — Хіба ти не знаєш? Олесь ма­лює шпри­цом. Звідси ж і та­ка техніка в нь­ого‚ ма­нера‚ я вам ска­жу‚ не­пов­торна. На­бирає у шприц рідку фар­бу і ви­тис­кає на по­лот­но.

Так от‚ ко­ли Чо­лом­бить­ко зай­шов до май­стерні‚ Ос­тапчук звів на нь­ого не­видющі очі‚ во­ни на мить ожи­ли і зно­ву по­гас­ли — по­гас­ли ра­зом з іскор­кою надії‚ бо він сподівав­ся по­бачи­ти не Чо­лом­бить­ка. Потім Ос­тапчук усе та­ки зно­ву звів пог­ляд і ти­хо спи­тав: «Пет­ре‚ у те­бе не­має ци­кути?» — «Не­має‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко і навіть спро­бував по­жар­ту­вати: — Ти цей шприц хо­чеш за­ряди­ти ци­кутою? О‚ то вий­шла б ціка­ва річ». — «Ні‚ Пет­ре‚ — відка­зав Ос­тапчук. — Я хо­чу нак­ласти на се­бе ру­ки. Я зро­бив уже все, що міг. Зро­бив і спізнав».

Чо­лом­бить­ко наївно‚ по баб’ячо­му став й­ого умов­ля­ти‚ що все це тим­ча­сове‚ що та­ке бу­ває із кож­ним‚ во­но ми­неть­ся‚ але Ос­тапчук й­ого пе­ребив: «Пет­ре‚ ніхто не має пра­ва відібра­ти в лю­дини жит­тя‚ і так са­мо ніхто не має пра­ва при­муси­ти її жи­ти‚ як­що во­на ць­ого не хо­че».

Але він ще лю­бив дві речі‚ ка­зав Чо­лом­бить­ко‚ — ма­лярс­тво і зи­мову ри­болов­лю‚ ні‚ він ще‚ ма­буть‚ до бо­жевілля лю­бив оту жінку‚ тіль­ки во­на пішла від нь­ого на­зав­жди‚ а ці дві речі за­лиша­лися з ним‚ і во­ни вря­тува­ли й­ого. Ос­тапчук зно­ву по­чав пра­цюва­ти‚ як ска­жений‚ — ви не знаєте‚ як він пра­цює? — тиж­день підпи­рає стіну або си­дить на Дніпрі чи десь на Десні на мо­розі‚ а потім за го­дину дві ви­тис­кає зі своїх шприців ше­девр і зля­гає хво­рий. Ше­девр — тут не крас­не слівце‚ ка­зав Чо­лом­бить­ко‚ я ду­же обе­реж­ний в оцінках‚ але ж не­дар­ма Оле­ся на­нюха­ли іно­земці‚ ну ці‚ що іноді забріда­ють на Андріївсь­кий узвіз‚ і по­тихень­ку по­чали роз­тя­гува­ти Олесів до­робок‚ як й­ому зда­вало­ся‚ за фан­тастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті до­ларів — це нор­маль­на ціна за Ос­тапчу­кові ро­боти?

Чо­лом­бить­ко при­тих‚ на­че спіткнув­ся об якусь дум­ку‚ і на й­ого об­личчі зно­ву з’яви­лося оте ва­ган­ня. Зреш­тою, він од­ва­жив­ся.

— Як­що вже на те пішло… Як­що вже так ста­лося… то я мо­жу вам де­що по­каза­ти‚ — нев­певне­но мо­вив він. — Бач­те‚ ми іноді даємо ключі один од­но­му. Як­що десь від’їжджаємо на дов­ший час або­що. Так‚ про всяк ви­падок. Це після то­го‚ як Олесь ме­не за­топив.

Во­ди не бу­ло‚ а кран він за­лишив відкру­чений. От і вий­шла ха­лепа. — Чо­лом­бить­ко по­казав на сте­лю‚ де я вже дав­но зап­римітив руді пас­му­ги. Потім по­ниш­по­рив ру­кою за ша­фоч­кою і дістав ключ.

Мені теж хотіло­ся взя­ти то­го клю­ча в ру­ки‚ про­те я і так помітив‚ що він на мо­го не схо­жий. Та й чо­го рап­том?

Ми підня­лися кру­тими де­рев’яни­ми східця­ми по­вер­хом ви­ще‚ і я чо­мусь по­думав про ту жінку‚ яка при­ходи­ла до ху­дож­ни­ка‚ — навіть по­чув ле­гень­кий ше­лест її сукні і вло­вив гірка­во со­лод­кий за­пах пар­фумів‚ хо­ча услід за мною ча­лапав про­куре­ний моїми си­гаре­тами Сергій При­ходь­ко.

Май­стер­ня Ос­тапчу­ка за пла­нуван­ням бу­ла точнісінь­ко та­ка‚ як і в Чо­лом­бить­ка‚ але це бу­ла зовсім інша май­стер­ня. І не то­му‚ що тут біль­ше світла (горішній по­верх)‚ а че­рез те‚ що це був інший світ‚ — цей світ ди­вив­ся на нас зі стін сум­но й про­низ­ли­во‚ ди­вив­ся всох­ли­ми де­рева­ми‚ ви­жух­лою тра­вою‚ по­рожніми пта­шини­ми гнізда­ми‚ су­хими маківка­ми. На од­но­му по­лотні я по­бачив ви­лов­ле­них сму­гас­тих окунів на кризі й зга­дав дру­гу Ос­тапчу­кову прис­трасть‚ і здриг­нувся‚ ко­ли уг­ледів на сто­лику шприц‚ на пов­не­ний кров’ю‚ не ра­зовий‚ а чи­малий ве­тери­нар­ний шприц — та­ким ко­лись смер­дю­чий ге­вал ви­тягу­вав ос­танню кров із моєї ве­ни. Я здо­гадав­ся‚ що у шпри­цу бу­ла всь­ого на всь­ого чер­во­на фар­ба‚ до то­го ж уже вис­хла‚ і все та­ки ба­чив у нь­ому який­сь ли­хий знак.

— Чи не­має ча­сом тут й­ого ав­то­пор­тре­та? — спи­тав я в Чо­лом­бить­ка‚ по­казу­ючи на кар­ти­ни‚ що сто­яли ряд­ком під стіною зіперті од­на на од­ну. — Мо­же‚ я зга­даю й­ого‚ ав­жеж‚ зга­даю‚ як­що то був він.

Чо­лом­бить­ко по­дивив­ся на ме­не‚ як на дур­ни­ка.

— Є‚ — ска­зав він. — Тут має бу­ти й­ого ав­то­пор­трет‚ Олесь мені по­казу­вав.

— По­шукай‚ будь лас­ка.

Він став відхи­ляти од­ну за од­ною ті кар­ти­ни‚ за­зира­ючи‚ що там на­маль­ова­но‚ і на­решті ра­день­ко ви­добув те‚ що шу­кав.

— Ось він‚ й­ого ав­то­пор­трет.

Я оте­терів. На зе­лено­му мер­тво­му піску сидів рак з однією клеш­нею‚ і й­ого ви­рячені очі‚ зда­вало­ся‚ ви­пина­лися да­леко за межі по­лот­на.

— Я не жар­тую‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Олесь справді на­зивав цю ро­боту ав­то­пор­тре­том.

— Рак самітник‚ — ви­нува­то оз­вався При­ходь­ко‚ ніби то він одірвав ра­кові дру­гу клеш­ню.

— Тут не­має й­ого фо­тог­рафії? — спи­тав я.

— Нав­ряд. Та й не бу­ду я ри­тися в чу­жих ре­чах‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Ми й без то­го ба­гато собі доз­во­лили. Вдер­ли­ся‚ мо­же‚ у най­ба­гат­шу осе­лю в Києві. Ходімо до ме­не.

Ми ру­шили де­рев’яни­ми східця­ми вниз: ось її ґрацій­на ніжка сту­пає на од­ну схо­дин­ку‚ дру­гу‚ ше­лес­тить тон­ка сук­ня‚ ско­лиху­ючи гірка­во со­лод­кий за­пах пар­фумів‚ ць­ого ра­зу ґрацій­на ніжка‚ об­тягну­та чор­ним шов­ком‚ сту­пає не вго­ру‚ а вниз — ку­ди ж ти й­деш‚ по­вер­ни­ся‚ — але во­на нев­бла­ган­на‚ во­на спус­каєть­ся все ниж­че і ниж­че‚ а там‚ угорі‚ баг­ряніє ви­сох­лою кров’ю шприц. — Іно­земці пла­тили й­ому мізер порівня­но з тим‚ що ма­ли б пла­тити‚ — вів далі Чо­лом­бить­ко. — Та все’дно для Оле­ся то бу­ли грубі гроші‚ цей ас­кет не знав‚ що з ни­ми ро­бити‚ і десь тоді пох­ва­лив­ся‚ що хо­че зня­ти в центрі міста квар­ти­ру‚ при­норо­витись до неї‚ а зго­дом‚ мо­же‚ й ку­пити. Він ра­див­ся зі мною‚ бо ма­ло тя­мив у ць­ому ділі‚ мені здаєть­ся‚ що Олесь прос­то на­магав­ся щось зміни­ти у своєму житті‚ ніби хотів утек­ти від чо­гось. І от на­думав та­ке з тією квар­ти­рою‚ серй­оз­но на­думав‚ бо зби­рав­ся зап­ла­тити за рік на­перед‚ по­ки є гроші.

— Ціка­во‚ — ска­зав Сергій При­ходь­ко. — Ду­же ціка­во.

— То він та­ки най­няв собі ха­ту? — спи­тав я.

— У то­му то й річ‚ що я не знаю‚ — відка­зав Чо­лом­бить­ко. — Ба­чиш‚ десь на по­чат­ку зи­ми на Оле­ся знов на­посіла деп­ресія.

Він уже не пи­тав про ци­куту‚ але зно­ву ти­хо сидів у се­бе‚ як рак у норі. Я по­думав бу­ло‚ чи не пе­реб­рався він на квар­ти­ру‚ та ні‚ знов зас­тав й­ого на підлозі в ото­му заціпенінні. «Ме­не зра­дила найбіль­ша лю­бов»‚ — ви­дих­нув він‚ і я спер­шу не до­пет­рав‚ про що мо­ва‚ а тоді зро­зумів. «Не те ми‚ Пет­ре‚ ма­люємо‚ — ска­зав Олесь. — Ми всі пішли не тим шля­хом‚ ми втек­ли від дос­ко­налості‚ бо нам так лег­ше. Ми ро­зучи­лися ма­люва­ти людські об­личчя й жи­ву при­роду. Ми ма­зюкаємо ли­ше свої сни‚ сни‚ сни!» — зак­ри­чав він і вда­рив обо­ма ку­лака­ми об підло­гу. Потім при­тих‚ зму­чено всміхнув­ся: «Не бій­ся‚ я ще по­живу‚ у ме­не ще ли­шила­ся зи­мова ри­болов­ля». А нев­довзі по то­му‚ якось над­вечір‚ заніс мені за­пас­ний ключ від своєї май­стерні‚ ска­зав‚ що має ціка­ву поїздку‚ а за­раз… за­раз ми піде­мо до най­кра­щого рес­то­рану. «Я про­дав свою во­шиву «Стер­ню» за стіль­ки‚ що ми мо­жемо на­поїти весь Київ»‚ — пох­ва­лив­ся він. Ме­не зди­вува­ли й­ого зап­ро­сини‚ бо Олесь ніко­ли не хо­див по рес­то­ранах‚ він вза­галі об­ми­нав ве­лелюд­дя‚ а пив­нички тим біль­ше. Та як­що вже на те пішло‚ то навіщо поїти весь Київ і невідо­мо ко­го‚ — ска­зав я‚ — ліпше піде­мо до «Трь­ох по­росят»‚ там свої хлопці.

Чо­лом­бить­ко зна­чуще по­дивив­ся на нас: чи оціни­ли ми‚ «свої хлопці»‚ й­ого то­варись­кий жест? Ми оціни­ли. При­ходь­ко навіть зро­бив ук­рай ви­нува­те об­личчя‚ на­че все‚ що ста­лося потім‚ відбу­лося з й­ого ви­ни.

Од­нак ніхто дос­те­мен­но не пам’ятав‚ що відбу­вало­ся потім.

Чо­лом­бить­ко доб­ре при­гаду­вав‚ що Ос­тапчук час­ту­вав у «Трь­ох по­рося­тах» не тіль­ки й­ого‚ він тоді прос­то віяв гро­шима‚ во­ни «во­дили ко­зу» від сто­лу до сто­лу‚ але нез­викло­му до та­кого Оле­севі‚ вид­но‚ це швид­ко наб­ридло. Чо­лом­бить­ко та­кож пам’ятає‚ що вер­тав із «Трь­ох по­росят» уже сам‚ ад­же й­шов він до­дому‚ а не в май­стер­ню. Ос­тапчук же зник ще раніше — чи зустрів ко­гось‚ чи десь поспішав‚ але після то­го Чо­лом­бить­ко й­ого біль­ше не ба­чив.

— Уже тепліше‚ дай за­курить‚ — ска­зав Сергій При­ходь­ко‚ ко­ли ми вий­шли надвір і ру­шили Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру.

— Мені хо­лод­но‚ — мо­вив я.

При­ходь­ко ви­нува­то пох­ню­пив­ся.


Ми зу­пини­лися біля Андріївсь­кої цер­кви — віте­рець по­лос­кав наші об­личчя‚ повіва­ючи десь із не­дале­кого квітня.

— Тобі ще на ро­боту? — спи­тав При­ходь­ко.

— Так‚ маю клопіт‚ — збре­хав я. — Дзво­ни‚ ко­ли що.

Я дав й­ому «Іва­на Сте­пано­вича»‚ а сам пішов «до­дому».

Пош­то­ва скринь­ка бу­ла по­рож­ня. Тоб­то во­на бу­ла нап­хом нап­ха­на пе­ред­ви­бор­ни­ми аґітка­ми‚ але то­го‚ що я шу­кав‚ не бу­ло.

Я зай­шов у свою пус­тку — тут та­кож сту­пала ґрацій­на ніжка.

Ти­сячу років то­му. І‚ мож­ли­во‚ сту­пала но­га ди­вовиж­но­го ху­дож­ни­ка‚ який замість пен­зля взяв до рук шприц. Мож­ли­во…

Ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ.

А по­ки що я з однією клеш­нею‚ по­ки що я ніко­го не по­веду‚ бо й сам лед­ве ру­ха­юся невідо­мо в яко­му нап­рямку і маю тіль­ки відкриті очі та на­пов­не­ний чер­во­ною бар­вою шприц. Я навіть не маю ци­кути‚ щоб пе­рей­ти у по­рох землі‚ звідки потім му­шу вер­ну­тися.

Ста­рий ду­бовий пар­кет скрипів під моїми но­гами‚ як ті де­рев’яні східці. Ні до чо­го не ле­жала ду­ша.

Я вий­шов надвір по­диха­ти вітер­цем‚ що повівав уже з квітня‚ і сам нез­чувся‚ як опи­нив­ся біля осідку партії. На подвір’ї сто­яла моя цнот­ли­ва по­пелюш­ка і кли­кала до се­бе — на ній уже не бу­ло ані сніжин­ки. Я дістав ключі‚ відчи­нив двер­ця­та‚ потім ка­пот‚ по­заг­ля­дав ко­ло неї — і во­на‚ тро­хи поч­ми­хав­ши‚ як то й на­лежить прим­хливій пан­ночці‚ за­вела­ся. Мо­лод­чи­на‚ і як те­бе досі не вкра­ли?

Я прогрів дви­гун‚ ти­хень­ко виїхав на ву­лицю і лиш тут зга­дав‚ що не взяв із со­бою шо­ферські пра­ва. Нічо­го‚ по­катаємо­ся. А як­що зу­пинить міліція‚ то зро­бимо пси­хологічний трюк: я тиць­ну даїшни­кові під ніс своє ре­дакцій­не посвідчен­ня і ска­жу нез­во­руш­ним то­ном: «Май­ор Крайній із відділу убивств. Пе­реп­ро­шую‚ я поспішаю».


 

9


 

Жар­ти жар­та­ми‚ але зго­дом я так і ро­бив: мій пси­хологічний трюк спраць­ову­вав без­до­ган­но. А ко­ли при ць­ому я ще нарікав‚ що поспішаю в уп­равління міністерс­тва внутрішніх справ‚ то ефект був ра­зючий.

Вза­галі‚ тре­ба ска­зати‚ що га­зета мені доб­ря­че ста­ла в при­годі (жаль‚ що після ви­борів во­на та­ки лоп­ну­ла‚ як буль­баш­ка): з ре­дакцій­ним посвідчен­ням я справді відчи­няв усі двері‚ — до речі‚ я ним ко­рис­ту­юся й досі‚ — а зав­дя­ки ото­му «ге­нераль­но­му» чи‚ певніше ска­зати‚ че­репа­шачо­му інтерв’ю вис­ко­чив‚ мож­на ска­зати‚ з мо­гили. Зро­зуміло‚ чо­му інтерв’ю че­репа­шаче‚ ад­же після то­го‚ як я пе­редав ге­нера­лові за­питан­ня‚ во­ни там ще дов­го їх му­рижи­ли‚ потім я та­ки відчи­нив ду­бові двері‚ щоп­равда‚ не но­гою і без пог­роз‚ ми лю­бень­ко по­гово­рили з ге­нера­лом про бо­роть­бу з мафією і ко­рупцією‚ а не про якісь там вит­ве­рез­ни­ки‚ де співа­ють що ко­му за­манеть­ся‚ потім усе це спи­сав з дик­то­фона і на­дав й­ому людсь­ко­го виг­ля­ду — без сен­ти­ментів і сліз‚ як про­сив ме­не вічно усміхне­ний Фер­нандель‚ тоді всю оцю ка­ламуть наб­ра­ли на комп’ютері‚ і я зно­ву повіз її в уп­равління до ге­нера­ла‚ аби він завізу­вав‚ відтак ще че­рез день под­зво­нили‚ що мож­на заб­ра­ти те інтерв’ю і да­вати до дру­ку‚ й ось тут на­решті по­чинаєть­ся найцікавіше. Ко­ли я вже заб­рав завізо­ваний ма­теріал у прий­мальні‚ сек­ре­тар­ка ска­зала‚ що ге­нерал сам хотів ме­не ба­чити‚ пройдіть‚ будь лас­ка‚ ска­зала сек­ре­тар­ка‚ і я чем­но так про­чинив двері і зай­шов до ве­личез­но­го кабіне­ту‚ а ге­нерал підвівся на­зустріч‚ по­тис мені ру­ку‚ потім хваць­ко‚ по мо­лоде­чому‚ підій­шов до ша­фи‚ я ду­мав‚ він за­раз діста­не пляш­ку конь­яку на знак по­дяки‚ наллє по ча­рочці‚ а він рвуч­ко відчи­нив шух­ля­ду і ви­хопив звідти‚ матінко ти моя‚ ви­хопив пісто­лет‚ справжнісінь­кий дев’ятимілімет­ро­вий «Мар­голін» — це я вже пізніше дізнав­ся‚ що він га­зовий‚ хо­ча був точнісінь­кою копією вог­не­паль­но­го «Мар­голіна»‚ а тоді витріщив очі на ге­нера­ла і ду­мав‚ що й­ому щось зро­било­ся‚ є‚ ду­мав‚ шанс прос­ла­вити­ся‚ обезз­броївши навіже­ного ге­нерал лей­те­нан­та. Про­те він обі звав­ся цілком нор­маль­ним го­лосом‚ він ска­зав‚ що відне­дав­на в МВС з’яви­лася доб­ра тра­диція на­город­жу­вати жур­налістів‚ які пра­цю­ють з пра­во­охо­рон­ни­ми ор­га­нами‚ га­зови­ми пісто­лета­ми‚ ад­же врешті решт‚ ска­зав ге­нерал‚ ми ро­бимо спіль­ну спра­ву‚ бо­ремо­ся з усіля­кою не­чис­тю і т.д.‚ тож не­дар­ма і жур­налісти ста­ють жер­тва­ми без­ком­промісної бо­роть­би‚ ли­ше ць­ого ро­ку їх за­гину­ло двоє‚ ге­нерал по­дивив­ся на ме­не з та­кою за­журою‚ ніби я мав ста­ти третім‚ й уро­чис­то вру­чив мені дев’ятимілімет­ро­вий «Мар­голін».

— Ніко­му не кажіть‚ що він не вог­не­паль­ний. І вда­вай­те­ся до зброї ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би‚ — за­вер­шив своє міні шоу ге­нерал.

Я так роз­гу­бив­ся й роз­чу­лив­ся‚ що вий­шов із й­ого кабіне­ту з пісто­летом у руці‚ і сек­ре­тар­ка‚ вгледівши ме­не‚ ах­ну­ла‚ во­на по­дума­ла‚ що я порішив ге­нера­ла за те‚ що той півміся­ця дає інтерв’ю.

Той день вза­галі ви­дав­ся для ме­не щас­ли­вим. Привіз у ре­дакцію завізо­ваний ма­теріал‚ Со­кир­ко Фер­нандель, за­дово­лений як кінь‚ відра­зу зас­лав й­ого в но­мер‚ а ме­не в бух­галтерію‚ де я от­ри­мав кон­верт з го­нора­ром‚ от­ри­мав та­лони на бен­зин і вже‚ оз­броєний і ду­же не­без­печний‚ хотів бу­ло на­кива­ти п’ята­ми — ро­боту зроб­ле­но! — як рап­том зад­зво­нив те­лефон.

— Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?

Місяч­ний го­лос‚ мов ас­траль­не світло‚ прой­мав усе моє тіло і ви­пов­ню­вав й­ого со­бою‚ як ви­пов­нює сік на­весні сон­не де­рево.

— Чо­му ти мов­чиш? Ти не зго­ден?

— Са­но‚ я те­бе зас­тре­лю‚ по­бий ме­не грім.

— Не сумніва­юся‚ тут на візитці на­писа­но. Але ти‚ ма­буть‚ за­був‚ що я вже заз­на­ла уда­ру… Coup de foudre.

— Ти прос­то чу­до‚ Са­но. Ми сь­огодні піде­мо до най­кра­щого рес­то­рану.

— А ти зрад­ник.

— Чо­му‚ Са­но? — Я весь час пов­то­рював її ім’я‚ ніби відчу­вав й­ого на смак. То неп­равду ка­жуть‚ що скіль­ки не пов­то­рюй сло­во «цу­кор»‚ у роті со­лод­ко не ста­не. Ста­не! Ще й як. — Чо­му‚ Са­но?

— Бо ти вирішив зра­дити трь­ох та­ких не­вин­них по­росят.

— Я зарікав­ся ту­ди біль­ше не хо­дити‚ Са­но.

— Хіба вже знай­шов­ся твій гос­по­дар?

— Ні‚ я сам по собі.

— Тоді ти ме­не роз­ча­ровуєш.

— Я тобі все по­яс­ню‚ Са­но‚ не роз­ча­ровуй­ся.

— Доб­ре‚ от­же‚ в «Трь­ох по­рося­тах»?

— Че­рез двад­цять хви­лин.

— Ну що ти‚ мені ще тре­ба при­чепу­рити­ся. Я в са­мих тру­сиках.

Ні‚ ме­не та­ки поб’є грім.

— Че­рез двад­цять п’ять‚ Са­но.

— Уве­чері‚ — ска­зала во­на. — Рівно о сь­омій.

— Ку­ди по те­бе заїха­ти?

— Ти вже на ко­лесах? Ніку­ди. При­ходь сам‚ третій зай­вий. Я хо­чу ви­пити з то­бою шам­пансь­ко­го‚ чуєш? Я хо­чу на­пити­ся з то­бою. Я хо­чу… — ска­зала жінка у тру­сиках‚ і тут чи обірва­лася лінія‚ чи Са­на пок­ла­ла труб­ку‚ але свою я ще дов­го три­мав біля що­ки. «Мар­голін» приємно відтя­гував ки­шеню моєї кур­тки‚ і я хотів на ра­дощах ви­хопи­ти й­ого і паль­ну­ти в сте­лю‚ але вчас­но зга­дав на­каз ге­нера­ла: вда­вати­ся до зброї ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би.

Ще де та сь­ома! Я встиг­ну на Осо­кор­ки зап­ра­вити ма­шину (чо­мусь наші інвес­то­ри аж там три­мали бен­зо­колон­ку) і про де­що спра­вува­тися в уп­равлінні. Ць­ого ра­зу не для га­зети. Ме­не ціка­вив реєстр са­могубств за ос­танні чо­тири місяці. Особ­ли­во тих са­могубців‚ які не ма­ли рідних‚ а мо­же‚ й та­ких‚ чиї іме­на вза­галі не з’ясо­вано.

Де­талі но­вої версії після роз­повіді Чо­лом­бить­ка най­лег­ше на­низу­вали­ся на нит­ку Аріад­ни: су­ботнь­ого чо­ловіка мор­дує деп­ресія‚ він уже не вит­ри­мує у ста­рих стінах і най­має квар­ти­ру‚ аби хоч щось зміни­ти у мо­нотонній плин­ності днів‚ та, зреш­тою, ро­зуміє‚ що це не вихід‚ що вте­ча й­ого при­мар­на. Не ма­ючи ніко­го з рідних‚ він вирішує не­помітно піти з ць­ого світу‚ відго­родив­ши свій скін од ціка­вих ба­лачок та пе­ресудів. Ви­падок за­водить й­ого до кав’ярні‚ де су­ботній чо­ловік не­наро­ком чує про те‚ що хтось шу­кає квар­ти­ру‚ і в нь­ого з’яв­ляєть­ся шанс: спе­кати­ся клю­ча від оселі‚ яка вже й­ому не потрібна‚ і все та­ки… за­лиши­ти якусь ни­точ­ку до влас­ної таємниці. Це ба­жан­ня — вка­зати на свій слід — мог­ло ви­ник­ну­ти й підсвідо­мо.

У та­кому разі су­ботній чо­ловік не був Са­ватієм Яр­чу­ком.

Справжній гос­по­дар не об­зи­ваєть­ся то­му‚ що взяв свої гроші на­перед‚ узяв і по­дав­ся десь на Брай­тон біч або жи­ве собі в Києві‚ нічо­го не віда­ючи‚ і навіть реґуляр­но пла­тить за квар­ти­ру під но­мером три­над­цять‚ щось там сим­волічно спла­чує за світло‚ те­лефон відімкнув‚ аби квар­ти­ран­ти не дзво­нили на Га­лапа­гоські ос­тро­ви‚ то­му й сам не мо­же под­зво­нити. Та й навіщо?

Втім‚ не мож­на вик­лю­чати тут і са­мого Яр­чу­ка‚ чиє рідкісне ім’я‚ ска­зав би Іван Ма­ловічко‚ ве­де нас у суть ре­чей‚ отож як не кру­ти‚ а ра­но чи пізно мені та­ки до­ведеть­ся роз­шу­кати ць­ого Са­ватія.

Жи­вого або мер­тво­го. Хо­ча до пев­но­го ча­су мені б не хотіло­ся ць­ого ро­бити.


Ко­ли я за­вер­тав на міст Па­тона‚ сон­це з усіх своїх вес­ня­них сил уда­рило в очі‚ до­вело­ся діста­ти з «бар­дачка» чорні оку­ляри‚ і ко­ли я їх зо­дяг­нув‚ то ми­моволі по­тяг­ся до дзер­каль­ця: хай це бу­де трис­та разів нес­кром­но‚ але я собі за­раз по­добав­ся — чорні оку­ляри‚ чор­на шкіря­на кур­тка і чор­ний‚ як гай­во­рон‚ «Мар­голін» у ки­шені — улюб­ле­ний колір фа­таль­но­го Са­тур­на. Хоч не хоч ста­неш Нар­ци­сом. Ще тро­хи — і я збе­ру в собі увесь бу­кет хво­роб‚ які на­лежать до ком­пе­тенції Са­ни.

Оз­броєний і ду­же не­без­печний чо­ловік віку Хрис­та під’їхав до зап­равної станції на Осо­кор­ках і‚ не ви­ходя­чи з ма­шини‚ по­дав боєві та­лони; «Три і шість‚ — наз­вав він код бен­зо­бака. — Пов­ний!»

Те­пер‚ ко­ли він зно­ву‚ по­минув­ши Бе­рез­ня­ки‚ ви­хопив­ся на міст‚ сон­це не би­ло в очі‚ од­нак чо­ловік у чор­но­му не зняв оку­лярів.

Він мчав‚ пе­реви­щу­ючи швидкість‚ хо­ча ма­шину час від ча­су по­шар­пу­вало‚ і й­ому зда­вало­ся‚ що цнот­ли­ва по­пелюш­ка здри­гаєть­ся‚ не­мов пе­ред ор­газмом. Це все бен­зин. Сучі діти‚ хоч би вже для своїх за­лива­ли не роз­ве­дений со­ляр­кою; зви­чай­но‚ так мож­на біга­ти по місту з тор­бою баксів‚ яким і ліку не знаєш.

Я зо дві го­дини про­бем­бався в уп­равлінні‚ хлопці з там­тешньої прес служ­би не мог­ли до­пет­ра­ти‚ навіщо мені все це тре­ба. Із не­розпізна­них са­могубців ме­не заціка­вив ли­ше чо­ловік‚ який повісив­ся на Лісо­вому цвин­тарі торік у грудні‚ але з фо­тознімка мож­на бу­ло здо­гада­тися‚ що це бро­дяга. Як­що й­ого й зва­ли Са­ватієм‚ — у го­лову лізла гірка іронія‚ — то це міг бу­ти хіба що отой Сав­ка‚ який но­чував у ка­пезе з Ва­силем Іва­нови­чем і без­по­миль­но вга­дував‚ кот­ра го­дина‚ за ру­хом поїздів. Мій су­ботній чо­ловік не мав бо­роди‚ як цей‚ хо­ча‚ мож­ли­во‚ був ху­дож­ни­ком‚ і мож­ли­во‚ сів на один із тих поїздів‚ які своїм гур­ко­том відлічу­вали Савці й­ого не­дов­гий час.

Ще один‚ як­раз та­кий‚ як мені тре­ба‚ років трид­ця­ти со­рока‚ інтеліґен­тно­го виг­ля­ду‚ от­руївся не так дав­но і досі ле­жав у морзі.

Я не вірив‚ що це щось дасть‚ од­нак поїхав і по­дивив­ся на то­го чо­ловіка‚ яко­го не ми­нула­ся ча­ша… ци­кути. Синє наб­рякле об­личчя не навіюва­ло жод­ної асоціації‚ біль­шу ува­гу при­тягу­вала мо­лода жінка‚ що май­же по­руч роз­прос­терла на хо­лод­но­му цин­ку своє кра­сиве тіло і не й­ня­ла со­рому — ле­жала во­на чо­мусь зовсім неп­рикри­та‚ ле­жала не­подалік синь­ого чо­ловіка та­ка врод­ли­ва‚ та­ка нез­во­руш­на‚ і її ви­сокий зо­лота­вий ло­бок зда­вав­ся зовсім жи­вим. До дідь­ка! Че­рез цю свою по­саду‚ че­рез то­го су­ботнь­ого чо­ловіка і‚ до речі‚ че­рез Са­нину не­дотор­каність я ско­ро ста­ну нек­рофілом.

Не­щас­ний Нар­цис нек­рофіл вий­шов із мор­гу‚ сів у ма­шину і поїхав ка­яти­ся до партій­но­го осідку. Влас­не‚ не зовсім ка­яти­ся‚ прос­то він ще не мав сво­го га­ража і му­сив там за­лиша­ти на ніч по­пелюш­ку‚ яка ць­ого ве­чора бу­ла треть­ою зай­вою. Хто ж їй ви­нен‚ що во­на не лю­бить пи­яти­ки‚ а ць­ого ве­чора шам­пансь­ке ма­ло ли­тись рікою. Ні після чо­го так не хо­четь­ся на­пити­ся‚ як після відвідан­ня мор­гу‚ щоп­равда‚ тут го­дило­ся б пи­ти горілку‚ але ж я му­сив підко­ряти­ся жінці‚ яка‚ роз­мовля­ючи зі мною‚ теж бу­ла в чім на­роди­ла ма­туся. Як­що не бра­ти до ува­ги тру­сики‚ менші за фіго­вий лис­то­чок.



 

10


 

— У школі я не­пога­но знав ариф­ме­тику‚ — зро­бив я ви­нува­те об­личчя‚ на­че Сергій При­ходь­ко‚ — доб­ре‚ нап­риклад‚ знав‚ скіль­ки мож­на нас­триг­ти вов­ни зі ста овець‚ як­що з однієї стри­жуть‚ скажімо‚ 600 грамів‚ а з тієї вов­ни мож­на зв’яза­ти аж со­рок светрів‚ од­нак я ніко­ли не ду­мав і не га­дав‚ що з однієї ко­сич­ки‚ завбіль­шки з мор­кви­ну‚ мож­на зро­бити та­ку розкішну зачіску.

Са­на бу­ла в ле­гень­ко­му синь­ому «сур­ду­тикові»‚ що так па­сував до її тер­но­вих очей‚ а ли­сич­ку свою‚ вид­но‚ схо­вала до нас­тупної зи­ми. Ма­буть‚ я так люб­лю оцю вес­ня­ну по­ру ще й то­му‚ що мені по­добаєть­ся пос­ту­пове звіль­нен­ня жінок від зай­во­го одя­гу — во­но хви­лює і при­носить теп­ло так са­мо‚ як радісний дзвін си­ниць.

З та­кою пан­ною нам го­дило­ся б сидіти десь у за­тем­неній залі при ви­соких свічках‚ мов­ча­ти й під му­зику ор­га­на ди­вити­ся од­не на од­но­го‚ та що вдієш‚ ко­ли до­ля пос­ла­ла нам цих «Трь­ох по­росят»‚ з яких ми ніяк не мо­жемо ви­бор­са­тися.

То я Сані прав­ду ска­зав‚ що зарікав­ся сю­ди хо­дити‚ бо мої роз­пи­туван­ня про су­ботнь­ого чо­ловіка дій­шли до ма­раз­му‚ на ме­не вже ди­вили­ся‚ не­мов на хво­рого‚ і так‚ як утіша­ють не­виліков­но хво­ру лю­дину‚ ви­гаду­ючи оман­ливі діаг­но­зи‚ ме­не та­кож час­ту­вали всіля­кими поб­ре­хень­ка­ми‚ аби я за те час­ту­вав чар­кою дру­гою. Особ­ли­во це по­чало­ся після то­го‚ ко­ли я пішов на роз­пи­туван­ня по дру­гому ко­лу‚ став ціка­вити­ся‚ чи не чув хто‚ бу­ва‚ про якісь не­щасні ви­пад­ки чи неп­риємні при­годи‚ що мог­ли ста­тися з на­шими знай­оми­ми чи й так із ким не­будь‚ хто бу­вав у «Трь­ох по­рося­тах». Так‚ ви­пад­ки бу­ли всякі‚ не­щасні й смішні‚ сумні і ку­медні‚ та жо­ден із них не ки­дав най­мен­шо­го світла у мій лабіринт‚ і ко­ли од­но­го ве­чора Ва­силь Іва­нович‚ зах­ли­на­ючись‚ став роз­повіда­ти мені‚ що на Сте­пана Маківку бу­ло вчи­нено розбій­ний на­пад‚ а мен­ти замість то­го‚ щоб відвез­ти чо­ловіка в лікар­ню‚ спро­вади­ли й­ого у вит­ве­рез­ник‚ — після то­го я зро­зумів‚ що дій­шло до ма­раз­му‚ що Ва­силь Іва­нович‚ цей нар­ва­ний Ча­пай‚ кот­рий упав з ко­ня і вда­рив­ся го­ловою‚ уже роз­повідає мені про ме­не‚ так ніби су­ботнім чо­ловіком був са­ме я і те­пер сам се­бе роз­шу­кую.

Отож‚ як­що я зрідка і заг­ля­дав до «Трь­ох по­росят»‚ то тіль­ки за­ради Са­ни‚ ад­же не знав ні її ад­ре­си‚ ні те­лефо­ну‚ а те­пер ось прий­шов за її велінням і п’ю шам­пансь­ке‚ як во­ду‚ і вже‚ ма­буть‚ тро­хи сп’янів‚ бо ніяк не збаг­ну‚ як мож­на зро­бити із ко­сич­ки‚ завбіль­шки з мор­кви­ну‚ та­ке от ди­во.

— Ду­же прос­то‚ — ска­зала во­на. — Дов­ко­ла то­го чо­ловіка‚ який по­добаєть­ся жінці‚ літа­ють час­точки‚ дрібне­сенькі по­рошин­ки.

Ніхто не помічає‚ як во­ни про­ника­ють у сер­це жінки і за­палю­ють там жа­гу. Ця жа­га‚ цей шал здат­ний на фан­тастичні речі. З нь­ого на­род­жуєть­ся но­ве жит­тя. А ти ка­жеш про якусь зачіску. Хіба ти не відчу­ваєш то­го ша­лу в мені?

— Са­но‚ мов­чи.

— Чо­му? Я хо­чу бу­ти з то­бою щи­рою.

— Ти му­чиш ме­не. І дав­но.

— За­раз я не мо­жу з то­бою спа­ти‚ — прос­то ска­зала во­на.

— Га­разд‚ спи хоч із са­мим ди­яво­лом! Але ж не ще­зай. У цих трик­ля­тих «Трь­ох по­рося­тах» зав­жди хтось зни­кає невідо­мо ку­ди.

— Мій ди­явол — це ти. Ад­же бу­ва­ють і добрі ди­яво­ли. Я чи­тала…

— Са­но‚ ти мо­жеш собі чи­тати‚ ро­бити фан­тастичні зачіски і що зав­годно‚ але‚ бла­гаю те­бе‚ не ще­зай. Те­пер ти маєш мій те­лефон‚ і я хо­чу‚ щоб ти дзво­нила мені щод­ня. Бо­дай дзво­нила.

Бо я ду­мати­му‚ що ти по­лину­ла у пла­нетар­но­му світлі на не­беса.

Ти обіцяєш мені?

— Я собі не на­лежу‚ — ска­зала во­на.

— Дур­ниці! Ти бе­реш собі в го­лову нісенітниці.

— Ні‚ я да­ла сло­во.

— Яке сло­во? Ко­му?

— Собі. Я са­ма собі да­ла сло­во‚ що му­сить ми­нути два ро­ки.

— От­же‚ ти збре­хала мені‚ — ска­зав я.

— Що я тобі збре­хала?

— Що ти бу­ла в тру­сиках. На тобі ще був по­яс вірності‚ який ти му­сиш но­сити‚ на­че яр­мо. Два ро­ки — це ціна то­го‚ що ле­жало в сумці?

— Мо­же‚ й так‚ — по­годи­лась во­на. — Але то мої проб­ле­ми. Бо тіль­ки я са­ма мо­жу склас­ти собі ціну.

— Два ро­ки… Ти справді при­чин­на.

— Але зав­дя­ки ць­ому ми з то­бою зустріли­ся. Все що не є — до кра­щого‚ — ска­зала Са­на. — І потім, ти ж не знаєш‚ ко­ли ми­нає цей термін. Че­рез рік‚ місяць‚ тиж­день‚ чи‚ мо­же‚ й сь­огодні.

— Я не спи­таю‚ — ска­зав я. — Не жди.

— Дя­кую. Са­ме так має бу­ти. Бо як­що між на­ми щось є‚ як­що ми хо­чемо збе­рег­ти… те‚ що між на­ми… то не по­винні ніко­ли зга­дува­ти те‚ що бу­ло.

Мені за­хотіло­ся ви­пити чо­гось міцнішо­го за шам­пансь­ке. Усі зна­ли це не­писа­не пра­вило‚ але всі ж й­ого і по­рушу­вали.

Са­на пок­ла­ла свою до­лоню на мою ру­ку:

— От­же‚ та спра­ва не зру­шилась?

— Чо­му ж… І я роз­повів їй‚ що дізнав­ся ім’я справжнь­ого влас­ни­ка квар­ти­ри‚ і про Олек­су Ос­тапчу­ка‚ який‚ на­пев­но‚ щез то­го су­ботнь­ого ве­чора. Про Ос­тапчу­ка я роз­повів їй усе‚ навіть про й­ого кар­ти­ни і шприц‚ але, сам не знаю чо­му‚ змов­чав про ту жінку‚ що при­ходи­ла до нь­ого в май­стер­ню.

Са­ну вра­зила ця історія. Во­на взя­ла си­гаре­ту‚ потім пок­ла­ла її на­зад у ко­роб­ку й ска­зала:

— Да­вай вип’ємо.

— За що?

— За грім і блис­кавку.


Див­ля­чись по­верх ке­лиш­ка убік ба­ру‚ во­на рап­том всміхну­лася. Я озир­нувся. Там сто­яв Ва­силь Іва­нович зі своєю сум­кою‚ що мог­ла склас­ти кон­ку­ренцію будь якій корчмі‚ і відби­вав у Кат­русі клієнтів. Ще ближ­че — він уже й­шов до нас — я по­бачив Сергія При­ходь­ка: ну‚ по­чинаєть­ся. При­ходь­ко ле­гень­ко вкло­нив­ся Сані — об­личчя по­важ­не‚ без тіні ви­ни‚ а пе­реді мною рап­том пок­лав де­сять гри­вень.

— Не тре­ба‚ Сергію‚ — відсу­нув я гроші. — Ми ж свої лю­ди.

При­ходь­ко те­пер чем­но вкло­нив­ся мені‚ узяв «Іва­на Сте­пано­вича» й пішов до ба­ру. Він по­вер­нувся з дво­ма чар­ка­ми конь­яку.

— А що ба­жає пані? — спи­тав При­ходь­ко.

— Пані ба­жає со­няш­ни­ково­го насіння‚ — ска­зала Са­на. — Але тут й­ого не­має.

— То‚ мо­же‚ ка­ву?

— Сергію‚ ра­ди Бо­га‚ — підсу­нув я й­ому стілець‚ аби швид­ше скінчи­лася ця пісня.

Ми цок­ну­лися‚ і я му­сив ви­пити до дна‚ да­ючи зро­зуміти‚ що роз­мо­ву закінче­но. При­ходь­ко‚ мо­лодець‚ теж ви­хилив конь­як‚ як са­могон­ку (Іван Ма­ловічко цму­лив би й­ого цілий вечір)‚ про­те підво­дити­ся не поспішав.

— Я пе­реп­ро­шую‚ — зам’яв­ся він‚ — але я ось що хотів ска­зати‚ Андрію. Ос­таннь­ою лю­бов’ю Ос­тапчу­ка бу­ла зи­мова ри­болов­ля.

Ос­таннь­ою і вже єди­ною. — І що? — спи­тав я‚ хо­ча сам ду­мав про це не раз.

— Мені здаєть­ся‚ що ключ мо­же бу­ти за­хова­ний са­ме в ць­ому. — Він так і ска­зав: «ключ». — Я ду­маю‚ що Ос­тапчук тоді поїхав са­ме на зи­мову ри­болов­лю.

— Але ж кри­га дав­но скрес­ла.

— Так‚ скрес­ла‚ — по­годив­ся При­ходь­ко. — Та мені ціка­во бу­ло б зна­ти‚ де він ри­балив. Дніпро‚ Дес­на — це все по­нят­тя відносні. Во­ни охоп­лю­ють усю Ук­раїну.

При­ходь­ко знов ук­ло­нив­ся нам обом‚ на­че тан­цю­вав поль­ку на два бо­ки‚ й пішов до сто­лика‚ звідки вже ма­хав й­ому (чи й мені?) Ва­силь Іва­нович.

— Він пра­виль­но міркує‚ — ска­зала Са­на.

— Я знаю.

— Ти роз­дра­това­ний?

— Чо­го це рап­том?

— Мо­же бу­ти кіль­ка при­чин: пер­ша — я‚ дру­га — він‚ тре­тя — Са­ватій…

— Не вга­дала. Я справді сер­ди­тий‚ але не знаю‚ на ко­го.

Скоріше за все на се­бе. Зи­мова ри­болов­ля. Де­сят­ки лю­дей що­року топ­лять­ся на за­мер­злих річках. А цей ще й сам не хотів жи­ти.

Мені знов тре­ба зустріти­ся з Чо­лом­бить­ком.

— Чи спер­шу все та­ки роз­шу­кати Са­ватія. Тоді б відра­зу все роз­видни­лося‚ — ска­зала Са­на.

— Ти так ду­маєш?

— Ад­же він му­сить зна­ти‚ хто жив у й­ого квар­тирі.

— По пер­ше‚ я не вик­лю­чаю мож­ли­вості‚ що су­ботнім чо­ловіком та­ки й був сам Са­ватій. А як­що ні‚ то де й­ого шу­кати‚ ко­ли він про­писа­ний за цією ад­ре­сою і тут й­ого не­має.

— Про­писа­ний? Хм‚ — зди­вува­лася Са­на. — Ти ка­зав‚ що він є її влас­ни­ком. Хіба ти дізна­вав­ся за про­пис­ку?

Я по­дивив­ся на неї‚ як пес на висівки. Мені тіль­ки те­пер дій­шло‚ що це не од­не й те са­ме‚ що чо­ловік мо­же жи­ти на Га­лапа­гось­ких ос­тро­вах і ма­ти квар­ти­ру в Києві.

— Та нам по­щас­ти­ло‚ — зас­по­коїла ме­не Са­на і вод­но­час отим «нам» утіши­ла‚ ад­же роз­гля­дала мій клопіт уже як наш спіль­ний. — Нам по­щас­ти­ло‚ бо шу­каємо ми не Іва­нен­ка чи Пет­ренка‚ і завіду­вач відділу убивств та­ки знай­де Са­ватія Яр­чу­ка.

У ме­не в мізках тро­хи засвіти­лося.

— Са­но‚ ти моя Аріад­на.

— Спокій­но‚ Те­сею‚ — нез­во­руш­но ска­зала во­на. — Не за­бувай‚ що я вря­тува­ла те­бе від Міно­тав­ра‚ а ти по­кинув ме­не Діонісові. І ще пам’ятай про такі речі: су­ботній чо­ловік міг да­ти тобі ключ від влас­ної квар­ти­ри‚ де він про­писа­ний. Це пер­ше. Су­ботній чо­ловік міг да­ти тобі ключ від влас­ної квар­ти­ри‚ де він не про­писа­ний. Це дру­ге. Він сподівав­ся не­заба­ром по­вер­ну­тися до цієї оселі‚ але не зміг че­рез якесь не­щас­тя. Це третє. Він сподівав­ся по­вер­ну­тися і та­ки ще по­вер­неть­ся. Це чет­верте. І п’яте — це те‚ до чо­го ти найбіль­ше схи­ляєшся. Су­ботній чо­ловік дав тобі ключ‚ зна­ючи‚ що вже не по­вер­неть­ся‚ бо й­де на смерть.

— Са­но‚ ти ду­же муд­ра дівчин­ка‚ та я пе­реб­рав усі ці варіан­ти дав­но.

— Доб­ре. Це прос­то чу­дово‚ що ти про них пам’ятаєш. І хо­ча є ще один варіант‚ тобі до­сить і цих‚ аби роз­мо­тати клу­бочок до кінця.

— Не інтриґуй. Який іще?

— Він за­над­то жор­сто­кий‚ — ска­зала Са­на. — Й­ого мож­на вис­ну­вати із по­передніх‚ шля­хом нак­ла­дан­ня об­ста­вин‚ але повір‚ за­раз тобі це не потрібно. Ко­ли вив­чаєш ариф­ме­тику‚ ви­ща ма­тема­тика мо­же тіль­ки заш­ко­дити‚ — за­робив я по носі.

Во­на при­голу­била ме­не синьо зе­леним пог­ля­дом‚ ніби пог­ла­дила по голівці. Бідна моя ко­хана дівчин­ка‚ во­на ще не віда­ла‚ що‚ крім її таємни­чого‚ її жор­сто­кого варіан­ту‚ міг існу­вати ще один‚ який я про­демонс­трую вже сам із та­кою ви­шуканістю‚ що ніко­му й не сни­лося. Са­на не взя­ла до ува­ги‚ що ариф­ме­тику я прой­шов ще двад­цять п’ять років то­му. Ав­жеж‚ чверть сторіччя

то­му я знав‚ що з од­но­го мет­ра шов­ку мож­на по­шити один білий пра­пор або сто та­ких тру­сиків‚ які но­сить во­на.

— Слу­хай‚ — спо­хопи­лася Са­на‚ впій­мав­ши за хвіст ще од­ну геніаль­ну ідею. — А в сусідів ти нічо­го не з’ясо­вував? Во­ни ж та­кож мо­жуть щось підка­зати. Сусіди‚ сан­технік‚ двірник…

— Елек­трик‚ по­жеж­ник‚ — я її теж ущип­нув‚ щоб не бу­ла та­кою муд­рою‚ бо влас­не й по­чинав з то­го‚ що во­на ра­дила‚ та ба — у ць­ому ста­рому бу­дин­ку ще до­недав­на квар­ти­ри бу­ли всуціль ко­муналь­ни­ми‚ а потім‚ як вій­нув віте­рець‚ усе роз­пов­зло­ся у різні бо­ки — хто про­дав‚ хто розміняв‚ хто здав своє жит­ло‚ і моїм най­ближ­чим сусідою був негр‚ сим­па­тич­ний та­кий кач­ко­носий му­рин‚ який‚ до речі‚ вітав­ся до ме­не фран­цузь­кою — «Bonjour!» — і я собі ни­щеч­ком усміхав­ся: от як­що цей за­губить­ся‚ то лег­ше бу­де знай­ти en flagrant delit[13]. — Піде­мо‚ — ска­зала Са­на. — Я та­ки зах­меліла. І не ли­ше від ви­на‚ — по­дару­вала во­на мені той пог­ляд‚ од яко­го я от от мав по­пов­ни­ти бу­кет своїх ду­шев­них не­дуг‚ хоч би й тим же са­тири­ази­сом.

Ко­ли ми бу­ли вже біля две­рей‚ я помітив‚ що Сергій При­ходь­ко по­дає мені якісь різкі‚ відчай­душні зна­ки‚ а Ва­силь Іва­нович усміхаєть­ся на всю ши­рочінь ви­соко зак­ру­чених вусів — мож­на повіси­ти відра.

Я прит­ри­мав Са­ну за ру­ку і бро­вами за­питав у При­ходь­ка — в чім спра­ва? — він підтюп­цем підбіг до ме­не‚ про­те не на­важу­вав­ся ска­зати‚ тіль­ки ви­нува­то роз­во­див ру­ками.

Як справжнь­ому по­етові‚ я дав й­ому «Іва­на Яко­вича Фран­ка» і по­бажав но­чува­ти в різних місцях з Ва­силем Іва­нови­чем.

При­ходь­ко га­лан­тно вкло­нив­ся Сані‚ а потім узяв її ру­ку і при­тулив­ся до неї гу­бами. Це бу­ла та мить‚ ко­ли я заз­дрив При­ходь­кові.

Ми вий­шли надвір. У світлі то­го ліхта­ря‚ де ко­лись ше­лестіли сніжин­ки‚ те­пер круж­ля­ли нічні ме­тели­ки і теж ше­лестіли криль­ця­ми.

— Я трош­ки те­бе про­веду‚ — ска­зала Са­на. — Доб­ре?

Див­не бу­ло ста­нови­ще‚ та я не пе­речив‚ ад­же пок­лав собі ні ко­ли їй не лізти в ду­шу‚ не­хай усе пли­ве за течією‚ я пиль­ну­вати­му ото­го не­писа­ного пра­вила‚ і хай бу­де усе так‚ як є‚ пов­то­рював я собі‚ — мо­же‚ це моя са­мота сту­пає по­руч‚ і якась не­вин­на пе­чаль щеміла в мені‚ як ди­тяча об­ра­за‚ — див­на та­ка пе­чаль‚ і я роз’ят­рю­вав її до со­лод­ко­го бо­лю. Я ба­чив засніже­не по­ле‚ десь під тим снігом за­губи­лася до­рога‚ і крізь хур­де­лицю ішов чо­ловік‚ ішов нав­мання‚ зги­на­ючись от вітру‚ він опи­рав­ся на пішню‚ якою про­рубу­ють опо­лон­ки‚ а за пле­чима в нь­ого по­гой­ду­вав­ся ящи­чок для ри­баль­сько­го при­чан­далля‚ та­кий собі де­рев’яний ящи­чок‚ схо­жий на моль­берт.

Не­хай усе бу­де‚ як є‚ — пе­чаль роз­роста­лася в гру­дях‚ та­ка не­вимов­на пе­чаль‚ ніби то я брів тим засніже­ним по­лем‚ ніби я був отим зи­мовим ри­бал­кою і вод­но­час був су­ботнім чо­ловіком‚ який шу­кає са­мого се­бе.

У скве­рику пе­ред «моїм» бу­дин­ком ми зу­пини­лися — на ста­вала мить про­щан­ня‚ і в густій сутіні я ба­чив ли­ше її білі гу­би‚ я при­хилив­ся до них своїми і відчув‚ що во­ни хо­лодні‚ як кри­га‚ на­пев­но, такі гу­би бу­ли в отієї жінки‚ що я ба­чив сь­огодні‚ але Са­на бу­ла жи­вою‚ і я відчув на своїх гу­бах її теплі сль­ози‚ так пла­че де­рево‚ зне­мага­ючи від вес­ня­ного со­ку‚ та рап­том во­на зай­шла­ся у нес­трим­но­му ри­данні‚ — Са­но‚ Са­но‚ — я об­няв її‚ я взяв її го­лову у свої до­лоні і‚ як пес‚ зли­зував сль­ози з її об­личчя‚ со­лодкі‚ мов кле­новий сік‚ сль­ози. Са­на здри­гала­ся‚ її ду­ша на­мага­лась вир­ва­тися із цієї тілес­ної обо­лон­ки‚ бо там‚ де в од­но­му тілі осе­ля­ють­ся жа­га і чер­не­ча обітни­ця‚ по­чинаєть­ся бо­жевілля.


Це справді бу­ло бо­жевілля‚ бо во­на пішла в один бік‚ а я — у дру­гий‚ пішов тією стеж­кою‚ якою сту­пав су­ботній чо­ловік. Я не ба­чив й­ого слідів‚ од­нак відчу­вав їх своїми ступ­ня­ми‚ і мені зда­вало­ся‚ що зем­ля з усіх сил тис­не на мої підош­ви‚ так ніби не во­на ме­не три­має‚ а я її.


 

11 


 

І все-та­ки мені да­леко бу­ло до ви­щої ма­тема­тики: ви­яв­ляєть­ся‚ я без­надій­но відстав од жит­тя‚ а в де­яких пи­тан­нях так і не пішов далі таб­лички мно­жен­ня. Хоч за­питай ме­не‚ скіль­ки бу­де‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відра­зу — не ска­жу.

Панічно уни­каю будь якої техніки‚ окрім своєї по­пелюш­ки‚ прин­ци­пово цу­ра­юся всіх отих ксе­роксів‚ пей­джерів (Со­кир­ко хотів мені й­ого нав’яза­ти)‚ терпіти не мо­жу мобіль­них те­лефонів‚ і ко­ли ба­чу на ву­лиці го­ломо­зого чо­ловіка зі слу­хав­кою біля ву­ха‚ то мені здаєть­ся‚ що він при­дурюєть­ся. А що вже ка­зати про комп’ютер‚ ко­ли я навіть дру­карсь­кої ма­шин­ки бо­яв­ся і зав­жди пок­ла­дав­ся на са­мопис­ку. Ро­зумію‚ що хва­лити­ся тут не­ма чим‚ той же мобіль­ний мені при­годив­ся б у три­над­цятій квар­тирі‚ але я ве­ду мо­ву до то­го‚ що яка ж‚ ви­яв­ляєть­ся‚ доб­ра шту­ка оцей комп’ютер‚ особ­ли­во як­що він стоїть не в залі роз­ваг‚ а в ор­га­нах внутрішніх справ. Вам потрібен Яр­чук? Як ви ка­жете — Са­ватій?

Ні‚ ви‚ ма­буть‚ жар­туєте‚ бо в Києві та­кого не­має. Яр­чу­ки є‚ але не Са­ватії. Мо­же‚ той‚ про ко­го ви пи­таєте‚ жи­ве не в Києві?

Тоді пе­ред­звоніть пізніше. Звер­тай­те­ся ко­ли що‚ ми лю­бимо ва­шу га­зету і зав­жди да­мо ви­чер­пну інфор­мацію.

Ну ні‚ па­нове‚ це ви вже заг­ну­ли‚ комп’ютер — доб­ра шту­ка‚ але жо­ден із них не ска­же‚ де по­люб­ляв ри­бали­ти ху­дож­ник Ос­тапчук‚ з якої річки ви­лов­лені оті окуні‚ що на них жаріють чер­воні сму­ги‚ ви­тис­нуті зі шпри­ца. То­му‚ па­нове‚ я зно­ву му­шу іти до Чо­лом­бить­ка в май­стер­ню і‚ да­руй­те за тав­то­логію‚ би­ти й­ому чо­лом.

Про­те Чо­лом­бить­ко‚ здаєть­ся‚ знав ли­ше дві ук­раїнські річки — Дніпро і Дес­ну. Він не мав у­яв­лення‚ де міг ри­бали­ти Ос­тапчук‚ і вза­галі дра­тував­ся з та­ких за­питань‚ ад­же вос­таннє‚ ко­ли він ба­чив Оле­ся‚ той ка­зав ли­ше про якусь поїздку‚ кон­крет­но про ри­болов­лю не й­шло­ся‚ бо‚ ви­бира­ючись ри­бали­ти на лід‚ — на­решті блис­нув знан­ня­ми Чо­лом­бить­ко‚ — зо­дяга­ють ко­жуха і биті ва­лян­ки.

— Са­ме так‚ — ска­зав я. — І й­дуть не на ніч.

— Но­чами взим­ку не ри­балять.

— Ти пра­виль­но мис­лиш‚ — за­охо­тив я Чо­лом­бить­ка. — Як­що не й­дуть ки­дати­ся в опо­лон­ку.

Він вра­жено по­дивив­ся на ме­не.

— Ви­бач‚ Пет­ре‚ але все підка­зує‚ що Ос­тапчук та­ки справді ку­дись поїхав. Я до то­го‚ щоб ти відчи­нив й­ого май­стер­ню.

— Це нічо­го не дасть. Він по­вер­неть­ся.

— Пет­ре‚ ти сам ка­зав про ци­куту.

Чо­лом­бить­ко ва­гав­ся.

— Що ти чу­хаєшся‚ хай тобі чорт! — підви­щив я го­лос. — Ти сам дав­но по­винен й­ого шу­кати чи бо­дай под­зво­нити в міліцію.

Нев­же ти ду­маєш‚ що чо­ловік мо­же ви­сидіти півро­ку над опо­лон­кою?

— Ти не знаєш твор­чих лю­дей‚ — ог­ризнув­ся Чо­лом­бить­ко. — Мо­же‚ Олесь вза­галі не брав вуд­ки в ру­ки. Мо­же‚ зи­мова ри­болов­ля для нь­ого — це так‚ прос­то вра­жен­ня… стан душі…

Він міг десь заїха­ти хтоз­на й ку­ди‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ але все та­ки поліз за ша­фу і дістав ключ.

— Звідки він ро­дом? — спи­тав я‚ ко­ли ми спи­нали­ся східця­ми вго­ру.

— Я ж ка­зав‚ із дит­бу­дин­ку.

— Пет­ре‚ дит­бу­дин­ки є в Одесі і в Бар­ба­досі.

— Не знаю. Але він східняк‚ це точ­но. Мо­ва у нь­ого східна.

Чо­лом­бить­ко відімкнув май­стер­ню‚ на ме­не знов повіяло смут­ком су­хих де­рев‚ ви­жух­лої тра­ви і по­рожніх пта­шиних гнізд. І мо­же‚ че­рез те‚ що стіль­ки вже пе­реду­мав про зи­мово­го ри­бал­ку‚ — повіяло чи­мось по­тойбічним.

Я став ог­ля­дати май­стер­ню‚ так‚ звер­ху‚ вий­шов на ку­хонь­ку — скрізь охай­но приб­ра­но‚ не бу­ло то­го роз­гардіяшу чи бруд­но­го по­суду‚ що час­то ба­чиш у хо­лос­тяць­ких по­меш­каннях‚ то біль­ше в май­стер­нях‚ але це знов та­ки наш­товху­вало на дум­ку‚ що гос­по­дар десь ви­бирав­ся на дов­ший час і не хотів за­лиша­ти без­ла­ду.

Чо­лом­бить­ко‚ як по­нятий‚ сно­вигав услід за мною‚ і‚ ко­ли я відчи­няв якісь двер­ця­та чи шух­лядку‚ сми­кав­ся й мор­щився‚ на­че й­ого штри­кали в од­не місце. На жаль‚ ніде не бу­ло ніяких ціка­вих па­перів‚ бо­дай листів чи кон­вертів з ад­ре­сами‚ ніяких тобі за­писок чи ще чо­гось та­кого‚ щоб за­чепи­лося око. Влас­не‚ усе це на­гаду­вало‚ як я впер­ше ог­ля­дав квар­ти­ру‚ де те­пер жив‚ і та­кож не міг нат­ра­пити на щось суттєве. Та що мо­же бу­ти в май­стерні ху­дож­ни­ка суттєвішим за й­ого ро­боти? Я став пе­реби­рати од­ну по одній кар­ти­ни‚ ви­шику­вані ряд­ком‚ кож­не по­лот­но ог­ля­дав зі зво­рот­но­го бо­ку‚ де ча­сом ху­дож­ни­ки поз­на­ча­ють наз­ви‚ да­ти‚ про­те Ос­тапчук та­кої звич­ки не мав‚ не ста­вив навіть сво­го крип­тоніма в нижнь­ому пра­вому куті кар­ти­ни.

Я зно­ву пішов ниш­по­рити по­лич­ка­ми і та­ки дістав те­ку‚ яка дав­но мені му­ляла‚ хоч знав‚ що за­раз Чо­лом­бить­ко поч­не стог­на­ти‚ і він та­ки зас­тогнав:

— Ра­ди Бо­га‚ я те­бе про­шу…

Але я вже розв’язав те­ку. Тут бу­ли пе­реваж­но за­маль­ов­ки олівцем‚ пас­тельні шкіци‚ кіль­ка ак­ва­релей‚ про­те зда­вало­ся‚ на­лежа­ли во­ни руці іншо­го ху­дож­ни­ка. Чо­лом­бить­ко теж підій­шов ближ­че і став роз­гля­дати ма­люн­ки. Так‚ це бу­ли не сни‚ не фан­тазії‚ а «кла­сичні» за­маль­ов­ки з на­тури‚ хоч‚ мо­же‚ й не зовсім вправні. Лісо­ва га­ляви­на з ко­зеням… ске­ляс­тий бе­рег… чо­вен у тихій за­воді… При­жов­клий по кра­ях папір.

— Зро­зуміла річ‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Юнацькі ро­боти.

— Ти пе­вен‚ що це й­ого?

— Не мої — це точ­но. І не Ай­ва­зовсь­ко­го‚ — скеп­тично гля­нув на ме­не Чо­лом­бить­ко. — Але ду­же давні. При­чому де­які ще доінсти­тутські. Ось ця‚ нап­риклад‚ — по­казав на ко­зеня. — Здебіль­шо­го все це діваєть­ся невідо­мо ку­ди‚ але щось та­ки зос­таєть­ся. Це «щось» бу­ває до­рож­чим за ле­беди­ну пісню. Для ху­дож­ни­ка‚ пев­на річ.

— Сам ма­люнок чи те‚ що на­маль­ова­но?

— Це речі невід’ємні од­на від од­ної‚ — пов­чаль­но ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Ти глянь! — Він узяв один ар­куш‚ по­вер­нув й­ого ближ­че до вікна. — Чу­до!

То­несень­ким‚ як гол­ка‚ олівчи­ком бу­ло вис­ну­вано‚ на­че па­вути­ною‚ якусь кам’яни­цю.

— За­мок?

— Ду­же дав­ня спо­руда‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Де­талі не ви­писані‚ але настрій схоп­ле­но блис­ку­че. Ціка­ва ро­бота. І на­маль­ова­но так‚ ніби олівець не відри­вав­ся од ар­ку­ша.

Суціль­на в’язь.

Між іншим‚ у цій суціль­ності лінії вже вга­дува­лося підсвідо­ме пе­ред­чуття шпри­ца.

Це бу­ла справді над­зви­чай­но ціка­ва ро­бота‚ особ­ли­во для ме­не‚ бо тоді‚ ко­ли Ос­тапчук її ма­лював‚ він ще не був генієм‚ кот­ро­го впізна­ють з од­но­го маз­ка‚ і на зво­роті ар­ку­ша вивів (тим же олівчи­ком) каліграфічним‚ ще шко­лярсь­ким по­чер­ком:

«Нек­ричі‚ 1975 р.»

— Нек­ричі… Ти не чув од нь­ого про Нек­ричі?

— Не чув‚ — упев­не­но ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ ніби він вза­галі був глу­хий‚ як Бет­го­вен.

Я дов­го вдив­лявся у той ма­люнок‚ на­че в тон­ко­му сну­ванні ліній міг про­чита­ти іще бо­дай сло­во‚ чи роз­гледіти знак або за­зир­ну­ти в ту спо­руду все­реди­ну. «Ну‚ що ж ти‚ хлоп­чи­ку‚ не наз­вав хо­ча б річку?»

Нек­ричі. Швид­ше за все це бу­ло се­ло‚ та мог­ла бу­ти й наз­ва якоїсь місце­вості — уро­чища‚ бал­ки‚ лісу…

— Ти‚ ка­жеш‚ нав­чався з ним ра­зом? — спи­тав я у Чо­лом бить­ка.

— Не зовсім. Я був на курс мо­лод­ший. І в ме­не бу­ла графіка‚ а в нь­ого жи­вопис.

— В яко­му році ти всту­пив до інсти­туту?

— Сімде­сят сь­омо­го.

— Тоді ти мо­лодець‚ — пох­ва­лив я Чо­лом­бить­ка. — Це справді й­ого доінсти­тутсь­ка ро­бота. А от­же‚ Нек­ричі — край Ос­тапчу­ково­го ди­тинс­тва. Не знаю‚ чи це се­ло‚ чи ліс‚ чи ще щось‚ але оця за­гад­ко­ва спо­руда — час­точка й­ого ди­тинс­тва. — І що це дає?

— У най­чорнішу го­дину нас із бе­зодні ря­тує один ма­лесень­кий спо­гад ди­тинс­тва‚ ка­жуть кла­сики і пси­холо­ги. Як­що він справді поїхав‚ то я ду­маю‚ десь ту­ди‚ де оці Нек­ричі. Ти ка­жеш‚ що ри­болов­ля для нь­ого — це стан душі… По­диви­ся на й­ого давні ма­люн­ки‚ тут скрізь річка. Літня річка. Зи­ма для нь­ого нас­та­ла не­дав­но.

— Андрію‚ по моєму‚ ти вже зап­лу­тав­ся. Ко­ли Олесь по­вер­неть­ся‚ я вас поз­най­ом­лю‚ і він тобі все роз­ка­же. І про Нек­ричі‚ і про зи­мову ри­болов­лю. А те­пер — да­вай зам­кне­мо май­стер­ню.


Я швид­ко збіг східця­ми вниз‚ але не втік від згад­ки про ту таємни­чу жінку. Зап­лу­тав­ся‚ що зро­биш. Та­ка‚ бач‚ ти­сячолітня за­гад­ка: був чо­ловік — і не­ма. Та я му­шу її роз­га­дати a tout prix[14]‚ як ска­зав би мій сусіда му­рин‚ як­що навіть до­ведеть­ся пе­рево­ру ши­ти всі іме­на і чис­ла‚ че­рез які Піфа­гор за­зирав у по­тойбіччя. І хіба мож­на не віри­ти оцим зна­кам‚ як­що навіть за­раз я‚ Андрій Крайній‚ знов чим­чи­кую Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру (рух ав­то­мобілів тут за­боро­нено) і зу­пиня­юся біля Андріївсь­кої цер­кви‚ да­руй­те‚ па­нове‚ за потрій­ну тав­то­логію.

Чис­ла‚ іме­на‚ чис­ла… Я не­пога­но знаю ариф­ме­тику‚ але тут не обій­ти­ся без комп’юте­ра. Й­ому лег­ше‚ й­ому не тис­не на ступні всень­ка зем­ля‚ я ми­моволі лов­лю се­бе на думці‚ що фран­цузь­кий вислів «но­га на землі» — pied a terre оз­на­чає ви­пад­ко­ве‚ тим ча­сове жит­ло. Чо­му я за­цик­лився на цій фран­цузькій‚ не інак­ше як тут теж який­сь на­тяк чи знак‚ мо­же‚ відповідь тре­ба шу­кати в Де­баро­ля чи Сен Мар­те­на‚ який чис­ло два вва­жав ли­хим і фа­таль­ним‚ а в трійці вба­чав по­ряту­нок. Двій­ку у ме­не вмістив су­ботній чо­ловік — це по­ки що Са­ватій Яр­чук і Ос­тапчук Олесь.

Трій­ка ж пе­реслідує від пер­шо­го дня — бу­динок но­мер три‚ третій по­верх‚ у числі три­над­цять та­кож трій­ка… Од­нак це чис­ло не дає мені рівно­ваги‚ мож­ли­во‚ во­но тіль­ки підка­зує чи віщує.

Мо­же‚ в су­ботнь­ому чо­ловікові‚ окрім Са­ватія та Ос­тапчу­ка‚ тре­ба шу­кати ко­гось треть­ого? Як ви га­даєте‚ mon cher Сен Мар­тен‚ mon cher Де­бароль і ви‚ аба­те Агріпо‚ бо‚ нап­риклад‚ Ва­силь Іва­нович на прізвись­ко Ча­паєв вва­жає‚ що я вже по­винен шу­кати са­мого се­бе‚ і ре­гоче мені в об­личчя‚ як са­тана.

Чис­ла‚ чис­ла… Ви все знаєте‚ скажіть мені‚ у які б світи про­ник Піфа­гор‚ як­би в нь­ого був комп’ютер? Він‚ цей ма­лень­кий ящи­чок‚ та­ки прий­шов від лу­каво­го‚ бо ко­ли я приїхав у ре­дакцію і пе­ред­зво­нив у прес служ­бу уп­равління внутрішніх справ‚ то по­чув ве­селий го­лос:

— З те­бе пляш­ка! Знай­шов­ся твій Са­велій.

— Та не Са­велій‚ — Са­ватій!

— Еге ж‚ Са­ватій. Дур­ний піп й­ого хрес­тив. Яр­чук Са­ватій Да­нило­вич… Уга­дай‚ де він жи­ве?

— У Па­рижі‚ — я ще був під а­урою фран­цузь­ких містиків.

— Еге‚ в Па­рижі. У ср…ці!

— А мо­же‚ в діжці?

— Оце вже ближ­че до прав­ди. Як ко­лись ка­зали‚ в се­лищі місь­ко­го ти­пу. Маєш руч­ку? За­писуй.


 

12


 

У п’ят­ни­цю‚ ра­но ра­несень­ко‚ сим­па­тич­ний мо­лодий чо­ловік зно­ву підко­тив на розкішній «Ладі» до бен­зостанції на Осо­кор­ках‚ але ць­ого ра­зу без оку­лярів‚ бо ще тіль­ки роз­видня­лося; він так ра­но про­кинув­ся‚ що прий­шов до осідку партії‚ ко­ли спа­ли партійні бо­си‚ і на­силу роз­бу­див чер­го­ву ба­бу На­дю‚ а ба­ба На­дя позіха­ла на весь рот: ку­ди це ви так ра­но‚ па­не Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій зо­лотій порі‚ ко­ли тобі жов­то підмор­гу­ють світло­фори на вільній до­розі‚ бо всі лю­ди ще під зем­лею‚ у мет­ро ще всі лю­ди‚ а партійні і всякі бо­си ще сплять‚ да­вай‚ упе­ред‚ allons, enfants de la partie![15]— і ма­шина вже летіла ви­соко над зем­лею‚ тоб­то ви­соко над во­дою летіла ма­шина‚ ад­же во­на пе­реїжджа­ла міст Па­тона‚ пе­реїжджа­ла Дніпро‚ улюб­ле­ну річку зи­мових ри­балок‚ яка вже звіль­ни­лася від ль­оду і те­пер вагітніла вес­ня­ною повінню.

Отож мо­лодий чо­ловік хваць­ко так підко­тив до бен­зостанції‚ та ць­ого ра­зу він вий­шов з ма­шини‚ бо‚ крім усь­ого‚ ще поміняв мас­ти­ло в мо­торі‚ після зи­мової спляч­ки й­ого по­пелюш­ка про­сила свіжо­го мас­ти­ла‚ ад­же до­рога бу­ла‚ як ка­жуть ци­гани‚ да-ле-е-е-ка — до Чер­кас і ще далі.

Влас­не за­ради своєї го­лов­ної ме­ти я міг би не заїжджа­ти в Чер­ка­си‚ міг би пом­ча­ти в те се­лище місь­ко­го ти­пу ближ­чою до­рогою — че­рез Обухів‚ Бо­гус­лав і далі за кар­тою‚ од­нак спра­цюва­ла дав­ня звич­ка поєдну­вати приємне з ко­рис­ним‚ тоб­то підта­сову­вати під при­ват­ну поїздку служ­бо­ве відряд­ження‚ і я ду­же швид­ко знай­шов та­кий привід. Ко­ли дізнав­ся ад­ре­су Са­ватія Яр­чу­ка‚ то пе­рег­ля­нув свіжі зве­ден­ня з об­ластей і нат­ра­пив на та­ку шту­ку‚ яка заінтриґува­ла б не тіль­ки Со­кир­ка та на­ших ви­мог­ли­вих чи­тачів‚ але й не­пись­мен­но­го каніба­ла: у Чер­ка­сах двоє бро­дяг з’їли лю­дину. Мій до­рогий Со­кир­ко так зрадів‚ що зло­пали ту лю­дину‚ — не міг прий­ти до тя­ми від щас­тя і навіть зап­ро­пону­вав служ­бо­вого «Фор­да»‚ щоб я не­гай­но дув на Чер­ка­си‚ про­те я від «Фор­да» відмо­вив­ся‚ а кон­верт і та­лони на бен­зин та­ки взяв у бух­галтерії — для то­го ж і за­мис­лю­вала­ся ця пісень­ка.

Ось чо­му я поїхав до се­лища місь­ко­го ти­пу не ближ­чою до­рогою‚ а з Осо­корків узяв на Бо­риспіль‚ а там біля цер­кви по­вер­нув пра­воруч на Чер­кась­ку тра­су — у бік Пе­ре­яс­ла­ва‚ Зо­лото­ноші‚ від якої вже па­лицею ки­нути до ве­лико­го міста сіль­сько­го ти­пу‚ де їдять лю­дей і да­ру­ють при­голом­шливі за­голов­ки на пер­шу шпаль­ту най­жовтішої сто­лич­ної га­зети.

Втім‚ ме­не дуж­че за лю­дожерів хви­лював Са­ватій Яр­чук‚ і я ба­гато віддав би‚ аби по­руч сидів мій до­рогий‚ мій не­замінний док­тор Ват­сон у спідниці‚ тоб­то в ма­нюсінь­ких‚ як пе­люс­точка‚ тру­сиках. Мені лег­ше ду­маєть­ся на містичні те­ми‚ ко­ли по­руч си­дить та­кий ви­тон­че­ний окуль­тист і зна­вець ка­балісти­ки (чо­му такі схожі ці сло­ва — ка­балісти­ка і канібалізм)‚ як Са­на‚ чиї гострі паль­чи­ки миттєво всо­ту­ють ас­траль­не світло‚ а ду­ша жадібно вби­рає ті дрібні час­точки‚ що літа­ють дов­ко­ла чо­ловіка‚ який їй по­добаєть­ся‚ ті час­точки про­ника­ють їй у самісінь­ке сер­це‚ де на­род­жу­ють нес­трим­ну жа­гу. Шал. Отож я пе­реп­ро­шую‚ мій до­рогий док­то­ре Ват­со­не‚ об­лишмо ці гли­боко­думні роз­мо­ви про канібалів і ка­балістів‚ кинь­мо навіть свою гри­зоту що­до зи­мових ри­балок та су­ботніх лю­дей‚ за­будь­мо все бо­дай на хви­лину‚ й ось там‚ де за ос­таннім се­лом пе­ред Чер­ка­сами‚ за Софіївкою‚ поч­неть­ся розкішний ліс‚ про­пах­лий проліска­ми і тер­пкою зне­могою де­рев‚ там я вчи­ню свій найбіль­ший зло­чин у житті і за­роб­лю що­най­мен­ше п’ят­надцять років ув’яз­нення‚ бо я вас‚ до­рога моя Са­но‚ зґвал­тую. Спер­шу я візь­му ва­шу маківку голівку у свої до­лоні‚ зли­жу‚ як пес‚ із ва­шого об­личчя всі сль­ози і роз­ма­зану туш‚ зли­жу білу по­маду із ва­ших білих вуст‚ зірву з вас до нит­ки всі ша­ти‚ про­пахлі гірка­во со­лод­ки­ми фран­цузь­ки­ми «Climat»…‚ а потім‚ за­тис­нувши в ку­лаку‚ як ре­човий до­каз‚ білу пе­люс­тку‚ поїду і здам­ся в міліцію‚ ад­же це по до­розі‚ ад­же ми ту­ди як­раз і їде­мо‚ мій ко­ханий док­то­ре Ват­со­не.

Це прос­то ва­ше щас­тя‚ що ви за­раз не си­дите зі мною в ма­шині‚ а то б на першій шпальті моєї га­зети замість лю­дожерів з’явив­ся б не менш при­голом­шли­вий за­голо­вок: «Завіду­вач відділу убивств ґвал­тує жінку у при­чер­кась­ко­му лісі і сам здаєть­ся до рук пра­восуд­дя». І ниж­че тро­хи мен­ши­ми літе­рами: «Капіту­лянсь­ким білим пра­пором й­ому слу­гува­ли жіночі…»‚ ну і так далі.

Але ж вас не­має‚ до­рога моя Са­но‚ ви си­дите за­раз удо­ма і — за скіль­ки: за п’ят­де­сят‚ сто‚ двісті ти­сяч? — пиль­нуєте свою чер­не­чу обітни­цю («Завіду­вач відділу убивств у при­чер­кась­ко­му лісі ґвал­тує чер­ни­цю міль­йонер­ку» — Гос­по­ди‚ який клас!)‚ вас не­має‚ моя до­рога‚ моя нев­бла­ган­на‚ моя не­дотор­канна Са­но‚ хо­ча в цивілізо­ваних кон­сти­туціях за­писа­но‚ що тіль­ки при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною‚ і я по­мираю від роз­пу­ки‚ що ви — не­дотор­канна — теж ста­ли чиєюсь при­ват­ною власністю. Ць­ого я вам не ска­жу у вічі‚ бо теж дав обітни­цю — обітни­цю не во­руши­ти ми­нуло­го‚ та й не­має вас по­руч‚ Са­но‚ хо­ча реш­та все є — є всі пе­реду­мови для зло­чину: розкішний при­чер­кась­кий ліс‚ що дуріє від лип­ких соків і зма­нює по­дорожніх у своє гріхов­не ло­но‚ є бо­жевіль­ний шал са­тира‚ яко­го не стри­мати жод­но­му криміналь­но­му ко­дек­сові‚ а ген там‚ за лісом, — зно­ву Дніпро (це я двічі сь­огодні му­шу й­ого пе­рет­ну­ти‚ ось так про­ляг­ла ця до­рога‚ на якій Дніпро поз­на­чив фа­таль­ну «двій­ку»‚ ска­зав би абат Агріпа) і дов­же­лез­ний міст че­рез Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а мо­рем — мо­рем‚ що по весні пог­ли­нає усі таємниці зи­мових ри­балок.

Я пе­реїхав цей міст повіль­но‚ він дов­же­лез­ний‚ та ду­же ву­зюсінь­кий‚ бо три­має на собі ще й залізни­цю‚ і то­му ву­зень­кий та­кий та тісний‚ як до­рога у Свя­тому Письмі‚ що ве­де до жит­тя‚ а ши­рока до­рога ве­де до за­гибелі‚ ка­же Свя­те Пись­мо‚ і це та­ки прав­да‚ бо ко­ли я з’їхав із мос­ту й що­сили на­тис­нув на газ‚ то пер­шим‚ хто ме­не стрів у Чер­ка­сах‚ був міліціонер (як же це я за­був‚ що при в’їзді до кож­но­го міста стоїть пост ДАІ?)‚ він мах­нув мені сму­гас­тою‚ як окунь‚ па­лич­кою‚ я вда­рив по галь­мах‚ і бідна по­пелюш­ка за­вища­ла‚ на­че її ґвал­ту­вали‚ та все та­ки зу­пини­лася далі міліціоне­ра.

Він поп­леску­вав па­лич­кою се­бе по стегні і нез­во­руш­но че­кав‚ по­ки я підбіжу до нь­ого‚ та я теж був нез­во­руш­ним‚ сидів у ма­шині‚ як справжній євро­пеєць Іван Ма­ловічко‚ і че­кав‚ по­ки той підій­де до ме­не‚ не­хай сам підхо­дить‚ ад­же він жи­ве з на­ших по­датків‚ хоч моя бух­галтерія чха­ти хотіла на ті по­дат­ки. Ну ось‚ він не вит­ри­мав пер­шим і ру­шив до ма­шини‚ ки­нув ру­ку під ко­зирок:


«Інспек­тор дер­жавної ав­тоінспекції лей­те­нант Ха­лявсь­кий… ви по­руши­ли… там стоїть знак «40 км»… але я не дав й­ому до­каза­ти і мах­нув пе­ред но­сом виш­не­вими палітур­ка­ми: «Май­ор Крайній‚ відділ убивств… Я‚ влас­не‚ до вас. Тоб­то в об­ласне уп­равління внутрішніх справ. Як мені кра­ще проїха­ти?»

Він був ду­же кмітли­вий‚ цей пан Ха­лявсь­кий‚ бо все схо­пив на ль­оту — мо­мент! — і вже за хви­лю‚ пе­реви­щу­ючи швидкість‚ пе­реді мною мча­ла жов­то си­ня ма­шина з дер­жавним гер­бом на двер­ця­тах‚ дя­кува­ти‚ що хоч си­рену не вми­кав‚ бо я стра­шен­но не люб­лю си­рен‚ во­ни мені‚ як і на швид­ких до­помо­гах та по­жеж них ма­шинах‚ та­кож віщу­ють біду. Ми пе­реїха­ли ту час­ти­ну міста‚ що на­лежа­ла до сіль­сько­го ти­пу‚ потім опи­нили­ся та­ки в ба­гато­повер­хо­вому центрі‚ де й го­дить­ся розміщу­вати­ся об­ласним уп­равлінням си­лових струк­тур. О де­сятій ран­ку‚ як ка­жуть вій­ськові лю­ди‚ я вже був на місці‚ і як­що ті двоє ще не поїли один од­но­го‚ то міг прис­ту­пити до діла‚ як ка­жуть міліціоне­ри.

Ні‚ я не клю­нув на фаль­шив­ку‚ інфор­мація ви­яви­лася дос­товірною: двоє без­домних бро­дяг‚ він та во­на‚ про­жива­ли десь у по­кину­тому‚ напівзруй­но­вано­му бу­дин­ку на ву­лиці Ільїна і за­мани­ли ту­ди яко­гось чо­ловіка (осо­ба не вста­нов­ле­на)‚ потім за­души­ли й­ого пан­чо­хою‚ що на­лежа­ла тій та­ки без­домній жінці‚ а далі ва­рили й­ого і їли.

— Во­ни в психіат­ричці?

Я роз­мовляв‚ зви­чай­но‚ не з ге­нера­лом‚ не з на­чаль­ни­ком уп­равління‚ а з діль­нич­ним міліціоне­ром‚ який і ви­явив факт канібалізму. Це він‚ ог­ля­да­ючи роз­ва­лений бу­динок (помітив ле­гень­кий ди­мок)‚ нат­ра­пив на відріза­ну людсь­ку го­лову‚ яка‚ за свідчен­ням зат­ри­маних‚ «не съ­едоб­ная».

— Ні‚ чо­му ж у психіат­ричці? — зди­вував­ся діль­нич­ний. — У ка­мерах по­переднь­ого ув’яз­нення. Мо­рока з та­кими людь­ми. Усе яс­но‚ як день‚ а по­ки офор­миш спра­ву‚ ро­ки ми­на­ють.

— Чо­му ро­ки?

— Бо невідо­мо ж‚ ко­го во­ни з’їли… ко­го во­ни вби­ли‚ — поп­ра­вив се­бе діль­нич­ний. — Та й самі во­ни — хто?

— Але з виг­ля­ду… во­ни нор­мальні?

— А які ж? Мо­же‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих вся­ких… що в кіно по­казу­ють. Та ви й самі мо­жете на них по­диви­тися‚ вам‚ ма­буть‚ доз­во­лять‚ як­що маєте та­ку охо­ту.

Ні‚ у ме­не не бу­ло та­кого ба­жан­ня. Але як­що Со­кир­ко дізнаєть­ся‚ що я мав мож­ливість по­бачи­ти канібалів і цим не ско­рис­тався‚ то або ви­жене ме­не з ро­боти‚ або‚ в кра­щому разі‚ знов пош­ле у Чер­ка­си.

Про­те лю­доїди роз­ча­рува­ли ме­не. Як і більшість убивць‚ во­ни бу­ли зовні спокійні і по­води­лися так‚ ніби їх зат­ри­мали за роз­биті вітри­ни. Хо­ча й бу­ли не­бала­кучі.

Тро­хи ожи­ла жінка‚ ко­ли по­чула‚ що я не слідчий‚ а з ре­дакції.

— А у вас нет га­зет­ки по­читать? — спи­тала во­на. — Я очень люб­лю чи­тать га­зет­ки. Про вся­кое та­кое.

Ні‚ га­зет­ки у ме­не не бу­ло.

— Як ви це зро­били? — спи­тав я.

— Ку­шать хо­телось. Мы не пом­ни­ли‚ ка­кое на вкус мя­со. Нам от го­лода ви­шиб­ло моз­ги.

Потім во­на по­диви­лася на ме­не з аб­со­лют­но людсь­кою ту­гою:

— А ви мо­его уже ви­дели?

— Ба­чив‚ — ска­зав я.

— Как он там‚ мой зай­чик. Ес­ли бы вы еще смог­ли его уви­деть…

Ска­жите‚ что ли­сич­ка пе­реда­ет ему при­вет. Он пой­мет.

— Доб­ре‚ — ска­зав я‚ хоч біль­ше не зби­рав­ся до її «зай­чи­ка».

Той‚ між іншим‚ ні сло­вом не об­мо­вив­ся про го­лод.

— Най­шло‚ — зітхав він. — Бу­ває‚ на­ходить. Що те­пер ка­зати?

Потім я поїхав на ву­лицю Пас­ка­ля — і тут Франція‚ і тут лю­дина‚ яка все жит­тя зай­ма­лася те­орією чи­сел‚ а в «Лис­тах до провінціала» прок­ли­нала ка­зуїсти­ку. Та ме­не за­раз ціка­вили вис­новки ме­дек­спер­ти­зи сто­сов­но двох лю­дей‚ які з’їли треть­ого.

Неп­ри­род­но біло­лиций чо­ловік‚ вис­лу­хав­ши ме­не‚ роз­тяг тонкі гу­би в усмішці.

— О‚ то ви їх уже ба­чили? Со­лод­ка па­роч­ка‚ прав­да ж?

Я не міг зро­зуміти‚ чо­му він радіє. Ма­буть‚ я не­нор­маль­ний‚ і за­раз цей біло­лиций чо­ловік пос­та­вить точ­ний діаг­ноз‚ підтвер­дивши підоз­ру Со­кир­ка‚ який теж радів‚ що в Чер­ка­сах з’яви­лися лю­доїди. Діаг­ноз ду­же прос­тий: хронічний сен­ти­мен­талізм із нер­во­вою не­дос­татністю плюс нек­рофіль­ство‚ нар­ци­сизм і вза­галі ста­тева абе­рація[16].

— Ме­не ціка­вить од­не‚ — ска­зав я. — Чи є в цих лю­дей па­тологічні відхи­лен­ня у психіці? Зреш­тою‚ це ду­же важ­ли­ва де­таль‚ на яку я прос­то зо­бов’яза­ний вка­зати у публікації.

— Відхи­лен­ня є у всіх нас‚ — так са­мо посміхав­ся він. — Та як­що ви маєте на увазі яс­кра­во ви­раже­ну па­тологію‚ то ні‚ не­має.

Це нор­мальні лю­ди.

Ку­ди вже нор­мальніші‚ по­думав я‚ і біло­лиций‚ ро­зуміючи пев­ний алогізм сво­го твер­джен­ня‚ по­яс­нив:

— Во­ни обоє мис­лять цілком тве­резо і‚ не змов­ля­ючись‚ обоє розділя­ють ви­ну аб­со­лют­но порівну. Між цією па­роч­кою існує та­ка прив’язаність‚ та­ка сим­патія‚ якої я по­бажав би усім под­ружнім па­рам. Ко­ли ми ок­ре­мо за­питу­вали їх‚ ко­му‚ влас­не‚ спа­ла дум­ка уби­ти і з’їсти чо­ловіка‚ то й він‚ і во­на відповіли‚ що це бу­ло їхнє спіль­не рішен­ня‚ ніхто пер­шим та­кої ідеї не по­давав.

Ко­ли ми за­пита­ли‚ хто ж та­ки за­тягу­вав заш­морг на шиї жер­тви‚ обоє відповіли‚ що тяг­ли пан­чо­ху ра­зом: він в один кінець‚ а во­на в дру­гий. Ви ме­не ро­зумієте? Дай Бо­же, та­кої од­ностай­ності…

Я ро­зумів. Мож­ли­во‚ не все‚ та ць­ого бу­ло цілком дос­татньо для ма­теріалу на пер­шу шпаль­ту. Те­пер мож­на із чис­тим сумлінням зай­ня­тися при­ват­ною спра­вою.

Від ву­лиці Пас­ка­ля бу­ло ду­же зруч­но виїха­ти на про­тилеж­ний кінець міста — про­тилеж­ний до то­го‚ де так уро­чис­то зустрів ме­не лей­те­нант міліції пан Ха­лявсь­кий. Моя до­рога про­ляга­ла далі‚ як­раз че­рез цю око­лицю‚ на якій та­кож пе­рева­жав при­ват­ний сек­тор. Пе­ред по­воро­том на го­лов­ну тра­су я краєчком ока помітив на наріжно­му бу­дин­ку на­пис «Ву­лиця Ільїна» і по­думав‚ що тре­ба бу­ло заг­ля­нути ще й до то­го бу­дин­ку‚ де з’їли лю­дину. Про­те не хотіло­ся знов за те зачіпа­тися‚ я ми­моволі до­дав швид­кості.

Після Ка­Пе до­рога роз­га­лужу­вала­ся на Умань та Дніпро­пет­ровськ‚ я по­думав‚ що че­рез півто­ри дві го­дини под­зво­ню у двері Са­ватія Яр­чу­ка‚ і тричі сплю­нув че­рез ліве пле­че.



 

13


 

Тричі — це доб­ре. Трій­ка‚ — за­пев­няє Сен Мар­тен‚ — це вихід з ан­та­гоністич­ної двій­ки‚ який ве­де до рівно­ваги‚ а от­же‚ й до успіху. Жаль тіль­ки‚ що сь­огодні п’ят­ни­ця‚ до су­ботнь­ого чо­ло віка го­дило­ся б їха­ти зав­тра‚ в су­боту‚ та я ж не міг бра­ти відряд­ження на вихідний день‚ — цією дум­кою я на­кар­кав собі‚ хоч дізна­юся про це тро­хи пізніше‚ од­нак, не забіга­тиму на­перед‚ а тіль­ки ска­жу‚ що ніяке во­рон­ня не на­кар­кає так лю­дині‚ як во­на са­ма собі мо­же нав­ро­чити.


Тоді ж‚ до­рогою‚ проїжджа­ючи Смілу і Шпо­лу‚ проїжджа­ючи всі оті наші зво­руш­ливі містеч­ка сіль­сько­го ти­пу‚ що гніздять­ся на бе­регах ми­лих і сон­них річе­чок під див­ни­ми наз­ва­ми Тяс­мин‚ Шпол­ка‚ чи‚ скажімо‚ Гірсь­кий і Гни­лий Тікич (хоч один із них ніко­ли не ба­чив гір‚ а дру­гий ніко­ли не був гни­лим)‚ які зли­ва­ють­ся воєди­но в тре­тю річку — Си­нюху: ось де най­зриміше із двій­ки вип­ли­ває трій­ка‚ я вже шизію че­рез ці чис­ла‚ я за­казу­вати­му п’ято­му і де­сято­му‚ щоб‚ бо­ронь Бо­же‚ ніко­ли не за­цик­лю­вали­ся на чис­лах‚ цих най­по­таємніших зна­ках Не­ба‚ які справді мо­жуть вка­зати до­рогу у по­тойбіччя‚ до­рогу до бо­жевілля‚ як це зро­били во­ни з аба­том Агріпою‚ — та за­раз я мчав до Са­ватія Яр­чу­ка‚ кот­ро­го мав ось ось по­бачи­ти‚ і до­рогою‚ проїжджа­ючи оті зво­руш­ливі містеч­ка‚ ма­буть‚ уже вти­сяч­не‚ відко­ли це ста­лося‚ на­магав­ся зга­дати лю­дину‚ що да­ла мені ключ. Ліхтар‚ об­сно­ваний біли­ми му­хами‚ прос­тягну­та до­лоня‚ на яку теж па­да­ють сніжин­ки‚ і так‚ ніби за стіною сніго­паду‚ — він‚ се­реднь­ого зрос­ту‚ ху­дий‚ ру­сявий (та який ру­сявий‚ чо­ловіче‚ ад­же він був не прос­то­воло­сий‚ у шапці був‚ і сніг пролітав ле­гень­кий‚ отак нав­ско­си‚ без­гучно‚ ти навіть ше­лест й­ого при­думав‚ а «ру­сяво­го» за­пози­чив від Чо­лом­бить­ка‚ бо тобі най­зручніше ля­гає у схе­му Ос­тапчук‚ ти пе­вен‚ що це са­ме він дав тобі ключ і по­чав тан­цю­вати біля Чо­лом­бить­ка‚ хоч той до пут­тя не мо­же навіть опи­сати чо­ловіка‚ він прос­то даль­тонік‚ цей Чо­лом­бить­ко‚ то­му й об­рав не жи­вопис‚ а графіку‚ — шизів я)‚ та хай — як­що я по­бачу й­ого‚ то впізнаю за­пев­не‚ мож­ли­во‚ це бу­де че­рез яки­хось півго­дини‚ а як­що ні‚ то при­най­мні наб­ли­жуся до роз­гадки прим­хли­вого ви­пад­ку‚ що впав на мою го­лову ра­зом з отим груд­не­вим снігом. І рап­том я за­вагав­ся. Знов узя­ли без­глузді та по жи­тей­сько­му прак­тичні сумніви: ку­ди ти лізеш‚ чо­ловіче‚ тобі да­ли ха­ту по­жити‚ а мо­же‚ й дог­ля­нути за нею пев­ний час‚ тобі довіри­лися так щи­ро і без­по­середньо‚ мо­же‚ лю­дина ма­ла не тіль­ки «три­вале відряд­ження»‚ а й свої що­найінтимніші пла­ни‚ а ти па­даєш їй на хвіст‚ стром­ляєш но­са в її при­ват­не жит­тя‚ ниш­по­риш по шух­ля­дах‚ у незрівнян­но­му пен­злеві ма­ляра ба­чиш шприц нар­ко­мана‚ навіть ту жінку‚ що при­ходи­ла до нь­ого‚ ти‚ пси­хопат нек­рофіл‚ го­товий прис­воїти‚ а те­пер ось їдеш до гос­по­даря квар­ти­ри‚ щоб підступ­но‚ по зрад­ниць­ко­му‚ на­шеп­та­ти на та­кого ся­кого квар­ти­ран­та‚ кот­рий дає ключ невідо­мо ко­му, і невідо­мо чим це мо­же закінчи­тися. Про­бач мені‚ су­ботній чо­ловіче‚ я спро­бую зро­бити це делікат­но‚ щоб не про­дати те­бе‚ але я біль­ше не мо­жу‚ зро­зумій же і ти ме­не‚ я шизію — не­має лю­дини‚ і вже че­рез край вих­лю­пує чис­то ук­раїнсь­ка пе­чаль: був чо­ловік — і не­ма.

Ви­хопив­шись на уз­вишшя‚ я по­бачив уда­лині містеч­ко чи хай собі бу­де‚ як­що ко­мусь так по­добаєть­ся‚ се­лище місь­ко­го ти­пу‚ — до нь­ого нав­прям­ки бу­ло кіло­метрів зо два‚ а кру­ченою до­рогою — тро­хи далі‚ і‚ ско­тив­шись із па­гор­ба в ни­зови­ну‚ пе­реїжджа­ючи міст че­рез Тікич‚ я помітив ліво­руч ди­вовиж­ну спо­руду. Сто­яла во­на над ске­ляс­тим бе­регом і са­ма бу­ла, як та ске­ля, тіль­ки горішні ок­руглі вікон­ця вка­зува­ли на те, що кам’яна твер­джа ма­ла не ли­ше при­род­не, а й ру­кот­ворне по­ход­ження. Істот­ний не­долік колісно­го по­дорожнь­ого по­лягає в то­му, що са­ме там, де й­ому тре­ба на все гар­нень­ко роз­ди­вити­ся, як от, скажімо, на річку та її бе­реги, — са­ме там — на мос­тах — за­боро­нено зу­пиня­тися і не з ру­ки го­ловою кру­тити, щоб не шу­бов­сну­ти з мос­ту та в во­ду.

Отож я не доз­во­лив собі та­ку розкіш, щоб роз­ди­вити­ся на ту ди­вови­жу, мож­ли­во, справді дав­ню за­хис­ну твер­джу, спо­руд­же­ну ще чер­ка­сами[17]. Не хотів зу­пиня­тися, бо вже хи­лило­ся до ве­чора, і невідо­мо бу­ло, що там че­кає ме­не по­пере­ду. Од­нак за мить я по­бачив стрілку, що по­казу­вала ліво­руч, і цілком су­час­ну, цілком євро­пей­ську наз­ву — мо­тель «Млин». Шля­ховий знак на синь­ому тлі з но­жиком і ви­делоч­кою на­гадав, що я від самісінь­ко­го ран­ку ще не мав ріски в роті, та їсти зовсім не хотіло­ся і, ма­буть, ще дов­го не за­хочеть­ся після мо­го служ­бо­вого візи­ту до лю­доїдів.

Отож я зно­ву на­тис­нув на газ і не­заба­ром по­бачив пра­воруч рідень­ко роз­ки­дані ха­ти-бу­диноч­ки, про­те це ще бу­ло не містеч­ко, а тіль­ки не­велич­кий висілок, що відірвав­ся од нь­ого в по­ле, та­кий нез­начний, що не мав навіть шля­хово­го поз­на­чен­ня наз­ви — бо­дай на синь­ому тлі, без об­ме­жен­ня швид­кості. Втім, про швидкість уже не бу­ло й мо­ви, ста­лось та­ке, що я по­холов і вда­рив по галь­мах.

З-під ка­пота ва­лував дим, моя не­щас­на по­пелюш­ка от-от ма­ла пе­рет­во­рити­ся на попіл, і тіль­ки вис­ко­чив­ши з ма­шини та підняв­ши ка­пот, щоб зірва­ти з аку­муля­тора кле­му, я збаг­нув, що то не дим — то па­рував то­сол, який за­кипів у радіаторі і, буль­ка­ючи, ви­ривав­ся з до­поміжно­го плас­тма­сово­го ре­зер­ву­ару. Ось тут і да­лася взна­ки моя зне­вага до техніки, бо тоді я ще й у­яв­лення не мав, чо­го мо­же за­кипіти то­сол, і не здо­гаду­вав­ся, що в моєї по­пелюш­ки є та­ка гру­ба шту­ка, як хра­повик. Як­би ж був до­тяг до містеч­ка, ще який­сь кіло­метр, бідкав­ся я, по­зира­ючи на до­рогу, чи не їде хтось із путніших водіїв, і пле­ка­ючи надію, що зла­малась якась аби­щиця, й ось тоді замість цих пер­шоклас­них водіїв-асів до­ля пос­ла­ла мені унікаль­но­го дідка, кот­рий са­ме чим­чи­кував із містеч­ка з над­ку­шеною хліби­ною під пах­вою, чим­чи­кував, як ви­яви­лося, он до тієї хат­ки, але помітив, що «чо­ловік по­ламав­ся, то дай, ду­маю, розвідаю, що там та­ке». Це був справді рідкісний дідок, який знав геть чис­то все на світі, усе вмів і за все брав­ся, тіль­ки, на жаль, не все ви­ходи­ло в нь­ого, мож­на ска­зати, ні чор­та не ви­ходи­ло, але ж як він, біда­ка, ста­рав­ся, як він хотів усім прис­лу­жити­ся, по­мог­ти, підста­вити пле­че, і, підій­шов­ши до ма­шини, теж став заг­ля­дати в мо­тор, тяж­ко зітха­ти: «По­лама­лося, це я вам точ­но ка­жу»‚ — при­мов­ляв дідок, але що по­лама­лося, не ка­зав, за­те по­перед ме­не вис­ко­чив на до­рогу і рішу­че зу­пинив пер­шу— ліпшу ма­шину: пог­лянь, па­не-бра­те (він так і ска­зав: па­не-бра­те), що тут скоїло­ся, бо я вже не­доба­чаю, і хоч пан-брат був ще зовсім зе­лений, мит­тю ска­зав, що це‚ діди­ку, не тер­мостат, це по­летів хра­повик, ота гай­ка, що три­має шків ме­тели­ка-охо­лод­жу­вача, вид­но, відкру­тила­ся і згу­била­ся десь по до­розі.

А чи не­ма в те­бе, па­не-бра­те, та­кої за­пас­ної гай­ки, аби ти ви­ручив чо­ловіка, — спи­тав дідок, — про­те хлоп­чи­на тіль­ки засміяв­ся, ні, діди­ку, та­ких гай­ок я не во­жу, бо та­ке ду­же рідко бу­ває, це я впер­ше чую, щоб хра­повик відкру­тив­ся, не знаю, чи во­ни й у ма­газині є, але дідок не па­дав ду­хом: а по­кажи-но мені, па­не-бра­те, який він із се­бе, той хра­повик, — ска­зав він, тро­хи со­ром­ля­чись, що при­забув, яка ж ота гай­ка, і ко­ли хлоп­чи­на по­казав на своїй ма­шині — ось же во­на, руч­на кор­ба в неї встав­ляєть­ся, дідок зрадів і ска­зав, що та­ка в нь­ого точ­но має бу­ти, цих гай­ок у нь­ого ва­гон. Він чем­но по­дяку­вав хлоп­чині, а ме­не повів до своєї ха­ти шу­кати ту гай­ку. Я теж за­палив­ся надією, по­бачив­ши на подвір’ї дідка ста­рого гор­ба­того «За­порож­ця», от­же, маю спра­ву та­ки з ав­то­мобілістом, хо­ча дідок ска­зав, що ць­ому «За­порож­цеві» дав­но жа­ба циць­ки да­ла, уже, па­не-бра­те, й­ого ли­шило­ся пе­реки­нути до­гори дном, щоб ку­ри во­ду пи­ли, але зап­частин у ме­не біль­ше, як у «Сіль­гос­птехніці», і він завів ме­не у повіточ­ку, за­хара­щену ме­талоб­рухтом, де ми по­тем­ки ри­лися в гай­ках, ґвин­ти­ках і шай­боч­ках до­ти, аж по­ки вже й за­були, «який він із се­бе, той хра­повик».

— Що ж, па­не-бра­те, — ска­зав дідок, не зна­ючи де подіти очі від со­рому, — да­вай­те зна­комиц­ця, бо вам прий­дец­ця но­чува­ти у ме­не. Сь­огодні п’ят­ни­ця, і ми вже не вспіємо з ва­ми ні по лав­ках, ні в «Сіль­гос­птехніку». Ме­не ве­лича­ють Гри­горієм Іва­нови­чем, про­шу не плу­тати з Ко­товсь­ким, Пет­ровсь­ким…

Я був у роз­пачі. Ме­не їла та­ка до­сада, що спер­шу навіть не зміг по-справжнь­ому оціни­ти ць­ого унікаль­но­го, ць­ого нав­ди­вови­жу рідкісно­го дідка, який знав усе на світі, усе вмів і за все брав­ся. Це тре­ба бу­ло ба­чити, як він, біда­ка, впи­рав­ся ру­ками й но­гами, ко­ли ми за­кочу­вали ма­шину на й­ого подвір’я, як шля­хет­но зап­ро­шував до своєї гос­по­ди, де ось уже сім го­дочків жив сам і звідки навіть миші по­розбіга­лися, бо не бу­ло за що за­чепи­тися зу­бом, і як сте­лив мені постіль, лю­бов­но підби­ва­ючи по­душеч­ку, і як бідкав­ся, що не має «лю­динов­годно­го час­ту­ван­ня для ви­соко­го гос­тя». Він ду­же втішив­ся, ко­ли я збре­хав, що доб­ре по­обідав у Смілі (я змов­чав про лю­доїдів), і пох­ва­лив­ся, що теж ко­лись був у Смілі, і в Ми­колаєві був, і в Києві, бо він, бач, скрізь по­бував на сім світі і всь­ого на­дивив­ся.

— А ви знаєте, па­не-бра­те Андрію, скіль­ки страв мож­на зго­тува­ти з од­но­го хліба? Ні? А я чи­тав у га­зеті. Сот­ню! Але скажіть мені, па­не-бра­те, навіщо пе­рево­дити хліб на стра­ви, як­що він і так най­добріший?

Та най­дуж­че вра­зило те, як Гри­горій Іва­нович присів у ме­не в но­гах (це вже ко­ли я вмос­тився в «роз­пу­шену» ним постіль), присів із яко­юсь ста­рою, потріпа­ною кни­жеч­кою і рап­том ска­зав:

— А да­вай­те-но, па­не-бра­те Андрію, я вам трош­ки по­читаю пе­ред сном. — І со­ром’яз­ли­во до­дав: — Я, знаєте, люб­лю по­чита­ти уго­лос. І я слу­хав той й­ого го­лос, як слу­ха­ють шум до­щу, і ду­мав, що це до­помо­же мені зас­ну­ти. Я не ро­зумів жод­ної фра­зи із то­го, що чи­тав мені цей ку­мед­ний дідок, але я вірив, що він усе знає на ць­ому світі. Знає‚ мо­же‚ найбіль­ше за всіх лю­дей‚ ад­же жо­ден муд­рець іще не до­думав­ся час­ту­вати «ви­соко­го гос­тя» чи­тан­ням кни­жок.


А я‚ нев­дячний гість‚ зак­ло­пота­ний сам со­бою‚ був та­кий не­уваж­ний‚ що як­би Гри­горій Іва­нович не ска­зав‚ як й­ого ве­ли ча­ти‚ то‚ ли­бонь‚ за­був би спи­тати й про це. Він би так і ли­шив­ся в моїй пам’яті ку­мед­ним дідком зі своїм шля­хет­ним «пані бра­том»‚ і че­рез місяць дру­гий я не зміг би зга­дати й­ого об­личчя‚ як не мо­жу те­пер зга­дати су­ботнь­ого чо­ловіка. І зад­ля сво­го вип­равдан­ня за­хотіло­ся за­пита­ти у нь­ого про щось та­ке прос­те і при­род­не‚ як ота над­ку­шена сіра хліби­на‚ що ле­жала на при­поро­шено­му столі.

Я спи­тав:

— Гри­горію Іва­нови­чу‚ а як на­зиваєть­ся оце ва­ше сіль­це?

— Та во­но‚ па­не бра­те Андрію‚ і не сіль­це навіть‚ а так собі — хутір. Не­має й­ого на кар­тах‚ бо на­лежить во­но не­мов до містеч­ка.

А наз­ву свою та­ки має‚ звісно. Нек­ричі во­но на­зиваєть­ся.

— Як ви ска­зали?

— Нек­ричі. Хтось‚ вид­но‚ ко­лись тут не кри­чав‚ ко­ли тре­ба бу­ло‚ от і пішло відтоді.

Як­би ж ви зна­ли‚ па­не бра­те Гри­горію‚ яким кри­ком ця наз­ва оз­ва­лася в мені: «Нек­ричі. 1975 р.»

Я вхо­пив те­бе‚ вут­ла аріад­ни­на ни­точ­ко‚ усе те­пер в’яжеть­ся‚ усе на­низуєть­ся на те­бе‚ як цілісне на­мис­то‚ яке хтось розірвав‚ а я му­шу зби­рати до­купи. Я колінкую у зле­жаній‚ по­жухлій траві‚ що пе­реп­ле­лася‚ як на кар­тині Оле­ся Ос­тапчу­ка‚ і виз­би­рую й­ого: ще‚ ще.

— А чи є тут у вас‚ чи‚ мо­же‚ був дит­бу­динок або інтер­нат? — Є‚ па­не бра­те Андрію. Тіль­ки не тут‚ а в містеч­ку. Був і є.

Я відчу­ваю‚ що вже і ць­ого мені за­досить‚ аби не зас­ну­ти‚ я при­кушую собі язик‚ щоб не мо­вити зай­во­го‚ од­нак уже не мо­жу стри­мати­ся.

— А ви чу­ли про та­кого чо­ловіка — Са­ватія Яр­чу­ка?

— Чув‚ чо­го ж не чув. Тіки Са­ватій — то‚ вид­но‚ за свят­ця­ми‚ а так він Са­ва Да­нило­вич. А ви‚ па­не бра­те Андрію‚ мо­же‚ до нь­ого їха­ли?

— Ні‚ це я так… чув дзвін…

— Бо як­що ви до нь­ого‚ — делікат­но ска­зав Гри­горій Іва­нович‚ — то ви вже приїха­ли.

Я витріщив очі: ще не вис­та­чало‚ щоб Са­ватієм ви­явив­ся ось цей дідок. За свят­ця­ми‚ зви­чай­но.

Про­те він хит­рень­ко всміхнув­ся і по­яс­нив:

— Цей витівник те­перич­ки не в ква­тирі жи­ве‚ а в млині.

— Де?

— У млині. Ото як річку пе­реїха­ли‚ то зра­зу за мос­том тре бу­ло взя­ти вліво. Там і стрілоч­ка на­маль­ова­на‚ і пе­рено­чува­ти мож­на. Тіки за гроші. Ви‚ па­не бра­те Андрію‚ не у­яв­ляєте‚ яку приємність мені при­нес­ли‚ що оце не по­цура­лися моєї ха­ти‚ — пе­рей­шов на інше Гри­горій Іва­нович‚ і я‚ щоб по­таму­вати свою цікавість‚ щи­ро й­ого поп­ро­сив:

— Як­що ва­ша лас­ка‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ то по­читай­те мені ще тро­хи.

— О‚ звісно! — зрадів він‚ роз­горнув по­шар­па­ну кни­жеч­ку на тій сторінці‚ де зак­лав паль­ця‚ й за­ходив­ся чи­тати.



 

14


 

Окрім то­го‚ що Гри­горій Іва­нович знав усіх і все на світі‚ й­ого‚ ви­яв­ляєть­ся‚ теж доб­ре зна­ли в містеч­ку‚ бо я ще спав‚ ко­ли він під кон­воєм привів із «Сіль­гос­птехніки» яко­гось ще з учо­рашнь­ого дня п’яно­го чо­ловічка‚ і той за «Іва­на Сте­пано­вича» не ли­ше приніс хра­пови­ка‚ а й пос­та­вив й­ого ку­ди тре­ба. Мені шко­да бу­ло‚ що я не по­бачу сво­го омріяно­го се­лища місь­ко­го ти­пу‚ до яко­го так поспішав‚ та ще біль­ший жаль про­бирав від про­щан­ня з Гри­горієм Іва­нови­чем: «Ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність при­нес­ли в мою ха­ту»‚ — прит­ри­мував він за двер­ця­та по­пелюш­ку‚ яка вур­котіла рівно і за­дово­лено. Я по­обіцяв при­нагідно й­ого провіда­ти і справді був не від то­го‚ щоб ще раз заг­ля­нути до дідка‚ бо‚ на свій со­ром‚ навіть ніяко­го гос­тинця не мав для ста­рого‚ але як­би ж то знат­тя‚ що там не­бо го­тує далі‚ вчо­ра он теж собі ду­мав‚ що вже на по­розі в Са­ватія Яр­чу­ка‚ потім на­кар­кав із п’ят­ни­цею‚ ХТОСЬ узяв пе­рес­та­вив дні і чис­ла‚ щоб я та­ки їхав до су­ботнь­ого чо­ловіка в су­боту.

КО­МУСЬ так бу­ло потрібно‚ і я пе­вен‚ що не хра­пови­кові.

Отож я ру­шив не до містеч­ка‚ а зно­ву пом­чав до мос­ту‚ пе­ред ним по­вер­нув пра­воруч й відра­зу опи­нив­ся пе­ред тією кам’яною твер­джею‚ пе­ред отим ди­вовиж­ним па­лацом‚ що на­че виріс у не­бо зі ске­ляс­то­го бе­рега і поб­лажли­во ди­вив­ся на ме­не зго­ри круг­лясти­ми очи­ма вікон­ця­ми. Пе­ред ци­тадел­лю на май­дан­чи­ку вже сто­яв чий­сь білий фур­гон (мо­тель же!)‚ я при­пар­ку­вав до нь­ого свою удвічі ниж­чу по­пелюш­ку‚ потім нек­ва­пом‚ по­важ­но вий­шов із неї і від зах­ва­ту знов ут­ра­тив та­ку вкрай потрібну сим­па­тич­но­му чо­ловікові по­важність‚ і‚ на­че якась шан­тра­па‚ при свис­нув‚ ви­дих­нувши сак­ра­мен­таль­не «йо ма йо!» А що я‚ хай би і тричі сим­па­тич­ний чо­ловік‚ міг ще ска­зати‚ як­що пе­реді мною бу­ла та­ка кра­са. Я не ба­чив та­ких мо­телів ні в Цюріху‚ ні в Брюс­селі‚ я не стрічав нічо­го подібно­го на Га­ва­ях і навіть під Києвом, — пер­ший по­верх‚ ви­муру­ваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій за­гадці про гар­бу­за‚ без вікон‚ без две­рей‚ хо­ча мав‚ щоп­равда‚ га­раж­ну бра­му; дру­гий по­верх був невідо­мо з чо­го‚ бо й­ого об­лиць­ову­вала важ­ка по­лив’яна ке­раміка; вікно на півстіни, різь­блені двері — са­ме до цих две­рей ве­ли май­же з-під мо­го но­са литі бе­тонні схо­ди, але до них я ще не дій­шов, я ще ди­вив­ся на третій по­верх з виш­не­вої цег­ли, і той по­верх ди­вив­ся на ме­не круг­лясти­ми вікна­ми поб­лажли­во, як на му­раху.

Дру­гий і третій по­вер­хи бу­ли, як то ка­жуть, новішо­го по­коління, а от пер­ший, що три­мав їх обох на собі, во­чевидь мав давнішу історію, хо­ча, як не­аби­який зна­вець ариф­ме­тики, я швид­ко збаг­нув, що це не твер­джа-фор­те­ця чер­касів, а за­лиш­ки во­дяно­го мли­на, на що, влас­не, вка­зува­ла і са­ма наз­ва ць­ого розкішно­го зак­ла­ду, і близькість річки, і кам’яне гро­мад­дя — реш­тки давньої греблі.

Як­що ж пе­реби­рати моє на­мис­то, як пе­реби­ра­ють чот­ки де­які муд­реці, то не­важ­ко при­кину­ти, що на­пис «Нек­ричі, 1975 р.» і зоб­ра­жен­ня на то­му ма­люн­ку тісно ля­га­ють по­руч з оцим пер­шим по­вер­хом, але в той час, ко­ли він був ще не мо­телем, а во­дяним, хо­ча вже й не діючим, мли­ном, і юнак ба­чив у й­ого стінах хи­мер­не пле­тиво таємниць та тіней, які, мож­ли­во, по­ман­дру­вали з ним і в до­рос­ле жит­тя. Сю­ди ж ля­гає і ще од­на на­мис­ти­на — інтер­нат, що був у най­ближ­чо­му містеч­ку, звідки хло­пець бігав до своєї камінної таїни, яка в май­бутнь­ому ста­не промінчи­ком у пле­тиві й­ого сум­них ду­мок.

Різкий по­рив вітру сип­нув у ме­не жме­нею піску, на­гадав­ши, що не ли­чить сим­па­тич­но­му чо­ловікові так дов­го сто­яти з роз­зявле­ним ро­том пе­ред євро­пей­ським мо­телем, і сим­па­тич­ний чо­ловік по­вагом, нек­ва­пом підняв­ся зовнішніми східця­ми на дру­гий по­верх, сту­пив че­рез те­расу, про­чинив важкі різь­блені двері і зай­шов до не­велич­ко­го ба­ру. Цей ма­лень­кий за­тиш­ний бар на три сто­лики був зовсім по­рожній, навіть за шин­ква­сом не бу­ло ані ля­леч­ки, тіль­ки яс­краві пляш­ки зак­лично ди­вили­ся на водія-ама­тора — зак­лично й пре­зир­ли­во, бо водій-ама­тор був за кер­мом і вза­галі не ба­вив­ся цим зіллям уранці. Він нед­ба­ло, роз­ку­то сів на ви­сокий круг­лень­кий стіль­чик біля шин­ква­су, він каш­ля­нув, да­ючи зна­ти про се­бе, і да­рем­но доз­во­лив собі роз­сла­бити­ся, бо ко­ли з ку­хон­них две­рей вий­шла жінка, водій-ама­тор ледь не геп­нувся зі стіль­ця, він, цей водій-нев­да­ха, тро­хи-тро­хи не знеп­ри­томнів, бо зай­шов до провінцій­но­го, хай і та­кого ви­шука­ного, але ж до провінцій­но­го ук­раїнсь­ко­го ба­ру, і рап­том по­бачив за шин­ква­сом… му­лат­ку! — мож­ли­во, най­врод­ливішу му­лат­ку у світі, бо водій-нев­да­ха не ба­чив та­ких кра­сунь ні в Ріо-де-Жа­ней­ро, ні в Мехіко, ні на Ба­гамах, ба, навіть на тих без­людних ос­тро­вах, де він та­кож ніко­ли не був. Звідкіля ж ти тут узя­лося, та­ке ди­во, по­думав наш сим­па­тич­ний водій-нев­да­ха, який сіє хра­пови­ками на кру­тих до­рогах, хто ж те­бе зро­бив отак a merveille[18], — по­думав він фран­цузь­кою, бо не міг не зга­дати сво­го сусіда-му­рина, та зреш­тою тро­хи отя­мив­ся, узяв се­бе в ру­ки і замість «bonjour!» ска­зав спокій­но і чем­но:

— Доб­ро­го ран­ку, пані.

— Доб­ро­го ран­ку, — відповіло мені ук­раїнсь­кою мо­вою це шо­колад­не ди­во, і я, та­му­ючи ще нез­ро­зумілу три­вогу, по­думав із непідроб­ним оп­тимізмом: «Ти не один. Нас п’ят­де­сят два міль­йони».

До шо­колад­но­го об­личчя ук­раїнсь­ка ма­ма да­ла цій жінці не ка­чино­го, а нор­маль­но­го но­сика, да­ла ра­зом із тат­ком горіхо­во-карі очі — вогкі, як віль­хові бе­реги, і такі повні, такі на­литі й відкриті на­зовні гу­би, що як­би моя во­ля, то я, не ва­га­ючись, пом­стив­ся б Сані за її чер­не­чу обітни­цю.

— Щось бу­дете за­мов­ля­ти? — спи­тала во­на, не пе­рей­ма­ючись моєю цікавістю: дав­но вже звик­ла до ць­ого.

— Я, сер­день­ко, вже цілу до­бу нічо­го не їв, — ска­зав я по-при­ятель­сько­му, на­че роз­мовляв із Кат­ру­сею. — У вас є щось по­поїсти? Окрім шо­коло­ду «Ко­рона», зви­чай­но, — який­сь дур­ний на­тяк проз­ву­чав у моїх сло­вах, і я прит­ри­мав за зу­бами про­дов­ження про рай­ську на­соло­ду.

— Як­що ви не поспішаєте, то я мо­жу при­готу­вати вам щось із риб­них страв, — ска­зала во­на.

— Нап­риклад?

— Нап­риклад, підсма­жити су­дака. Або зва­рити юш­ку з окунів.

Ви що дуж­че лю­бите? — І то, й то хи­жаки, — ска­зав я.

— Тим-то во­ни й смачні, — всміхну­лася во­на, по­казав­ши чи­маленькі, але гарні зу­би.


— Тоді підсмаж­те, будь лас­ка, су­дака. — І є ще ра­ки. Вам зва­рити ра­ки?

— Ні, — ска­зав я. — Не п’ю вранці пи­ва. А то б за­люб­ки.

— То, мо­же, чай, ка­ву?

— Чай, — ска­зав я.

Во­на щез­ла за ти­ми две­рима, що ве­ли на кух­ню, а я сів за стіл і по­дивив­ся на ши­рочез­не вікно, за яким відкри­вав­ся сос­но­вий краєвид. Вікно ви­ходи­ло, на жаль, не до річки, але й сос­ни бу­ли чу­дові — такі ви­сокі зо­лото­корі де­рева, з яких мож­на ро­бити щог­ли, див­но бу­ло, що во­ни так наб­ли­зили­ся до во­ди, витіснив­ши тра­диційні вер­би і віль­ху. Сос­ни лю­били пісок, а й­ого тут бу­ло до­волі, я ба­чив, як тим путівцем, що вів од тра­си до мо­телю «Млин», пробіг піща­ний ви­хор, і зав­ва­жив, що й сос­ни ко­лива­ють­ся од вітру не збо­ку вбік, а якось не­мов по ко­лу, ніби й ни­ми хи­тали не повіви вітру, а кру­тили ви­хори. Де­рева про­тяж­но скрипіли, їхній стогін до­линав і сю­ди, до ба­ру, я по­думав, що вітер зірвав­ся не­дав­но, бо навіть там, на уз­вишші, мож­на ска­зати, на бе­лебні, де ту­лили­ся Нек­ричі, вранці бу­ло ти­хо і за­тиш­но.

Те­пер же зірвав­ся прос­то крутіж, зда­вало­ся, він сил­куєть­ся по­вихи­литу­вати де­рева із нет­ривко­го піща­ного ґрун­ту.

Ко­ли му­лат­ка при­нес­ла мені су­дака, — зо­лотисті рум’яні шма­точ­ки ще пострілю­вали га­рячи­ми кра­пель­ка­ми олії, — я по­казав очи­ма за вікно:

— А вітер який зірвав­ся.

— Тут зав­жди вітри, — ска­зала во­на. — Навіть як­що ніде не ше­лес­не, тут ота­ке ро­бить­ся.

Що ж, бу­ває. Так, вид­но, про­ляг­ла ця річко­ва уло­гови­на, що ут­во­рю­ють­ся про­тяги з усіх боків. — І все од­но тут чу­дово, — ска­зав я.

— Так, не­пога­но.

— А хто влас­ник ць­ого рай­сько­го ку­точ­ка?

— Влас­ник? — зди­вува­лась во­на. — Ми з чо­ловіком. І пішла за шин­квас, увімкну­ла му­зику, на­че хотіла приг­лу­шити за­виван­ня вітру і стогін со­сон. Ел­ла Фіцдже­ральд підви­вала не менш ме­лан­холій­но за той вітер, од­нак го­лос чор­ношкірої співач­ки, вид­но, все-та­ки був ріднішим для ха­зяй­ки ць­ого сим­па­тич­но­го ба­ру. Ма­буть, той го­лос ли­нув до неї ще з біль­шої да­лини, аніж вітер, і навіював та про­буд­жу­вав те, що ми на­зиваємо го­лосом крові.

«Цей витівник», — при­гада­лося, як ка­зав Гри­горій Іва­нович про Яр­чу­ка, і тіль­ки те­пер я зро­зумів, що він мав на увазі. Витівник — це навіть м’яко ска­зано про чо­ловіка, який із за­нед­ба­ного во­дяно­го мли­на ро­бить каз­ку, од­ру­жуєть­ся з та­кою кра­лею, ку­пує квар­ти­ру в Києві і по­зичає від неї ключ пер­шо­му-ліпшо­му зустрічно­му. Але ж де він те­пер, цей філан­троп, цей влас­ник та­кої цінної не­рухо­мості і не менш до­рогої ру­хомості, — пас я очи­ма й­ого дру­жину і не знав, з яко­го бо­ку підій­ти до ць­ого пи­тан­ня, як ка­жуть гра­мотні лю­ди. Моїх знань з ариф­ме­тики тут яв­но бра­кува­ло. Ось я вже до­жовую ць­ого, прав­ду ска­зати, смач­но­го су­дака, ось уже дось­ор­бую чай (я пив й­ого повільніше, ніж Іван Ма­ловічко горілку), ну, ще ви­курю си­гаре­ту, а далі що?

— Вам тут не страш­но самій? — спи­тав я, на­че який­сь жев­жик, що не вміє підко­титись до дівчи­ни.

— Страш­но? — зди­вува­лась во­на. — Чо­го?

— Ну, все-та­ки до­рога. А на ве­ликій до­розі, знаєте, хто тіль­ки не веш­таєть­ся.

— Я вмію пос­то­яти за се­бе, — ска­зала во­на. — Та й не са­ма я.

Тут є лю­ди.

По­бала­кали, на­зиваєть­ся.

Бо­же, як швид­ко зго­ряє це «Маль­бо­ро», кра­ще б я пе­рей­шов на «При­му». Або ще ліпше на люль­ку. Те­пер я ро­зумію, чо­му ве­ликі ниш­порки па­лять люль­ку — її півдня мож­на тіль­ки на­топ­ту­вати. А тут — кінець.

— Скіль­ки з ме­не?

Во­на помітно за­вага­лася, при­кида­ючи собі, чи я не з по­дат­ко­вої інспекції, а потім усе-та­ки на­важи­лася.

— Сім гри­вень.

Я пок­лав на стіл п’ять до­ларів.

— Ви­бач­те, не встиг розміня­ти. Але як­що вас так влаш­тує, то здачі не тре­ба.

Во­на мов­чки схо­вала гроші в ки­шень­ку на фар­тушку: здаєть­ся, ми знай­шли спіль­ну мо­ву, і мож­на бу­ло по­сидіти ще хви­лину.

— У вас, ба­чу, є пос­то­яльці?

— Звідки це ви взя­ли? — зве­ла во­на бро­ви.

— Я до то­го, що, мо­же, заїхав би ще до вас пе­рено­чува­ти. Але, ба­чу, вни­зу стоїть фур­гон. Білий «Фоль­ксваґен».

— То ма­шина мо­го чо­ловіка. Він за­раз на річці. Ри­балить. А пе­рено­чува­ти — будь лас­ка. — П’ять баксів зігріва­ли її тро­хи ниж­че пуп­ка.

Ри­балить… І цей ри­бал­ка. Ну, звісно, у «Млині» тіль­ки рибні стра­ви, і тут мор­мишки за­мало, тут, па­не-бра­те, тре­ба тру­сити сіті.

Во­на по­бачи­ла, що я за­мис­лився, і, вид­но, запідоз­ри­ла ме­не в ли­хих намірах — за­раз я або зґвал­тую її, або, в гіршо­му разі, вит­ру­шу ви­руч­ку.

Ви­перед­жа­ючи події, во­на ска­зала:

— За­раз він прий­де сніда­ти.

Га­разд, тоді жи­ви, моя лю­ба, по­думав я, тим біль­ше, що два зґвал­ту­ван­ня за од­ну до­бу — це для ме­не за­над­то. А як­що твій чо­ловік не­заба­ром прий­де, то дос­татньо най­простішої ариф­ме­тики, щоб й­ого ви­раху­вати: як­що два пішо­ходи ви­руши­ли на­зустріч один од­но­му… ну, і так далі.

Я чем­но по­дяку­вав за хліб-сіль і, по­обіцяв­ши прий­ти но­чува­ти, як­що зат­ри­ма­юся у спра­вах, пішов до ви­ходу, та вже у две­рях прис­то­яв:

— Да­руй­те за нес­кром­не за­питан­ня, але я хотів би зна­ти ва­ше ім’я.

— Каміла, — охо­че відповіла во­на.

Я так і знав, — Ан­же­ла, Каміла, Сабіна або ще щось та­ке, ад­же бу­ло б прос­то смішно, як­би цю шо­колад­ку на­рек­ли Гор­пи­ною чи Ївгою. Хо­ча мені здаєть­ся, що такій кра­суні па­сува­ло б ім’я не Каміла‚ а Ел­ла, ад­же я збігав східця­ми, і мені вви­жало­ся, що там, у барі, співає го­лосом Ел­ли Фіцдже­ральд моя но­ва знай­ома.

Втім, тут як­раз я жор­сто­ко по­миляв­ся, а ць­ого не мож­на бу­ло собі доз­во­ляти. Не мож­на по­миля­тися там, де й­деть­ся про іме­на і чис­ла. І я це доб­ре знав, але ж не бу­ло ко­ло ме­не мо­го до­рого­го док­то­ра Ват­со­на, який би підка­зав ще тоді, що Каміла — це ім’я, кот­ре вка­зує на лю­дину, що зо­бов’яза­на бу­ти при­сутнь­ою при жер­твоп­ри­несен­нях.



 

15


 

Отож, ви­ходя­чи із прос­тої ариф­ме­тич­ної за­дач­ки, один пішохід ви­рушив на­зустріч дру­гому, по­вагом, нек­ва­пом спус­тився східця­ми, але він був ду­же хит­рий, цей пер­ший пішохід, чи, мо­же, прос­то не знав, ку­ди й­ти, а то­му зу­пинив­ся біля своєї ма­шини, відкрив ка­пот і став заг­ля­дати в дви­гун, на­че в нь­ого там щось по­лама­лося. Сла­ва Бо­гу, він уже знав, що на млин­ку є та­ка гар­на шту­ка, як хра­повик, то мож­на не біга­ти, не ме­туши­тись, при­вер­та­ючи до се­бе ува­гу, а зігну­тися кряч­кою над мо­тором і вдяч­но пог­ладжу­вати хра­пович­ка аж до при­шес­тя Са­ватія Яр­чу­ка.

Як­що відвер­то, я, зви­чай­но, хви­лював­ся, щоб не ска­зати гостріше, та й що тут по­яс­ню­вати чи го­вори­ти — нас­тав той су­ботній день і наб­ли­жала­ся та хви­лина, ко­ли я мав по­бачи­ти су­ботнь­ого чо­ловіка Са­ватія Яр­чу­ка — то­го чо­ловіка, який дав мені ключ, або як­що він дав й­ого не мені, то ото­му чо­ловікові, який та­ки пе­редав ключ мені. Ти­сяча ви­бачень, але тут не обій­ти­ся без хи­мер­ної тав­то­логії, як­що хо­чеш бу­ти ариф­ме­тич­но точ­ним. Я з усіх сил на­мага­юся бу­ти точ­ним, не злу­кави­ти в жодній под­ро­биці, хоч цілком при­пус­каю, що, зреш­тою, знай­дуть­ся серй­озні підста­ви зви­нува­тити ме­не у смер­тно­му гріхові.

Ба­чу: ось я схи­лив­ся над мо­тором, моя пра­ва ру­ка уже в яко­мусь мас­тилі, нап­ру­жено дос­лу­ха­юся до ще не­чут­них кроків, та чую тіль­ки роз­ко­тис­те скрипіння де­рев, чую ме­лан­холій­не за­виван­ня вітру і свист піща­ного нур­ту, яким, здаєть­ся, кру­тить са­ма бо­гиня ви­хору Гарпія, бо чо­го ж той пісок уже скри­пить на зу­бах, а я вслу­ха­юся усім єством у ще не­чутні зву­ки — та ось во­ни, ось во­ни до­лина­ють — зви­чайні кро­ки, зви­чайнісінь­ке тор­кання людсь­ких підо­шов до м’яко­го піща­ного ґрун­ту, і то­му їх за­лед­ве чу­ти, хоч ні, це все-та­ки гуч­на хо­да, ось він сту­пає уже на ас­фаль­то­ву доріжку, і я чую гуч­не, ритмічне шкор­бання, — так чов­га­ють ри­баль­ські бот­форти. От­же, це са­ме ВІН, а не ви­пад­ко­вий пе­рехо­жий, зай­шлий до мо­телю на ча­шеч­ку чаю, це, на­решті, і є су­ботній чо­ловік, зи­мовий ри­бал­ка, хо­ча наб­ли­жаєть­ся він до ме­не не в би­тих ва­лян­ках, а в ґумо­вих ри­баль­ських чо­ботях, і я біль­ше не вит­ри­мую‚ роз­ги­наю зомлілу спи­ну, я зарізко підвод­жу го­лову і в ме­не, як це час­то бу­ває, па­моро­чить­ся го­лова, темніє в очах‚ і який­сь час я нічо­го не ба­чу пе­ред со­бою, а потім ту­ман по­волі розсіюєть­ся і так са­мо по­волі в нь­ому ок­реслюєть­ся пос­тать нез­най­омо­го мені чо­ловіка.

Він теж ди­вить­ся на ме­не, але ні мій, ні й­ого пог­ляд нічо­го не го­ворять один од­но­му, я справді ба­чу ґумові бот­форти, відко­чені ниж­че колін, ба­чу дро­тяний сітчас­тий са­док у й­ого руці, в яко­му ще стріпу­ють­ся сму­гасті окуні, ба­чу на нь­ому бре­зен­то­ву ри­баль­ську одіж і в’яза­ну шап­чи­ну на го­лові, та я зовсім не ба­чу й­ого об­личчя, тоб­то я зовсім не впізнаю й­ого, ць­ого чу­жого ли­ця, ввічли­во, мо­же, навіть за­попад­ли­во усміхне­ного, мо­же, аж над­то зніче­ного як для та­кого міцно­го чо­лов’яги; це чер­во­не ли­це він мов­би по­зичив у ко­гось іншо­го і те­пер со­ромить­ся прик­рої розбіжності між своїм де­белим тілом і по-жіно­чому м’яким, рум’яним об­личчям, по-жіно­чому доб­ро­душ­ною, як ко­лись ка­зали, твар­рю.


Ні, це не він, це не су­ботній чо­ловік, але сумніви ме­не дог­ри­за­ють наскрізь, я по-ма­зохістсь­ко­му відда­юся їм спов­на, відчу­ваю, що ми­моволі де­монс­трую й­ому се­бе, на­мага­ючись роз­сла­битись як пе­ред об’єкти­вом фо­то­апа­рата, од­нак від то­го стаю ще нап­ру­женішим (мо­же, зі мною вже щось не те, мо­же, хоч він ме­не упізнає?), але цей чо­ловік за­попад­ли­во усміхаєть­ся до ме­не, як до ніко­ли не ба­чено­го, про­те ба­жано­го клієнта.

— Це ви, ма­буть, ха­зяїн? — теж дур­ну­вато і зніче­но всміха­юсь я, навіть по­даю ру­ку для знай­омс­тва, хо­ча уже в повітрі зас­терігаю й­ого до­лоню і ро­зумію, що я хотів по­бачи­ти ще і її, цю до­лоню, на якій ле­жав ключ, ад­же я, при­шеле­пок, тоді не помітив лю­дини і те­пер мені здаєть­ся, за­пам’ятав ли­ше її до­лоню, та ні, це зовсім не та ру­ка, ця до­лоня удвічі дов­ша за пальці, це якась ла­па, а не ру­ка, і він‚ ніби сам усвідом­лю­ючи не­пов­но цінність своєї до­лоні‚ дов­го тре її об шта­ни‚ перш ніж по­дати гос­теві‚ і я тис­ну цю твер­ду, жорс­тку ру­ку, яка па­сує до й­ого де­бело­го тіла, та має прик­ру розбіжність із баб’ячим ли­цем.

— Са­ва Да­нило­вич, — ка­же він нез­най­омим мені го­лосом, жорс­тким, як й­ого дис­про­порцій­на ла­па, і я ос­та­точ­но пе­реко­ну­юся, що тіль­ки й­ого ім’я Са­ватій має сто­сунок до су­боти, от­же, він ви­падає із двій­ки моїх пре­тен­дентів на роль су­ботнь­ого чо­ловіка, ви­падає із фа­таль­ної двій­ки, об яку роз­тро­щив сво­го геніаль­но­го ло­ба без­надій­ний містик абат Агріпа. Та я уник­ну ва­шої по­мил­ки, па­не-бра­те Агріпо, те­пер я про­ща­юся з ва­ми, bel ami[19], бо в ме­не за­лишаєть­ся один-єди­ний чо­ловік, а оди­ниця, як ви знаєте, — це по­чаток, це, влас­не, на­чало на­чал усіх доб­рих справ.

— Приємне у вас гніздеч­ко, Са­во Да­нило­вичу. Я оце маю спра­ви у ва­ших кра­ях, то дай, ду­маю, заг­ля­ну, мо­же пе­рено­чува­ти до­ведеть­ся. Та за­од­но й поснідав, су­дачок, я вам ска­жу, пер­шоклас­ний, — за­бубонів я не­долу­гу таб­личку мно­жен­ня, перш ніж пе­рей­ти до складнішої ариф­ме­тики.

— Міля вміє сма­жити ри­бу, — ра­до ска­зав він, і я зро­зумів, що Міля — це ско­роче­не Каміла, і нітить­ся Са­ва Да­нило­вич че­рез неї — не всяк сприй­має й­ого «витівки», хо­ча осо­бис­то я всією ду­шею схва­лював й­ого ви­шука­ний смак що­до ру­хомої і не­рухо­мої влас­ності.

— Та ви, ма­буть, знаєте то­го мо­го при­яте­ля, що оце по­радив завіта­ти до «Мли­на».

Він прим­ру­жив чер­во­нясті очі, — ма­буть, за­палені від постій­них вітрів, — і, при­кида­ючи, хто б це міг бу­ти, тер­пля­че ди­вив­ся на ме­не. Я прог­рав й­ому гру в мов­чанку й ска­зав:

— Олесь Ос­тапчук.

Він далі об­ма­цував ме­не кон’юн­ктивітни­ми очи­ма і знов чо­мусь ви­тирав свою ру­ку об шка­рубкі бре­зен­тові шта­ни.

— Хіба ви не знаєте Оле­ся Ос­тапчу­ка?

— Не пам’ятаю та­кого.

— Ну, ху­дож­ник, — я вже не знав, що й ду­мати. — Він ка­зав, що доб­ре вас знає.

— Ме­не кож­на со­бака знає, — ска­зав Яр­чук.

Ви­ходить‚ хтось із й­ого по­серед­ників здав Ос­тапчу­кові квар­ти­ру, і Са­ватій (я по­дум­ки про­дов­жу­вав на­зива­ти й­ого, як ка­же Гри­горій Іва­нович, за свят­ця­ми) міг справді не зна­ти то­го хлоп­чи­ни, який у ди­тинстві зма­лював пер­ший по­верх й­ого те­перішнь­ого гніздеч­ка. Заг­либлю­ватись у Са­ватієві бізне­сові спра­ви аж ніяк не ви­пада­ло. То вже бу­ла ви­ща ма­тема­тика, яка, за сло­вами Са­ни, ли­ше пе­реш­коджає лю­дям, що мис­лять ариф­ме­тич­ни­ми ка­теґоріями.

Хай й­ому чорт, мені тре­ба бу­ло за­пита­ти про Ос­тапчу­ка в Каміли, але ж тоді ще жевріла крихітна надія, що су­ботнім чо­ловіком все-та­ки ви­явить­ся витівник Са­ватій. Зви­чай­но, Каміла мог­ла при­гада­ти Оле­ся, мо­же, він тут і бу­вав у «Млині», мож­ли­во, навіть за­ночо­вував, та хіба Яр­чук му­сив сте­жити за кож­ним приїжджим? А от во­на як­раз мог­ла за­пам’ята­ти сум­но­го зи­мово­го ри­бал­ку. Моя не­обачність кош­ту­вала ще п’ять баксів, ад­же не міг я ска­зати Яр­чу­кові, що да­руй­те, па­не-бра­те, ви собі снідай­те, а я го­моніти­му з ва­шою шо­колад­ною жіноч­кою, отож за­лиша­лося знов за­вес­ти ба­лач­ку про ночівлю, і я ска­зав, що хотів би гля­нути на кімна­ту, а як­що во­на ме­не влаш­тує, то за­лишу зав­да­ток.

— Дивіть­ся самі, — ска­зав Яр­чук. — Бо обіця­ти ми не мо­жемо. У нас тіль­ки дві кімна­ти для гос­тей, і вся­ко бу­ває. То тиж­день ні душі, то місця не­має.

Я ру­шив услід за ним на схо­ди (сму­гасті окуні і далі стріпу­вали­ся у дро­тяно­му сад­ку), та він підняв свою ку­цопа­лу ру­ку, по­казу­ючи, щоб я зу­пинив­ся.

— Підождіть, я за­раз пок­ли­чу Мілю.

Ви­яв­ляєть­ся, вхід до го­телю був із пра­вої бо­кової стіни, тож Каміла зій­шла схо­дами вниз, і я тим ча­сом опус­тив очі долі — інак­ше по­бачив би усе, що в неї ро­бить­ся під ряс­ною‚ але ко­рот­кою спіднич­кою.

— На­дума­ли все-та­ки? — по­каза­ла во­на свої білі зу­би. — Пра­виль­но, не пош­ко­дуєте.

Ми зай­шли за ріг мо­телю, де бу­ли ще одні, теж литі з бе­тону суцільні східці, і я аж зіщу­лив­ся од вітру, що з ць­ого бо­ку ша­ленів ще дуж­че, той вітрю­ган прос­то ва­лив із ніг, і Каміла, зігнув­шись, сприт­но, на­че ку­ниця, шуг­ну­ла по­перед ме­не схо­дами вго­ру, та вітер-ша­ленець усе од­но встиг схо­пити її за спіднич­ку, за­дер її ви­соко вго­ру, і з моїх гру­дей вир­ва­лося ко­рот­ке, без­гучне «ах!» — пер­шої миті зда­лося, що Каміла вза­галі без тру­сиків, а потім я по­бачив, що це їхній бру­нат­ний колір так підібра­но до тіла, аж зли­ваєть­ся все воєди­но — но­ги, дві ок­руглі сідниці — дві доль­ки яко­гось невідо­мого мені аф­ри­кансь­ко­го пло­ду, і далі — про­дов­га виїмка на тонкій спині. Я по­думав, що цей мій лю­бий друг Са­ватій (знав би він, скіль­ки ви­пив моєї крові) без­просвітний бевзь, як­що отак по­водить­ся зі своїм ру­хомим зо­лотом, доз­во­ля­ючи кож­но­му за яки­хось де­сять до­ларів об­ма­цува­ти те зо­лото очи­ма, і, хай навіть по­дум­ки, зніма­ти про­бу. Та він на цвіту при­битий, ду­мав я, а тим ча­сом Каміла про­вела ме­не в ко­ридор, про­чини­ла крайні двері ліво­руч, я зай­шов у кімна­ту, і знов без­гучне «ах!» ви­хопи­лося з гру­дей, бо півкімна­ти зай­ма­ло ве­личез­не ліжко («У нас най­частіше зу­пиня­ють­ся па­рами», — по­яс­ни­ла Каміла, і я тіль­ки те­пер помітив, що в неї неп­ри­род­но ве­ликі пер­са як для та­кого тон­ко­го тіла, Кат­ру­сині вер­ши­ни Ара­рату бу­ли пуп’ян­ка­ми про­ти цих персів)‚ повз те ліжко ве­ла ки­лимо­ва доріжка до вікна, і ко­ли я підій­шов до нь­ого і гля­нув, то нес­трим­не со­лод­ке «ах!» уже по-справжнь­ому вир­ва­лося із гру­дей: я сто­яв над прірвою, бо зад­ня стіна цієї тверджі бу­ла про­дов­женням кру­того кам’яно­го об­ри­ву, під яким хлю­потіла чор­на во­да, а Каміла теж роз­ту­лила сво­го ве­лико­го, пов­но­губо­го ро­та (її тіши­ло моє «ах!»), ті гу­би бу­ли її ло­ном, ви­вер­ну­тим зни­зу на­верх, во­на ди­вила­ся мені прос­то в зіниці і ду­мала, що я ки­нусь або на неї, або в оту чор­ну бе­зод­ню, і са­ме за тої миті — зіниці в зіниці — я спи­тав:

— Каміло, ви знаєте Оле­ся Ос­тапчу­ка?

— Оле­ся? А хто та­кий Олесь?

— Ху­дож­ник. Ду­же та­лано­витий ху­дож­ник, Каміло. Він бу­вав тут у цих кра­ях.

— Не при­гадую, — ска­зала во­на. — Ні, не знаю.

— Він приїжджав сю­ди на зи­мову ри­болов­лю. А ко­лись ма­лював оцей млин.

— То й що?

— Я ду­мав, ви й­ого зга­даєте. Він не схо­жий на інших, — ска­зав я і по­думав, що й сам не мо­жу й­ого зга­дати.

— Ви теж ху­дож­ник? — спи­тала во­на.

— Ні.

— А хто ви?

— Су­ботній чо­ловік.

— Який?

— Су­ботній. Чо­ловік, який приїхав до вас у су­боту, Каміло, — ска­зав я‚ ки­нув на ліжко п’ять до­ларів і швид­ко пішов униз.

Мені вви­жало­ся‚ що на то­му ліжкові зос­та­лося і кош­товне на­мис­то‚ яке я так дов­го на­низу­вав‚ і ось во­но розірва­лося й роз­ко­тило­ся над чор­ною прірвою. Сізіфо­вою пра­цею ви­яви­лися мої ювелірні ста­ран­ня над тим на­мис­том.

— То ви прий­де­те сь­огодні? — крик­ну­ла мені зго­ри Каміла.

Я озир­нувся. Ця ми­ла суч­ка зу­мис­не підстав­ля­ла се­бе ви­хорові‚ аби він лос­ко­тав її під спідни­цею. Во­на ло­вила се­бе за краї бла­гень­кої оде­жини і так вертіла доль­ка­ми невідо­мого мені пло­ду‚ що я по­думав: мо­же‚ це і є са­ма бо­гиня ви­хору Гарпія?

Ад­же Гесіод ба­чив її кри­латою і ку­черя­вою‚ а Го­мер са­ме Гарпії при­пису­вав вик­ра­дан­ня лю­дей‚ які про­пада­ли безвісти.

Це во­на шар­па­ла ме­не за по­ли‚ за­сипа­ла очі піском і на­мага­лася зби­ти з ніг. І як­би я за­раз узяв но­жа і пож­бу­рив й­ого у ви­хор‚ то пе­вен‚ що‚ роз­дягнув­ши її до­гола‚ не­одмінно знай­шов би свіжу ра­ну на тілі.

— Прий­ду! — крик­нув я. — То ж тіль­ки зав­да­ток! І ско­чив у ма­шину‚ й роз­вернув­ся теж‚ як той ви­хор‚ та‚ від’їхав­ши на якусь сот­ню метрів‚ різко на­тис­нув на галь­ма. Я рап­том зга­дав‚ що по­руч із по­пелюш­кою вже не бу­ло фур­го­на.

Озир­нувся. Ні‚ мені не при­виділо­ся. Білий «Фоль­ксваґен» щез.

Швид­ко ж ви снідаєте‚ па­не бра­те Са­ватію.

Виїжджа­ючи на тра­су‚ я по­вер­нув ліво­руч‚ бо мені та­ки су­дило­ся поїха­ти в те містеч­ко. Са­ме ту­ди тяг­ла­ся моя ос­тання па­вутин­ка з вут­лої аріад­ни­ної нит­ки.



 

16


 


Дві стан­дартні ко­роб­ки інтер­натівсь­ких кор­пусів — спаль­но­го і нав­чаль­но­го — бу­ло пос­тавле­но літе­рою «Г» у той час‚ ко­ли архітек­ту­ра за­була не ли­ше свої кла­сичні стилі‚ а й зміша­ну се­цесію‚ тож во­ни‚ ці дві будівлі‚ що ма­ли та­ке різне приз­на­чен­ня‚ зовні май­же нічим не відрізня­лися од­на від од­ної. Та я са­мотуж­ки розібрав­ся що й до чо­го (са­ме бу­ли уро­ки‚ на ши­роко­му подвір’ї ані душі) і‚ прос­лизнув­ши до нав­чаль­но­го кор­пу­су‚ швид­ко знай­шов на дру­гому по­версі двері із на­писом «За­вуч». По­руч був і ди­рек­торсь­кий кабінет‚ од­нак‚ ви­ходя­чи зі сво­го до­рогоцінно­го досвіду‚ я вже не тяг­ся до лю­дей най­ви­щого ран­гу (як і в Чер­ка­сах) і вза­галі відра­зу пішов би до учи­тель­ської‚ та не хотів при­вер­та­ти зай­ву ува­гу. І не по­милив­ся. Бо за сто­лом я по­бачив ста­рень­ку жіноч­ку з об­висли­ми щічка­ми‚ яка з цікавістю ди­вила­ся на ме­не ма­лень­ки­ми‚ си­вими‚ як од­на копій­ка‚ й та­кими ж аб­со­лют­но круг­ли­ми очи­ма. Я не став ти­цяти їй посвідчен­ня‚ а прос­то‚ на віру‚ по­яс­нив‚ що єсьм жур­наліст із Києва (вік жіноч­ки спо­нукав полігло­та до мис­лення ста­ро­ук­раїнсь­кою мо­вою) і хотів би по­гово­рити з ки­мось із ви­хова­телів чи вчи­телів‚ котрі пра­цюва­ли тут у сімде­сятих ро­ках‚ на що моя співроз­мовни­ця відра­зу впа­ла у стан ек­заль­тації (у психіатрії це на­зиваєть­ся особ­ли­вим збуд­женням без поть­ма­рен­ня свідо­мості) і з гордістю ска­зала‚ що во­на в ць­ому зак­ладі від пер­шо­го дня зас­ну­ван­ня‚ і по­чала мені роз­повіда­ти про те зас­ну­ван­ня‚ про історію ць­ого чу­дово­го зак­ла­ду‚ що во­на прой­шла шлях від прос­тої ви­хова­тель­ки і‚ мож­на ска­зати‚ до ди­рек­то­ра‚ ад­же зав­жди зас­ту­пала ди­рек­торів‚ ко­ли ті від’їзди­ли на кур­си підви­щен­ня кваліфікації‚ хоч во­на за­вуч з ви­хов­ної‚ а не нав­чаль­ної ро­боти‚ але ж‚ бач­те‚ та­ку довіру ви­яв­ля­ли са­ме їй — Підко­нюшій Олені Й­осипівні… і по­ки во­на пе­ребу­вала в стані гли­бокої ек­заль­тації‚ я тер­пля­че ждав бо­дай ма­нюсінь­кої па­узи‚ шу­кав бо­дай щілин­ки‚ аби й собі встро­мити сло­во‚ і‚ за­цик­ле­ний на людсь­ких іме­нах‚ ду­мав‚ що прізви­ще Підко­нюший ду­же па­сува­ло б моєму лю­бому дру­гові Фер­нанде­лю (тим біль­ше — Й­оси­пович‚ май­же Й­осип на ко­билі)‚ кот­рий з не­терпінням че­кає мо­го по­вер­нення з Чер­кас і вже ду­має‚ що ме­не з’їли оті лю­доже­ри («У Чер­ка­сах каніба­ли з’їли на­шого завіду­вача відділу убивств»‚ — ба­чив я за­голо­вок на першій шпальті)‚ він уже не зна­ходить собі місця цей Підко­нюший Со­кир­ко‚ а я‚ пси­хопат не­щас­ний‚ ос­танній нек­рофіл‚ нар­цис і са­тир‚ розвісив ву­ха і слу­хаю про хи­мині ку­ри‚ я див­лю­ся на цю ба­бусю і пе­вен‚ що во­на тричі ге­рой соціалістич­ної праці‚ але вже не зду­жає во­лочи­ти на гру­дях аж три зірки‚ тож да­руй­те‚ Оле­но Й­осипівно Підко­нюша‚ я вже теж не маю ні сил‚ ні ча­су слу­хати про хи­мині ку­ри. Я та­ки закмітив ту щіли­ну‚ ко­ли во­на пе­рево­дила дух‚ і ска­зав:

— Оле­но Й­осипівно‚ ме­не влас­не ціка­вить один ко­лишній ви­хова­нець ва­шого інтер­на­ту. Я пи­шу на­рис про та­лано­вито­го ху­дож­ни­ка Оле­ся Ос­тапчу­ка‚ мені ска­зали‚ що він тут ко­лись жив і нав­чався…

— Як ви ка­жете? — забіга­ли її круг­ленькі очиці.

— Мені ска­зали‚ що в сімде­сятих ро­ках Олесь Ос­тапчук закінчив ва­шу шко­лу.

— Гм… Олесь…

Мені жаль бу­ло цю ста­рень­ку‚ яку досі не вип­ха­ли на пенсію тіль­ки че­рез її особ­ливі зас­лу­ги на освітянській ниві‚ а тут з’яв­ляєть­ся який­сь пи­сар­чук ши­зоф­ренік і поть­ма­рює її світлу го­лову невідо­мо чим і ким.

— Я пам’ятаю усіх на­ших ви­пус­кників‚ — гор­до‚ але вже не так ек­заль­то­вано ска­зала во­на. — Ба­гато хто з них досі пи­шуть мені лис­ти. Ко­ли я бу­ла ще ди­рек­то­ром‚ то…

— Ви­бач­те‚ Оле­но Й­осипівно‚ на­пев­но‚ мені да­ли по­мил­ко­ву інфор­мацію.

Од­нак во­на‚ на­че зас­ко­чена на яко­мусь гріхові‚ пов­то­рюва­ла са­ма до се­бе:

— Ос­тапчук… Ос­тапчук… Був Сергій Ос­тапчук… Був Ми­кола Ос­тапчук… Був… у сімде­сятих‚ ка­жете?

— Оле­но Й­осипівно‚ він гар­но ма­лював. Він уже тоді гар­но ма­лював.

— Ху­дож­ників… якось так ста­лося‚ що ху­дож­ників на­ша шко­ла не да­ла. Є лікарі‚ є вчи­телі‚ інже­нери‚ навіть один ака­демік є‚ мо­же‚ чу­ли‚ Мар­ти­нюк Юрій Дмит­ро­вич‚ а ху­дож­ників… ні… Хоч я зав­жди на­дава­ла ве­лико­го зна­чен­ня ди­тячій твор­чості і ко­ли бу­ла ди­рек­то­ром…

— Оле­но Й­осипівно‚ ну не вий­шло ху­дож­ників‚ є‚ сла­ва Бо­гу‚ ака­деміки‚ але ж бу­ли хлопці‚ які лю­били ма­люва­ти‚ — ос­тання па­вутин­ка вис­ли­зала з моїх рук.

— Ос­тапчук… Ми­кола… Сергій… Ні‚ Сергій ще тоді за­гинув…

У нас. Хотів залізти з де­рева у вікно до дівчат і впав‚ біднень­кий.

Ми прибігли‚ а в нь­ого вже піна з ро­та. Це отам‚ ко­ло спаль­но­го кор­пу­су‚ — во­на рап­том зат­ну­лася‚ спо­хопив­шись‚ що ска­зала зай­ви­ну‚ яка не ро­бить честі їхнь­ому зраз­ко­вому зак­ла­ду‚ і відра­зу до­дала: — Але я тоді не бу­ла ди­рек­то­ром‚ то­го ди­рек­то­ра виг­на­ли‚ хоч він і не ви­нен був‚ а ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром‚ то в ме­не ні ні‚ у ме­не все бу­ло по стру­ночці‚ по­рядок був. Хоч це вам інтер­нат‚ тут не­лег­ко‚ тут уся­ке мо­же тра­пити­ся…

Щось ме­не не­покоїло в її роз­повіді‚ я ще не міг розібра­ти‚ що са­ме‚ але те «щось» не да­вало мені піти‚ те чіпке «щось» мов­би три­мало ме­не за по­лу і зри­нало во­но‚ як не див­но‚ з ото­го па­пужо­го «ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром». І я спи­тав‚ див­ля­чись пря­мо в її круг­ленькі очі‚ які від ек­заль­тації ча­сом не зна­ходи­ли собі місця на об­личчі:

— Оле­но Й­осипівно‚ ви ча­сом не бу­ли ди­рек­то­ром у 1975 році?

— Ні‚ — твер­до ска­зала во­на. — Я тоді ще й за­вучем не бу­ла. І хо­ча вже ма­ла чи­малий досвід‚ бу­ла ви­хова­телем…

— Які ви кла­си ве­ли?

— Різні.

— Я маю на увазі 1975 рік. Її оч­ка зас­тигли не­рухо­мо. Про­те ду­мала во­на не­дов­го.

— Ви­пус­кний. Де­сятий ви­пус­кний клас. — І рап­том її сло­ва вда­рили ме­не навідліг‚ той удар стру­сонув мною‚ і вже вдру­ге за день поть­ма­рило­ся в очах. Бо во­на ска­зала: — Ага‚ був тоді у нас ще один Ос­тапчук‚ але теж не Олесь. Й­ого зва­ли Аль­ошею. І хай би во­на за­раз наз­ва­ла й­ого Ни­коди­мом чи Са­ва­офом‚ ме­не б ніхто вже не пе­реко­нав‚ що це не той са­мий Ос­тапчук‚ яко­го я шу­каю. А тут ще Аль­оша — Олексій — Олек­са‚ і хай їм тряс­ця‚ цим ук­раїнсь­ким ху­дож­ни­кам‚ хай їй чорт‚ ук­раїнській бо­гемі‚ яка на­зиває Оле­сями усіх Олек­сандрів‚ Олексів і навіть Олегів. Во­на‚ ця бо­гема‚ ця ви­соко­шано­вана мною еліта‚ ніяко­го дідь­ка не тя­мить в іме­нах та чис­лах‚ за ви­нят­ком хіба Іва­на Ма­ловічка‚ во­на нап­ло­дила в Києві цих Олесів та Лесів біль­ше‚ як бро­дячих со­бак‚ тоді як ось ця си­ва жіноч­ка з об­висли­ми щічка­ми і блис­ку­чою пам’ят­тю за всі свої ро­ки — ро­ки под­вижниць­кої праці у східній провінції — не зустріла жод­но­го Оле­ся‚ і як­би я ска­зав їй‚ що шу­каю Олек­су Ос­тапчу­ка‚ во­на‚ я пе­вен‚ зга­дала б й­ого відра­зу‚ а як­що вже зовсім пок­ласти ру­ку на сер­це‚ то не­важ­ко здо­гада­тися‚ що

Оле­на Й­осипівна Підко­нюша зга­дала й­ого вже дав­но‚ але щось три­мало їй язи­ка за зу­бами‚ мо­же‚ бо­яла­ся зно­ву ви­нес­ти сміття із ха­ти‚ як з отим не­щас­ним хлоп­цем‚ що впав із де­рева. Не хотіла ста­рень­ка во­руши­ти ми­нуло­го‚ бо пев­на бу­ла‚ що й­деть­ся про ко­гось іншо­го‚ ад­же їхній Аль­оша Ос­тапчук ніко­ли не був ху­дож­ни­ком‚ ні по­ганень­ким‚ ні зна­мени­тим‚ хо­ча та­ки прав­да‚ у школі він ма­лював‚ але якось не так‚ як лю­ди‚ та він і «п’ятірки» не мав з ма­люван­ня‚ че­рез те хо­вав­ся із ти­ми ма­люн­ка­ми‚ со­ромив­ся їх по­казу­вати. Він вза­галі був ти­хий та­кий‚ хоч у па­зуху кла­ди‚ то вже в ос­таннь­ому класі й­ого якась му­ха вку­сила — та яка ж‚ та‚ що ку­сає кож­но­го ко­ли не­будь‚ че­рез ту «му­ху» він відцу­рав­ся усіх‚ і хоч зма­леч­ку був доб­рим і чем­ним хлоп­чи­ком‚ так і не на­писав жод­но­го лис­та відмінни­кові на­род­ної освіти Олені Й­осипівні Підко­нюшій‚ яка ви­хову­вала ака­деміків і лед­ве не кос­мо­навтів‚ а от із ху­дож­ни­ками не по­щас­ти­ло. Та я її зас­по­коїв‚ Оле­ну Й­осипівну Підко­нюшу‚ я ска­зав‚ що їхній Олек­са Ос­тапчук — ве­ликий ху­дож­ник‚ ви ще по­чуєте про нь­ого‚ до­рога Оле­но Й­осипівно‚ ска­зав я‚ ви ще пи­шати­мете­ся своїм ви­хован­цем Олек­сою‚ але бач­те: так во­но по­вело­ся в житті‚ що всі ці генії в ди­тинстві ви­кида­ють усілякі шту­ки‚ навіть ваш зем­ляк‚ Оле­но Й­осипівно‚ навіть Та­рас Шев­ченко в ди­тинстві не мав хис­ту ні до шевс­тва‚ ні до бон­дарс­тва‚ я вже не ка­жу про ма­люван­ня‚ він був прос­то ніким‚ цей ваш Бо­горівний Про­рок‚ який крав у лю­дей ку­рей і пік їх у пе­чері‚ ад­же він‚ до­рога моя Оле­но Й­осипівно‚ був си­ротою‚ як і ваш Аль­оша Ос­тапчук‚ він був си­ротою і хотів їсти‚ цей ваш зем­ляк Та­рас‚ і не з яки­хось там ви­щих мірку­вань відшма­гав п’яно­го дя­ка‚ а від роз­пу­ки за свою сирітсь­ку до­лю‚ і ми‚ прості смертні‚ ми з ва­ми‚ Оле­но Й­осипівно‚ по­винні їх зро­зуміти‚ цих на­ших геніїв… — з її круг­лих очей рап­том по­коти­лися‚ як го­рох‚ круглі сль­ози: мовчіть‚ мовчіть! — але я із са­дома­зохістсь­кою на­соло­дою‚ зав­да­ючи бо­лю і собі‚ і їй‚ про­дов­жу­вав свій блис­ку­чий урок для відмінни­ка на­род­ної освіти‚ — ми по­винні зро­зуміти‚ що всі навіть смертні гріхи є та­кими ли­ше для смер­тних‚ а для геніїв ні‚ у прим­хах і не­доліках ве­ликих лю­дей ми шу­каємо по­таємно­го змісту ве­личі‚ ось чо­му я приїхав са­ме до вас‚ до­рога моя Оле­но Й­осипівно‚ я приїхав не для то­го‚ щоб ви мені роз­повіли‚ який ваш Аль­оша був гар­ний. Я приїхав‚ щоб дізна­тися прав­ду.


Во­на діста­ла з ру­кава зібга­ну в клу­бочок но­сову хус­ти­ну‚ про­мок­ну­ла очі і за­гово­рила спокій­но‚ зовсім як інша лю­дина‚ що очис­ти­ла ду­шу сль­оза­ми й на­решті діста­ла по­лег­шу:

— Ди­тя як ди­тя‚ усі во­ни си­роти‚ усіх жал­ко… Аль­оша ж із Нек­ричів був‚ це тут не­далеч­ко. Ма­ти згоріла од горілки‚ а бать­ко вто­пив­ся у Тікичі. Досі ніхто не знає‚чи са­могу­бець він‚ чи не­наро­ком сту­пив в опо­лон­ку‚ бо шап­ку та­ки на лід ви­кинув‚ щоб по шапці здо­гада­лися‚ де він дівся. Од­на ба­буся зос­та­лася в нь­ого‚ те­пер і її не­має‚ то ми заб­ра­ли хлоп­ця до се­бе. Учив­ся… як вам ска­зати — так собі. У нас‚ як­що по правді‚ рідко хто вчить­ся доб­ре.

Самі ро­зумієте‚ діти важкі‚ психічно неврівно­важені… ну й так.

Навіть не знаю‚ що вам про нь­ого ска­зати. Усе во­но‚ як один день‚ це жит­тя на­ше. За­тур­ка­ють те­бе‚ за­моро­чать‚ що за­будеш, як і сам звеш­ся. Це ж я ма­ла б пер­шою спи­тати у вас‚ як він там‚ наш Аль­оша? Ви ж й­ого‚ ма­буть‚ ба­чите?

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Має на Андріївсь­ко­му уз­возі свою май­стер­ню‚ кар­ти­ни й­ого те­пер ку­пу­ють навіть іно­земці.

— А жінка‚ діточ­ки є?

— Не­має.

— Бач? Не­має… Який­сь він та­кий небідо­вий ще зма­леч­ку був.

Несміли­вий. Як­би ж хоч до сім’ї при­хилив­ся.

— У Та­раса теж не бу­ло сім’ї‚ — ска­зав я‚ але це вже її не вра­зило.

— Мо­же, так і ста­лося… че­рез оту му­ху‚ що й­ого вку­сила.

Про­низ­ли­во зад­зво­нив дзвінок на пе­рер­ву‚ хтось заг­ля­нув у двері‚ й Оле­на Й­осипівна умить ста­ла відмінни­ком на­род­ної освіти — во­на вся зібра­лася‚ стис­ла­ся і‚ як пру­жина‚ ви­летіла в ко­ридор:

— Скажіть‚ хай ме­не ніхто не тур­бує! І щоб я чу­ла‚ як му­ха про­летить. У ме­не жур­наліст із Києва! — ска­зала во­на так‚ щоб чу­ли на всіх по­вер­хах‚ та по­ки по­вер­ну­лася на своє місце‚ знов обм’як­ла‚ мов той м’ячик‚ з яко­го ви­пус­ти­ли повітря‚ і не мог­ла зга­дати‚ на чо­му во­на зу­пини­лася.

— Ага‚ му­ха… Не знаю‚ чи во­но й тре­ба вам. І Оле­на Й­осипівна Підко­нюша‚ цей круг­лий відмінник на­род­ної освіти‚ ще раз уда­рила ме­не навідліг.

— Бу­ла в нас од­на дівчин­ка… чор­на. Ма­ти її в Києві‚ про­бач­те‚ на­гуля­ла з нег­ра­ми. Не знаю‚ де во­на й діла­ся‚ та ма­ти‚ хоч ми аку­рат­но ве­демо спра­ви‚ знаємо все про ро­дичів. Але не про неї мо­ва. Гар­нень­ке та­ке дівча бу­ло‚ Каміла. Ми її Міль­ою на­зива­ли.

Во­на й за­раз тут жи­ве‚ ви її мо­жете по­бачи­ти. — Оле­на Й­осипівна якось по­диво­вано всміхну­лася собі‚ аж пле­чима зни­зала.

Я змов­чав — не хотів її пе­реби­вати.

— Ну‚ гар­нень­ка то гар­нень­ка‚ але ж укинь ка­нар­ку до го­робців — зак­лю­ють. Во­но ж і не та­ке чор­не‚ щоб як негр‚ а все’дно чуд­не. Ну‚ й самі знаєте‚ як діти: по­кажи те‚ по­кажи се. — Об­вислі щічки Оле­ни Й­осипівни ураз за­рожевіли‚ але мені зда­лося‚ що не стіль­ки від со­ром’яз­ли­вості‚ як від ба­гатої у­яви. Бо во­на знов пов­то­рила: — По­кажи зза­ду‚ по­кажи спе­реду‚ чи в те­бе во­но вздовж‚ чи впо­перек. Ви мені про­бач­те‚ зви­чай­но‚ але без ць­ого теж нічо­го не роз­ка­жеш. Ми з та­ким‚ на жаль‚ час­то… маємо клопіт. По­ки менші‚ то ще сяк так‚ а як підрос­туть‚ то та­ке, бу­ва, вит­во­ря­ють‚ що прос­ти Гос­по­ди! На­мучи­лася я ко­ло них ви­хова­тель­кою. Оце після ве­чері ще по­читаю з ни­ми‚ ну там ту­але­ти‚ те‚ се‚ потім ля­га­ють спа­ти‚ а мені ж тре­ба всіх пе­релічи­ти‚ як ове­чок‚ і в жур­налі роз­пи­сати­ся у вах­те­ра. Ди­вись‚ ко­гось і не­має. Ду­маєте‚ я не об’їзди­ла всю об­ласть‚ шу­ка­ючи їх? Еге‚ бу­ло мені‚ що й но­чами шу­кала. Во­но собі за­дер­ло го­лову і десь ла­зить‚ а ти ка­парій. Що ро­бити? Бе­реш осо­бову спра­ву‚ ди­виш­ся‚ де в нь­ого там дід чи ба­ба‚ чи ма­ти п’яни­ця‚ і їдеш шу­кати. А й­ого там і близь­ко не­ма.

Бо во­но у вось­мий клас хо­дить‚ а вже з пу­зом‚ бу­ло й та­ке. Ну‚ у Мілі‚ прав­да‚ до ць­ого не дій­шло‚ але тічку во­дила. Во­на біль­ше… із стар­ши­ми чо­ловіка­ми. Усі во­ни до стар­ших тяг­нуть­ся‚ а ця особ­ли­во. О‚ у Мілі бу­ли ка­вале­ри такі‚ що як­би не во­ни‚ то в ко­лонію заг­риміла б. Во­на чо­гось об­лю­бува­ла ста­рий млин ко­ло річки‚ ну‚ там‚ за Нек­ри­чами… Звідти її міліція не раз ви­тягу­вала.

Чо­го я вам‚ ви­бачай­те‚ оце все роз­ка­зую‚ спи­таєте? Та то­го‚ що цей дур­ник влю­бив­ся у Мілю по ву­ха.

На­мис­то‚ яке я за­лишив роз­си­паним на ліжку в мо­телі «Млин»‚ знов бу­ло у моїх ру­ках‚ при­чому на­бага­то добірніше і міцніше.

Од­нак відмінник на­род­ної освіти Оле­на Й­осипівна Підко­нюша прос­то не бу­ла б тричі ге­роєм соціалістич­ної праці‚ як­би не го­тува­ла мені третій удар — ад­же са­ме трій­ка ви­водить нас із глу­хого ку­та.

— Во­но так влю­било­ся дур­не‚ що я вам пе­реда­ти не мо­жу. Во­но кру­тило­ся дов­ко­ла то­го мли­на вдень і вночі‚ а підій­ти бо­яло­ся. Я вже ба­чу‚ що хлоп­цеві щось ро­бить­ся‚ Аль­оша‚ ка­жу‚ во­на не вар­та тво­го мізин­ця. А він‚ знаєте‚ що мені ска­зав? Це ми всі не варті її мізин­ця‚ ска­зав він. А потім по­диви­лося на ме­не спідло­ба це ти­хе ко­шеня‚ яке раніше мож­на бу­ло клас­ти за па­зуху‚ по­диви­лося отак спідло­ба‚ — Оле­на Й­осипівна по­каза­ла своїми круг­ли­ми оч­ка­ми‚ як по­дивив­ся Аль­оша‚ — і знаєте‚ що він мені ска­зав? — це‚ ка­же‚ ви не варті її мізин­ця. Це він мені так ска­зав‚ у­яв­ляєте? Ну, я вже тоді зро­зуміла‚ що з Аль­ошею діло по­гане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збо­ку. Я вже бо­яла­ся‚ щоб собі не зро­бив чо­го‚ бо в нас бу­ло‚ що один хлоп­чик повісив­ся че­рез суч­ку‚ прос­ти Гос­по­ди.

Тоді вже‚ як геть спа­су не бу­ло од неї‚ да­вай ми її в ко­лонію офор­млять. Ну‚ зібра­ли пед­ко­лек­тив‚ уз­го­дили в рай­раді‚ міліції‚ усі вже про це ба­лака­ють‚ а наш Аль­оша‚ знаєте що? Як­що‚ ка­же, ви її ви­кине­те‚ то я теж піду зі шко­ли. Хлоп­че‚ ка­жу‚ сха­мени­ся.

Хіба ж у вас із нею од­на до­рога? Ні‚ ка­же‚ до­роги в нас різні‚ я знаю‚ але ць­ого я вам не про­щу‚ ка­же. Бо ви всі ху­доба‚ як­що так зро­бите‚ бо знаєте‚ хто її пер­ший?… Ваш зав­госп! — ще в п’ято­му класі.

Оле­на Й­осипівна зно­ву вит­ри­мала па­узу: чи не да­леко во­на зай­шла? — і її од­вислі щічки вже гра­ли та­кими гус­ти­ми рум’ян­ця­ми‚ що аж. Од­нак я да­рем­но запідоз­рю­вав в еро­тич­них фан­тазіях цю шля­хет­ну ба­бусю‚ бо во­на швид­ко се­бе опа­нува­ла і вже влад­ним го­лосом ска­зала:

— Але пізніше‚ ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром‚ ми та­ки виг­на­ли то­го зав­госпа‚ бо за ним справді во­дило­ся… гм… Я й­ого виг­на­ла з тріском.

— А Мілю? — спи­тав я. — Мілю ви теж виг­на­ли?

Оле­на Й­осипівна Підко­нюша обм’як­ла‚ ніяковіючи.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — Не виг­на­ли.

— Чо­му?

Во­на зніяковіла ще дуж­че‚ я зовсім не сподівав­ся‚ що са­ме за­раз Оле­на Й­осипівна Підко­нюша третім уда­ром пош­ле ме­не в но­ка­ут.

Ад­же мені не вис­та­чило де­сяти се­кунд‚ щоб прий­ти до тя­ми після то­го‚ як во­на ска­зала:

— То­му що за неї зас­ту­пила­ся міліція. За неї зас­ту­пив­ся сам Са­ва Да­нило­вич Яр­чук.



 

17


 

Утім‚ я всі три уда­ри вит­ри­мав із ма­зохістсь­кою на­соло­дою‚ ад­же во­ни про­чис­ти­ли мої за­цик­лені мізки‚ і те­пер я собі міг бо­дай у­яви­ти жор­сто­ко ро­ман­тичну при­году су­ботнь­ого чо­ловіка‚ яким‚ за­пев­не‚ та­ки мав бу­ти Олек­са Ос­тапчук. Да­руй‚ моя лю­ба boheme[20]‚ але віднині я на­зива­тиму й­ого‚ як ка­же Гри­горій Іва­нович‚ за свят­ця­ми‚ тоб­то Олек­сою‚ ад­же ви­ходить ду­же ба­гато не­поро­зумінь‚ ко­ли лю­ди лег­ко­важ­но став­лять­ся до імен та чи­сел. Інак­ше Оле­на Й­осипівна Підко­нюша… і Каміла відра­зу б зга­дали доб­ре знай­ому лю­дину‚ а так до­вело­ся по­яс­ню­вати таб­личку мно­жен­ня відмінни­ку на­род­ної освіти; про­те ба­бусенцію лег­ко бу­ло зро­зуміти‚ бо во­на ніко­ли не сподіва­лася‚ що ви­ховає справжнь­ого ху­дож­ни­ка і до неї приїдуть аж із сто­лиці‚ а по дру­ге‚ ну ніяк не хотіло­ся са­монавіяно­му ди­рек­то­рові зраз­ко­вого інтер­на­ту ви­носи­ти з ха­ти сміття пе­ред київсь­ким жур­налістом‚ тож тут усе в’яжеть­ся‚ та жод­них тлу­мачень я не зна­ходив без­пам’ятс­тву Каміли‚ для якої прізви­ще Ос­тапчук бу­ло по­рожнім зву­ком. Зви­чай­но‚ ви­дозміне­не ім’я мог­ло і її зби­ти з пан­те­лику‚ усі ми по­забу­вали ба­гато чо­го зі сво­го ми­нуло­го‚ але це чо­мусь ніяк не кла­лося моєї у­яви‚ ко­ли я ду­мав про Олек­су й Камілу. Я ба­чив ма­лень­ко­го хлоп­чи­ка си­роту‚ яко­му нез­ви­чай­не дівча прик­ли­кало со­лодкі мрії про да­лекі світи‚ де так ба­гато теп­ла і сон­ця‚ та на­томість у душі осе­лились мо­рози‚ і він став зи­мовим ри­бал­кою.

Урешті решт‚ за схе­мою влас­них сим­патій‚ на які опи­раєть­ся і та ж інтуїція‚ мож­на ви­буду­вати най­ро­ман­тичнішу версію‚ ду­мав я‚ тож ця трагічна історія‚ яка пос­тає в у­яві‚ жи­вить­ся ли­ше грою фан­тазії змо­рено­го невідомістю чо­ловіка. І все та­ки я відчу­вав‚ що ніко­ли не про­щу собі‚ як­що ще раз не завітаю до розкішної тверджі‚ до тієї ек­зо­тич­ної кімнат­ки над прірвою‚ за яку я спла­тив зав­да­ток.


І не прос­тить мені лю­бий друг Со­кир­ко Фер­нандель Підко­нюший‚ як­що я за­раз й­ому не под­зво­ню і влас­ним го­лосом не за­пев­ню‚ що каніба­ли ме­не не зжер­ли‚ прос­то спітка­ла при­го донь­ка‚ є та­ка хит­ра шту­ка хра­повик (до речі‚ чо­мусь асоціюєть­ся з хра­пом ко­ня)‚ але не хви­люй­ся‚ ма­теріал зав­тра бу­де го­товий‚ я відпи­шуся тут‚ у го­телі‚ мо­жеш тим ча­сом пос­та­вити в ма­кет за­голо­вок: «Двоє за­коха­них з’їли треть­ого зай­во­го» або «Ве­гетаріанець Зай­чик і й­ого под­ру­га Ли­сич­ка…» — ні‚ усе це ду­же сен­ти­мен­таль­но‚ щось при­думаємо кра­ще‚ нап­риклад‚ «Суд­ме­дек­спер­ти­за свідчить‚ що лю­доїди — аб­со­лют­но нор­мальні лю­ди» або­що.

Люб­лю ма­ленькі містеч­ка за те‚ що в них усе при купі — пош­та‚ те­лег­раф‚ банк‚ хоч відра­зу бе­рися за дер­жавний пе­рево­рот. Я при­пар­ку­вав­ся біля те­лег­ра­фу‚ де з на­пису ви­пала літе­ра «р» — те­лег аф‚ і по­думав‚ що цей на­пис чіпляв‚ роз­бу­дову­ючи дер­жа­ву‚ мій друг Ігор­ко‚ ко­ли жу­вав м’ят­ну жуй­ку.

Що ж до іншо­го мо­го дру­зяки — Со­кир­ка‚ то й­ому тро­хи відляг­ло‚ ко­ли по­чув‚ що я жи­вий здо­ровий; але як­що зав­тра у нь­ого на столі не бу­де статті‚ спи­сок євро­пей­ських щас­ливчиків‚ котрі жи­ли на твор­чих хлібах‚ цей мізер­ний спи­сочок із двох чо­ловік — Мак­са Фріша та Фрідріха Дюр­ренмат­та — не­одмінно по­пов­нить­ся. 2+1=3‚ при­кинув я‚ пок­ла­да­ючись на свої без­до­ганні знан­ня з ариф­ме­тики‚ і на ра­дощах по­обіцяв Со­кир­кові‚ що зав­тра він чи­тати­ме сен­сацію ро­ку‚ сма­ку­ючи пи­вом і ра­ками (я зга­дав ви­шука­не ме­ню мо­телю «Млин»)‚ тож хай заб’є за мною трис­та рядків у но­мер.

А потім наб­рав у гас­тро­номі сіро­го хліба‚ ков­ба­си‚ кон­сервів‚ пшо­на‚ греч­ки‚ осе­ледців (дівча­та про­давці пе­реля­кано ди­вили­ся на ць­ого вар’ята і ду­мали‚ що зав­тра поч­неть­ся вій­на)‚ узяв ще пляш­ку горілки і со­лод­кої во­ди та й поїхав до то­го чо­ловіка‚ пе­ред яким за­лишав­ся у вічно­му бор­гу‚ бо без нь­ого я‚ мо­же б‚ і досі не знай­шов хра­пови­ка.

— За хліб ве­лико­душ­но дя­кую‚ а оце все зай­ве‚ па­не бра­те Андрію. У ме­не й зубів на такі харчі не­має. Але ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність при­нес­ли в мою ха­ту‚ що оце знов завіта­ли.

Ми сіли по­луд­ну­вати‚ Гри­горій Іва­нович справді ні до чо­го не тор­кався‚ окрім хліба‚ смач­но так й­ого ку­туляв після пер­шої ча­роч­ки і ду­же зди­вував­ся за­журив­ся‚ що ви­сокий гість сь­огодні вже не но­чува­тиме в нь­ого‚ бо зав­ва­жив дідок‚ що я теж не да­юся на стрим що­до чар­ки: вроді ж ви не з міліції‚ па­не бра­те Андрію‚ ма’ть ве­ликий на­чаль­ник‚ бо міліціоне­ра я зра­зу впізнаю: той тіки в ха­ту‚ так і ни­же очи­ма по кут­ках.

— Чим же вам на­соли­ла міліція? — спи­тав я‚ на­лива­ючи ще по ча­рочці (Гри­горій Іва­нович за­чепив за жи­ве міжна­род­но­го те­рорис­та‚ який пе­рево­зить ва­люту у ва­тяних шта­нах).

— Та мені‚ мо’на ска­зати‚ нічим‚ але пройдіть‚ па­не бра­те Андрію‚ бе­регом річки й по­бачи­те: що не да­ча — то міліціонер.

— А той витівник… про яко­го ви ка­зали‚ Са­ва Да­нило­вич‚ здаєть­ся‚ теж із міліції?

— Був та пішов. Виг­на­ли на­шого Са­ву Да­нило­вича. Але на чор­та й­ому вже та міліція‚ як він у са­мого тіль­ки Голь­ден­берга заб­рав стіль­ки… — Гри­горій Іва­нович при­кусив язи­ка‚ хоч і кортіло ду­же роз­ка­зати про Голь­ден­берга. Він сам собі по­кивав го­ловою і зай­шов з іншо­го бо­ку. — Оце чим во­ни мені на­соли­ли‚ то це тим‚ що я не вспів зу­би вста­вити. Мені Голь­ден­берг мав ста­вити зу­би‚ зо­лотий чо­ловік‚ ще й­ого покійні бать­ко і дід тут зу­би встав­ля­ли.

Зо­лотий‚ з яко­го бо­ку не глянь‚ бо то­го зо­лота в Голь­ден­берга бу­ло хоч греб­лю га­ти. Міліція ска­зала‚ що сам повісив­ся‚ але я вам‚ па­не бра­те Андрію‚ ска­жу інак­ше. За­пам’ятай­те‚ ніко­ли лю­дина не повісить­ся пе­ред дзер­ка­лом. А Голь­ден­берга знай­шли у петлі пе­ред ним. Пе­ред дзер­ка­лом.

— То підоз­ра бу­ла на Са­ву Да­нило­вича?

— Не знаю‚ на ко­го бу­ла підоз­ра. Тіки Яр­чук ско­ро після то­го пішов із міліції. Це він по­чав бу­ло тя­гати Голь­ден­берга. Хо­див до нь­ого до­дому і так вик­ли­кав. То­го ве­чора‚ ба­чили лю­ди‚ теж за­ходив — це ко­ли той уже пе­ред дзер­ка­лом… Те­пер Голь­ден­берг на то­му світі‚ Яр­чук — бізнес­мен‚ а я без зубів‚ — підсу­мував Гри­горій Іва­нович і знов по­кивав сам собі го­ловою.

— Який же у нь­ого бізнес? — спи­тав я. — Оцей «Млин»?

— А на­що й­ому бізнес? На й­ого вік од­но­го Голь­ден­берга вис­та­чить.

Гри­горій Іва­нович та­ки не знав усіх ко­мерцій­них таємниць Яр­чу­ка‚ як зреш­тою не знав їх і я‚ за ви­нят­ком то­го‚ що Са­ва Да­нило­вич має не­рухомість у Києві. Хо­ча двокімнат­на квар­ти­ра мог­ла бу­ти для нь­ого всь­ого лиш роз­ва­гою.

— Ви‚ ма­буть‚ знаєте й Олек­су Ос­тапчу­ка? — спи­тав я нав­прос­тець‚ але Гри­горій Іва­нович не вто­ропав‚ про ко­го мо­ва.

— Як ви ка­жете?

— Олек­су. Ос­тапчу­ка. Він сам із Нек­ричів‚ ху­дож­ник. Ма­ти й­ого по­мер­ла‚ бать­ко вто­пив­ся‚ а він в інтер­наті був.

— А‚ це‚ ма­буть‚ онук покій­ної Ос­тапчуч­ки? Ко­ли ж я й­ого ще ба­чив — ма­лень­ким зовсім.

— Він не приїжджав сю­ди ніко­ли? — Їй бо‚ не ска­жу вам. Та як­би десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.

— Олек­са‚ ка­жуть‚ лю­бить зи­мову ри­болов­лю.

— Не знаю. Знаю тіль­ки‚ що бать­ко й­ого пішов під лід.

Я вже не впер­ше по­бачив ту шап­ку на ль­оду‚ якою чо­ловік по­дав знак про свій скін‚ по­бачив при­шер­хлу опо­лон­ку‚ схо­жу на ве­лике вічко стіль­ни­ка‚ що й­ого опе­чатав мо­роз‚ — опе­чатав ще од­ну людсь­ку таємни­цю‚ яку вже ніхто не роз­криє ніко­ли‚ — і по­думав‚ що схильність до са­могубс­тва теж бу­ває спад­ко­вою‚ хо­ча одні віша­ють­ся‚ другі ки­да­ють­ся в опо­лон­ку‚ а третіх не ми­нає ча­ша ци­кути. І я знов по­бачив засніже­не по­ле‚ по­бачив й­ого вже на­бага­то ви­разніше‚ во­но про­ляга­ло між Нек­ри­чами і містеч­ком‚ з яко­го й­шов той чо­ловік десь від станції‚ він ішов суп­ро­ти вітру‚ суп­ро­ти стра­шен­ної за­метілі й­шов той чо­ловік‚ зігнув­шись у три по­гибелі‚ спи­ра­ючись на гос­тру пішню‚ що гли­боко шур­ха­ла в сніг‚ а на пле­чах у нь­ого по­гой­ду­вав­ся де­рев’яний ящи­чок — чи то ящик зи­мово­го ри­бал­ки‚ який пра­вить й­ому і за стіль­чи­ка‚ і за схо­ван­ку для снастів‚ чи‚ мо­же‚ зви­чайнісінь­кий ма­лярсь­кий моль­берт.

— Мо­же б‚ ви при­ляг­ли тро­хи? Я ба­чу‚ ви ду­же стом­лені‚ па­не бра­те Андрію.

— Ні‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ му­шу їха­ти далі.

— Ку­ди ж ви отак… на ма­шині?

— Не хви­люй­те­ся‚ все бу­де доб­ре.

Я не став по­яс­ню­вати‚ що тут мені їха­ти дві три хви­лини. Не то­му‚ що хотів щось при­хова­ти від ць­ого ми­лого дідка‚ який знав усе на світі‚ але й ка­зати‚ де за­ночую‚ не ба­чив сен­су. Те‚ що він не зустрічав ос­таннім ча­сом Олек­су Ос­тапчу­ка‚ свідчи­ло на ко­ристь Каміли‚ ад­же як­би мені теж наз­ва­ли прізви­ще ко­гось із моїх од­ноклас­ників‚ я ніко­ли б відра­зу не здо­гадав­ся‚ про ко­го мо­ва.

Прос­то де­які на­мис­ти­ни я си­ломіць на­низу­вав на свою нит­ку відповідно до влас­них смаків і примх‚ тож мені бу­ло б ду­же прик­ро‚ як­би на моєму раз­кові на­мис­та не ви­яви­лося цієї над­зви­чай­но кош­товної чор­ної пер­ли­ни.

Стрілка бен­зи­ну зас­тигла на нулі‚ я вирішив по­мину­ти мо­тель «Млин»‚ бо далі‚ за мос­том‚ кіло­метрів за два три‚ за­пам’ятав ав­то­зап­равну станцію. Те­пер не бу­ло ку­ди поспіша­ти‚ їхав я по­малень­ку: не хотіло­ся нас­ко­чити на даїшників‚ — по пер­ше‚ я за­був до пшо­на й осе­ледців ку­пити ще м’ят­ну жуй­ку‚ як це ро­бить Ігор­ко Сер­дюк‚ а по дру­ге‚ навіщо узай­ве афішу­вати своє посвідчен­ня?

До­рогою на­зад я уже втретє за цей день пе­реїжджав місток че­рез Тікич і ру­хав­ся‚ як че­репа­ха‚ щоб та­ки роз­ди­вити­ся твер­джу зод­да­леки‚ пам’ята­ючи‚ що все ве­лике ба­чить­ся на відстані. І все та­ки ко­заки чер­ка­си хо­дили ци­ми бе­рега­ми‚ — по­дума­лося тоді.

Дрібніше я по­бачив‚ ко­ли підко­тив до мо­телю‚ — це був знай­омий мені білий фур­гон і тем­но синій «BMW» не пер­шої свіжості.

Вий­шов­ши з ма­шини‚ я зно­ву наїжа­чив­ся од вітру‚ по­чув й­ого скімлен­ня у вер­ховітті де­рев і скрипіння со­сон‚ що пру­чали­ся в обій­мах вес­ня­ного су­ховію. Чуд­на місци­на. Скрізь бу­ло ти­хо‚ а тут кру­тив вітрю­ган упе­реміш з піском‚ хо­ча моя ку­черя­ва гарпія сиділа собі за сто­ликом у влас­но­му барі. У її ве­ликих пов­них вус­тах диміла то­несень­ка бру­нат­на си­гарет­ка.

Ще за од­ним сто­ликом зомліва­ла ро­ман­тична па­роч­ка‚ а третій ли­шав­ся мені‚ од­нак су­ботній гість із легкістю дон­жу­ана підій­шов до Каміли і сів нав­про­ти.

— Я не міг до вас не прий­ти‚ бо мені по­добаєть­ся цей ваш вітер‚ хай й­ому чорт‚ — ска­зав су­ботній гість.

— Справді? — зраділа Каміла‚ та я не пе­вен був‚ чи во­на зро­зуміла усю зна­чущість моїх слів.

— Він хоч на ніч вти­хає? Тут тре­ба вітря­ки пос­та­вити.

— Вітря­ки люб­лять рівний вітер. Щось при­нес­ти?

— Ра­ки! І пи­ва. Тіль­ки в гар­но­му кухлі.

— Ра­ки тре­ба пож­дать‚ по­ки зва­рять­ся. Ве­черять не бу­дете?

Ні‚ я не хотів ве­черя­ти‚ бо пе­ребив апе­тит у Гри­горія Іва­нови­ча‚ од­нак за­мовив ще сма­жено­го су­дака і двісті горілки.


Ко­ли від кухні вже до­кочу­вав­ся за­пах кро­пу‚ до ба­ру зай­шов ще один чо­ловік — ста­тура на­зем­но­го при­мата і тісний ка­муфль­ова­ний одяг ви­казу­вали в нь­ому охо­рон­ця. Й­ого го­лова ски­дала­ся на ве­летенсь­ку гру­шу хвос­ти­ком до­гори.

Со­лод­ка па­роч­ка ве­село за­вору­шила­ся.

— Жо­ра‚ ти нам сь­огодні заг­раєш? — за­панібра­та спи­тав ко­ханець ме­ломан‚ який‚ схо­же‚ бу­вав тут час­тень­ко.

— По­думаю‚ — ска­зав Жо­ра.

Він зай­шов за шин­квас‚ дістав із хо­лодиль­ни­ка пляш­ку пепсі і ви­лив собі у рот — як­раз на один ков­ток. На якусь мить зат­ри­мав ліни­вий пог­ляд на мені і пішов геть: служ­ба.

Таріль жов­то­гаря­чих ве­летенсь­ких раків уже лос­ко­тала ніздрі‚ ви­сокий ку­холь го­товий був зня­ти білопінний ка­пелюх пе­ред су­ботнім гос­тем. Я зап­ро­пону­вав Камілі час­ту­вати­ся зі мною‚ ри­зику­ючи відчу­ти на своєму кар­кові цуп­ку ко­рот­ко­палу п’ятірню‚ але во­на ска­зала‚ що вза­галі не їсть раків. Про­те‚ на мій по­див‚ по­годи­лася прос­то по­сидіти біля ме­не.

— Як­би ви не по­пере­дили‚ що прий­де­те‚ то місця б уже не бу­ло‚ — ска­зала во­на.

Я так зро­зумів‚ що од­ну кімна­ту зай­му я‚ дру­гу — ця со­лод­ка па­роч­ка‚ а третій зай­вий уже не про­тов­пився.

Мені стра­шен­но хотіло­ся ска­зати Камілі‚ що во­на ду­же доб­ре знає Олек­су Ос­тапчу­ка‚ бо нав­ча­лася з ним в од­но­му класі‚ — ска­зати і по­диви­тися їй в очі‚ але я бо­яв­ся ви­перед­жа­ти події.

Бо­яв­ся щось спо­лоха­ти у цій жінці і че­кав слуш­ної миті.

Я взяв ве­лико­го ра­ка (він був ще га­рячий) і‚ відірвав­ши й­ому од­ну клеш­ню‚ дов­го ди­вив­ся на Камілу. Во­на бу­ла нез­во­руш­на.

Я відпив пи­ва і за­питав‚ чи не­має у їхнь­ому барі ци­кути.

Каміла не зна­ла‚ що це та­ке.

Я ска­зав‚ що це та­ка рос­ли­на‚ з якої роб­лять один ціка­вий напій.

Ні‚ ска­зала во­на‚ ци­кути у нас не­має.

Тоді я по­дивив­ся у вікно‚ де вже темніло‚ і вдру­ге за цей день ска­зав‚ що тут чу­довий краєвид. А як­би я був ху­дож­ни­ком‚ то не­одмінно на­малю­вав би ці сос­ни. Я навіть пе­редав куті ме­ду і ска­зав‚ що сос­но­ву гли­цю най­кра­ще ма­люва­ти шпри­цом.

— Як це? — спи­тала во­на. Жод­на тінь не пробігла її об­личчям.

Во­на‚ ця бісо­ва му­лат­ка‚ бу­ла нев­ло­вима з ли­ця‚ шкіра її не чер­воніла‚ не блідла і не темніла — ку­ди вже далі. Ве­личезні гру­ди‚ націлені в ме­не‚ підій­ма­лися й опус­ка­лися рівніше за морські при­ливи відпли­ви.

Во­на про­дов­жу­вала сидіти біля ме­не й тоді‚ ко­ли до ба­ру знов ува­лив­ся най­дос­ко­наліший із на­зем­них при­матів на й­мен­ня Жо­ра; я зди­вував­ся‚ уг­ледівши в й­ого ру­ках ди­тячу гар­мошку‚ та потім роз­ди­вив­ся‚ що ні‚ це бу­ла не іграш­ка‚ а зви­чайнісінь­ка три­ряд­ка.

— Каміло‚ вим­кни му­зику! — і далі ке­рував ко­ханець страж­да­лець. — За­раз нам Жо­ра заг­рає.

Жо­ра відсу­нув убік стілець‚ ско­собо­чив­ся на нь­ому і став по­рипу­вати гар­мо­шеч­кою‚ ремінець якої врізав­ся й­ому в пле­че‚ де ма­ла б висіти руш­ни­ця. Грубі ло­пат­ко­подібні пальці незґраб­но ниш­по­рили по ґуд­зи­ках‚ та зне­наць­ка із рипів скрипів вро­дилась ме­лодія і Жо­ра заспівав та­ким жалібним го­лосом‚ що мож­на бу­ло здуріти: пе­чаль­ний Кінг Конг роз­тя­гував ма­лень­ку ди­тячу гар­мошку‚ до­бува­ючи з неї міль­йон го­лочок‚ що про­ника­ли в самісінь­ке сер­це. Во­ни со­лод­ко роз­ти­нали гру­ди‚ вивіль­ня­ючи ду­шу з важ­кої тілес­ної обо­лон­ки.


 

Ти­хо над річкою в нічень­ку тем­ную
Спить за­чаро­ваний ліс‚
Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Гірко пла­кали бе­рези‚ тем­на нічка роз­си­пала на небі зорі пер­ли‚ які тяг­ли­ся до землі своїми тон­ки­ми про­меня­ми‚ та моя звіль­не­на хво­ра ду­ша ли­нула у тих про­менях — в ас­траль­но­му світлі — не до своєї пла­нети‚ де на неї че­кало світле прис­та­нови­ще спо­кою‚ моя навіже­на хво­ра ду­ша летіла до Оль­шансь­ко­го цвин­та­ря[21]‚ де бу­ла вічна тем­ря­ва і вічне зітхан­ня де­рев‚ а тим ча­сом хво­рий мо­зок‚ що ли­шив­ся тут‚ вра­жено відлічу­вав: один — два — три… один — два — три… один — Чер­ка­си‚ два — бе­рег чер­касів‚ три — по­ет виг­на­нець Чер­ка­сен­ко… Нічо­го не­має ви­пад­ко­вого у житті‚ усе пов’яза­не і пе­реп­ле­тене єди­ним світлом Не­ба‚ і кож­на дрібнич­ка має свою доцільність. Ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ. І рап­том я по­бачив до­лоню‚ а на ній ключ. Це бу­ла світла до­лоня‚ хо­ча й на­лежа­ла во­на му­латці‚ але ж у них зав­жди білі до­лоні (навіть у му­ринів зав­жди білі до­лоні)‚ і я здо­гадав­ся‚ що це був ключ від кімна­ти над прірвою‚ за яку я спла­тив зав­да­ток.

Ко­ли спус­кався східця­ми вниз‚ то вви­жало­ся‚ що чую на них кро­ки зи­мово­го ри­бал­ки‚ хоч во­ни‚ ці литі бе­тонні східці‚ не по­дава­ли жод­но­го зву­ку.

Пе­ред мо­телем сто­яли моя по­пелюш­ка і тем­но синій «BMW»…

Біло­го фур­го­на не бу­ло.

Те­пер я підняв­ся на дру­гий по­верх пра­вими бо­кови­ми схо­дами‚ на яких Каміла ба­вила­ся з вітром‚ вип­ро­бову­ючи й­ого чо­ловічу пов­ноцінність.

Двері до ко­ридо­ру бу­ли не­зам­кнені. Ки­лимо­ва м’яка доріжка скра­дала мої кро­ки‚ і я прой­шов­ся тим ко­ридо­ром з кінця в кінець — він був вузь­кий‚ але пе­рети­нав чи не весь бу­динок. На две­рях — між моєю і дру­гою жит­ло­вою кімна­тою — я не без по­диву зап­римітив на­пис‚ який важ­ко бу­ло розібра­ти в сутінках ко­ридо­ру‚ і, тіль­ки крес­нувши за­паль­нич­кою‚ про­читав на цілком офіційній таб­личці: «Ко­мора».

Я вчас­но стро­мив клю­ча в зам­ко­ву щіли­ну‚ бо сю­ди вже хтось ішов. Гля­нув че­рез пле­че і ледь не тор­кнув­ся Каміли­ного об­личчя своїм. Во­но‚ її об­личчя‚ зли­вало­ся із сутінка­ми так са­мо‚ як бру­натні тру­сики із гус­тою сма­гою тіла.

— Я виріши­ла гля­нути‚ чи ви впо­рали­ся із зам­ком‚ бо він заїдає‚ — ви­ручи­ла ме­не Каміла.

— Справді‚ у ме­не щось не ви­ходить‚ — збре­хав я.

— Й­ого дав­но тре­ба поміня­ти‚ але в Жо­ри ніяк не до­ходять ру­ки.

Каміла теж не­доба­чала в ко­ридорі‚ бо тор­кну­лася ме­не га­рячою пругкістю гру­дей‚ у яких‚ без­пе­реч­но‚ бу­ло на­бага­то біль­ше ніж 36,6 гра­дусів за Цельсієм. Потім во­на на­хили­лася до зам­ка‚ вертіла клю­чем ту­ди сю­ди‚ так са­мо вертіла доль­ка­ми невідо­мого мені пло­ду‚ і хоч тут‚ у ко­ридорі‚ не бу­ло вітру і ніхто не за­дирав їй спіднич­ку на го­лову‚ я ви­раз­но ба­чив усе‚ що діяло­ся під тією спіднич­кою‚ ба­чив ще ви­разніше‚ ніж во­но є нас­правді‚ бо у­ява зав­жди яс­кравіша за сутінну ре­альність. Як­би Каміла бу­ла го­ла голісінь­ка‚ її тем­не тіло все од­но зли­лося б з піть­мою.

Ключ та­ки по­вер­нувся у прим­хливій щілині‚ во­на штов­хну­ла двері й‚ увімкнув­ши світло‚ зап­ну­ла на вікні жовті ат­ласні што­ри‚ хоч ніхто не міг за­зир­ну­ти в те вікно‚ окрім нічної пташ­ки‚ що ле­тить на світло в по­шуках здо­бичі.

— Ду­маю‚ ви не пош­ко­дуєте‚ що зу­пини­лись у нас‚ — во­на підій­шла до білих две­рей‚ що бу­ли по­руч із ліжком у лівій стінці‚ і відчи­нила ту­алет­ну кімна­ту. Зір вби­рали дві ве­личезні ро­жеві мушлі — дві ван­ни так ся­яли пер­ла­мут­ром‚ що мені‚ су­ботнь­ому гос­теві з по­руше­ною психікою‚ зна­доби­лося де­сять се­кунд‚ аби вто­ропа­ти‚ що ван­на там од­на‚ то на всю зад­ню стінку ту­алет­ної кімна­ти відкри­ло свій усе­пог­ли­на­ючий рот дзер­ка­ло‚ і вже звідти‚ із гли­бини дзер­ка­ла‚ Каміла про­мови­ла:

— У нас навіть га­ряча во­да є‚ чо­го не ска­жеш про жо­ден рай­он­ний го­тель.

Во­на по­вер­ну­лася до ме­не‚ і її ве­ликі‚ мов сли­ви‚ гу­би опи­нили­ся так близь­ко‚ що теж‚ як свіча­до‚ мог­ли пог­ли­нути ме­не всь­ого з го­ловою‚ пог­ли­нути ра­зом з усіма ком­плек­са­ми‚ на­бути­ми в ць­ому не­пев­но­му житті; во­ни‚ її гу­би‚ мог­ли раз і на­зав­жди покінчи­ти з моїми па­тологічни­ми сумніва­ми і підоз­ра­ми.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Каз­ку співав Кінг Конг‚ що на­че прий­шов із да­лекої Аф­ри­ки‚ щоб про­буди­ти го­лос крові у цій безс­трашній жінці‚ яка сту­пала ле­зом брит­ви; там уни­зу не бу­ло біло­го фур­го­на‚ але ж він міг з’яви­тися будь якої хви­лини‚ од­нак ця кров уже па­лала вог­нем‚ во­на стіка­ла вже ле­зом брит­ви‚ і ко­ли Каміла по­тяг­ла­ся до ме­не‚ ди­ха­ючи ораль­ним жа­ром‚ я‚ не­щас­ний навіже­нець, хлюп­нув на той жар кри­жаною во­дою.

Са­ме тоді я ска­зав:

— Каміло‚ ад­же ви доб­ре знаєте Олек­су Ос­тапчу­ка.

— Про що ви?

— Не про що. Про ко­го. Я ка­жу вам про Олек­су Ос­тапчу­ка‚ з яким ви нав­ча­лися в інтер­наті.

— Ох! — зітхну­ла во­на. — Так би відра­зу й ска­зали. А то Олесь‚ Олек­са… Ви б ще Олек­сан­дром Ма­кедонсь­ким й­ого наз­ва­ли.

Та­ки її бу­ла прав­да.

— Мені зда­вало­ся‚ що ви од­ра­зу й­ого зга­даєте.

— Я вза­галі не люб­лю зга­дува­ти інтер­нат.

— Хіба після то­го ви й­ого не ба­чили?

Якусь хви­лю во­на по­вага­лася‚ — мов­ляв‚ після чо­го? — та потім по­хита­ла го­ловою:

— Ні.


— Але ж ви доб­ре пам’ятаєте Олек­су?

— Пре чи чу­дово‚ — ви­хопи­лося в неї, і я зак­ляк‚ бо те чу­дер­наць­ке сло­во не­щас­ний зна­вець жи­вих і мер­твих мов чув у своєму житті ли­ше раз і тіль­ки від однієї лю­дини‚ — це бу­ло то­го груд­не­вого ве­чора‚ ко­ли су­ботній чо­ловік дав мені ключ.

Нас­та­ла моя чер­га ро­бити ли­це неп­ро­ник­ним‚ щоб не ви­дати радість щас­ли­вого зби­рача перлів‚ кот­рий на­решті міцно на­низав на своє на­мис­то безцінну чор­ну пер­ли­ну.

— А чо­му ви про нь­ого пи­таєте? Ви знай­омі?

— Ні‚ — ска­зав я. — Навіть ніко­ли не ба­чились. Але річ у тім‚ що ваш Ос­тапчук став відо­мим ху­дож­ни­ком‚ і мені до­ручи­ли на­писа­ти про нь­ого стат­тю. Тож я вирішив по­чати зі шко­ли…

— Са­ма згад­ка про інтер­нат у ме­не вик­ли­кає оги­ду‚ — ска­зала во­на і пішла до две­рей‚ та вже на по­розі спи­нила­ся. — Ви від’їжджаєте зран­ку?

— Удосвіта.

— Ко­ли щось тре­ба‚ ска­жете. Дзвінок при вході до ба­ру. На доб­раніч.

Те­пер в її жи­лах‚ як і в го­лосі‚ бу­ла кри­га.

— Каміло!

Во­на на­тяг­ла­ся‚ як стру­на‚ а я‚ перш ніж ска­зати‚ вит­ри­мав са­дистсь­ку па­узу.

— Мені спо­доба­лися ваші ра­ки. Я хо­чу‚ щоб ви їх зва­рили мені в до­рогу.

— Скіль­ки?

— Півсотні.

— Все? — во­на, як ло­шиця, пе­рес­ту­пила з но­ги на но­гу.

— Ні‚ не все… Ще хо­чу за­пита­ти‚ — я зно­ву по­мов­чав‚ на­че не міг на­важи­тись. — Мені у вас ду­же приємно‚ Каміло. Як­що я рап­том за­хочу ко­лись по­риба­лити‚ чи мож­на бу­де тут зу­пини­тися на­дов­ше?

— Тут зу­пиня­тися ніко­му не за­каза­но. Але по­передь­те за­рані.

Літом у нас завізніше.

Во­на за­чини­ла двері.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Сон не брав ме­не на ць­ому ліжку над прірвою. Замість ніжно­го ше­поту лісу і зітхан­ня вер­бо­лозу я чув стогін со­сон і за­виван­ня го­лод­но­го вітру. До то­го ж у ко­ридорі час від ча­су ози­вали­ся чиїсь кро­ки: чи со­лод­ка па­роч­ка не мог­ла загріти собі місця‚ чи охо­ронець пе­ревіряв зам­ки‚ чи мо­же‚ мені вже прос­то при­вид­жу­вало­ся.

Навіть примітив­на ру­сал­ка‚ що хти­во усміха­лася до ме­не з кар­ти­ни на стіні‚ ви­пина­ючи свій луб­ко­вий ло­бок‚ зда­вала­ся ли­хою мой­рою[22] не­мину­чості‚ яка так лег­ко­важ­но пе­рети­нає нит­ку людсь­ко­го жит­тя.

Моя ко­хана Са­на‚ ма­буть‚ ре­гота­ла б до сліз‚ як­би за­раз ле­жала по­руч і рап­том по­бачи­ла‚ як я ще раз пе­ревіряю‚ чи зам­кнені двері‚ і кла­ду під по­душ­ку важ­кий «Мар­голін». І як­що я так не зро­бив‚ то тіль­ки то­му‚ що постій­но відчу­вав біля се­бе її при­сутність.



 

Час­ти­на дру­га



 

1


 

Те­пер мені час­то снив­ся піща­ний вітер‚ сни­лися ве­личезні сос­ни‚ які пос­тогну­вали від то­го вітру‚ а піща­на ку­рява навіть уві сні за­бива­ла по­дих‚ і я про­кидав­ся че­рез те‚ що не міг ди­хати. Ко­жен лікар вам ска­же‚ що ко­ли ви не мо­жете наб­ра­ти повні ле­гені повітря‚ то щось не­гаразд із нер­ва­ми‚ та я пе­редовсім нарікав на «своє» по­меш­кання‚ з яко­го не вивітрю­вав­ся тю­тюно­вий дим навіть тоді‚ ко­ли навстіж відчи­ниш усі двері й вікна.

На ме­не все дуж­че тис­ли ці голі стіни й ви­сокі стелі: ад­же чер­вень сто­яв на по­розі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’яв­лявся.

Мій су­ботній чо­ловік був десь у вічній до­розі‚ і я де­далі біль­ше схи­ляв­ся до дум­ки‚ що він не по­вер­неть­ся вже ніко­ли.

Я ще мав сподіван­ку‚ що ось-ось на­годить­ся Са­ватій Яр­чук, і ре­тель­но го­тував­ся до роз­мо­ви‚ од­нак і він не ка­зав сю­ди но­са: вид­но‚ та­ки взяв на­перед чи­малу су­му або квар­ти­ра вза­галі бу­ла не й­ого‚ а тіль­ки офор­мле­на на це су­ботнє ім’я — чо­го в житті не бу­ває? Хоч на­ша у­ява й ви­разніша за ре­альність‚ во­на‚ ця сутінна ре­альність‚ час­то пе­ревер­шує навіть «таємну каз­ку».

Мож­ли­во‚ сю­ди ніхто не з’явить­ся і че­рез рік‚ і че­рез два‚ — ду­мав я‚ — тоді та­ки до­ведеть­ся пож­бу­рити ключ на се­реди­ну Дніпра‚ де й­ого про­ков­тне‚ як блеш­ню‚ най­спритніший хи­жак‚ потім ць­ого су­дака чи щу­ку впій­має кот­рий­сь із ри­балок і‚ й­мовірно‚ знай­де свій ключ.

Та по­ки впій­маєть­ся хит­ра щу­ка‚ я сам уже опи­нив­ся у ятері і не міг віднай­ти оте за­мас­ко­ване вічко‚ в яке так лег­ко зай­ти‚ а вий­ти не­сила. Од­нак я му­сив й­ого знай­ти‚ інак­ше або за­дих­ну­ся у ць­ому ятері‚ або пот­раплю до «павлівки»[23]‚ де біга­тиму з па­лати в па­лату й кри­чати­му: «Па­нове! Чий ключ? Зізна­вай­те­ся‚ я знаю‚ що й­ого дав мені хтось із вас‚ бо так нор­мальні лю­ди не роб­лять! Я знаю це пре чи чу­дово!!!» І тоді на ме­не зо­дяг­нуть гамівну со­роч­ку‚ а ко­ли я вже ле­жати­му після кон­вуль­сив­них корчів у німо­му отупінні‚ до ме­не підій­де тер­но­ока‚ біло­вус­та лікар­ка й ска­же: «То я тобі да­ла ключ. Хіба він не вар­тий тієї сак­ви до­ларів‚ яку ти мені підки­нув?» — «Са­но‚ — ска­жу я‚ — ко­му ж як не тобі зна­ти‚ що ключ мені дав Олек­са Ос­тапчук. Розв’яжи ме­не‚ бо я не мо­жу до ла­ду роз­повіда­ти‚ ко­ли не пе­реби­раю в ру­ках своє на­мис­то. Навіщо ви й­ого в ме­не заб­ра­ли‚ ад­же це фе­тиш‚ хіба ви‚ про­фесіона­ли‚ не знаєте‚ що не мож­на за­бира­ти у психічно хво­рої лю­дини її фе­тиш? Ось так‚ дя­кую… — мої очі світять­ся зе­лени­ми вог­ни­ками‚ як світляч­ки‚ і я зно­ву пе­реби­раю своє на­мис­то. — Ось ди­вись‚ Са­но… Цей Ос­тапчук нес­тямно ко­хає Камілу… як я те­бе… Він знає‚ що во­на заміжня‚ що їй до нь­ого не­має ніяко­го діла‚ знає‚ що це повія‚ але не мо­же її за­бути. Во­ни всі не­само­виті‚ ці ху­дож­ни­ки‚ Са­но‚ во­ни всі по­винні бу­ти ось тут ра­зом зі мною. Зга­дай Ван Го­га‚ зга­дай Ту­луз Лот­ре­ка‚ який свідо­мо за­разив­ся сифілісом від ру­дої повії‚ аби лиш пе­рес­па­ти з нею один єди­ний раз. Олек­са не з’яв­лявся у рідних кра­ях‚ там у нь­ого ніко­го вже не бу­ло‚ але й­ого сер­дешна ду­ша постій­но ви­тала біля ото­го мли­на‚ Са­но‚ біля Каміли. А од­но­го ра­зу він ви­пад­ко­во зустрів її десь у Києві. Са­му. Мож­ли­во‚ то во­на при­ходи­ла до нь­ого в май­стер­ню. Во­на й­ого не ко­хала‚ Са­но‚ од­нак пам’ята­ла‚ що це‚ мо­же‚ єди­на близь­ка їй ду­ша‚ єди­на лю­дина‚ яка го­това бу­ла відда­ти за неї цю ду­шу. Але Каміла при­ходить до Олек­си з жа­лю‚ а не з лю­бові‚ і він це ро­зуміє.

На­пев­но‚ десь тоді во­на об­мо­вила­ся‚ що в Києві у них є квар­ти­ра‚ яку во­ни хо­чуть зда­ти‚ й Олек­са зрадів цій на­годі. Ад­же‚ най­няв­ши квар­ти­ру Яр­чу­ка‚ він за­лишав собі надію хоч ко­ли не­будь ба­чити Камілу. Та потім зро­зумів‚ що це ве­лика ома­на‚ що жит­тя в цій хаті ста­не ще нес­терпнішим‚ ти ме­не ро­зумієш? Роз­ча­рував­шись навіть у ма­лярстві‚ що час­то бу­ває са­ме з та­лано­вити­ми людь­ми‚ він вирішує нак­ласти на се­бе ру­ки. Ти ж пам’ятаєш‚ Са­но‚ що ка­зав Чо­лом­бить­ко? Ти все пам’ятаєш‚ моя лю­ба. Так от‚ са­могубці час­то так роб­лять… як би тобі ска­зати… після ви­ходу на лю­ди… після ве­селих ком­паній‚ які ще дуж­че пе­реко­ну­ють їх у мар­ноті жит­тя. А пе­ред цим у них з’яв­ляєть­ся ба­жан­ня зро­бити ко­мусь доб­ро… чи на­писа­ти за­пис­ку. Олексі не бу­ло ко­му на­писа­ти за­пис­ку‚ Са­но‚ бо­дай ось та­ку: «Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?» І, по­бачив­ши без­хатнь­ого сіро­маху‚ він вирішив да­ти й­ому ключ‚ аби той пе­ребив­ся‚ по­ки знай­де собі жит­ло. А потім… потім він‚ на­пев­но‚ ще по­вер­нувся до май­стерні. Та ніде в Києві не знай­де­но й­ого тіла. Ні в Києві‚ ні під Києвом. Бо він вирішив ще раз‚ вос­таннє‚ пог­ля­нути на свою лю­бов. І поїхав у той край‚ де шу­бов­снув в опо­лон­ку й­ого бать­ко. Він хотів хоч так поєдна­тися зі своїм бать­ком‚ кот­рий не вит­ри­мав осо­руж­но­го жит­тя і ки­нув ць­ому світові на про­щан­ня ли­ше свою шап­ку. Ось так і з’яв­ляєть­ся у мо­телі «Млин» Олек­са Ос­тапчук.

Не пе­реби­вай ме­не‚ Са­но‚ він тут не­одмінно му­сив з’яви­тися‚ бо лю­бив свою Мілю по­над усе. Са­ва Да­нило­вич Яр­чук‚ а за свят­ця­ми Са­ватій‚ міг і не зна­ти Олек­су. Як­що ко­лись ба­чив й­ого‚ то хіба шко­лярем. Так от‚ єди­ною лю­диною‚ яка мог­ла за­вади­ти Олексі ви­пити от­ру­ту чи піти під лід‚ — це був Са­ватій. І ти‚ Са­но‚ знаєш як. Він міг уби­ти Олек­су до то­го‚ ко­ли той нак­ла­де на се­бе ру­ки. Ад­же ще раніше міг запідоз­ри­ти Камілу‚ що во­на з ки­мось зустріча­лася в Києві‚ яко­мусь чо­ловікові зда­ла квар­ти­ру‚ і те‚ що той чо­ловік вик­лав на­перед що­най­мен­ше дві ти­сячі зе­лених‚ ще дуж­че роз’ят­рю­вало й­ого рев­нощі. І ось невідо­мий по­дорожній пішки‚ без ма­шини‚ при­биваєть­ся до мо­телю у за­метіль…»

«Чо­му ти ду­маєш‚ що тоді бу­ла за­метіль?» — Са­на ди­вить­ся на ме­не з підоз­рою‚ як на піддослідно­го пацієнта.


«Доб­ре‚ хай бу­де мо­роз‚ при­пус­ти­мо‚ що я ви­гадав собі ту за­метіль як «стан душі». Я‚ до­рога моя Са­ноч­ко‚ ви­гадав і моль­берт та ящи­чок для ри­баль­сько­го при­чан­далля‚ — зафіксуй‚ будь лас­ка‚ що це не нав’яз­ли­ва ідея‚ я свідо­мо зізна­юся‚ що це ви­гад­ка‚ бо в Олек­си Ос­тапчу­ка тоді не бу­ло нічо­го‚ окрім ци­кути. Я зізна­юся‚ що і наз­ва от­ру­ти умов­на‚ ад­же це міг бу­ти ціанис­тий калій і мог­ла бу­ти ли­ше са­ма дум­ка про смерть‚ яку не кла­дуть до ки­шені. Те­пер я ось як міркую: як­би Олек­са покінчив жит­тя са­могубс­твом‚ то тіло й­ого знай­шли б. Са­могубці не дба­ють про те‚ щоб при­хова­ти свою смерть‚ ад­же своїм ос­таннім кро­ком во­ни ще й ки­да­ють вик­лик ць­ому жит­тю і світові. До то­го ж‚ Са­но‚ по­ки ви не зо­дяг­ли на ме­не гамівну со­роч­ку‚ я встиг ба­гато чо­го зро­бити. Я пе­ревірив усіх са­могубців у Чер­каській об­ласті‚ я спра­вував­ся про всі ви­лов­лені тіла із Тіки­ча. Се­ред них не­має Олек­си…

То що‚ підби­ваємо підсум­ки? А підсу­мок ти знаєш са­ма‚ ко­хана.

Як­що не­має ні лю­дини‚ ні тру­па‚ то лю­дину скоріше за все уби­то‚ а тіло надій­но по­хова­но. От­же‚ по­вер­не­мося до то­го‚ ко­ли невідо­мий чо­ловік пішки‚ без ма­шини‚ у за­метіль (ви­бач‚ ніякої за­метілі не бу­ло) при­биваєть­ся до мо­телю. Та­кий чо­ловік не мо­же не при­вер­ну­ти ува­гу Са­ватія‚ як­би він навіть ні в чо­му не запідоз­рю­вав Камілу. А тут ще й вид­но: щось є між ни­ми. Вид­но та­ке‚ чо­го не схо­ваєш. Хви­линоч­ку! Ще од­ну хви­линоч­ку по­тер­пи‚ до­рога‚ я не бу­ду ви­гаду­вати‚ як усе тра­пило­ся нас­правді. Чи Са­ватій зас­ко­чив їх на га­рячо­му‚ чи прос­то роз­па­лив свою у­яву‚ але він убив Олек­су. І це, здаєть­ся‚ й­ому бу­ло ду­же прос­то зро­бити‚ ад­же він уби­вав не впер­ше‚ як­що віри­ти історії з Голь­ден­бергом‚ до то­го ж ць­ого ра­зу жер­тва бу­ла із тих‚ яку не ско­ро (а мо­же‚ й ніко­ли) ки­нуть­ся шу­кати‚ тим біль­ше‚ що й слідів за нею ніяких‚ навіть не бу­ло ма­шини‚ з якою ще тре­ба по­моро­чити­ся. Я знаю‚ Са­но‚ ти ска­жеш‚ що це прос­то зруч­на для ме­не версія‚ бо во­на лег­ко три­маєть­ся мо­го на­мис­та. Раніше я й сам так ду­мав‚ по­ки не пе­реко­нав­ся‚ що Каміла щось при­ховує і чо­гось боїть­ся. Во­на‚ ця Каміла‚ спер­шу на­мага­лася ме­не за­пев­ни­ти‚ що вза­галі не знає Олек­су Ос­тапчу­ка‚ потім збре­хала‚ що не ба­чила й­ого жод­но­го ра­зу після то­го‚ як во­ни закінчи­ли шко­лу інтер­нат‚ хоч я пе­вен‚ що ба­чили­ся і ду­же близь­ко‚ бо не мо­же го­вори­ти лю­дина сло­вами іншої лю­дини‚ як­що ці дві лю­дини не спілку­вали­ся… близь­ко. Це я тобі‚ Са­но‚ ка­жу вже як фахівець мо­воз­на­вець‚ а не як пацієнт психіат­ричної лікарні імені ака­деміка Пав­ло­ва. А як­що вже го­вори­ти з пог­ля­ду сек­со­пато­лога — га­даю‚ тобі це на­бага­то ближ­че і зро­зуміліше‚ то є не менш пе­рекон­ли­вий арґумент. Він тобі‚ моя ко­хана Са­ноч­ко‚ бу­де особ­ли­во приємним‚ як­що ти не збре­хала мені про удар гро­му і справді хоч трош­ки лю­биш ме­не.

Так от‚ хо­чу тобі зізна­тися як фахівцеві‚ що тіль­ки завівши мо­ву про Олек­су‚ я миттєво вга­мував Каміли­ну про­цеп­тивність[24]‚ яка вже випліску­валась че­рез край. Тож ніхто‚ навіть увесь ваш пси­хокон­силіум‚ не до­веде мені‚ що Каміла не ба­чила Олек­су порівня­но не­дав­но. Од­нак за­тято це при­ховує‚ а ко­ли так‚ то ро­бимо ще один вис­но­вок: во­на знає про Олек­су щось та­ке‚ що ста­новить заг­ро­зу для мо­телю «Млин». І як­що згад­ка про лю­дину… ле­гень­кий на­тяк… па­ралізує тих‚ на ко­го па­дає підоз­ра‚ то вис­но­вок варіантів не має‚ Са­но. Що­до вбивс­тва як та­кого. Влас­не, й са­мого вбив­цю ми знаємо‚ є тіль­ки варіан­ти що­до ча­су вчи­нен­ня зло­чину та об­ста­вин‚ які мо­жуть по­лег­шу­вати чи об­тя­жува­ти й­ого», — моє фор­му­люван­ня бу­ло аж над­то логічним і ви­тон­че­ним як для пацієнта психіат­рички. Від за­дово­лен­ня я б навіть по­махав пе­ред Са­ною своїм на­мис­том‚ щоб во­на по­бачи­ла на нь­ому кош­товну чор­ну пер­ли­ну‚ та‚ на щас­тя‚ на­ша роз­мо­ва відбу­вала­ся не в «павлівці»‚ а в «Трь­ох по­рося­тах»‚ хо­ча‚ відвер­то ка­жучи‚ я вже не ба­чив суттєвої різниці між ци­ми дво­ма зак­ла­дами. Ча­сом мені хотіло­ся і в цій кав’ярні ви­хопи­ти свій ключ і‚ три­ма­ючи й­ого ви­соко над го­ловою‚ так і зак­ри­чати: «Па­нове! Хто всу­чив мені оцю річ? Так нор­мальні лю­ди не роб­лять!» — Є два «але»‚ — ска­зала во­на‚ хоч за­галом бу­ла за­дово­лена своїм пацієнтом: її очі пе­рели­вали­ся синім‚ зе­леним і зо­лотим. — По пер­ше. Са­ватій знає‚ що Ос­тапчу­ка дав­но не­ма на світі. Він що‚ так і три­мати­ме те­бе все жит­тя у своїй квар­тирі? Без­плат­но?

Нічо’ собі но­мер.

— А ти хо­чеш‚ щоб він од­ра­зу прим­чав до Києва і‚ дмух­нувши в ду­ло пісто­лета‚ з яко­го ще в’єть­ся ди­мок, ска­зав: ви­бирай­ся‚ бо Ос­тапчу­ка я вже порішив? Нічо’ собі но­мер!

— Ну‚ чо­му ж так… Спи­тав би‚ хто ти та­кий‚ звідкіля взяв­ся‚ що тут ро­биш.

— Я ска­жу‚ що че­каю Олек­су. Що він ме­не поп­ро­сив‚ аби я діждав­ся й­ого в цій хаті і так далі. Яр­чук же не здо­гадуєть­ся‚ що ми зовсім нез­най­омі. Й­ому прос­то не вигідно за­раз це во­руши­ти‚ зро­зумій‚ не вигідно ме­не чіпа­ти. Я пе­вен‚ він уже знає‚ що в нь­ого жи­ве який­сь чо­ловік‚ од­нак ніко­ли не ви­жене ць­ого чо­ловіка до то­го дня‚ по який оп­ла­чено жит­ло.

— У ць­ому щось є‚ — по­годи­лася Са­на. — Є ще й чудніший варіант: Яр­чук вза­галі має фор­маль­ний сто­сунок до цієї ха­ти.

— Га­разд‚ пе­реко­нав. А те­пер дру­ге: як рев­ни­вець‚ кот­рий че­рез ці рев­нощі зда­тен на вбивс­тво‚ відпус­тив свою пасію роз­гу­люва­ти по Києву та ще й шу­кати квар­ти­ран­та? Пасію‚ — підкрес­ли­ла Са­на‚ уже са­ма пе­рей­ма­ючись ти­ми рев­но­щами‚ — у якої‚ ви­бач‚ від про­цеп­тивності мок­ра білиз­на.

— Гм… Ба­чиш‚ як­би не бу­ло ви­нятків чи яки­хось особ­ли­вих об­ста­вин‚ то не бу­ло б і вбивств‚ — ска­зав я. — Відповіді на ба­гато за­питань ще тре­ба шу­кати. Я ж теж не схо­жий на гвалтівни­ка‚ а як­би ти зна­ла‚ що мені‚ бідно­му‚ до­вело­ся вит­во­ряти з то­бою в од­но­му розкішно­му лісоч­ку.

— Роз­ка­жи.

— Та й не тіль­ки там… Потім пря­мо в ма­шині… Потім на то­му ліжку… над прірвою.

— Я теж хо­чу‚ — ска­зала во­на. — На то­му ліжку… над прірвою.

Це вже бу­ло за­над­то.

— Ти поїдеш зі мною? — спи­тав я.

— Не знаю. Я б хотіла.

— Ти мені там потрібна‚ Са­но. Відповіді на всі за­питан­ня ми ніко­ли не знай­де­мо у «Трь­ох по­рося­тах».

— Тобі справді лег­ше зі мною?

— Пи­таєш!

— Скіль­ки це зай­ме ча­су?

— Важ­ко ска­зати. Але ти мені потрібна бо­дай на два дні.

— А потім ме­не замінить Каміла‚ у якої… Ні‚ до­рогий‚ так не вий­де.

— Са­но‚ я ні в ко­му не відчу­ваю та­кої… про­цеп­тивності‚ як у тобі. Те­бе не замінить ніхто.

— Тоді я поїду з то­бою‚ — ска­зала во­на.

— Ти пе­реча­сува­ла свій термін?

— Не­має ніяко­го терміну. Є ком­плек­си. І їх тре­ба поз­бу­вати­ся.

Ми поїде­мо не­одмінно. Те­бе відпус­тять з ро­боти?

— Я щось при­думаю.

— Ска­жи їм‚ що лю­дям по­ра спо­чити від жахів. Ска­жи від мо­го імені‚ що Міністерс­тво охо­рони здо­ров’я по­перед­жає: чи­тати статті Край­нього шкідли­во для здо­ров’я.

— Доб­ре‚ я так і ска­жу.

— Ска­жи їм‚ — на­поля­гала Са­на‚ — що‚ крім шлун­ко­вого го­лоду‚ є ще один‚ не менш страш­ний. А те­пер що­до мо­го дру­гого «але».

Знаєш, чим по­добаєть­ся мені твій фе­тиш‚ твоє на­мис­то? Тим‚ що ба­гато пер­лин ти на­низав з у­яви‚ але на­низав кра­сиво. І я са­ма виріши­ла де­що з’ясу­вати. Ви­бач‚ мені зда­лося‚ що ти боїшся ліка­рень‚ то­му взя­ла цей клопіт на се­бе. Я ста­ла пе­ревіря­ти київські лікарні‚ тоб­то їхні поліклініки і ста­тис­тичні відділи. Це ж ду­же прос­то‚ особ­ли­во‚ ко­ли по­чинаєш з відо­мих ліку­валь­них центрів. Скажімо‚ з медмістеч­ка…

— Са­но‚ швид­ше! — Мені не хотіло­ся її роз­ча­рову­вати‚ ка­зати‚ що я вже дав­но зай­мав­ся реєстрацій­ни­ми за­писа­ми ліка­рень за перші дні груд­ня ми­нуло­го ро­ку. Од­нак ве­ликі відкрит­тя зав­жди суп­ро­вод­жу­вала свя­та прос­то­та‚ і Са­на ско­рис­та­лася нею спов­на.

Та я ще ць­ого не знав.

— Уга­дай‚ що я знай­шла?

— Пер­ли­ну‚ — ска­зав я. — З мо­го на­мис­та.

— Пра­виль­но. Я знай­шла її в реєстраційній книзі Інсти­туту клінічної та ек­спе­римен­таль­ної хірургії. За жов­тень місяць.

— Мо­же‚ за гру­день?

— За жов­тень. Я нат­ра­пила на прізви­ще Яр­чук.

Я тіль­ки те­пер впій­мав її дум­ку і го­товий був Са­ну розцілу­вати‚ але бу­кет ком­плексів був та­ким ва­гови­тим‚ що не да­вав зру­шити з місця.

— Торік у жовтні Са­ватію Яр­чу­кові ви­дали­ли жов­чний міхур.

Опе­рація бу­ла з ус­клад­нення­ми‚ він кіль­ка днів про­лежав у ре­анімацій­но­му відділенні.

— Кра­ще б й­ому бу­ли виріза­ли яй­ця‚ — ска­зав я.

— Ко­ли ми їде­мо? — спи­тала Са­на.

— Ско­ро‚ ти тіль­ки не про­падай.

— Візь­ми. — Во­на відкри­ла су­моч­ку — та­ку ма­люсінь­ку‚ що в ній не помістив­ся б навіть «Мар­голін»‚ і пок­ла­ла пе­реді мною візитівку. — Под­зво­ниш.

Кри­га скрес­ла.


«Інно­вацій­ний центр «Жіно­ча кон­суль­тація»‚ — про­читав я і по­лег­ше­но пе­ревів по­дих: доб­ре‚ що не чо­ловіча. — Ок­са­на Вер­бна‚ сек­со­пато­лог».

Ні‚ це бу­ла прірва.


 

2


 

З ро­ботою проб­ле­ми виріши­лися без ме­не. Од­но­го ран­ку Фер­нандель опус­тив очі‚ на­че він грав роль не­зай­ма­ної Чер­во­ної Ша­поч­ки‚ і ска­зав‚ що га­зета тим­ча­сово при­пиняє свою діяльність‚ це во­ля інвес­торів‚ які‚ оче­вид­но‚ ви­чер­па­лись у ви­бор­чо­му мар­нотратстві‚ та я знав‚ що ті аку­ли не­вичерпні‚ од­нак га­зету во­ни ство­рюва­ли під кон’юн­ктур­ний мо­мент‚ і про це дав­но ка­зав мій лю­бий друг Ігор­ко Сер­дюк‚ який ць­ого ра­зу не про­летів‚ як фа­нера над Па­рижем‚ те­пер він став де­пута­том і їзди­тиме до то­го Па­рижа скіль­ки й­ому за­манеть­ся‚ жу­вати­ме м’ят­ну жуй­ку‚ роз­бу­дову­ючи дер­жа­ву‚ а я пи­сати­му статті про те‚ як це гар­но в нь­ого ви­ходить‚ і з го­лоду не пом­ру‚ тож не жу­рися‚ mon cher Фер­нанде­лю‚ c’est la vie, усе, що не є — до кра­щого‚ а він на підтвер­джен­ня моїх слів рап­том пок­лав пе­реді мною кон­верт — це тобі ком­пенсація за нес­подіва­не звіль­нен­ня‚ тут дві шту­ки‚ і я ще раз пе­реко­нав­ся‚ що ці аку­ли без­смертні‚ во­ни ніко­ли не ви­чер­па­ють­ся‚ до­поки бу­де на ць­ому світі наф­та‚ спирт‚ цу­кор і політи­ка‚ од­нак ць­ого я не ка­зав Фер­нанде­леві‚ а міцно по­тис й­ому ру­ку і‚ роз­чу­лю­ючись від й­ого при­язні‚ ска­зав сен­ти­мен­таль­но: «Зустріне­мось у бою — один од­но­го за­хис­ти­мо. А цих сук — a la lanterne![25]» І я вий­шов на ву­лицю і ледь не зап­ла­кав від щас­тя. Літо!

Сво­бода‚ рівність‚ бра­терс­тво! Ад­же літо — це той єди­ний рай‚ до яко­го впус­ка­ють усіх грішників. Во­но взя­ло ме­не на ру­ки‚ при­голу­било‚ втер­ло но­са і по­нес­ло аж на Андріївсь­кий узвіз‚ во­но піднес­ло ме­не аж на маківку Андріївсь­кої цер­кви‚ щоб я‚ грішник‚ поцілу­вав зо­лото­го хрес­та і був чем­ним хлоп­чи­ком‚ а ко­ли опус­ти­ло ме­не на зем­лю‚ то я зно­ву зай­шов до Чо­лом­бить­ка і чем­но вда­рив й­ому чо­лом: «Не­ма?» — «Не­ма‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ — ні слу­ху ні ду­ху‚ я‚ ма­буть‚ піду за­яв­лю в міліцію»‚ — але я ска­зав: по­чекай‚ по­чекай ще тро­хи‚ а потім піде­мо уд­вох за­яви­мо — уд­вох‚ ска­зав я‚ ніби підли­зував­ся до Чо­лом­бить­ка‚ бо мені знов кортіло

ду­же в май­стер­ню по­вер­хом ви­ще‚ та Чо­лом­бить­ко вже не пру­чав­ся‚ ходімо‚ — ска­зав‚ діста­ючи ключ із за ша­фоч­ки‚ а на схо­дах я й­ого за­питав:

— Слу­хай‚ Пет­ре‚ а ти не пам’ятаєш — не бу­ла та жінка… та­ка… ду­же смаг­ля­ва… ну‚ як му­лат­ка.

— Бог з то­бою‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Де б це Олек­са‚ схим­ник та­кий‚ підче­пив нег­ри­тян­ку? Ні. Та й ка­жу ж тобі‚ що не ба­чив її зблизь­ка‚ отак угорі тіль­ки темні пан­чо­хи май­ну­ли. Ти ж бач‚ що тут тем­но.

— Але то в жовтні бу­ло?

— Во­сени‚ — Чо­лом­бить­ко ди­вив­ся на ме­не з підоз­рою‚ відчу­вав‚ що я чо­гось не­домов­ляю‚ про­те й не до­питу­вав­ся‚ а ко­ли я дістав із те­ки ма­люнок‚ то ще раз пе­реко­нав­ся‚ що це ста­рий во­дяний млин‚ хоч не бу­ло там ви­писа­них де­талей‚ це був нас­троєвий ма­люнок‚ «стан душі»‚ і я по­бачив за хи­мерою пле­тених ліній ту смаг­лявку‚ яку Чо­лом­бить­ко не роз­гледів на схо­дах‚ то моя хво­ра у­ява до­малю­вала Олек­си­ну лю­бов‚ я по­бачив‚ як цю й­ого лю­бов топ­чуть у млині під хи­же за­виван­ня вітру і стогін‚ стогін‚ стогін со­сон. Нек­ричі‚ не кричіть. Цить­те!

Цить­те мені‚ ка­зав я‚ спи­на­ючись Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру‚ спо­тика­ючись об й­ого твер­ду бруківку‚ і мені зно­ву зда­вало­ся‚ що всень­ка зем­ля тис­не на мої підош­ви. Так я і ніс на собі ту зем­лю аж до осідку партії‚ де не бу­ло вже в сек­ре­таріаті мо­го дру­га Ігор­ка Сер­дю­ка‚ мій друг Ігор­ко Пар­ла­мен­то­вич засідав у Вер­ховній Раді‚ то я підій­шов до чер­го­вої пані ба­би Наді і поп­ро­сив доз­во­лу ско­рис­та­тися те­лефо­ном‚ а пані ба­ба На­дя зди­вова­но витріщи­ла на ме­не очі: «А ви чо­го‚ па­не Андрію‚ не в пар­ля­менті?» — спи­тала во­на май­же фран­цузь­кою‚ і я‚ ос­танній дебіл‚ ска­зав цій старшій жінці: «Бо в ме­не‚ пані На­дю‚ ру­ки із сра­ки ви­рос­ли. Та­кими ру­цями не мож­на роз­бу­дову­вати дер­жа­ву‚ та­кими ру­цями‚ пані На­дю‚ мож­на пи­сати ли­ше партійні прог­ра­ми»‚ — ска­зав я‚ і пані ба­ба На­дя ма­ла чу­дову на­году в то­му пе­реко­нати­ся‚ ко­ли я наб­рав но­мер те­лефо­ну і‚ до­чекав­шись місяч­но­го го­лосу‚ ска­зав:

— Це «Жіно­ча кон­суль­тація»? Скажіть‚ будь лас­ка‚ а ку­ди звер­та­тися‚ як­що я гер­мафро­дит? Є жіночі кон­суль­тації‚ є чо­ловічі‚ а для нас‚ бідних гер­мафро­дитів‚ не­має. Що? До вас? — я при­шелеп­ку­вато підмор­гнув пані бабі Наді‚ яка з пе­реля­ку при­ниш­кла і сиділа ти­хо‚ як ми­ша під віни­ком. — От­же‚ їде­мо… У су­боту змо­жеш?.. То­му‚ що до су­ботнь­ого чо­ловіка тре­ба їха­ти в су­боту… Доб­ре‚ я ще пе­ред­зво­ню. Пре­чичу­дово!..

Я вий­шов на партій­не подвір’я‚ сів у ма­шину‚ завів дви­гун.

Прос­то так. Сь­огодні я ніку­ди не зби­рав­ся їха­ти. До су­боти за­лиша­лося ще три дні. По­пелюш­ка вур­котіла рівно‚ як киць­ка. Я нагрів її до п’ят­де­сяти гра­дусів і заг­лу­шив дви­гун.

Потім зас­ко­чив на го­лов­пошту й пос­лав те­лег­ра­му: «БУ­ДУ СУ­БОТА ПРО­ШУ ТУ СА­МУ КІМНА­ТУ РИ­БАЛ­КА ША­НУВАЛЬ­НИК РАКІВ».

Те­лег­ра­му я ад­ре­сував на ім’я Каміли Яр­чук. Зво­рот­ну ад­ре­су ви­гадав‚ хо­ча й не знав‚ чи це мені щось дає. Мож­ли­во‚ я прос­то ста­вив се­бе у смішне ста­нови­ще.

Ко­ли вий­шов із го­лов­пошти‚ зно­ву помітив‚ що над­ворі літо.

Сон­це за­лило Май­дан Не­залеж­ності і гор­ну­лося до кож­ної жінки і дівчин­ки‚ ад­же сон­це у всіх міфо­логіях у­особ­лює чо­ловіче на­чало.

Він‚ цей хти­вий бог Ра‚ доб­ре знав свою спра­ву.

Угорі над Бу­дин­ком профспілок таб­ло засвіти­ло «3 чер­вня — се­реда — t +25 °C». Так‚ це бу­ло справжнє літо‚ але во­но вже не бра­ло ме­не на ру­ки. Ди­буляй сам‚ хлоп­чи­ку‚ ска­зало літо‚ і я по­чував­ся так‚ ніби на мені був ко­жух і ва­лян­ки‚ а в ру­ках важ­ка пішня‚ на яку не обіпреш­ся‚ — її са­му тре­ба нес­ти. Це був знай­омий мені настрій. Умов­но я на­зивав й­ого ста­ном зи­мово­го ри­бал­ки.

До «Трь­ох по­росят» бу­ло не­дале­ко‚ і як­би я й не хотів ту­ди й­ти‚ но­ги б самі за­нес­ли. У підзем­но­му пе­реході я ку­пив пу­чечок во­лошок і заніс Кат­русі.

— Я те­бе люб­лю‚ Кат­ру­сю‚ — ска­зав я.

— Я те­бе теж‚ — усміхну­лась во­на і при­тули­ла во­лош­ки до об­личчя.

— Кат­ру­сю‚ — ска­зав я. — У ме­не ніко­го не­має. Будь мені за сес­тру.

— Доб­ре‚ — ска­зала во­на. — За­те в те­бе ба­гато друзів.

— У ме­не ніко­го не­має‚ — пов­то­рив я. — На­лий мені сто конь­яку.

— Чо­го це не­має? Он си­дить твій друг.

Я по­дивив­ся ту­ди‚ ку­ди во­на по­казу­вала очи­ма з над пу­чеч­ка во­лошок‚ і по­бачив сво­го лю­бого дру­га Сергія При­ходь­ка.

— Тоді на­лий два по сто.

Я підій­шов до При­ходь­ка‚ сів нав­про­ти і ди­вив­ся на нь­ого‚ як на бра­та.

— Но­вин ніяких? — спи­тав він.

— Сергію‚ — ска­зав я. — Ти як дзво­нив мені в ре­дакцію‚ то по­чав бу­ло чи­тати вірша‚ а я те­бе пе­ребив. До­читай мені й­ого‚ будь лас­ка.

Він не ду­мав ані се­кун­ди:

Світає пус­те­ля в лис­тку по­дорож­ни­ка‚

Та хто знай­де ключ Від й­ого мов­чання?

Виз­би­руй моє об­личчя по зер­нині Із чу­жих лиць‚ Із чу­жих вуст‚ Що так схожі на чо­вен у мо­році ночі.

— Сергію‚ — ска­зав я, — дя­кую. І дав й­ому «Іва­на Сте­пано­вича».

— За мис­тец­тво не дя­ку­ють‚ — ска­зав він. — Я по­вер­ну.

— Я знаю.

Сен­ти­мен­таль­ний чо­ловік вий­шов надвір і ру­шив убік Рогнідинсь­кої. Він рап­том зло­вив се­бе на думці‚ що по­водить­ся як са­могу­бець. За­ходить у ве­лелюдні місця‚ ро­бить лю­дям приємне і навіть пи­ше за­пис­ку: «БУ­ДУ СУ­БОТА ПРО­ШУ ТУ СА­МУ КІМНА­ТУ РИ­БАЛ­КА ША­НУВАЛЬ­НИК РАКІВ». Чуд­на‚ тре­ба ска­зати‚ за­пис­ка‚ бо навіщо са­могуб­цеві ра­ки? Кімна­та — це зро­зуміло‚ особ­ли­во‚ як­що ця кімна­та над прірвою.


Пе­рей­шов­ши скве­рик‚ я не підняв­ся ліфтом на­гору‚ а впер­ше‚ відко­ли жив у ць­ому бу­дин­ку‚ спус­тився схо­дами у підваль­не приміщен­ня‚ де діяла постій­на вис­тавка ак­варіум­них риб. Біля две­рей сиділа ба­буся‚ я ку­пив у неї кви­ток і зай­шов до не­велич­кої за­ли‚ зас­тавле­ної ве­лики­ми скля­ними ре­зер­ву­ара­ми‚ у яких сон­но пла­вали хи­мерні істо­ти — від най­дрібніших до чи­малих ри­бин з та­кими хвос­та­ми‚ що на­гаду­вали не­вагомі во­дорості‚ які теж де­монс­тру­вали­ся у тих та­ки скля­них по­суди­нах. Ри­би ти­хень­ко во­рохо­били­ся в зе­леній воді‚ плив­ли і плив­ли‚ хоч‚ ма­буть‚ уже доб­ре зна­ли‚ що плив­ти не­має ку­ди. Я по­диву­вав­ся їхній сізіфовій праці і пішов геть‚ не віда­ючи‚ чо­го ту­ди за­ходив‚ а ба­буся осуд­ли­во по­диви­лася мені вслід. Із підва­лу я не підняв­ся на третій по­верх‚ а ми­моволі вий­шов на ву­лицю і по­дав­ся блу­кати містом. Так‚ нав­мання. По­вер­нувся‚ ко­ли вже стемніло.

Ліфт був зай­ня­тий‚ пог­ри­мував десь угорі‚ я пішки зій­шов на третій по­верх‚ відімкнув двері і‚ тіль­ки зай­шов­ши у ко­ридор‚ вра­жено зу­пинив­ся. Ру­ка швид­ко по­тяг­ла­ся до вми­кача‚ у ко­ридорі під сте­лею спа­лах­ну­ла го­ла лам­почка‚ і чу­жий го­лос лун­ко про­котив­ся по­рож­не­чею: «Тут хтось є?» Це був мій го­лос‚ бо на­разі зда­лося‚ що‚ справді‚ хтось є у цій хаті. Ад­же я ніко­ли не за­микав її клю­чем‚ а тіль­ки при­чиняв на ав­то­матич­ний «язи­чок»‚ і‚ щоб відімкну­ти двері‚ дос­татньо бу­ло піво­бер­та клю­чем‚ а ць­ого ра­зу до­вело­ся по­вер­ну­ти й­ого аж двічі. Зви­чай­но‚ вранці я міг не­самохіть зам­кну­ти двері клю­чем‚ але віри­лось у це ма­ло. Швид­ше за все я міг вза­галі їх не зам­кну­ти че­рез не­уважність‚ а от двічі по­вер­ну­ти ключ — ні‚ це не бу­ло моєю звич­кою.

Я обій­шов квар­ти­ру‚ ог­ля­нув‚ об­сте­жив її‚ як тоді‚ впер­ше‚ од­нак не знай­шов жод­но­го сліду відвіду­вача. Не чув й­ого і на нюх‚ хоч ло­вив но­сом повітря‚ як той пес яр­чук‚ що на­магаєть­ся за­чути відь­му‚ про­те вди­хав ли­ше зас­то­яний дух тю­тюно­вого ди­му та пе­редав­не­ного по­роху.

Я пе­рег­ля­нув свої па­пери‚ до­кумен­ти‚ за­зир­нув у ша­фу‚ пе­рет­ру­сив усі ки­шені‚ об­ди­вив­ся кож­ну щіли­ну на кухні‚ лиш не заг­ля­нув у ба­чок уніта­зу‚ щоб не дій­ти ос­танньої стадії па­раної.

Потім ухо­пив німу те­лефон­ну труб­ку і зад­му­хав у неї‚ як вар’ят‚ на­че хотів ожи­вити.

Зда­лося? При­виділо­ся?

Я впав на ди­ван і зап­лю­щив очі. Потім рвуч­ко підвівся‚ і‚ як зав­жди після різко­го ру­ху‚ за­памо­рочи­лося в го­лові. Пе­рече­кав­ши‚ по­ки во­но ми­неть­ся‚ я підій­шов до вікна — го­лого‚ нічим не завіше­ного вікна‚ яке ви­ходи­ло у двір‚ — та оскіль­ки в кімнаті горіло світло‚ наш­тов­хнув­ся ли­ше на своє відоб­ра­жен­ня в чорній шибці. Я вим­кнув світло і знов підій­шов до то­го вікна‚ гля­нув у тем­ний двір… і ще встиг поміти­ти чо­ловічу пос­тать‚ яка щез­ла у підворітні сусіднь­ого бу­дин­ку. Я ба­чив її не біль­ше се­кун­ди‚ але й ць­ого бу­ло дос­татньо‚ щоб упізна­ти то­го чо­ловіка навіть за й­ого тінню. Ні‚ він не біг‚ спокій­но пішов пе­реваль­цем‚ од­нак не бу­ло сумніву‚ що й­ого спо­лоха­ло світло‚ яке по­гас­ло в моєму вікні.

Я при­чинив двері на «язи­чок» і швид­ко збіг схо­дами вниз.

Та підворітня прой­ма‚ що че­рез неї він вис­лизнув‚ ве­ла на ву­лицю Рус­та­велі. За де­сять се­кунд я вже був на її розі — як­раз че­рез той відрізок ча­су‚ який даєть­ся на вихід з нок­да­уну. Од­нак я ще не знав‚ ку­ди біжу і що ро­бити­му далі. То­му на розі Рогнідинсь­кої і Рус­та­велі роз­губле­но зу­пинив­ся: мій знай­омий міг піти і ліво­руч‚ убік буль­ва­ру Лесі‚ і пра­воруч‚ убік Сак­са­гансь­ко­го. Та по­ки я роз­ду­мував‚ повз ме­не проїхав білий фур­гон‚ у кабіні сидів ли­ше один чо­ловік. Сам водій. Мені ста­ло об­разли­во‚ що він і не гля­нув у мій бік‚ ніби я був по­рожнім місцем для нь­ого. І ще мені зовсім не по­добаєть­ся‚ ко­ли лю­ди ко­рис­ту­ють­ся чу­жим май­ном — чи то ру­хомим‚ чи не­рухо­мим. Навіщо ж тоді я пи­сав до партій­ної прог­ра­ми‚ що при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною.

З до­сади я навіть по­дум­ки заспівав:


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Так‚ за кер­мом Са­ватієво­го фур­го­на був чо­ловік‚ яко­го я прос­то не міг не впізна­ти. Я вза­галі не­пога­но став­лю­ся до на­ших мен­ших братів‚ а про Кінг Кон­га не­ма що й ка­зати.



 

3


 

У су­боту, 6 чер­вня, об оди­над­цятій го­дині сим­па­тич­на «Ла­да» (по­заш­любна доч­ка італій­сько­го «Фіата») на швид­кості 40 км/ год. по­мину­ла Ка­Пе між Кор­чу­ватим та Ча­паївкою, і бу­валий у бу­валь­цях міліціонер сум­но по­дивив­ся услід ма­шині — в ос­танню мить пош­ко­дував, що не зу­пинив її, не роз­ди­вив­ся зблизь­ка на то­го су­пер­ме­на, що сидів за кер­мом, а ще ближ­че — на кра­лю з ко­ротень­кою ко­сич­кою; са­ме з та­кими і відбу­ва­ють­ся най­частіше до­рожньо-тран­спортні при­годи, — по­думав Інспек­тор Пат­руль­ович Ка­лим­ник, — як­що на ко­гось не наїдуть, то без зґвал­ту­ван­ня не обій­деть­ся, це точ­но. Ми ці ло­ви знаємо, по­думав він, помітив­ши біля заднь­ого вікна те­лес­копічну вуд­ку (спер­шу й­ому зда­лося, що то ду­ло гвинтівки).

Він, цей ми­лий Інспек­тор Пат­руль­ович, був збіса кмітли­вий, у ме­не теж скла­дало­ся вра­жен­ня, що я впер­ше сів за кер­мо і ди­ву­юся, як ця ма­шина їде, чо­му ці ко­леса кру­тять­ся — точнісінь­ко так зав­жди ди­вував­ся і сь­огодні не мо­жу збаг­ну­ти, як мо­же летіти літак, летіти й не па­дати, як­що він не ма­хає кри­лами.

А то­го су­ботнь­ого дня замість до­роги (до то­го ж ма­ло мені знай­омої — на Обухів, Ка­гар­лик, Бо­гус­лав і далі) я ба­чив Са­ну, я відчу­вав її так гли­боко, що в ме­не боліло сер­це і па­моро­чило­ся в го­лові, хоч не ро­бив жод­но­го різко­го ру­ху і їхав на не­великій швид­кості. Я не знав, чи тре­ба нам поспіша­ти, вза­галі не ду­мав про те, у­яву дуж­че хви­лював чу­дер­наць­кий са­рафан­чик, зав’яза­ний на її пле­чах дво­ма бан­ти­ками, а під тим са­рафан­чи­ком не бу­ло нічо­го, хіба біла пе­люс­тка.

Прий­мач пе­редав дощі і гро­зи по всій Ук­раїні, і вже за Ка­гар­ли­ком за­пах­ло до­щем, але справ­жня гро­за бу­ла ще по­пере­ду, ми їха­ли їй на­зустріч, ми до­ганя­ли хма­ри, вагітні тією гро­зою, і мов­чки ку­рили, мов­чки слу­хали му­зику, яка ви­пов­ню­вала са­лон, як дим. Я не ска­зав Сані навіть про те, що дов­ко­ла «мо­го» бу­дин­ку блу­кав Кінг Конг, — бо­яв­ся, що во­на вид­ря­пає й­ому очі, як тіль­ки ми сту­пимо на поріг «Мли­на», я ба­гато чо­го їй не ка­зав, хоч, мо­же, і тре­ба бу­ло, мож­ли­во, тоді усе б вий­шло тро­хи інак­ше, інак­ше, інак­ше, та по­ки що вгорі тіль­ки зби­рали­ся хма­ри і кор­чи­лися від по­роділь­сько­го бо­лю, а ко­ли в са­лон по­лив­ся не­само­витий го­лос моєї лю­бої при­ятель­ки Ма­рини Одоль­ської, ко­ли во­на заспіва­ла свою «Бо­жевіль­ну», то я по­бачив у хма­рах ма­лень­ке го­ле ди­тят­ко і провів до­лонею по очах.

— Тобі не­доб­ре? — спи­тала Са­на.

— Нав­па­ки, — ска­зав я. — Мені так доб­ре, як не бу­ло ще ніко­ли.

— Хо­чеш — я по­веду ма­шину?

Ми поміня­лися з нею місця­ми, рев­ни­ва по­пелюш­ка зі злості рво­нула, як ска­жена, і пром­ча­ла стрілку, що по­казу­вала на Бо­гус­лав, та я ска­зав — вер­тай­мо­ся, бо так ми опи­нимо­ся в Кор­суні, нам тре­ба взя­ти пра­воруч, і, ко­ли ми проїха­ли Вла­дис­лавку, там пе­ред Бо­гус­ла­вом нам на­зустріч роз­ки­нув обій­ми розкішний ліс, це був ще той лісо­чок, незгірше при­чер­кась­ко­го, і як­раз у то­му лісоч­ку нас зас­та­ла гро­за, не­само­вита зли­ва, і я не знаю, як крізь ту зли­ву Са­на поміти­ла ву­зень­ку ас­фаль­то­ву до­рогу й різко звер­ну­ла ліво­руч.


Во­на зня­ла із се­бе той са­рафан­чик у ма­шині щоб не за­мочи­ти й­ого зня­ла зня­ла зня­ла із се­бе той са­рафан­чик я навіть не ба­чив ко­ли тіль­ки по­бачив два бру­нат­них пуп’ян­ки на її білих гру­дях не мо­жу не хо­чу біль­ше че­кати ска­зала во­на і вий­шла під дощ у білій пе­люстці та пе­люс­тка бу­ла уже мок­ра але во­на і її зня­ла й ки­нула на зе­лену тра­ву не див­ля­чись ку­ди ки­нула бо підста­вила об­личчя до­щеві дощ зли­зав із неї усю кос­ме­тику ли­це ста­ло білим білим тіль­ки дві тер­ни­ни ста­ли чор­ни­ми як у пісні а я вий­шов під зли­ву зо­дяг­не­ним як при­шеле­пок во­на зніма­ла з ме­не одяг зри­вала й­ого не­тер­пля­че бо він на­мок і при­лип до тіла мої ґуд­зи­ки си­пали­ся у тра­ву як розірва­не на­мис­то і вже струм­ки до­щу стіка­ли моїм тілом а во­на гу­бами ло­вила ті струм­ки так жадібно їх ло­вила й пи­ла опус­ка­ючись на коліна я на­хилив­ся й при­пав ли­цем до її ло­паток до то­го місця де ма­ли бу­ти ян­голь­ські кри­ла де во­ни прорізу­вали­ся і від то­го з’яв­лявся со­лод­кий свербіж я теж відчу­вав й­ого гу­бами і всім єством він на­рос­тав на­рос­тав і розтікав­ся усень­ким тілом він як шов­ко­ва до­щова во­да біг рівчач­ком її спи­ни і я до­ганяв до­ганяв й­ого гу­бами мої гу­би вже ста­ли чов­ном яко­го за­топив білий дощ і щоб не зги­нути в білій по­вені я взяв її тро­хи ниж­че сідниць підняв і без­жаль­но при­тис тим місцем де рос­ли кри­ла до шка­руб­ко­го стов­бу­ра де­рева і тоді вда­рила блис­кавка і вда­рив грім та я по­чув її крик так у моєму ди­тинстві кри­чали пта­хи яким я і досі не знаю наз­ви ніко­ли не ба­чив їх а чув тіль­ки крик про­тяж­ний спер­шу ду­же гуч­ний а потім він зав­ми­рає і мені зда­вало­ся що ті пта­хи па­да­ють із ви­сокості згор­нувши кри­ла та від стра­ху вми­ра­ють ще раніше ніж па­да­ють на зем­лю бо їхні го­лоси за­тиха­ють іще в повітрі а-а-а-ах і якоїсь миті мені зда­лося що во­на теж по­мирає я відчув у до­щових крап­лях со­лоний прис­мак сліз чи мо­же й крові мені навіть по­дума­лося що її вда­рила блис­кавка бо во­на спер­шу знов опус­ти­лася на коліна і ди­вила­ся на ме­не біли­ми не­видю­щими очи­ма а потім упа­ла на зем­лю роз­прос­терла­ся горілиць і здри­гала­ся від су­доми здри­гала­ся все рідше і рідше по­ки й зовсім зав­мерла із зап­лю­щени­ми очи­ма я схи­лив­ся над нею при­пав гу­бами до її хо­лод­но­го ро­та вди­ха­ючи у неї жит­тя і чув язи­ком які хо­лодні у неї зу­би во­ни бу­ли гла­денькі й хо­лодні як лід я ви­пив із неї все теп­ло я ви­пив із неї ша­лену га­рячу кров як упир із моїх брів кра­пав на неї дощ хоч гро­за рап­то­во ущух­ла во­на по­коти­лася собі далі з по­лег­ше­ним че­ревом за­тих­ли грім і блис­кавка на небі вже спа­лах­нув слас­то­люб­ний Ра та з де­рев і з моїх брів ще па­дали краплі на її біле біле об­личчя білі гу­би біле тіло навіть нігті у неї гла­денькі як криль­ця хрущів бу­ли біли­ми бо во­на зне­мог­ла про­пала за­гину­ла вмер­ла я вже не міг відігріти її своїми гу­бами відчув що й во­ни хо­лодні як кри­га да­рем­но блу­ка­ють па­гор­ба­ми її гру­дей і тоді я мов нек­рофіл узяв те без­живне хо­лод­не тіло на ру­ки і поніс до ма­шини обе­реж­но пок­лав й­ого на заднє сидіння і при­битий на цвіту ще в ко­лисці лед­ве отак не поїхав далі та потім усе та­ки спо­хопив­ся відчи­нив ба­гаж­ник пе­рев­дягнув­ся в су­хе і дов­го ду­мав чим би її прик­ри­ти мені нез­ручно бу­ло пор­па­тися в Са­ниній сумці то я дістав зі своєї си­ню теніску в білий го­рошок та­кий колір лю­била моя покій­на ба­буся і прик­рив нею Са­ну від гру­дей до то­го місця де бу­ла біла пе­люс­тка а потім поз­би­рав на траві роз­ки­даний мок­рий одяг і склав у ба­гаж­ник і поїхав собі далі ми­на­ючи ок­ружною до­рогою Бо­гус­лав а там де кінча­лася ок­ружна все од­но сто­яло Ка­Пе тіль­ки не бу­ло біля нь­ого Інспек­то­ра Пат­руль­ови­ча Ка­лим­ни­ка бо це вже бу­ла зовсім дру­горяд­на до­рога якою не­час­то їздять упирі нек­рофіли і навіть зви­чайні ґвалтівни­ки то я спокій­нень­ко поїхав собі на Ісай­ки Мед­вин і далі а біля Ка­лино­вого Ку­ща досвідчені водії зна­ють що це не се­ло й не містеч­ко Ка­лино­вий Кущ це зна­мени­те дже­рело у до­лині між Мед­ви­ном і Ли­сян­кою так от ко­ли я ско­тив­ся зго­ри у до­лину моє сер­це со­лод­ко ть­ох­ну­ло бо про­кину­лася з ле­таргій­но­го сну моя спля­ча кра­суня підве­лася а со­рочи­на в го­рошок ков­зну­ла вниз ли­ше дві ве­ликі бру­натні го­роши­ни ли­шили­ся на біло­му тілі во­ни теж бу­ли трош­ки сонні трош­ки прив’ялі ті го­роши­ни і моя спля­ча кра­суня спи­тала де я Гос­по­ди яка во­на бу­ла гар­на а я ска­зав біля Ка­лино­вого Ку­ща хіба ти не ба­чиш ходімо нап’ємо­ся ти ще не пи­ла та­кої во­ди зро­ду і по­ки я звер­нув пра­воруч щоб під’їха­ти аж до кри­нич­ки Са­на вже зо­дяг­ла мою со­рочи­ну в го­рошок і я ду­же тішив­ся тим що во­на теж не без ком­плексів ад­же це був чис­тої во­ди тран­свес­тизм[26] та ко­ли во­на вий­шла з ма­шини я по­бачив що со­рочи­на бу­ла для неї як­раз сим­па­тич­ною су­кен­кою не ко­рот­шою за отой ку­цень­кий са­рафан­чик від яко­го я дурів а в кри­ничці бу­ла та­ка про­зора во­да що вид­но дно дно дно дно та не бу­ло кух­ли­ка хтось й­ого заб­рав то­го кух­ли­ка бо ко­ли я сю­дою по­вер­тався до Києва від мо­телю «Млин» він тут був те­пер не бу­ло але низь­ко пе­рехи­лив­шись че­рез цям­ри­ну мож­на бу­ло до­тяг­ти­ся гу­бами до во­ди і ми по черзі пе­рехи­ляли­ся на­бира­ли у рот во­ди й пи­ли один з од­но­го ми самі собі пра­вили за кух­ли­ки наші ро­ти бу­ли чу­дови­ми кух­ли­ками а ко­ли Са­на низь­ко на­гина­лася у кри­нич­ку то моя со­рочи­на на ній ви­соко підсми­кува­лася я не вит­ри­мав і знов узяв її на ру­ки а-а-а-ах і поніс у гус­тий ка­лино­вий гай бо то не тіль­ки наз­ва бу­ла Ка­лино­вий Кущ там справді рос­туть розкішні кущі ка­лини які са­ме на по­чат­ку чер­вня дуріють своїм біло жов­тим як мо­лози­во цвітом і ось тут па­нове судді ви на­решті мо­жете при­шити мені кримінал я зізна­юся навіть у то­му чо­го міг не ка­зати ніко­му та я вва­жаю за своє най­ви­ще щас­тя те що ти ви­сокий су­де мо­жеш сприй­ня­ти за збо­ченс­тво але я ба­чив що Сані це стра­шен­но спо­доба­лося ко­ли я дістав із ба­гаж­ни­ка дов­гу мо­туз­ку ви спи­таєте навіщо я во­зив її з со­бою і я зно­ву ж та­ки мо­жу збре­хати і всі мені повірять що во­зив її із со­бою замість тро­са те­пер більшість водіїв замість нез­ручно­го тро­са ко­рис­ту­ють­ся ле­гень­ки­ми лин­ва­ми але я вза­галі не ду­мав про це а га­дав що ця дов­га кап­ро­нова мо­туз­ка мені зна­добить­ся у тій кімнаті над прірвою та по­ки що я взяв її з іншою ме­тою я пок­лав Са­ну між дво­ма ку­щами ка­лини пок­лав на тра­ву а потім наг­нув ви­соку гілку з од­но­го ку­ща і прив’язав Сані до но­ги біля кісточ­ки а гілку із дру­гого ку­ща теж обліпле­ну мо­лози­вом цвіту прив’язав до дру­гої но­ги од­нак ті гілки не роз­чахну­ли її а тіль­ки підня­ли вго­ру роз­ки­нуті но­ги і навіть тро­хи підня­ли сіднич­ку білу білісінь­ку із жов­та­вою прис­ма­гою і та сіднич­ка бу­ла мені любіша за сон­це він цей сон­це заз­дрив мені ко­ли я зри­вав ке­тяги ка­лино­вого цвіту і зо­дягав у нь­ого Са­ну спер­шу квітчав ко­си ад­же її ко­рот­ка ко­сич­ка вміщу­вала у собі цілий сніп во­лос­ся та який сніп її ко­сич­ка вміщу­вала у собі всі сіно­жаті світу за­мовкніть ви лисі вчені і вищі ма­тема­тики я знаю що я ка­жу не лізь­те до ме­не із циф­ра­ми й чис­ла­ми я ліпше за вас у них роз­би­ра­юся і ти комп’юте­ре по­гас­ни як ска­зав би мій най­любіший та вже покій­ний при­ятель Па­руйр Се­вак тіль­ки із ним я міг роз­мовля­ти мер­твою вірменсь­кою мо­вою яка на­зиваєть­ся гра­бар од­нак Се­вак за­гинув, гра­бар мер­твий а Са­на жи­ва то­му я звер­та­юся до те­бе комп’юте­ре як­що ти та­кий ро­зума­ка ану полічи скіль­ки кров’яних тілець і скіль­ки ме­гатонн щас­тя прип­ли­вало до на­ших сер­дець ко­ли я і далі квітчав її ка­лино­вим цвітом клав й­ого на гру­ди живіт і ту­ди де раніше бу­ла пе­люс­тка потім гу­бами роз­дя­гав її всю а од­не ка­лино­ве суцвіття з’їв на­че вми­рав від го­лоду і потім ска­зав Са­но Са­но Вер­бна моя Ка­лино­ва моя То­поле­ва моя Ясе­нова моя і так я пе­релічив усі де­рева які є на світі а потім рос­ли­ни тра­ви а потім став лічи­ти їх усіма мо­вами світу жи­вими і мер­тви­ми і во­на розіп’ята мною на ка­линовім хресті пла­кала і сміяла­ся і зна­ючи крім рідної ли­ше фран­цузь­ку пов­то­рюва­ла charmant c’est le mot[27]потім ко­ли вже не ли­шило­ся слів я звіль­нив її від бла­женс­твен­них пут Са­на поп­ро­сила щоб я узяв сум­ку і сам її зо­дяг­нув бо во­на вже не має сил і я пе­реміряв на неї все що бу­ло во­на чи­мало наб­ра­ла бо ми ще не зна­ли скіль­ки там бу­демо тож я приміряв на неї всі тру­сики і всі ліфчи­ки всі са­рафан­чи­ки спіднич­ки шор­ти­ки кол­готки pardon па­нове судді за такі под­ро­биці але без них ви прос­то ніко­ли не зро­зумієте то­го що ста­лося потім єди­не що Сані самій до­вело­ся зро­бити це на­фар­бу­вати­ся тут я вже був ануж[28] і щоб не за­важа­ти їй своїми витрішка­ми зно­ву пішов до кри­нич­ки і рап­том по­бачив що там біля неї є кух­лик.

— Са­но! — вра­жено зак­ри­чав я. — Та тут же є кух­лик.

— Він там і був, — ска­зала во­на.


 

4


 

Ко­ли я ми­нуло­го ра­зу по­вер­тався до Києва сам, то на до­рогу пішло три го­дини, те­пер же із Са­ною ми до­бира­лися лед­ве не цілий день, і я навіть не зу­пинив­ся у Нек­ри­чах, хоч ду­же хотіло­ся поз­най­оми­ти Са­ну з дідком, який ба­чив і знає усе на світі, але хай, ду­мав, ще встиг­не­мо й­ого провіда­ти, мо­же, ще до­ведеть­ся но­чува­ти у Гри­горія Іва­нови­ча, бо невідо­мо, як нас прий­муть у мо­телі і чи є там для нас місце.

Десь го­дині о сь­омій ве­чора я по­вер­нув пе­ред мос­том пра­воруч і ду­же втішив­ся з то­го, що пе­ред моєю кра­сунею твер­джею сто­яв тіль­ки білий фур­гон, от­же, пос­то­яльців, на­пев­но, ще не бу­ло. За­те чо­го вар­тий один той фур­гончик, на ко­лесах яко­го ще мож­на до­шука­тися пи­люч­ки з ву­лиці Шо­та Рус­та­велі, і я лед­ве стри­мав­ся, щоб не вкло­нитись й­ому ни­зень­ко: здрастє, дав­но не ба­чили­ся.

Са­на бу­ла у зах­ваті від са­мого фа­саду «Мли­на» і вже по­рива­лася далі, та я поп­ро­сив по­чека­ти, по­ки схо­жу в розвідку. Во­на трош­ки пох­ню­пилась, у ме­не від то­го за­щеміло все­редині, бо я та­ки справді те­пер не хотів ли­шати її са­му ні на хви­лину. Після то­го, що відбу­лося між на­ми сь­огодні, у ме­не постій­но сто­яв у гру­дях щем — від невідступ­но­го усвідом­лення та­кої близь­кості поміж на­ми, що аж ста­вало страш­но. Я чув аро­мат її тіла й тоді, ко­ли спи­нав­ся бе­тон­ни­ми східця­ми на дру­гий по­верх до ба­ру.


Каміла са­ме об­слу­гову­вала за крайнім сто­ликом двох зай­шлих ри­балок; ко­ли во­на зир­кну­ла че­рез пле­че на ме­не, та­ця в її руці пе­реко­сила­ся, один ку­холь із пи­вом пе­реки­нув­ся, але не впав на підло­гу, тіль­ки роз­лився, заб­ризку­ючи її і ри­балок.

Од­нак усмішка її бу­ла щи­рою.

— Дій­шла ва­ша те­лег­ра­ма! За­раз при­несу ключ.

— Каміло… я не сам. Ро­зумієте?

— Це ваш клопіт. За двох бу­де до­рож­че, — ска­зала во­на. — Але ви не вка­зали, на скіль­ки днів їде­те.

— По­бачи­мо. Це за­лежа­тиме від по­годи. За роз­ра­хунок не хви­люй­те­ся, все бу­де у твердій ва­люті.

Во­на пішла на кух­ню, і я гук­нув їй услід:

— Каміло!

Як­би та­ця в її ру­ках бу­ла не по­рож­ня, то знов би пе­реко­сила­ся.

— Щось іще?

— Ав­жеж, дві юш­ки з окунів, ра­ки і го­ру сма­жено­го су­дака.

Цілу го­ру, Каміло, ми вми­раємо з го­лоду.

Ко­ли я зій­шов униз і по­махав Сані клю­чиком, во­на спи­тала:

— Тут зав­жди так вітря­но?

Я тіль­ки те­пер зав­ва­жив, як гой­да­ють­ся сос­ни — їхні роз куй­ов­джені зе­лені кро­ни міни­лися від пе­релив­частих тіней.

— У на­шому гніздеч­ку ти­хо, — ска­зав я.

Біля східців я зу­пинив­ся‚ ва­га­ючись‚ бо досі не знав усіх тон­кощів ети­кету — чи про­пус­ка­ють жінку впе­ред‚ як­що во­на в ко­роткій спідничці‚ а спи­нати­ся тре­ба кру­то вго­ру.

Са­на прим­ру­жила очі‚ пус­тивши на ме­не лу­каві біси­ки‚ і безс­траш­но пішла впе­ред — безс­траш­но то­му, що я був зовсім не­уваж­ним‚ ко­ли зо­дягав її біля Ка­лино­вого Ку­ща. Каміла‚ кот­ра ко­лись ме­не нас­тра­хала на цих схо­дах‚ виг­ля­дала скром­ною чер­ни­цею про­ти Са­ни.

Ко­ли ми зай­шли в кімна­ту‚ во­на, не роз­гля­да­ючись‚ швид­ко підій­шла до вікна‚ роз­чи­нила й­ого і пе­рехи­лила­ся че­рез підвікон­ня‚ як че­рез кри­нич­ну цям­ри­ну: а а ах!

Той пта­шиний крик пок­ли­кав ме­не до краю бе­зодні‚ я підій­шов до Са­ни‚ та во­на не по­вер­ну­ла до ме­не сво­го об­личчя‚ отак весь час і вдив­ля­лася у ту вир­ву — а а ах! — і мені зда­вало­ся‚ що то са­ма бе­зод­ня стог­не від ра­дості‚ пе­реко­чує у своєму тем­но­му лоні ко­жен не­само­витий зойк‚ щоб на­сити­тися ним уво­лю‚ ад­же бе­зодні й про­вал­ля ніщо так жадібно не вби­ра­ють у се­бе‚ як людсь­кий крик.

Потім Са­на сто­яла під ду­шем‚ а я ле­жав на ліжку й ку­рив‚ ру­салоч­ка на стіні вже не зда­вала­ся злою мой­рою‚ во­на під мор­гу­вала мені схваль­но й зак­лично‚ у ванній кімнаті рівно шумі ла во­да‚ на­че Са­на ще й досі сто­яла під до­щем‚ який заплідню­вав Бо­гус­лавсь­кий ліс‚ і я не вит­ри­мав‚ я лед­ве підвівся з ліжка і зовсім без­си­лий зай­шов до ван­ної‚ де по­бачив дві Са­ни, — та‚ що в дзер­калі‚ сто­яла до ме­не спи­ною‚ а дру­га сто­яла до ме­не об­личчям‚ і цю дру­гу я‚ зне­може­ний і без­си­лий‚ поцілу­вав тричі в очі — у синє‚ зе­лене і зо­лоте — і ска­зав: «Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?» — «До біса! — ска­зала Са­на. — Шам­пансь­ко­го! Сь­огодні бу­демо пи­ти цілу ніч‚ пи­ти й лю­бити­ся sans gene[29]».

Я за­гор­нув її у прос­ти­рад­ло‚ виніс із ван­ної і ска­зав:

— Ве­черя дав­но хо­лоне‚ grande dame!

— А що там у нас сь­огодні на ве­черю? — спи­тала во­на.

— Сма­жений су­дак.

— Чу­дово. Ніхто сма­жено­го су­дака не їсть га­рячим.

Ць­ого ра­зу Са­на зо­дяг­ла­ся са­ма‚ лиш поп­ро­сила ме­не зас­тебну­ти ліфчик‚ і я знов пій­мав се­бе на то­му‚ що ме­не до одуріння зво­рушу­ють її гострі ло­пат­ки — во­ни бу­ли якісь ще зовсім ди­тячі і справді на­гаду­вали пуп’ян­ки крил‚ у яких за­чаєно млос­не від чут­тя поль­оту й падіння.

Ко­ли ми зай­шли до ба­ру‚ ри­балок уже не бу­ло‚ на їхнь­ому місці сидів міліціонер у формі май­ора (ми в рівних ва­гових ка­теґоріях‚ по­думав я) і мій сим­па­тич­ний‚ мій най­прек­расніший із усіх на­зем­них при­матів Кінг Конг на й­мен­ня Жо­ра. Він кив­нув мені‚ як давнь­ому знай­омо­му, і‚ ки­нув­ши оком на Са­ну‚ склав гу­би в тру­боч­ку‚ з якої ледь не вир­вався свист.

Май­ор‚ як і на­лежить лю­дині у формі‚ хо­лод­но об­ма­цував нас очи­ма‚ мені зда­лося‚ що за­раз й­ому за­манеть­ся пе­ревіри­ти у нас до­кумен­ти чи бо­дай за­пита­ти су­воро: «Хто такі?» — і тоді я відповім без зай­вої скром­ності: «Май­ор Мар­голін. Муніци­паль­на поліція».

Од­нак замість май­ора до нас підій­шла Каміла і‚ привітав­шись до Са­ни‚ оціни­ла її тим ко­рот­ким пог­ля­дом‚ яким мо­же гля­нути ли­ше жінка на жінку. Але та­ця в її ру­ках не схит­ну­лася‚ пок­ла­ди яй­це — не по­котить­ся‚ і Каміла пос­та­вила пе­ред на­ми дві тарілки оку­невої юш­ки і го­ру сма­жено­го су­дака — усе свіже й га­ряче (во­на‚ ця Каміла‚ доб­ре зна­лася не ли­ше на кулінарсь­ких таємни­цях)‚ а ра­ки по­обіця­ла при­нес­ти пізніше. Ми ще за­мови­ли пляш­ку шам­пансь­ко­го, пляш­ку біло­го су­хого мартіні (під су­дака!)‚ і Са­на‚ підняв­ши ке­лих, ска­зала:

— За удар гро­му. Від яко­го не страш­но по­мер­ти.

Ми швид­ко хмеліли‚ нам так доб­ре бу­ло‚ що я го­товий був об­ня­ти сво­го до­рого­го Кінг Кон­га‚ го­товий був за­купи­ти всі ба­нани‚ які бу­ли в Каміли‚ для ць­ого доб­ро­сер­до­го при­мата‚ кот­рий замість ба­нанів‚ ма­буть‚ їв тіль­ки груші‚ че­рез те й го­лова й­ого ста­ла ве­летенсь­кою гру­шею‚ а що по­дару­вати вам‚ мій до­рогий май­оре‚ — хо­чете? — я зніму із по­гонів свою зірку і при­чеп­лю вам‚ ви ста­нете підпол­ковни­ком і вже не бу­дете так за­побіга­ти пе­ред Жо­рою‚ заг­ля­да­ючи й­ому в рот.

Виз­наю‚ я був нес­пра­вед­ли­вий до па­на май­ора‚ ад­же Жо­ра роз­повідав такі цікаві речі‚ що я й собі нас­та­вив ву­хо:

— Я ніде так не наїдав­ся ви­ног­ра­ду‚ — ка­зав він (ну от‚ а я, дур­ний‚ про ба­нани)‚ — ніде так не наїдав­ся ви­ног­ра­ду‚ як в Аф­гані.

То був клас! Я й Вовці‚ мо­лод­шо­му бра­тові, на­писав: заб­ри­ють в армію — про­сися в Аф­ган‚ не пош­ко­дуєш.

— Ви­ног­ра­ду‚ — хмик­нув май­ор. — Ти шо‚ чок­ну­тий? А стріля­ють кру­гом. Не страш­но?

— Нє‚ — ска­зав Жо­ра. — Вір не вір‚ мені бу­ло зовсім не страш­но.

По­гано тіль­ки‚ що‚ ко­ли стріля­ють‚ у бе­те­ері смер­дить.

У ме­не за­памо­рочи­лося в го­лові. Не від ви­на‚ а від прик­рої згад­ки. Най­манці‚ які по­кину­ли ме­не в ка­люжі крові‚ теж про хо­дили вишкіл Аф­га­ну. Неп­ри­томніючи‚ я ще по­чув краєчком свідо­мості‚ як один про­пону­вав відріза­ти мені ву­ха і ніс. Пам’ятаю‚ як, прий­шов­ши до тя­ми‚ я об­ма­цував се­бе і ди­вував­ся‚ що во­ни ць­ого не зро­били‚ і ди­вив­ся у дзер­ка­ло на зак­ри­вав­ле­не об­личчя‚ радіючи‚ що во­ни не на­важи­лися відріза­ти мені ву­ха й ніс.

— Ти пам’ятаєш‚ як я тобі во­рожи­ла на ка­вовій гущі? — спи­тала Са­на.

— Так‚ але щось тут не в’яжеть­ся.

— В’яжеть­ся‚ — ти­хо ска­зала во­на. — Усе в’яжеть­ся. Навіть твоя стат­тя про лю­доїдів сю­ди підхо­дить.

— Не ви­гадуй.

— Я про го­лод. Але не про той.

— Са­но‚ не шеп­чи. А то лю­ди по­дума­ють‚ що тут за­вели­ся шов­копря­ди.

— До чо­го тут шов­копря­ди?

— Ко­ли во­ни їдять лис­тя шов­ко­виці‚ то здаєть­ся‚ ось так ше­почуть.

— Да­вай вип’ємо за шов­копрядів‚ — ска­зала во­на. — Це мудрі істо­ти.

До ба­ру зай­шов сам Са­ватій. Я ду­мав‚ у нь­ого по­котить­ся сли­на‚ ко­ли він ди­вив­ся на Са­ну. Од­нак це не бу­ла роз­гнуз­да­на хтивість‚ на й­ого ро­жево­му об­личчі прос­ту­пав навіть діво­чий со­ром‚ і Са­ватій‚ ки­ва­ючи нам на знак привітан­ня‚ зніяковіло відвів очі.

Він по­дав май­орові ко­рот­ко­палу ру­ку‚ яка біль­ше па­сува­ла б Жорі‚ а май­ор‚ перш ніж її по­тис­ну­ти‚ вис­трун­чився‚ на­че я віддав свою зірку не й­ому‚ а Са­ватію.

— Чо­го так скром­но? — спи­тав гос­по­дар мо­телю «Млин»‚ ог­ля­да­ючи їхній стіл.

— Я‚ Са­во Да­нило­вичу‚ вже свічу­ся від фос­фо­ру че­рез твою ри­бу‚ — по­жар­ту­вав май­ор. — Ко­ли ко­лоти­меш ка­бана?

— Жар­ко‚ — ска­зав Са­ватій. — Хай тро­хи по­холо­дає. Ніякий ду­рень у спе­ку не ко­ле сви­ней.

— Де ти ба­чиш ту спе­ку? — зди­вував­ся май­ор.

— А що‚ Са­во Да­нило­вичу‚ — стро­мив сво­го но­са Жо­ра‚ — Пет­ро­вич по­дав не­пога­ну ідею. Я б оце й за­раз ви­пив шта­кан­чик га­рячої крові. Ти‚ Пет­ро­вичу‚ лю­биш свіжу сви­нячу кров?

— Як п’яний‚ то люб­лю‚ — засміяв­ся май­ор підпол­ковник Пет­ро­вич‚ ще не зна­ючи‚ що я й­ого дос­тро­ково підви­щив у званні. — Як­би тро­хи рідша‚ а то ду­же тя­гуча й со­лона.

— Ну‚ то бу­деш їсти кров’ян­ку‚ — ска­зав Жо­ра. — Ти ж лю­биш кров’ян­ку?

— Я все люб­лю‚ як­що є горілка‚ — знов засміяв­ся май­ор підпол­ковник.

— Як так при­пек­ло свіжи­ни‚ то заріжеш ба­рана‚ — ска­зав Са­ватій Жорі. — Сви­ней улітку не ко­лю. Заріжеш ба­рана і зро­бимо шаш­ли­ки. Мілю! — гук­нув він. — При­неси ще пляш­чи­ну‚ бо я сь­огодні іду на цілу ніч. Тре­ба зігріти­ся.

— А що‚ не мож­на ки­нути сіті й піти до­дому спа­ти? — зди­вував­ся май­ор підпол­ковник.


— Ні‚ — ска­зав Са­ватій. — По пер­ше‚ твої шмар­качі кра­дуть сіті. А по дру­ге‚ за­раз та­ка фа­за міся­ця‚ що ри­ба й­де тіль­ки в ки­тай­ки[30]. А по третє‚ я люб­лю но­чува­ти на річці.

Са­на тор­кну­лась моєї ру­ки.

— У ме­не теж ідея, — ска­зала во­на. — За­раз ми всь­ого на­бере­мо і піде­мо в на­ше гніздеч­ко.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Візь­ме­мо ящик мартіні‚ мішок ба­нанів і піде­мо в на­ше гніздеч­ко.

— А пе­ред тим тро­хи по­гуляємо над­ворі.

— Тро­хи по­гуляємо над­ворі‚ — ска­зав я‚ на­че був її відлун­ням.

Каміла охо­че на­паку­вала нам куль­ки‚ і ко­ли ми зій­шли униз‚ я ска­зав Сані‚ щоб во­на по­чека­ла‚ по­ки я все це за­несу в кімна­ту‚ а потім ми по­гуляємо. Ні‚ ска­зала во­на‚ я піду з то­бою. Са­на від ме­не не відхо­дила ні на крок.

Гу­ляти ми пішли уз­довж річки — у про­тилеж­ний від мос­ту бік; бу­ло тем­но і про­холод­но‚ бе­регом в’юни­лася ву­зень­ка стеж­ка‚ од­нак ми поміща­лися на ній уд­вох.

— Я впізна­ла й­ого од­ра­зу‚ — ска­зала Са­на.

— Ко­го?

— Са­ватія‚ ко­го ж іще.

Я спер­шу чо­мусь по­думав про Жо­ру. І зро­зумів‚ чо­му не роз­повів Сані про те‚ що ба­чив й­ого біля «сво­го» бу­дин­ку. Як­би во­на за­пита­ла‚ що б я ро­бив‚ аби рап­том й­ого дог­нав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я ро­бив?

Річка де­далі шир­ша­ла‚ оче­вид­но, десь ниж­че за течією її пе­рега­чува­ла греб­ля. Пра­воруч від стеж­ки тяг­ся сос­но­вий ліс‚ який усе ще шумів вер­ховіттям (дув горішняк)‚ а ліво­руч темніла ши­рока річка‚ і в її оче­ретах теж во­рушив­ся віте­рець.

Місяць ще не зій­шов‚ хоч я не про­ти був по­диви­тися‚ у якій він фазі‚ що ри­ба й­де тіль­ки в ки­тай­ки.

Ви­бира­ючись на про­гулян­ку‚ ми не зва­жили‚ що від річки так тяг­ти­ме про­холо­дою‚ і не­заба­ром я відчув‚ що Са­на трем­тить.

Десь да­леко ски­нула­ся ве­лика ри­бина — во­на так гуч­но вда­рила по воді‚ що зда­лося‚ ніби у річку впа­ла лю­дина.

Я при­гор­нув Са­ну до се­бе‚ щоб тро­хи її зігріти.

— Вер­тай­мо­ся. Ти змер­зла.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — Мені страш­но.


 

5


 

Але в гніздеч­ку Са­на ожи­ла‚ поп­ро­сила на­лити їй мартіні по вінця і ска­зала‚ що сь­огодні тре­ба пи­ти‚ ве­сели­тися й laisser faire, laisser passer[31]. Із то­го‚ що во­на ска­зала це фран­цузь­кою‚ я зро­зумів:

Са­на та­кож здо­гадуєть­ся‚ що стіни мо­жуть ма­ти ву­ха.

Потім во­на ви­пила май­же півсклян­ки ви­на‚ а на ос­таннь­ому ков­ткові по­пир­хну­лася і вра­жено скрик­ну­ла:

— Що я‚ ду­репа‚ за­була! Че­рез те­бе я зра­дила свою Кіті. Во­на ж там за­дих­неть­ся.

Са­на ки­нула­ся до своєї сум­ки‚ хап­ли­во ви­кида­ла звідти всі речі‚ а потім діста­ла ку­мед­ну мав­почку із штуч­но­го хут­ра. Це бу­ла зви­чай­на іграш­ка‚ але Кіті прос­то вра­жала своїм об­личчям — на нь­ому бу­ло та­ке зди­вуван­ня‚ яко­го не зоб­ра­зить жо­ден мім. Досі не мо­жу збаг­ну­ти‚ зав­дя­ки чо­му тво­рив­ся той ви­раз без­межно­го по­диву — чи ши­роко пос­тавле­ними очи­ма і відстов­бурче­ними ву­хами‚ чи змор­ще­ним но­сиком‚ не ска­жу‚ але, див­ля­чись на мав­почку Кіті‚ я розсміяв­ся до сліз. Са­на навіть тро­хи об­ра­зила­ся і ска­зала з до­кором:

— Не смій­ся‚ Кіті цілком нор­маль­на дівчин­ка. Раніше во­на та­кою не бу­ла. Це їй потім щось зро­било­ся.

— Я не сміюся‚ — ска­зав я і теж пох­ли­нув­ся ви­ном.

— Во­на слав­на дівчин­ка і спа­тиме те­пер з на­ми. Раніше во­на зав­жди спа­ла зі мною.

— Доб­ре‚ спа­тиме з на­ми. Хіба‚ ти ду­маєш‚ для ко­го я взяв оті ба­нани?

Сані це ду­же спо­доба­лося. Про ба­нани.

Во­на вик­ла­ла в ша­фу всі наші речі і поп­ро­сила на­лити їй ще.

— Я знаю‚ — ска­зав я. — Те­бе схви­люва­ли оті дурні ба­лач­ки.

— Які?

— Про свіжу сви­нячу кров.

— Дур­ниці‚ — ска­зала во­на. — Я са­ма люб­лю м’ясо. Ри­ба — це чу­дово. Але нам з то­бою не обій­ти­ся без м’яса‚ бо ми та­ки пов­ми­раємо.

— Зав­тра неділя. Поїде­мо в містеч­ко на ба­зар‚ ку­пимо сви­нини й поп­ро­симо Камілу‚ щоб нам щось при­готу­вала.

— Ми самі зро­бимо шаш­ли­ки‚ — ска­зала Са­на. — А в Каміли тіль­ки поп­ро­симо емаль­ова­ну кас­тру­лю.

— Ми самі зро­бимо шаш­ли­ки‚ — пов­то­рив я. — А по­ки що пе­рей­де­мо до раків.

— Я раків не їм. Ми з Кіті їсти­мемо ба­нани.

— У ць­ому ти солідар­на з Камілою.

— У чо­му? — спи­тала во­на.

— Каміла теж не їсть раків.

Са­на зміни­лася на об­личчі.

— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса ду­же ба­гато знає.

Кіті по­диви­лася на ме­не ще з біль­шим зди­вуван­ням і з пев­ною мірою осу­ду.

— Ми ць­ого гульвісу за­раз за­мучи­мо‚ — ска­зала Са­на‚ стром­ля­ючи в рот об­чи­щений ба­нан. — Прав­да ж‚ Кіті? Ми й­ого ра­ки за­раз ви­кине­мо за вікно‚ не­хай пли­вуть собі далі. У ць­ого гульвіси вже спер­ма пах­не ра­ками‚ тобі не здаєть­ся‚ Кіті? За­раз ми це пе­ревіри­мо.

Са­на рішу­че ру­шила до ме­не‚ а я ди­вив­ся на не­щас­ну Кіті‚ в якої оч­ка від зди­вуван­ня от от ма­ли вис­ко­чити з орбіт.

Зго­дом я час­то зга­дував са­ме ось цей мо­мент‚ ко­ли Кіті впер­ше для ме­не ста­ла жи­вою. Віднині во­на ло­вити­ме най­мен­ший по­рух на­шого нас­трою‚ і це відби­вати­меть­ся на її ми­лому лич­ку‚ хоч ви­раз без­межно­го зди­вуван­ня пе­рева­жати­ме зав­жди.

Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не зби­раєть­ся спа­ти ще дов­го і тіль­ки вдає‚ що не зва­жає на наші лю­бощі; мені зда­лося бу­ло‚ що во­на вже дрімає‚ та даю го­лову на відсіч‚ що її ву­ха ви­тяг­ли­ся‚ як у че­бура­хи‚ ко­ли Са­на про­вела своїми біли­ми тон­ки­ми паль­ця­ми по моїй щоці — отак‚ тиль­ним бо­ком пальців‚ бо я відчув її гла­денькі‚ мов криль­ця хрущів‚ нігті‚ — й ска­зала:

— Біжи по­голи­ся.

Я зай­шов у ван­ну‚ напінив ли­це і став го­лити­ся по­волі‚ бо чо­мусь ду­мав‚ що ось ось сю­ди зай­де Са­на. Про­те во­на не зай­шла.

По­вер­нувшись у кімна­ту‚ я по­бачив‚ що во­на так са­мо ле­жить горілиць‚ тіль­ки із зап­лю­щени­ми очи­ма.

— Вже? — спи­тала во­на.

— Так.

— А те­пер по­голи ме­не.

І по хвилі до­дала:

— Вже літо.

Я лед­ве її не порізав‚ ко­ли Са­на зне­наць­ка крик­ну­ла:

— Кіті‚ ану відвер­ни­ся‚ пар­шивка ти ма­ла! Я й так ба­гато тобі доз­во­ляю. — Потім мо­вила ніжно: — Ро­зумієш‚ ма­лень­ка‚ це особ­ли­вий ри­ту­ал двох. Ти мені ви­бач‚ але до ць­ого не мож­на підпус­ка­ти ніко­го. Це‚ Кіті‚ ве­ликі ча­ри‚ після ць­ого лю­ди ніко­ли не за­лишать од­не од­но­го.

Потім я за­питав:

— А чим поб­ризка­ти?

Я за­питав щи­ро‚ бо справді не знав‚ чим до­вер­ши­ти та­кий ри­ту­ал — чи своїм чо­ловічим де­зом‚ чи її фран­цузь­ки­ми «Climat».

— Со­бою‚ — ска­зала во­на. І рап­том підве­лася‚ сту­пила до вікна‚ роз­чи­нила й­ого навстіж‚ а тоді ста­ла на підвікон­ня і‚ по­вер­та­ючись об­личчям до ме­не‚ вип­роста­лася на по­вен зріст у чорній проймі.

Я не знаю‚ яким у ту мить бу­ло об­личчя Кіті‚ але ме­не про­низав та­кий страх‚ що я бо­яв­ся дих­ну­ти.

Во­на сто­яла над прірвою.

— Са­но‚ — я мо­литов­но склав ру­ки. — Іди до ме­не. Бла­гаю.

Са­но…

Во­на ди­вилась на ме­не з яко­гось не­бес­но­го світу. Потім та­ки лег­ко ско­чила на ки­лим‚ і тієї ж миті я лю­то схо­пив її за плечі і по­валив долілиць на підло­гу. Я ка­рав її сер­ди­то‚ як звір‚ і мені з очей си­пали­ся іскри. Я ку­сав її гострі ло­пат­ки‚ ніби хотів з’їсти Са­нині кри­ла‚ на які во­на так не­обач­но пок­ла­дала­ся‚ сту­пив­ши на край бе­зодні. Я вга­мував­ся тіль­ки тоді‚ ко­ли відчув її кон­вуль­сивні здри­ган­ня‚ і вто­пив своє об­личчя між ти­ми кри­лами.

Во­ни бу­ли такі без­помічні‚ що хотілось їх ніжи­ти безкінеч­но‚ спо­куту­ючи ви­ну хи­жого звіра.

Я зди­вував­ся‚ ко­ли по­чув її за­дово­лений го­лос:

— Кіті‚ ну як ми пров­чи­ли ць­ого гульвісу? Ти ба­чила?

Та цей го­лос був зовсім інак­шим‚ ко­ли во­на по­вер­ну­лась до ме­не об­личчям:

— Ніко­ли не ка­жи мені про своїх жінок‚ чуєш? Як­що ти ко­ли не­будь ме­не по­кинеш‚ я це зроб­лю.


 

6


 

Вранці ми поїха­ли на ба­зар‚ що вже пах ранніми по­луни­цями (там я ще раз пе­реко­нав­ся в тісноті ць­ого світу‚ бо за при­лав­ком у м’яс­но­му ря­ду по­бачив відмінни­ка на­род­ної освіти і що­най­мен­ше тричі ге­роя соціалістич­ної праці Оле­ну Й­осипівну Підко­нюшу)‚ на­купи­ли вся­кої вся­чини‚ потім я за­питав у Са­ни:


— А що ми візь­ме­мо для на­шої ма­лень­кої Кіті‚ га? На­ша ма­лень­ка Кіті‚ ма­буть‚ лю­бить по­лунич­ки?

— Ду­же‚ — ска­зала во­на. — При­чому з вер­шка­ми.

Ко­ли ми по­вер­та­лися до мо­телю‚ я знай­шов чу­довий привід ре­абіліту­вати­ся пе­ред Са­ною і ска­зав‚ що навіть кас­тру­лю не по­зича­тиме­мо в Каміли‚ ад­же ми ще не провіду­вали мо­го найліпшо­го ту­тешнь­ого при­яте­ля‚ який жи­ве ось тут‚ по до­розі‚ у Нек­ри­чах.

Гри­горій Іва­нович був удо­ма («Ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність…»), я поз­най­омив й­ого із Са­ною‚ він за­питав‚ чи це не дру­жина ча­сом‚ а я ска­зав‚ що дру­жина‚ зви­чай­но‚ не­дав­но поб­ра­лися‚ оце ж і заїха­ли до вас‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ відзна­чити цю подію. По­ки за­мочу­вало­ся м’ясо‚ я ще вис­тру­гав шам­пу­ри із си­рих дубців‚ розіклав на подвір’ї ба­гат­тя‚ на­палив жа­ру‚ а пізніше‚ ко­ли вже подвір’ям сте­лив­ся за­паш­ний ди­мок‚ зміша­ний з аро­матом підпе­ченої свіжи­ни‚ Гри­горій Іва­нович рап­том ска­зав: «Я вас‚ Ок­са­но‚ знаю дав­но‚ — ска­зав цей зо­лотий дідок‚ хит­ро пог­ля­да­ючи на неї. — А знаю я вас то­му‚ що мені чо­ловік ваш дав­но про вас роз­ка­зував». Я зумівся на ць­ого чуд­но­го дідка‚ бо ніко­ли й­ому не ка­зав про Са­ну ні сло­ва‚ але хай бу­де так‚ хай бу­де так‚ усміхав­ся я до неї‚ усміхав­ся до дідка й до синь­ого не­ба‚ яко­го вже не ба­чив хтоз­на скіль­ки‚ я ледь ледь пам’ятав це не­бо‚ де ко­лись у моєму ди­тинстві кри­чали невідомі мені пта­хи, де сто­яла моя ба­буся в синій коф­тині у білий го­рошок, де сто­яли мої бать­ко ма­ти, що так ра­но пішли з ць­ого світу в те царс­тво не­бес­не, де пла­чуть, і пла­чуть, і пла­чуть пташ­ки з мо­го раю ди­тинс­тва, та­кого ко­рот­ко­го раю, що я лиш пам’ятаю, як ма­ма мені по­дає пу­чечок су­ниць, та­кого ко­рот­ко­го раю, що я лиш пам’ятаю, як моя ба­буся ко­пає ко­пає ко­пає ко­пає ко­пає кар­топлю, во­на сто років про­ходи­ла в одній коф­тині і сто років ли­ше ко­пала кар­топлю, во­на ко­пала її на колінах, ко­пала рач­ки і ле­жачи, па­да­ючи з ніг біля тієї кар­топлі, щоб потім, ви­копав­ши, зно­ву за­гор­ну­ти її в зем­лю — і так безкінеч­но, лю­дина прий­шла на цей світ, щоб сто років хо­дити в одній синій коф­тині у білий го­рошок і сто років ко­пати кар­топлю, щоб знов за­рити її у зем­лю, бла­га­ючи в Бо­га тіль­ки до­щу, більш нічо­го, тіль­ки до­щу, не зна­ючи, що на ць­ому світі є мо­ре, мартіні й Па­риж, а то­му я зви­нува­чую те­бе, світе, за­мов­кни, ви­сокий су­де, те­пер моя чер­га зви­нува­чува­ти і я зви­нува­чую те­бе, жор­сто­кий світе, хоч ти до ме­не глу­хий, ти зу­мис­не зро­бив мою мо­ву мер­твою, аби не чу­ти ць­ого, та я во­лаю j’accuse[32] — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз! — за те, що ти при­думав оцю кар­топлю, за те, що я пе­реки­нув до­гори дном усі ма­гази­ни в Па­рижі, по­ки знай­шов собі си­ню теніску в білий го­рошок, за те, що ти зро­бив мер­твим гра­баром мо­ву бранців кар­топлі, — я зви­нува­чую! — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз, але за­пам’ятай, світе: ко­ли я пос­та­ну із пра­ху, то по­веду те­бе за со­бою.

Од­нак по­мовчімо хви­лину, бо он уже й­де Зо­лотий Дідок, він іде до нас із по­шар­па­ною кни­жеч­кою, на­писа­ною мер­твою мо­вою, він сідає біля ви­чах­ло­го ба­гат­тя і чи­тає цю кни­жеч­ку ав­то­ра са­могуб­ця, кни­жеч­ку, яка вар­та ста Но­белівсь­ких премій, але в Сток­гольмі не зна­ють тих, що пи­шуть мер­твою мо­вою, не зна­ють сма­ку пе­ченої кар­топлі, не зна­ють, що ген оте по­ле, за­лите літнім сон­цем, нас­правді вкри­те сніга­ми, і крізь ті сніги, за­губив­ши до­рогу, бре­де і бре­де ще один са­могу­бець, який замість пен­зля взяв шприц і ви­тис­нув з нь­ого мертві сухі де­рева і по­рожні пта­шині гнізда, мож­ли­во, гнізда тих птахів, які кри­чать із мо­го ди­тинс­тва і па­да­ють, па­да­ють, па­да­ють на зем­лю, згор­нувши кри­ла. …Я знов за кер­мом хміль­ний, я ки­даю вик­лик до­рожньо-пат­рульній службі, на пов­ну гучність вми­каю мою лю­бу Ма­рину Одоль­ську, яка своїм кра­сивим ро­том на­магаєть­ся вдих­ну­ти жит­тя у мертві сло­ва, я бле­фую, бо я зовсім без­си­лий і до­помог­ти мені мо­же тіль­ки ве­ликий блеф, ко­ли лю­дина без­до­ган­но вдає, що знає те, чо­го нас­правді не знає або не мо­же до­вес­ти, і я піду на цей блеф до­конеч­но, чо­го б він не кош­ту­вав, ад­же я в ць­ому ділі мас­так, справжнісінь­кий дой­да, я бле­фую уже дав­но, пи­шучи ди­сер­тації вче­ним не­до­ум­кам, пи­шучи прог­ра­ми для най­проґре­сивніших партій, вих­ва­ля­ючи ви­соких політиків і сміючись там, де тре­ба пла­кати, моє жит­тя дав­но ста­ло ве­ликим бле­фом і я зно­ву піду на нь­ого че­рез без­силля і невідомість. Вже ско­ро. Бо я та­ки знаю збіса ба­гато, лиш вичікую слуш­ний мо­мент.

А по­ки що я бе­ру Са­ну, бе­ру свою те­лес­копічну вуд­ку, і ми й­де­мо ри­бали­ти. Іде­мо тією стеж­кою, що в’єть­ся уз­довж річки, чуємо, як пос­тогну­ють роз­куй­ов­джені сос­ни, і там, поміж со­сон, я ба­чу не­велич­ку фер­му, де мож­на коп­ну­ти черв’яків. Не­показ­ний цег­ля­ний бу­дино­чок, у яко­му, вид­но, хтось жи­ве, по­руч за­горо­да, де бро­дить з де­сяток овець, саж для сви­ней, і невідь звідки ви­рина­ють два со­бацю­ри — один білий, дру­гий чор­ний, завбільш ки як те­лята, але доб­ре нав­чені со­бацю­ри, бо ко­ли за­чули свист, по­вер­ну­ли на­зад, і тоді я по­бачив Жо­ру з но­жем у руці, що поб­лиску­вав про­ти сон­ця, і здо­гадав­ся, що це фер­ма Са­ватія. Жо­ра та­ки справді різа­тиме ба­рана, бо в ру­ках у нь­ого ніж, як баґнет, при­везе­ний, вид­но, з Аф­га­ну.

— Чи не мож­на десь тут коп­ну­ти черв’яків? — спи­тав я, а він відповів, що мож­на, чо­го ж, тіль­ки тут на черв’як нічо­го не ло­вить­ся, тут тре­ба ло­вити на шма­ровид­ло, тоб­то на си­ру роз­ко­лоче­ну ман­ку, по­яс­ню­вав Жо­ра, усміха­ючись про­ти сон­ця, і ніж виб­лиску­вав у й­ого руці, мов жи­ве срібло, а ко­ли ми пішли далі, то зго­дом по­чули ове­че бе­кан­ня, яке ще дов­го вітер но­сив поміж со­сон, ми й­шли і й­шли, по­ки не заб­ре­ли в ди­ку місци­ну, де вже й оче­рет сто­яв, мов той ліс, але ми за­вер­ну­ли у сос­ни, по­ляга­ли там горілиць і дов­го ди­вились на кро­ни де­рев, які ко­лива­лися в синь­ому небі по ко­лу. …Я відій­шов тро­хи вбік, роз­клав вуд­ку, відку­сив гач­ка від во­лосіні і прив’язав до неї чер­во­ну по­луни­цю, а потім, мов­би за­кинув­ши вуд­ку в невідо­му мені гли­бочінь, три­мав її так, щоб по­луни­ця зви­сала як­раз над Са­нини­ми вус­та­ми. Во­на відра­зу за­чула здо­бич, але не ки­дала­ся на неї, як хи­жак на блеш­ню, во­на м’яко во­руши­ла ро­том, ледь ледь тор­ка­ючись до на­жив­ки, а потім та­ки по­волі, як ри­бина, втяг­ла її в се­бе, і я ле­гень­ко підсік.

Зо­лота ри­бина, ти­хень­ко по­пис­ку­ючи і зви­ва­ючись, ішла до моїх рук, зо­лота лус­ка спа­дала від то­го зви­ван­ня, а ко­ли я взяв її обіруч, поп­ро­сила місяч­ним го­лосом:

— Відпус­ти ме­не. Я тобі ви­конаю будь яке ба­жан­ня. І ось тут у ме­не ви­хопи­лися зовсім не­доречні на ту мить сло­ва, досі не мо­жу собі прос­ти­ти.

— Ба­жан­ня? Я, Са­но, хо­чу, щоб ти зав­тра поїха­ла до­дому.

У неї був та­кий ви­раз об­личчя, ніби я відва­жив їй ля­паса.

— До­дому? Я?

— Так, Са­но, до Києва.

— А ти?

— А я приїду після­зав­тра.

— Чо­му?

Те­пер мені здаєть­ся, що Са­на здо­гаду­вала­ся про мій намір, ад­же ми вже ду­мали і го­вори­ли од­на­ково.

— Так тре­ба. Інак­ше ми ніко­ли не зро­бимо те, за­ради чо­го сю­ди приїха­ли.

Я ска­зав ще од­ну ве­лику дур­ни­цю. Ад­же ви­ходи­ло так, ніби все, що відбу­лося між на­ми, бу­ло дру­горяд­ним. Во­на не спи­тала, що я за­мис­лив, тіль­ки пов­то­рила те, що вже ка­зала на ць­ому бе­резі:

— Мені страш­но.

— У нас не­має іншо­го ви­ходу, — ска­зав я.

— Мо­же, я по­буду у Гри­горія Іва­нови­ча? І тут я відчув, як кам’яніє моє сер­це.

— Ні, — ска­зав я. — Я відве­зу те­бе на ав­то­вок­зал. Ти поїдеш до Києва. Та­ке от… моє ба­жан­ня.

Потім ми дов­го сиділи мов­чки і їли по­луниці, не відчу­ва­ючи сма­ку, їли їх, як тра­ву. Я ло­вив її відсутній пог­ляд, та він був ду­же да­леко.

Са­на ков­зну­ла ру­кою у свою ма­лесень­ку су­моч­ку (во­на ніко­ли з нею не роз­лу­чала­ся) і діста­ла си­гаре­ти.

— У Києві ти по­кинеш па­лити, — ска­зав я.

— Це твоє дру­ге ба­жан­ня?

— Так, є ще й третє.

— Ціка­во.

— Я хо­чу, щоб ти на ту од­ну ніч за­лиши­ла мені Кіті.

— Доб­ре, — ска­зала во­на. — З то­бою спа­тиме Кіті.



 

7


 

По­пере­ду у нас бу­ла ще до­ба, і Са­на не зби­рала­ся її труїти.

Нав­па­ки, зго­дом во­на ста­ла жар­ту­вати біль­ше, ніж будь ко­ли, у неї все­лив­ся який­сь сміхот­ли­вий біс.

— Чуєш, Кіті, зав­тра ти са­ма спа­тимеш із цим гульвісою, — ска­зала во­на, і бідна мав­почка зав­ми­рала від по­диву. — Та ти не хви­люй­ся, на­решті і ти змо­жеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже на­охо­тував­ся, але ще не знає, що че­кає й­ого цієї ночі. Він, цей гульвіса, ду­має, що вже по­бачив ви­щий піло­таж. Ні, ріднень­кий, усе ще по­пере­ду. За свої три ба­жан­ня ти спла­тиш ви­конан­ням моїх де­сять­ох. Зби­рай­ся, я хо­чу раків!

— Са­но, ти ж не їси раків.

— Те­пер бу­ду їсти. Мені стра­шен­но по­добаєть­ся, як во­ни пах­нуть. Ми за­раз піде­мо до ба­ру, за­мови­мо горілки, пи­ва і раків.

Ти ще не ба­чив ме­не п’яною.

— Та­ке вра­жен­ня, що ти вже п’яна.

— Тоді зо­дягай ме­не. — Во­на по­дала мені чорні кол­готки з виріза­ми угорі і підня­ла но­гу. — Мерщій.

— Як­що я не по­миля­юся, спер­шу зо­дяга­ють…

— Ти як­раз по­миляєшся. Ти нічо­го не тя­миш у жіно­чих ту­але­тах. Ро­би, що ка­жуть. Одні тру­сики ми вже посіяли у Бо­гус­лавсь­ко­му лісі.

— Так… що далі?


— Те­пер по­дай мені са­рафан­чик.

— Са­но, у те­бе все бу­де звер­ху.

— Зни­зу, — ска­зала во­на. — Ти і в ць­ому нічо­го не тя­миш. Як я мог­ла за­коха­тись у та­кого bonhomme[34]! Во­на по­дала мені ліфчик.

— Поцілуй ме­не. Швид­ше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчи­ком во­на за­тули­ла об­личчя Кіті.

Ко­ли ми підніма­лися до ба­ру, я мо­лив­ся, щоб там бу­ло по­рожньо, але ще знад­во­ру по­чув п’яні ви­гуки. Два сто­ли бу­ло зсу­нуто до­купи, роз­пашіла ком­панія, во­чевидь, до­вер­шу­вала спра­ву, яку Жо­ра роз­по­чав своїм блис­ку­чим баг­не­том. Він теж був тут, як і Са­ватій Яр­чук. Се­ред інших чо­ловіків я впізнав ще од­но­го сво­го доб­ро­го дру­га, кот­ро­го вчо­ра підви­щив у званні, а він, нев­дячний, прий­шов сь­огодні в цивіль­но­му. Втім, тро­хи пізніше я зро­зумів, що тут зібрав­ся чи не весь на­чаль­ниць­кий склад МВС рай­он­но­го мас­шта­бу, щоп­равда, з ни­ми бу­ло всь­ого лиш дві жінки, але од­на з них так ве­реща­ла, що мог­ла заміни­ти доб­рий загін ама­зонок.

При­най­мні ме­лан­холій­ний го­лос Ел­ли Фіцдже­ральд гу­бив­ся в то­му ве­рес­ку, як ко­мари­ний писк.

До нас підій­шла Каміла, і я помітив, що во­на теж напідпит­ку. Ґуд­зи­ки на її блузці роз­стеб­ну­лися ниж­че мо­лоч­них за­лоз, і я бо­яв­ся, щоб її дубівки не ви­пор­сну­ли нам на де­серт. Втім, до де­сер­ту бу­ло ще да­леко. Моя grande dame, оче­вид­но, підігріта виг­ля­дом про­цеп­тивної му­лат­ки, поп­ро­сила при­нес­ти пляш­ку «Ста­рокиївсь­кої», два пи­ва і всі ра­ки, які пов­за­ють на кухні.

— Живі? — спи­тала Каміла.

— Ні, чер­воні, — відповіла Са­на. — Хіба ви не вмієте пек­ти раків? — Їх ва­рять, — прос­то­душ­но ска­зала Каміла.

— Ну то й зваріть.

— Це все? Більш нічо­го?

— Реш­ту при­несіть на влас­ний роз­суд.

— Доб­ре, мо­жете на ме­не пок­ласти­ся, — відпла­тила Каміла теж двоз­начною фра­зою, див­ля­чись на ме­не.

Ось так і на на­шому столі з’яви­лася час­тка то­го ба­ран­ця, яко­го Жо­ра приніс у жер­тву добірно­му то­варис­тву. По­дум­ки я повісив й­ому на гру­ди ор­ден «Друж­би на­родів».

«Ста­рокиївсь­ка» бу­ла з хо­лодиль­ни­ка, але ви­пов­ню­вала жи­ли та­ким рап­то­вим теп­лом, що все зда­валось прек­расним — і цей за­тиш­ний бар у над­рах мо­гутньої тверджі, і ко­рабельні сос­ни за вікном, які ніко­ли не зна­ли, що та­ке за­тишок, і яким не страш­ний був уже й са­мум[36]. Я об­чи­щав Сані раків, об­лу­зував ший­ки і скла­дав у її тарілку, во­на їла їх упер­ше в житті і ди­вува­лася, чо­му, дур­на, не роз­кушту­вала раніше, чо­му во­на все ги­дува­ла, навіть ба­рани­ну, яку теж оце їсть упер­ше — так чуд­но хо­лоне на гу­бах ця ба­рани­на, але ра­ки — річ особ­ли­ва, це ок­ре­ма стат­тя, мій лю­бий, ти будь обе­реж­ний із ци­ми ра­ками, ад­же во­ни ду­же спри­яють ви­роб­ленню ан­дро­генів, ска­зала Са­на, атож, чо­ловічих ста­тевих гор­монів, ко­ханий, тих ан­дро­генів, які обу­мов­лю­ють і сек­су­альність, і аґре­сивність самців вод­но­час, за­тям це, мій лю­бий, це ду­же важ­ли­во.

Еле­мент аг­ре­сив­ності при­сутній навіть в еро­тич­них фан­тазіях, але бач… — білу об­лу­зану ший­ку во­на пок­ла­ла між білі зуб­ки, — річ у тім, що ця аг­ресія здебіль­ша бу­ває умов­на, грай­ли­ва, ми її ще на­зиваємо інстру­мен­таль­на, мій люб­чи­ку, а бу­ває хи­жа, во­рожа, спря­мова­на на цілко­вите зни­щен­ня. І я хо­чу, щоб ти це за­тямив.

Зви­чай­но, ти хлоп­чик ро­зум­ний, ти доб­ре знаєш, до чо­го до­водить лю­дину го­лод, як знаєш і те, що го­лод бу­ває різний.

— Ти хо­чеш, щоб я поїха­ла, і я поїду, — во­на зно­ву ви­пила, але замість рум’янців на її об­личчі прос­ту­пала хо­лод­на блідість. — Це твоє чо­ловіче пра­во. Я ро­зумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire les grandes compositions[37]. А то­му вва­жай ме­не прос­то повією.

— Пе­рес­тань, Са­но.

— Ні, це ти пе­рес­тань. Я прос­ти­тут­ка, і хо­чу, щоб це ба­чили й зна­ли усі. Я прос­то про­фесій­на пу­тана, — ска­зала во­на так го­лос­но, що гамірна ком­панія при­тих­ла. — Я не при­ховую ць­ого, — ска­зала во­на і зно­ву ви­пила, і вик­лично про­вела кінчи­ком язи­ка по гу­бах. — Хіба це по­гано? Ска­жи, хіба тобі не по­добаєть­ся втіша­тися з про­фесій­ною прос­ти­тут­кою?

— Ду­же, — ска­зав я. — Мені ду­же по­добаєть­ся.

— Отож бо.

Са­на підве­лася і, по­хиту­ючись, пішла до шин­ква­су (я не міг зро­зуміти, чи во­на вже та­ка хміль­на, чи зу­мис­не отак по­хитуєть­ся, але мені ста­ло страш­но, ко­ли по­бачив, що з під ку­цень­ко­го са­рафан­чи­ка світять­ся гли­бокі вирізи на чор­них кол­готках, що її вип­ну­те сра­ченя націле­не на ге­нераль­ний штаб МВС, як оси­не жа­ло).

Я б не ска­зав, що цей штаб ви­явив особ­ли­ву вій­сько­ву вит­римку, та все од­но по­дум­ки я кож­но­му ого­лосив по­дяку із за­несен­ням в осо­бову спра­ву.

Са­на підкли­кала Камілу, — та чо­мусь весь час про­пада­ла на кухні, хоч її очі бу­ли вже геть ка­ламутні, і мені зак­ра­лась підоз­ра, що Каміли­не сп’яніння не ал­ко­голь­не, — од­нак з їхнь­ого ше­потіння мож­на бу­ло зро­зуміти не біль­ше, аніж із ше­лес­ту шов­копря­да в шов­ко­вич­но­му листі.

Я тіль­ки пізніше здо­гадав­ся, про що во­ни го­вори­ли: сте­рео ко­лон­ки ви­бух­ну­ли та­кими рит­ма­ми, що від зву­кових хвиль у ме­не на го­лові зат­ремтіло во­лос­ся. Са­на ще прик­ла­лася до чар­ки, а потім по­тяг­ла ме­не за ру­ку до тан­цю, я ска­зав, що во­на вже зовсім поїха­ла, що їй тре­ба у тих неп­ристой­них ша­тах сидіти й не во­руши­тися, на що Са­на ска­зала, що во­на не поїха­ла, а поп­ливла, je m’en fiche de tout[38], ска­зала ця відь­ма і, вих­ля­ючи жа­лом, мет­ну­лася до сусіднь­ого сто­лу, я не спам’ятав­ся, ко­ли біля неї опи­нив­ся Жо­ра, але ба­чив, як обоє во­ни зат­рясли­ся в су­дом­но­му танці.

Ме­не зовсім не дой­ма­ли рев­нощі, зреш­тою, до ко­ла пот­рю­хика­ли ще дві па­ри, але стра­хала ней­мовірна блідість на Са­ни но­му об­личчі, яким уже пробіга­ли дрібні кон­вульсії. І ще я по­бо­ював­ся, аби щось не зро­било­ся Жорі, ад­же одні й ті самі ан­дро­гени вик­ли­ка­ють і хіть, і не­само­виту аг­ресію, — з гіркою усмішкою я зас­во­ював уро­ки сек­со­пато­лога Ок­са­ни Вер­бної, — аґресію не ли­ше інстру­мен­таль­ну, а й нищівну, особ­ли­во, ко­ли й­деть­ся про на­зем­них при­матів, — до­пов­ню­вав я сво­го ко­хано­го вчи­теля, і десь тоді краєм ока зав­ва­жив, що до їхнь­ого тан­цю ще пильніший Са­ватій, й­ого неп­ри­род­но чер­во­не об­личчя, як ска­зала б Са­на, плив­ло, плив­ло, плив­ло, але він мужньо сидів на місці, я без зас­те­реж­но по­чепив й­ому на мо­гутні гру­ди ор­ден «Чер­во­ного пра­пора», я вза­галі то­го ве­чора був над­зви­чай­но щед­рим, і не­заба­ром усі мої любі мен­ти сиділи в ор­де­нах і ме­далях, во­ни так под­зень­ку­вали ти­ми на­горо­дами, що в ме­не роз­ко­люва­лася го­лова.

Осо­бис­то ж я мар­но на­магав­ся зас­лу­жити най­скромнішу ме­даль­ку, та­ку вже скром­ну, що навіть не міг зга­дати, як во­на на­зиваєть­ся, ну, оту ме­даль­ку, що да­ють за вря­туван­ня тих, що топ­лять­ся, спер­шу пли­вуть, а потім топ­лять­ся, я з усіх сил ста­рав­ся її за­роби­ти, та в ме­не ніяко­го біса не ви­ходи­ло, бо моя най­чарівніша пу­тана, моя най­со­лод­ша прос­ти­тут­ка, моя найвітро­гонніша повія, моя най­про­цеп­тивніша суч­ка втра­тила уся­кий кон­троль над со­бою, во­на вже бу­ла та­ка п’яна і вітря­на, що ко­ли пішла з май­ором підпол­ковни­ком до повіль­но­го тан­цю, то не чу­ла, як об її гру­ди треть­ся ме­даль «За відва­гу на по­жежі», на ме­не во­на вже май­же не звер­та­ла ува­ги, ад­же я зас­лу­гову­вав хіба що піонерсь­ко­го знач­ка та ще чер­во­ного гал­сту­ка, і мені не за­лиша­лося біль­ше нічо­го, як піти і повіси­тись на то­му гал­сту­ку. Я вирішив так і зро­бити, я вже й при­кинув, де кра­ще за­чепи­тися, аби ки­нути вик­лик не ли­ше Сані, а й усім са­могуб­цям, які ніко­ли не лізуть у заш­морг пе­ред дзер­ка­лом, отож не­важ­ко здо­гада­тися, що я вирішив це зро­бити в нашій прек­расній ванній кімнаті, ад­же, окрім усь­ого, ко­ли гля­нути збо­ку, скла­деть­ся вра­жен­ня, що ме­не повіси­лося аж двоє — ну як? — як вам це по­добаєть­ся, мій до­рогий Сен Мар­те­не, я маю на увазі не са­ме са­могубс­тво як та­ке, а ма­теріаль­не втілен­ня фа­таль­но­го чис­ла «2».

У мені вже не ли­шало­ся ані крих­ти ва­гань, я визрів, я аж пе­резрів пе­рес­тиг, як ота ве­летенсь­ка гру­ша, яку витівни­ця при­рода на­сади­ла Жорі на плечі замість го­лови, і, зно­ву за­цик­лю­ючись на чис­лах та іме­нах (Жо­ра, Жорж — це ж прек­расне ім’я Ге­оргій), я вирішив на­горо­дити се­бе при­най­мні пос­мер­тно і не зна­ходив для ць­ого по­чеснішо­го ор­де­на за «свя­того Ге­оргія», я вже по­бачив, як той ге­оргіївсь­кий хрест кра­сиво сяє на гру­дях мер­ця — ви­сить хрест і ви­сить вішаль­ник, це бу­ло так зво­руш­ли­во, що я лед­ве не схлип­нув: «Гру­шо гру­шо, на якій же вербі ти ви­рос­ла?

На якій вербі ти висіла, гру­шо?» І ко­ли Са­на, ко­ли ця най­чарівніша з усіх повій і най­до­рож­ча з усіх прос­ти­туток, рап­том пішла по­за шин­квас, пішла, спо­тика­ючись, до две­рей, що ве­ли на кух­ню, пішла, ве­рете­нячи ого­леним жа­лом, у самісінь­ке куб­ло ць­ого бор­де­лю, ко­ли во­на при­чини­ла за со­бою ті двері під зас­ли­няни­ми від хіті пог­ля­дами, я та­кож підвівся і рішу­че пішов із ба­ру, спус­тився схо­дами вниз, потім інши­ми схо­дами ру­шив уго­ру, але на цих, інших схо­дах, що ве­ли до го­телю, я зу­пинив­ся, вслу­ха­ючись у який­сь стукіт: один два три, один два три, — спер­шу мені зда­лося, що я чую кро­ки зи­мово­го ри­бал­ки, а тоді здо­гадав­ся, що ні, — це сту­котить моє навіже­не сер­це.


Двері до на­шої кімна­ти бу­ли не­зам­кнуті — моя не­уважність теж уже дій­шла краю — я штов­хнув їх і відваж­но ру­шив до ван­ної, чу­ючи да­лекий го­лос до­щу, та, про­чинив­ши двері, зав­мер: під ду­шем сто­яла Са­на, зап­лю­щив­ши очі, бо її об­личчям стіка­ла во­да, усім її тілом стіка­ли струм­ки, во­на жадібно підстав­ля­ла се­бе гус­тим бриз­кам, ло­вила їх кож­ною кліти­ною сво­го тіла, у дзер­калі я ба­чив її гострі ло­пат­ки, а потім біль­ше не вит­ри­мав, відсту­пив­ся і впав на ліжко.

Я здо­гадав­ся, що Са­на прос­лизну­ла в го­тель­ний ко­ридор че­рез кух­ню, ско­рис­та­лася, так би мо­вити, служ­бо­вим хо­дом, че­рез те й опи­нила­ся тут раніше за ме­не, од­нак сум’ят­тя, — та яке там сум’ят­тя! — гос­трий нес­покій ово­лодівав мною з го­лови до п’ят, він всту­пав у мою кров і про­низу­вав ко­жен нерв. Ру­салоч­ка на стіні уже не підмор­гу­вала зак­лично, во­на зно­ву ски­дала­ся на мой­ру, на нев­бла­ган­ну мой­ру Не­мину­чості ски­дала­ся ця луб­ко­ва ру­салоч­ка із чор­ним лоб­ком, три­кут­ник яко­го на­гаду­вав роз­чах нуті но­жиці, що ни­ми мож­на пе­рет­ну­ти нит­ку жит­тя. І Са­на, вий­шов­ши з ван­ної і зап­римітив­ши мій сту­манілий пог­ляд, ска­зала, що за­раз ви­кине цей примітив за вікно, ви­кине де­шеву суч­ку в річку, де її справжнє місце, не­хай пли­ве, не­хай пли­ве ра­зом із ра­ками, ска­зала Са­на, а як­що я люб­лю faire l’amour[39] гур­том, то сь­огодні во­на це мені влаш­тує, во­на, про­фесій­на жри­ця най­ви­щих на­солод, замінить мені сот­ню німфо­манок, во­на пе­рет­во­рить цю кімна­ту над прірвою на не­насит­ний га­рем, і тут я му­шу зізна­тися, ви­сокий су­де, що Са­на дот­ри­мала сво­го сло­ва спов­на, во­на ви­кона­ла свою обіцян­ку, але я не бу­ду вда­вати­ся у под­ро­биці, бо ви, па­нове судді, все од­но ніко­ли не зро­зумієте, як го­ла жінка мо­же ви­пус­ти­ти із сво­го ру­кава рій бджіл, у яких на жа­лах замість от­ру­ти мед, і во­ни вис­тром­ля­ють ті жа­ла, зна­ючи, що не­заба­ром пом­руть, ад­же бджо­ли вми­ра­ють після то­го, як ви­пус­тять жа­ла, та я знов та­ки не вда­вати­мусь у под­ро­биці, бо ко­ли й по­яс­ню, як це все ро­бить­ся, то мої сло­ва, ви­сокий су­де, все од­но не бу­дуть за­несені до про­токо­лу, ва­ша сте­ног­рафістка прос­то поп­ли­ве і не змо­же ви­кону­вати свої обов’яз­ки, а ви, па­нове судді, ого­лоси­те пе­рер­ву і розій­де­тесь по ту­але­тах дро­чить, як дро­чать се­бе уже два ро­ки аме­риканські рес­публіканці, вис­лу­хову­ючи зізнан­ня мо­го лю­бого дру­га де­мок­ра­та Клінто­на, мої до­рогі й такі по­важні рес­публіканці, котрі на­писа­ли у своїй прог­рамі, що при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною, але ні сло­вом не об­мо­вили­ся про не­дотор­канність при­ват­но­го жит­тя, во­ни зу­мис­не ць­ого не зро­били, за­лиша­ючи за со­бою пра­во об­ню­хува­ти жіночі тру­си, про­бува­ти на зуб реш­тки геніталь­них виділень і шизіти в оваль­них пар­ла­ментсь­ких ту­але­тах, по­рушу­ючи свя­щен­не та­бу Біблії (на якій во­ни при­сяга­ють­ся), що не мож­на всує сіяти сім’я, а я, ве­ликий май­стер бле­фу, справжнісінь­кий дой­да, вірив у не­порочність їхніх ідей і пе­редер із тої прог­ра­ми кра­сиву брех­ню про свя­щенність і не­дотор­канність при­ват­ної влас­ності.

Ка­юся, ка­юсь… Хоч не ба­чу в то­му аж та­кої ви­ни, щоб чер­воніти, я все ро­бив із чес­ни­ми наміра­ми, ви­сокий су­де, і при­чину всіх не­щасть вба­чаю ли­шень у ць­ому шма­точ­ку ме­талу, пог­лянь­те, па­нове, він і досі у ме­не в ки­шені, ось він, цей найбіль­ший ре­човий до­каз, при­дивіть­ся уважніше — це не ку­ля, це зви­чайнісінь­кий КЛЮЧ, плес­ка­тий, на три зубці (про­шу не плу­тати із дер­жавним гер­бом), а то­му я не вірю аба­ту Агріпі, що чис­ло «три» є щас­ли­вим, що це рівно­вага, вихід із без­ви­ході, во­ни, ці три зубці, прог­ризли моє сер­це, ви­пили з нь­ого кров, ви­суши­ли й­ого, мов міхур, і повіси­ли на цвях пе­ред дзер­ка­лом.

Я знаю, ви­сокий су­де, ти ще мо­жеш за­пита­ти, чо­му ми із Са­ною час­то пе­рехо­дили на фран­цузь­ку, ви­казу­ючи цим свою за­розумілість і по­гор­ду до інших лю­дей, ти мо­жеш нас запідоз­ри­ти у маніакальній звер­хності над людь­ми, яка та­кож час­то приз­во­дить до зло­чину, чи що­най­мен­ше за­кину­ти нам у не­патріотизмі, але це не так.

По­яс­нюю: прос­то мій на­род не при­думав ба­гать­ох слів що­до тон­кощів лю­бов­ної гри, мій на­род сто­яв стор­ча­ка на бу­ряках, рач­ки сто­яв на кар­топлі, він уби­вав­ся біля тієї кар­топлі, щоб нас­тупної вес­ни знов за­гор­ну­ти її у зем­лю, і й­ому не бу­ло ко­ли зай­ма­тися, pardon, та­кими дур­ни­цями.



 

8


 

У по­неділок‚ о восьмій ве­чора‚ я по­садив Са­ну на ком­форта­бель­ний мікро­ав­то­бус‚ який доїжджає до Києва‚ як і моя по­пелюш­ка‚ за три го­дини.

До то­го во­на ще зібра­ла свої речі (Са­на за­лиша­ла мені тіль­ки Кіті)‚ але я ска­зав‚ щоб во­на по­кину­ла їх у ма­шині‚ ад­же зав­тра я сам усе при­везу до Києва.

— Доб­ре‚ — ска­зала во­на. — Я візь­му ли­ше свою су­моч­ку і ле­гень­кий куль­ок. Пок­ла­ду щось на­кину­ти‚ як уве­чері бу­де хо­лод­но.

— Тобі не­має чо­го бо­яти­ся‚ — ска­зав я.

— Я прос­то мер­зляч­ка.

Ми гу­ляли бе­регом річки‚ але то бу­ла не­весе­ла про­гулян­ка.

Окрім усь­ого‚ між на­ми за­лиша­лася гнітю­ча не­домов­леність.

Са­на тіль­ки спи­тала:

— Ти не сер­дишся на ме­не?

— Ні‚ — ска­зав я. — Ти най­кра­ща у світі.

— Тобі бу­ло со­ром­но?

— Ти най­кра­ща у світі‚ — пов­то­рив я.

— Як ота чап­ля‚ що за­диви­лась у во­ду. Ти знаєш‚ чо­му во­ни го­дина­ми ви­див­ля­ють­ся у во­ду?

— Вичіку­ють здо­бич. Чаплі теж не­погані ри­бал­ки.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — У дзер­калі пле­са во­ни ми­лу­ють­ся на свою вро­ду.

— За­раз пле­са не­має.

Вітер не ли­ше куй­ов­див сос­ни‚ він і річкою гнав чи­малі хвилі‚ які пе­рели­вали­ся то сліпу­чими зблис­ка­ми сон­ця‚ то мінли­вими тіня­ми. Над во­дою цей вітрю­ган та­кож був кру­чений‚ він не здій­мав рівну‚ лас­ка­ву хви­лю‚ а ко­лово­ротив у воді темні ви­ям­ки — так, ніби річкою мча­ли не­видимі коні і за­лиша­ли на ній гли­бокі сліди від ко­пит.

А ви­соко над во­дою кру­тили­ся в небі ку­цох­вості бе­регові ластівки‚ без­ладно так літа­ли‚ як осіннє лис­тя‚ що повністю віддаєть­ся на во­лю вітрові.

— Ми сю­ди ще приїде­мо? — спи­тала Са­на.

— Як­що ти за­хочеш.

— Мені бу­ло доб­ре тут.

Зго­дом я на­магав­ся зга­дати кож­не її сло­во‚ мов­ле­не то­го дня.

Ча­сом мені зда­вало­ся‚ що я про­пус­тив у її сло­вах щось ду­же важ­ли­ве.

Ще пам’ятаю‚ як ми дов­го ди­вили­ся на ри­бал­ку чов­ня­ра‚ який плив і плив на од­но­му місці. Так річко­ва чай­ка‚ бу­ває‚ роз­ки­не кри­ла на вітрі і за­висає геть не­рухо­ма.

Пра­воруч від мо­телю бу­ла не­велич­ка за­водь‚ де Са­ватій при­пинав свій чо­вен‚ і ли­хий смик­нув ме­не за язик зап­ро­пону­вати Сані трош­ки по­ката­тися. Ми по­вер­ну­лися до мо­телю‚ щоб поп­ро­сити вес­ла і ключ від чов­на‚ але‚ дій­шов­ши за­воді‚ по­бачи­ли‚ що Са­ватій са­ме при­чалив до бе­рега. Він зігнув­ся в дю­ралевій «крим­чанці» і длу­бав­ся в сітці‚ та зблизь­ка я по­бачив ме­талеві обідки і здо­гадав­ся‚ що то ятір. В од­но­му й­ого кулі зап­лу­тав­ся… ве­личез­ний щур — брид­кий‚ облізлий‚ го­лох­востий. Щур був мер­твий. Дво­ма пе­редніми зу­бами‚ дов­ги­ми й жов­ти­ми‚ у пе­ред­смертній су­домі він так за­хопив кап­ро­нову нить‚ що Са­ватій не міг її вир­ва­ти‚ аби звіль­ни­ти ятір від гид­ко­го створіння.

Са­на по­тяг­ла ме­не за ру­ку на­зад‚ і Са­ватій помітив той брид­ли­вий жест‚ на й­ого ро­жево­му лиці за­вору­шила­ся посмішка.

— Чо­го ви так? Це ж он­датра. Її на го­ловах но­сять‚ а ви боїте­ся.

— Я ду­мав‚ це щур‚ — ска­зав я.

— Ні‚ он­датра. Тіль­ки мо­лодень­ка і че­рез те чор­на. Але влітку ніяка он­датра не го­дить­ся на хут­ро. Влітку во­ни ли­ня­ють.

Він на­решті вир­вав із жов­тих різців кап­ро­нову нить і‚ щоб зас­по­коїти нас‚ узяв ко­рот­ко­палою ру­кою он­датру за хвіст і підніс її на рівень очей.

Са­на‚ скрик­нувши‚ за­точи­лася.

— Тут їх пов­но‚ — ска­зав Са­ватій. — Во­ни теж люб­лять ри­бу і лізуть за нею навіть у ятір. А тоді за­диха­ють­ся.

Я знав‚ що Са­на те­пер у чо­вен не ся­де. Во­на по­рива­лась піти‚ од­нак мені ще хотіло­ся пе­реки­нутись сло­вом із Яр­чу­ком. Та­ка на­года трап­ля­лася рідко.

— А ри­ба не влетіла жод­на? — спи­тав я.

— Ко­ли залізе оця ко­рос­та‚ то ри­би не жди‚ — відка­зав Са­ва тій. — Ри­ба боїть­ся її і мер­твої.

— А як тут зи­мова ри­болов­ля?

— Нічо­го. Окунь по­падаєть­ся чи­малий. Але я люб­лю літо. Я до пізньої осені но­чую на річці. Хай би й каміння з не­ба‚ ме­не в ха­ту не за­тяг­неш. А тут ще та­ка фа­за міся­ця… — Він узяв он­датру в дру­гу ру­ку‚ а ту‚ якою три­мав її раніше‚ по­тер об шта­ни. — І яка ж те­пер фа­за? — спи­тав я.

— Та яка. Пов­номісяч­чя.

Са­ватій підтяг­нув чо­вен но­сом на бе­рег і‚ не при­пина­ючи й­ого‚ пішов убік фер­ми. У й­ого руці так і теліпа­лася мер­тва он­датра‚ яка‚ хоч як ти її наз­ви‚ усе та­ки на­лежа­ла до ро­дини па­цюків.

Цей настрій нас пе­ресліду­вав дов­го‚ і ви­ною був не ли­ше мер­твий щур. Ду­маю‚ нам бра­кува­ло б ду­шев­ної рівно­ваги й без нь­ого.

Я вдяч­ний був Сані‚ що во­на не до­куча­ла мені надмірною цікавістю — усе ро­зуміла з од­но­го пог­ля­ду‚ і те­пер мені здаєть­ся‚ що ро­зуміла не мен­ше за ме­не. Ми обоє дот­ри­мува­лися то­го зо­лото­го пра­вила‚ що хто ба­гато до­водить‚ той не до­водить нічо­го.


Го­лов­не‚ що нам бу­ло доб­ре уд­вох поп­ри всі нас­трої і вітри. Ніщо так не замітає людські сліди‚ як піщані за­метілі‚ ду­мав я.

Ко­ли ми зби­рали­ся на ав­тостанцію‚ я присів біля Са­ни‚ щоб застібну­ти її бо­соніжок‚ і це теж бу­ла хви­лина бла­женс­тва‚ мож­ли­во‚ навіть со­лод­ша за ди­кий шал‚ де не­має місця уми­рот­во­рен­ню.

Пе­ред від’їздом ми ще по­сиділи в барі‚ і‚ по­рушу­ючи влас­не та­бу‚ я ви­пив ка­ви‚ яка зав­жди вик­ли­кала в мені нав’яз­ли­ве по­чут­тя три­воги. Я дві до­би май­же не спав‚ тож пе­ред тим‚ як сісти за кер­мо‚ му­сив ви­пити міцної ка­ви. До то­го ж мені хотіло­ся ро­бити все те‚ що ро­бить Са­на. Ча­сом зда­вало­ся‚ що ми справді ста­ли відлун­ням од­не од­но­го — нерідко трап­ля­лося так‚ ко­ли хтось із нас ще тіль­ки про щось по­думає‚ а дру­гий уже ви­мов­ляє те вго­лос.

Так бу­ло і тоді. Я невідь чо­му зно­ву зга­дав сіру чап­лю‚ яка го­дина­ми ви­див­ляєть­ся у во­ду‚ а Са­на ска­зала:

— Прав­да‚ ма­буть‚ твоя. Чап­ля вичікує здо­бич. Во­на зав­жди стає так‚ щоб її тінь не па­дала на во­ду. Во­на ри­бу ба­чить‚ а ри­ба її — ні.

Підій­шла Каміла‚ і з її неп­ро­ник­но­го тем­но­го об­личчя ць­ого ра­зу бу­ло вид­но‚ що во­на та­кож про­вела без­сонну нічень­ку.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Бу­ває і так: за­сяде в го­лову якась пісень­ка і не відже­неш її‚ по­ки са­ма не відче­пить­ся.

— Про­щавай‚ Каміло‚ — ска­зала Са­на. — Бу­ло ду­же приємно у вас.

— Як? Ви вже від’їжджаєте?

— По­ра‚ Каміло. — І ви? — во­на по­диви­лась на ме­не‚ ши­роко роз­плю­щу­ючи сонні очі.

— Я — ні. Я приїхав ри­бали­ти.

— Але ви ще по­вер­не­теся до нас? — спи­тала Каміла у Са­ни.

— Ні‚ не по­вер­ну­ся.

— Жаль‚ — щи­ро ска­зала Каміла. — Мо­же, ко­лись бу­дете в на­ших кра­ях…

— Не знаю‚ чи бу­ду у ва­ших кра­ях‚ — ска­зала Са­на. — Хто те­пер знає‚ де він бу­де зав­тра? Я нічний ме­телик‚ Каміло. Той‚ що ле­тить на во­гонь‚ на світло. Нічний ме­телик шу­кає теп­ла‚ але са­ме там‚ на світлі‚ у теплі‚ він най­частіше і ги­не.

Каміла тіль­ки зни­зала пле­чима. Во­на бу­ла за­галь­мо­вана, і‚ на­пев­но‚ в її сон­них очах прос­то рябіли ме­тели­ки.

Са­на ви­соко за­кину­ла но­гу за но­гу‚ ого­лю­ючи защібку від по­яса‚ що три­мав чорні пан­чо­хи.

— Ка­ва чу­дес­на‚ — ска­зала во­на. — Ці нічні ме­тели­ки страшні ка­вома­ни. І вже на ав­тостанції‚ пе­ред тим‚ як сісти в мікро­ав­то­бус‚ во­на про­дов­жи­ла свою дум­ку:

— Будь обе­реж­ним з вог­нем. Ад­же ти теж до пев­ної міри нічний ме­телик. А знаєш‚ що го­лов­не у на­шому ділі? Sauvez les apparences.

Le vin est tire, il faut le boire[40].


 

9


 

По­вер­нувшись до мо­телю‚ я не по­бачив пе­ред ним біло­го фур­го­на‚ який‚ знаю точ­но‚ сто­яв тут‚ ко­ли ми від’їжджа­ли на ав­тостанцію. Це до­дало мені сміли­вості‚ я знов заг­ля­нув до ба­ру і поп­ро­сив Камілу на­лити мені чар­чи­ну горілки.

— Бо­лить на­ша голівонь­ка? — всміхну­лась мені Каміла; во­на вже‚ здаєть­ся‚ зовсім про­кину­лася й роз­во­руши­лась‚ хо­ча в барі не бу­ло ні душі.

— Трош­ки‚ — ска­зав я. — Че­рез цю їзда­нину не міг навіть пох­ме­лити­ся. Годі‚ наб­ридло.

— Я спер­шу по­дума­ла‚ що це ва­ша дру­жина.

— Ти по­гано про ме­не ду­маєш‚ — пе­рей­шов я на «ти» з Камілою. — Я її знаю день і по­ночі. Як­би в ме­не бу­ла дру­жина‚ то я б тобі ще в те­лег­рамі ска­зав: бу­демо вдвох. У ме­не ніко­го не­має‚ Каміло‚ — сум­но про­мовив я‚ точнісінь­ко так‚ як ко­лись пос­каржив­ся Кат­русі. — Я один‚ як перст. А точніше — пер­стень‚ — ста­рокиївсь­ка сумлінно підігріва­ла кров і фан­тазію. — І от цей пер­стень ко­тить­ся‚ по­ки й­ого хтось не підбе­ре й не надіне на па­лець. На день два‚ зви­чай­но.

— Чо­му на день два? Пер­стень‚ мені здаєть­ся‚ не­пога­ний.

— Ба­чиш‚ Каміло‚ вид­но‚ десь по до­розі з нь­ого ви­пав діамант.

А ці хвой­ди стра­шен­но люб­лять діаман­ти.

— Чо­му зра­зу… хвой­ди?

— То­му що хвой­ди. Шль­он­дри‚ кур­ви і хвой­ди.

— Такі ви всі‚ чо­ловіки. На­охо­туєтесь‚ скіль­ки вам тре­ба‚ а потім… Хвой­ди.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Не­хай бу­дуть нічні ме­тели­ки‚ як­що це тобі по­добаєть­ся біль­ше. Не­хай бу­дуть хоч і рай­ські пташ­ки‚ тіль­ки на­лий мені ще ча­роч­ку‚ бо я хо­чу ви­пити за те­бе‚ Каміло. І за твої ку­чери­ки‚ — ска­зав я ба­гатоз­начно‚ об­воліка­ючи її крас­но­мов­ним пог­ля­дом про­фесій­но­го гульвіси.

— Ця жінка мені спо­доба­лася‚ — ска­зала Каміла. — Мо­же‚ ви по­миляєтесь.

— Як­що я ко­ли не­будь по­миляв­ся‚ то тіль­ки раз у житті. Це тоді‚ ко­ли приїздив сю­ди ми­нуло­го ра­зу. — Мій пог­ляд уже втра­тив свою ба­гатоз­начність і плив од слас­но­го спо­гаду. — Але то бу­ла моя ос­тання по­мил­ка.

— Не знаю‚ про що ви ка­жете.

Я був пе­вен‚ що во­на все знає чу­дово‚ про­те й далі роз­па­лював і се­бе‚ і її.

— Мені стра­шен­но по­доба­ють­ся ці ваші вітри‚ Каміло. Як­що ти наллєш мені ще крап­лю‚ то я вип’ю за вітер‚ який доз­во­лив мені за­зир­ну­ти у най­за­гад­ковішу шпа­рину.

Во­на ви­соко підня­ла бро­ви — так во­ни підніма­ють­ся ча­сом від стра­ху‚ а бу­ває — від зах­ва­ту чи зди­вуван­ня.

Та я по­яс­нив:

— Я вип’ю‚ Каміло‚ за вітер‚ який граєть­ся жіно­чими спідни­цями. Він‚ цей пус­тун‚ має доб­рий смак‚ хай й­ому чорт. Бо те ви­диво пе­реслідує ме­не ден­но і нощ­но.

Во­на ме­не ро­зуміла. Її пе­рес­тиглі дубівки здій­ма­лися‚ мов на хви­лях. І ще я за­пев­не знав од­ну річ: ко­ли те­бе му­чить го­лод‚ той го­лод‚ про який ка­зала Са­на‚ то ніко­ли не трап­ляєть­ся гар­ної жінки‚ те­бе об­ми­на­ють‚ як про­каже­ного‚ а ко­ли ти пе­реси­чений вкрай‚ до те­бе всі лип­нуть‚ як му­хи‚ бо тоді ти пах­неш зди­чавілим ца­пом‚ і той за­пах чу­ють ще зда­леку‚ дех­то від нь­ого прос­то чманіє — бе­ри за ру­ку й ве­ди ку­ди хо­чеш. Каміла теж чу­ла цей за­пах‚ та я і далі бу­див у ній ди­кий нес­трим.

— Я хо­чу бу­ти вітром‚ Каміло‚ — ска­зав я. — Не пер­снем‚ яко­го зо­дяга­ють на па­лець ко­му за­манеть­ся‚ а вітром‚ що сам обій­має то­го‚ ко­го він хо­че. Він про­никає в най­по­таємніші ку­точ­ки‚ він прос­ли­зає в най­тонші шпа­рини‚ і пе­ред ним без­си­ла кож­на жінка‚ навіть ти‚ Каміло‚ пе­ред ним всь­ого лиш би­лин­ка. Все‚ все‚ я мов­чу…

Ви­бач за та­ку відвертість‚ не знаю‚ що зі мною дієть­ся‚ але я сь­огодні не спа­тиму. У ме­не без­соння‚ Каміло‚ мені не тре­ба бу­ло пи­ти цієї ка­ви.

Я вий­шов надвір і пот­ра­пив під рідень­кий до­щик — та­кий‚ що на­че ду­мав‚ іти й­ому чи не й­ти. Я та­кож сто­яв і ва­гав­ся‚ хоч був не до­щем‚ а рішу­чим вітром‚ од­нак ще ду­мав‚ ку­ди й­ого спер­шу піти — чи відра­зу в кімна­ту‚ чи тро­хи ще по­гуля­ти. Мені ду­же кортіло по­диви­тися на моє вікно знад­во­ру‚ од­нак ви­ходи­ло во­но з тиль­но­го бо­ку тверджі на річку‚ і щоб гля­нути на нь­ого бо­дай звіддалік‚ тре­ба або за­ходи­ти у во­ду‚ або вип­ли­вати чов­ном. Мені зовсім не хотіло­ся за­лази­ти в річку (біля са­мого мо­телю я не ба­чив‚ щоб хтось ко­ли не­будь ку­пав­ся) і так са­мо не ле­жала ду­ша бра­ти Са­ватіїв чо­вен‚ хоч я сумнівав­ся‚ що під цю фа­зу міся­ця він про­веде ніч на річці. Мені кортіло по­бачи­ти пов­номісяч­чя‚ але схо­же бу­ло‚ що не по­щас­тить і сь­огодні. До­щик сіяв­ся ку­рячий‚ про­те хма­ри щіль­но об­кла­ли не­бо‚ і хоч бу­ло ще близь­ко дев’ятої ве­чора‚ на зем­лю ра­зом з тим до­щиком швид­ко спа­дала ніч.

Я ще тро­хи прой­шов­ся по­над­ворі‚ аби ме­не пок­ро­пило свіжістю‚ прой­шов­ся до не­велич­кої за­воді‚ де сто­яв‚ за­чепив­шись за по­логий піща­ний бе­рег, неп­рипну­тий чо­вен‚ і знов зга­дав то­го трик­ля­того облізло­го щу­ра із жов­ти­ми різця­ми; хай мені трис­та разів пов­то­рю­ють‚ що то он­датра‚ та я знаю‚ що це теж мус­кусний па­цюк‚ полівко­вий гри­зун‚ яко­го справді люб­лять но­сити на го­ловах‚ люб­лять но­сити на всь­ому тілі‚ ко­ли із ць­ого па­цюка‚ ви­лов­ле­ного взим­ку‚ ви­чинять ру­ду пух­насту шкур­ку‚ але за­раз я ба­чив у нь­ому тіль­ки ли­хий знак‚ який теліпав­ся у ку­цопалій руці Са­ватія.

Я по­вер­нувся до мо­телю‚ зій­шов на­гору і ць­ого ра­зу справді дов­го не міг відчи­нити за­мок у две­рях — він та­ки заїдав. Упо­рав­шись із зам­ком‚ я стро­мив у нь­ого ключ із дру­гого бо­ку две­рей‚ але так і за­лишив не­повер­ну­тим.

У кімнаті ще сто­яла тер­пку­вато со­лод­ка па­хощ‚ яка ди­хала на ме­не Бо­гус­лавсь­ким лісом‚ мо­лози­вом ка­лино­вого цвіту і смут­ком про­щан­ня. Увімкнув­ши світло‚ я по­бачив‚ що на без­межно зди­вова­ному лич­ку Кіті теж ле­жала пе­чать не­вимов­но­го су­му. Я взяв те сер­дешне мав­пе­ня і за­ховав у свою сум­ку‚ що сто­яла на споді ша­фи.

Потім підій­шов до вікна‚ але відчи­няти й­ого не став‚ хоч там у повітрі сто­яла си­ня вечірня свіжість. Я не хотів‚ щоб з кімна­ти вивітрив­ся той щем­ли­вий пах моєї спо­куси.


Май­же впри­тул до шиб­ки шуг­ну­ла якась пта­ха‚ потім дру­га — я спер­шу по­думав‚ що то бе­регові ластівки‚ а потім здо­гадав­ся‚ що ні‚ це ка­жани‚ їхнє ла­мане роз­крил­ля не сплу­таєш ні з чиїм іншим‚ ад­же ка­жани — це не пта­хи‚ це ті ж самі миші‚ тіль­ки з кри­лами‚ а відтак я зга­дав‚ що навіть бе­рего­вих ластівок на­зива­ють щу­рика­ми‚ і це вже бу­ло за­над­то для од­но­го дня‚ який ми­нав під зна­ком щу­ра.

Чо­го я зовсім не знаю‚ то це ас­тро­номії. Не міг собі у­яви­ти‚ ко­ли і з яко­го бо­ку вип­ли­ве місяць‚ як­що вітер розвіє хма­ри. Я тіль­ки доб­ре знав‚ яким бу­ває місяч­ний го­лос. Він підко­ряє об­ранців Са­тур­на‚ котрі тяжіють до чор­но­го коль­ору і скор­ботних ідей. Во­ни по­люб­ля­ють жи­ти на во­логих бе­регах річок та озер‚ де «сум­но зітха вер­боліз».

Я ни­щеч­ком вий­шов у ко­ридор і по ко­тячо­му прой­шов­ся з кінця в кінець‚ за­лиша­ючи відбит­ки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схо­же бу­ло‚ Каміла пе­ребіль­шу­вала по­пит на го­тельні но­мери «Мли­на» у літній се­зон‚ ад­же дру­га кімна­та‚ вид­но з усь­ого‚ так і за­лиша­лася віль­ною. Це при­пущен­ня міг за­пере­чити ли­ше той варіант‚ що влас­ни­ки мо­телю свідо­мо не пус­ти­ли ніко­го в ту кімна­ту‚ яка бу­ла ближ­че до ви­ходу‚ і як­що це справді так‚ то моє ста­нови­ще ви­дава­лось пох­мурішим.

По­вер­нувшись у свій но­мер‚ я знов поліз у сум­ку і там на­мацав од­ну сим­па­тич­ну шту­ку‚ на яку мог­ли пок­ла­дати­ся ли­ше справжнісінькі дой­ди ве­лико­го бле­фу‚ ад­же я ще не чув у житті та­кого‚ щоб ко­гось уря­тував га­зовий пісто­лет‚ нав­па­ки‚ трап­ля ли­ся ви­пад­ки‚ ко­ли ним ли­ше про­воку­вали смер­тель­ний постріл у влас­не сер­це. Втім‚ мені ду­же по­добав­ся цей чор­ний‚ як гай­во­рон‚ «Мар­голін» — й­ого ру­ко­ять са­ма прис­та­вала до моєї до­лоні і бу­ла та­ка хо­лод­на‚ що зда­вало­ся‚ змо­же ос­ту­дити га­рячу го­лову навіть без пострілу. Та й навіщо відра­зу па­ляти‚ на­че в яко­мусь де­шево­му кіно‚ ге­нерал же мені ска­зав розбірли­во: вда­вати­ся до зброї тіль­ки в разі край­ньої пот­ре­би. Вос­таннє я це ро­бив три­над­цять років то­му з при­нуки‚ ко­ли відбу­вав вій­ськові та­бори після універ­си­тету‚ але стріляв не з «Мар­голіна»‚ а з «Ма­каро­ва» і‚ тре­ба зізна­тися‚ стріляв по­ганень­ко. Роз­би­рав і зби­рав пісто­лет за де­сять се­кунд‚ та ко­ли до­ходи­ло до стріль­би в людсь­кий си­лу­ет із мішен­ню на гру­дях‚ ру­ка не бу­ла твер­дою.

Ко­го мені за­раз справді бра­кува­ло‚ то це мо­го лю­бого дру­га Бе­на‚ ко­лишнь­ого чемпіона Євро­пи з бок­су‚ яко­му я не на­чис­тив пис­ка в рес­то­рані «Мет­ро», за що й удос­тоївся й­ого нез­радли­вої друж­би. Сво­го ча­су Бен дав мені кіль­ка уроків‚ але до них я та­кож вда­вав­ся ду­же рідко — ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би‚ ко­ли вже‚ як ка­жуть‚ кров з но­са.

Не роз­дя­га­ючись (чорні джин­си‚ чор­на май­ка‚ чор­на жінка‚ чорні дум­ки)‚ я ліг на ліжко по­верх покрівця і по­дум­ки знов став пе­реби­рати своє на­мис­то. Во­но ви­дава­лося мені аб­со­лют­но до­вер­ше­ним‚ за­лиша­лося тіль­ки пе­ревіри­ти на міцність чор­ну нит­ку‚ на яку я й­ого на­низав. Во­но‚ це на­мис­то‚ бу­ло вже для ме­не більш ніж фе­тишем‚ во­но ста­ло тим магічним об’єктом‚ на яко­му зо­серед­жуєть­ся ко­жен медіум‚ щоб прик­ли­кати при­види не ли­ше з ми­нуло­го‚ але й з май­бутнь­ого; для Юма це бу­ла зви­чайнісінь­ка склян­ка во­ди‚ для Фран­циска Синьої Пан­чо­хи — цілю­щий камінь‚ для моєї ба­бусі — хліб‚ сіль і пе­чина[41]‚ над яки­ми во­на три­мала‚ мов ма­ят­ник‚ гол­ку на нитці‚ вик­ли­ка­ючи із мо­гили моїх бать­ка матір‚ і я ба­чив‚ як трем­тить отой ма­ят­ник у по­репа­них пуч­ках‚ які роз’їла прок­ля­та кар­топля‚ а потім справді ба­чив свою ма­му — во­на прос­тя­гала мені пу­чечок су­ниць‚ а та­та — ні‚ не ста­чало ба­бусі сил прик­ли­кати бо­дай при­вид свой­ого си­на‚ я ба­чив ли­ше й­ого прос­тре­лену но­гу на рівні коліна‚ бо тоді‚ ко­ли та­то по­мер‚ я встиг до­рос­ти ли­ше до й­ого коліна і за­пам’ята­ти шрам на нозі. Та я пішов далі за Юма і за Фран­циска Си­ню Пан­чо­ху‚ я пішов далі за свою покій­ну ба­бусю і май­же зрівняв­ся з єпис­ко­пом Аль­фон­сом де Лігурі‚ який зумів не ли­ше прик­ли­кати духів‚ але й сам пе­рено­сив­ся до них че­рез ней­мовірні відстані: абат Агріпа нес­прос­товно до­водить факт од­но­час­ної при­сут­ності єпис­ко­па Аль­фон­са де Лігурі біля смер­тно­го од­ру па­пи Ган­га­нел­ли та на око­лиці Ри­му‚ де він мо­лив­ся до за­памо­рочен­ня‚ а ко­ли після гли­боко­го са­моза­бут­тя прий­шов до тя­ми‚ то ска­зав своїм слу­жите­лям‚ що вкляк­ли біля нь­ого на коліна: «Друзі мої‚ — роз­пачли­во мо­вив єпис­коп‚ — свя­тий отець по­мер»‚ — і ли­ше че­рез два дні кур’єр підтвер­див цю звістку‚ при­чому го­дина смерті па­пи збіга­лася з го­диною‚ ко­ли Аль­фонс де Лігурі оп­ри­томнів.

Так са­мо і я зав­дя­ки своєму на­мис­ту пе­рено­сив­ся у ми­нулі дні і навіть про­зирав у май­бутнє‚ пе­рено­сив­ся у часі й на відста­нях‚ хоч не ска­жу‚ що це да­вало­ся лег­ко‚ як уві сні‚ це рад­ше на­гаду­вало тяж­ку ду­шев­ну хво­робу‚ ад­же здав­на відо­мо‚ що вга­дуван­ня ми­нуло­го і здатність до про­року­ван­ня при­таманні не ли­ше лю­дям ви­сокої ду­шев­ної ор­ганізації‚ але й викінче­ним ідіотам. На­пев­но‚ са­ме то­му сло­во «бо­жевілля» по­ходить від Бо­жої волі. Наші гострі пе­ред­чуття — це те ж са­ме про­року­ван­ня‚ ось чо­му во­ни про­буд­жу­ють не­вимов­ний сму­ток і страх‚ навію­ють відчай аж до смер­тель­ної ту­ги. Нав’яз­ли­ве ви­диво су­ботнь­ого чо­ловіка‚ що спо­тикаєть­ся засніже­ним по­лем‚ все­лило ме­не в й­ого шку­ру‚ я вже сам ішов крізь густі за­мети суп­ро­ти за­метілі і відчу­вав у роті со­лоний прис­мак від уто­ми — не бу­ло в моїх ру­ках ані пішні‚ ні ящич­ка‚ на який мож­на бу­ло присісти й пе­репо­чити (або зас­ну­ти на мо­розі)‚ со­лона па­ра клуб­ка­ми ви­рива­лася з мо­го ро­та і за­мер­за­ла на бро­вах‚ мої бро­ви бу­ли кри­жані й білі‚ а в засніженій ви­сокості — то не хур­де­лиця так за­вива­ла‚ то кри­чали й кри­чали невідомі пта­хи з мо­го ди­тинс­тва‚ які дав­но по­лиши­ли свої мертві гнізда‚ це я‚ я на­малю­вав їхні гнізда шпри­цом‚ нак­ли­ка­ючи на се­бе відчай і смер­тель­ну ту­гу. Це я торік у жовтні зай­шов на вис­тавку ак­варіум­них риб‚ що де­монс­тру­вала­ся в напівпідвалі то­го бу­дин­ку (ось який був із ме­не ри­бал­ка)‚ і зустрів там мою пер­шу й ос­танню лю­бов‚ зустрів не­щас­ну пташ­ку мо­го ди­тинс­тва на й­мен­ня Міля‚ пташ­ку‚ яка‚ бу­дучи чор­ною‚ нас­правді бу­ла білою во­роною се­ред чор­них‚ і її всі скуб­ли‚ зну­щали­ся з неї‚ та я не мав си­ли її за­хис­ти­ти‚ я мав ли­ше гос­трий олівчик‚ яким на­малю­вав отой ста­рий млин‚ що кишів ка­жана­ми‚ і в яко­му топ­та­ли мою пер­шу й ос­танню лю­бов усі хто хотів‚ топ­та­ли до­ти‚ по­ки во­на вже й са­ма не мог­ла без ць­ого‚ і‚ ма­лю­ючи млин‚ я ще не знав‚ що вда­юся до гірко­го про­роц­тва‚ що зго­дом спіткаю в ць­ому млині свій суд­ний день. Не знав я ць­ого і тоді‚ ко­ли зустрів її на Рогнідинській‚ та як­би й знав‚ то все од­но не ва­гав­ся б ані хви­лини‚ так са­мо страж­денно виг­ля­дав би її у своїй май­стерні‚ хоч знаю‚ прий­шла во­на до ме­не не з лю­бові‚ а з жа­лю‚ це був ni plus, ni moins coup de qrace[42]‚ і її сер­це здриг­ну­лося хіба лиш раз‚ ко­ли вгледіла біля моль­бер­та чер­во­ний шприц.

Я настіль­ки пе­ревтілив­ся в су­ботнь­ого чо­ловіка‚ ви­сокий су­де‚ що ба­чив усе так яс­кра­во‚ до най­мен­шої дрібнич­ки‚ хо­ча тіль­ки зго­дом з’ясуєть­ся‚ що все во­но так і бу­ло‚ та я ба­чив це на­бага­то раніше‚ бо вліз уже в шку­ру су­ботнь­ого чо­ловіка, і справді ви­ходи­ло так‚ ніби шу­каю са­мого се­бе; він та­ки мав слушність‚ цей ідіот про­рок‚ цей ог­ла­шен­ний Ва­силь Іва­нович‚ ко­ли ре­готав мені в об­личчя‚ як са­тана‚ несвідо­мо на­тяка­ючи‚ що я згу­бив са­мого се­бе‚ тоб­то са­мого се­бе по­винен шу­кати.

А втім‚ мож­ли­во‚ усе це виплід хво­рої у­яви‚ ду­мав я тоді в кімнаті над прірвою‚ пе­реби­ра­ючи в ру­ках своє на­мис­то‚ з яко­го от от ма­ла зірва­тися най­кош­товніша чор­на пер­ли­на. І са­ме тоді‚ ко­ли зно­ву зак­ра­лися сумніви‚ ко­ли‚ зда­вало­ся‚ я знов опи­нив­ся ли­ше на по­чат­ку тем­но­го лабірин­ту‚ втра­тив­ши аріад­ни­ну па­вутин­ку‚ са­ме тоді‚ ко­ли від тяж­кої змо­ри уже зли­пали­ся очі (я б‚ на­пев­но‚ дав­но зас­нув‚ як­би так не му­ляв мені у крижі «Мар­голін»‚ яко­го я зас­тро­мив‚ як той справжній про­фесіонал дой­да‚ за джин­си під ви­пуще­ну май­ку на по­пере­ку‚ і він мені стра­шен­но му­ляв‚ та не бу­ло кра­щого місця‚ ку­ди б й­ого за­хова­ти‚ і я зас­тро­мив чор­ний «Мар­голін» за чорні джин­си під чор­ну май­ку — улюб­ле­ний колір Са­тур­на)‚ отож ко­ли ме­не май­же змо­рив сон‚ ко­ли в очах за­рябіли темні хвилі‚ — я ще по­бачив чо­мусь сіру чап­лю над во­дою‚ яка вичікує здо­бич‚ — і са­ме тоді з ко­ридо­ру до­лину­ли скрад­ливі кро­ки‚ а ще за мить я по­чув‚ як по­волі відчи­ня­ють­ся двері до моєї кімна­ти.


 

10


 


Я сам собі заз­дрив за той хо­лод­ний спокій‚ з яким че­кав наб­ли­жен­ня кроків‚ ад­же усе відбу­вало­ся за моїм сце­нарієм‚ і я навіть не роз­плю­щив очей‚ ко­ли во­на зу­пини­лася наді мною. Ніби спро­сон­ня‚ я ков­знув ру­кою по гла­денькій нозі‚ по­тяг­ся ви­ще і ви­ще‚ і на­решті тор­кнув­ся ма­лень­ко­го жорс­тко­го ба­ран­ця‚ яко­го Са­ватій при­носив у жер­тву. Та я і далі не роз­плю­щував очей‚ хо­ча вже чув на своєму об­личчі її ди­хан­ня‚ во­но пах­ло якимсь невідо­мим мені зіллям‚ а потім її гу­би тор­кну­лися моїх — ле­гень­ко так‚ ніби хтось лос­ко­тав тра­вин­кою‚ аби по­волі про­буди­ти ме­не зі сну‚ аби не зля­кати‚ та я все ще при­кидав­ся сон­ним‚ не спа­ла тіль­ки моя од­на ру­ка‚ яку жорс­ткий ба­ранець уже об­ню­хував своїм мок­рим пис­ком‚ потім він лиз­нув мо­го паль­ця і взяв й­ого в рот‚ її ди­хан­ня по­частіша­ло‚ во­но вже бу­ло‚ як вітер‚ яким обіцяв ста­ти я‚ а ста­ла во­на‚ той вітер ще дуж­че за­пах невідо­мим зіллям‚ він зас­тогнав‚ ніби зап­лу­тав­ся в сос­но­вому гіллі‚ і тієї ж миті я заб­рав свою ру­ку від спраг­ло­го ба­ран­ця‚ роз­плю­щив очі й по­бачив її ши­рокі зіниці‚ що ту­маніли в оч­маніло­му пог­ляді від ди­кого не­терпіння. «Мілю‚ не поспішай‚ — ска­зав я‚ — це тре­ба ро­бити по­волі‚ ти все зіпсуєш»‚ — і роз­чахнув на її гру­дях уже й так май­же розстібну­ту коф­ти­ну — ні‚ це бу­ли не дубівки‚ два невідо­мих мені пло­ди нез­ви­чай­ної сма­ги ви­пор­сну­ли на во­лю‚ і я по­бачив на них ду­же ве­ликі кру­жала дов­ко­ла ма­лень­ких сосків‚ во­ни бу­ли ще темніші за все її тіло; я злег­ка при­тис­кав до­лоня­ми ці пло­ди‚ аж по­ки відчув у їхніх над­рах твер­ду сер­це­вину‚ і лиш тоді здо­гадав­ся‚ що ці бру­натні пло­ди на­гаду­ють мені ве­личезні ко­коси‚ які від пе­ре стиг­лості па­да­ють з пальм‚ роз­бриз­ку­ючи мо­локо із твер­дих сер­це­вин. Во­на знов зас­тогна­ла‚ і я так са­мо нев­бла­ган­но ви­пус­тив її гру­ди‚ а потім зірвав із неї коф­ти­ну і зумівся‚ яка во­на ху­день­ка‚ важ­ко бу­ло збаг­ну­ти‚ як та­ка то­несень­ка паль­моч­ка мог­ла ви­коха­ти і втри­мати на собі ці ве­личезні ко­коси‚ що ось ось упа­дуть‚ ви­буха­ючи біли­ми бриз­ка­ми. Я спер­шу відчув паль­ця­ми пу­хирці на її гла­день­ких ру­ках‚ а вже потім по­бачив на зги­нах біля ліктів‚ як­раз там‚ де бру­нат­на сма­га світліша­ла‚ сліди від уколів‚ тоді я зро­зумів‚ чим пах­не ти­ховій із її су­хих вуст‚ — це був за­пах не за­морсь­ко­го зілля‚ він був ду­же мені знай­омий‚ але й ду­же да­лекий‚ за­пах із мо­го ди­тинс­тва‚ ко­ли ми з ба­бусею ви­курю­вали сли­маків із ль­оху‚ ба­буся роз­па­люва­ла віхоть су­хих ко­нопель‚ щоб прог­на­ти із ль­оху прок­ля­тих сли­маків‚ які їли прок­ля­ту кар­топлю‚ і ось той за­пах знов ме­не наз­догнав — так знаг­ла і так не­дореч­но.

Од­нак ве­ликий блеф уже роз­по­чав­ся‚ як­що ви­но відкор­ко­вано‚ то тре­ба й­ого до­пити‚ я про­фесій­но знімаю з Каміли чор­ну тон­ку спіднич­ку‚ зав­ва­жу­ючи‚ що во­на‚ як і все її тіло‚ теж не цу­раєть­ся коль­ору Са­тур­на‚ я знов нас­тавляю ріжки чор­но­му ку­черя­вому ба­ран­цеві‚ який зух­ва­ло по­казує мені чер­во­ний язи­чок‚ пус­ка­ючи сли­ну‚ та я ще пог­ра­юся з то­бою‚ ба­ран­чи­ку‚ пос­три­вай‚ швид­кої ро­боти ніхто не хва­лить‚ ще встиг­неш із ко­зами на торг. Каміла на­магаєть­ся відповісти взаємністю‚ я стри­мую її ру­ки‚ які хо­чуть зня­ти з ме­не чор­ну май­ку‚ тяг­нуть­ся до зіпе­ра на чор­них джин­сах‚ під яки­ми на моєму по­пере­ку хо­лод­ний «Мар­голін» розігрівся до кри­тич­ної тем­пе­рату­ри і не­заба­ром сам відкриє во­гонь. Ле­ле‚ скіль­ки ж у неї цих рук‚ що я не всти­гаю з ни­ми впо­рати­ся‚ скіль­ки у неї язиків і губ‚ що обпіка­ють ме­не вог­нем і от от до­беруть­ся до га­рячо­го «Мар­голіна»‚ який і так уже на кри­тичній межі. Мілю‚ стри­вай‚ Мілю‚ та во­на вже не піддаєть­ся моїй волі‚ во­на теж уже на кри­тичній межі‚ ось ось сяг­не апоґею‚ без мо­го втру­чан­ня сяг­не зеніту‚ в яко­му спа­лахує та­ке па­люче сон­це‚ що роз­ко­лює пе­рес­тиглі ко­коси‚ зах­ли­на­ючись їхніми біли­ми бриз­ка­ми. В ос­танню мить я ви­хоп­лю­юся з під неї і‚ кліпа­ючи очи­ма‚ вдаю із се­бе со­ром’яз­ли­вого хлоп­чи­ка мізин­чи­ка.

— Каміло‚ — ка­жу я. — Мені за­важає світло.

Але во­на ки­даєть­ся мені нав­пе­рей­ми і не пус­кає до ви­мика­ча.

— Ні‚ ні‚ я хо­чу ди­вити­ся. І щоб ди­вив­ся ти. — Во­на сплітає ру­ки у ме­не на шиї‚ а її ко­лоподібні ру­хи на­гаду­ють крутіж ви­хору.

Твер­дий живіт‚ на­че жор­на‚ треть­ся об ме­не‚ во­на знов по­волі здій­маєть­ся у зеніт‚ і, ко­ли її ди­хан­ня на­рос­тає до сто­гону‚ я знов ви­рива­юся з міцних обіймів і клею із се­бе вже не хлоп­чи­ка мізин­чи­ка‚ а при­дур­ка Іва­нуш­ку.

— Мені за­важає ця витрішку­вата ру­сал­ка‚ — ка­жу я‚ по­казу ючи на луб­ко­ву кар­ти­ну‚ а відтак ха­паю з ліжка Каміли­ну коф­ти ну й спіднич­ку і рішу­че вішаю їх на цвях‚ який стри­мить над ру­сал­кою‚ — все‚ мой­ру надій­но за­туле­но.

Далі моя ко­хана Гарпія зас­ти­гає від жа­ху‚ бо я ви­хоп­люю з за спи­ни «Мар­голіна» і в один мо­мент зав­ми­раю біля две­рей‚ які‚ я пе­вен‚ ось ось відчи­нять­ся. Я спря­мовую чор­ну цівку на вхід і‚ хай мені чорт‚ сам собі ду­же по­доба­юся. Як­би бу­ла бо­дай хвиль­ка на роз­ду­ми‚ не­одмінно на­чепив би собі що­най­мен­ше ме­даль «За відва­гу». Але тут до всь­ого зга­даний чорт нес­подіва­но вно­сить ко­рек­ти­ви у мій без­до­ган­ний сце­нарій. Замість то­го‚ щоб в ек­стазі відра­зу вдер­ти­ся до кімна­ти‚ хтось з усіх сил но­гою штов­хає двері (ко­лись я так тіль­ки мріяв ври­вати­ся до ге­нералів) і відска­кує на­зад. До то­го ж він три­має націле­ний у ме­не не га­зовий пісто­лет‚ а справжнісінь­кий «Ма­каров»‚ який я ко­лись роз­би­рав і зби­рав за де­сять се­кунд. Ме­не ря­тує тіль­ки те‚ що й­ого від при­роди ро­жеве об­личчя те­пер роз­пашіло до краю‚ а в очах — ка­ламуть. Влас­не, я на це й пок­ла­дав надію ще відтоді‚ ко­ли здо­гадав­ся‚ що стіни тут ма­ють не тіль­ки ву­ха‚ а й очі — ру­салоч­ка не­дарем­но бу­ла на­маль­ова­на на од­нобічно­му склі‚ і її чор­ний три­кут­ник‚ схо­жий на роз­чахнуті но­жиці‚ слу­гував за чу­дове віко­неч­ко ву­айєрис­та[43]‚ яко­му я щой­но так без­жаль­но пе­рер­вав увесь кайф.

— Опус­ти цяць­ку‚ — ска­зав Са­ватій. — Я дав­но її пе­ревірив. І ро­би те‚ що хо­че во­на‚ бо я те­бе порішу. Жи­во!

Він кри­чав до ме­не‚ але це був зне­тям­ле­ний крик шепіт‚ на­че й­ому пе­ретя­ло го­лосові зв’яз­ки‚ — на­пев­но‚ ще був під вра­жен­ням‚ ма­буть‚ він теж уже до­ходив апо­гею в отій кімна­тині під наз­вою «Ко­мора»‚ при­пав­ши кон’юк­тивітним оком до зво­рот­но­го бо­ку ру­салоч­чи­ного три­кут­ни­ка. Са­ватій су­нув­ся на ме­не‚ ціля­чись чор­ною цівкою у міжбрів’я‚ і далі ле­петав‚ як кас­тро­ваний півень‚ кот­рий ут­ра­тив го­лос ра­зом зі своєю чо­ловічою оз­на­кою: — Її би її би її би‚ ї… її би‚ — підігрівав він се­бе сло­вами (а мені чу­лося: бий її‚ бий її‚ бий її)‚ у яких і на­каз‚ і бла­ган­ня‚ він так се­бе розпікав‚ що зда­вало­ся‚ не­самохіть на­тис­не на спуск‚ і я по­точив­ся до ліжка‚ вра­жений й­ого аль­труїзмом‚ а Са­ватій тим ча­сом по­шеп­ки кри­чав до Каміли: — Во­руши­ся‚ су­ко‚ чо­го ста­ла‚ як мумія!

Дай й­ому‚ дай й­ому‚ дай‚ дай‚ дай! — а во­на сто­яла го­ла голісінь­ка і за­галь­мо­вана — при­голом­ше­на нес­подіва­ним по­воро­том‚ який зовсім не вхо­див до мо­го блис­ку­чого сце­нарію, — без­глуздішої сце­ни не у­яви­ти. І тоді я‚ га­ряч­ко­во шу­ка­ючи ви­ходу із ць­ого бе­зуму‚ зро­бив те‚ чо­го ніко­ли не доз­во­лив би собі Олек­са Ос­тапчук чи й інший нор­маль­ний чо­ловік‚ який по­важає жінку. Стро­мив­ши пісто­лет за по­яс‚ але вже з про­тилеж­но­го бо­ку від то­го місця‚ де він був раніше‚ я рішу­че підій­шов до Каміли і про­дов­жив цей ней­мовірний блеф: як­що ви­но відкор­ко­вано‚ то тре­ба й­ого до­пити.


— Ро­би так‚ як учо­ра… Як учо­ра ро­би… — бель­котів Са­ватій‚ і я пе­реко­нав­ся‚ що наші із Са­ною ночі бу­ли у нь­ого як на до­лоні‚ нас по­жира­ло це кон’юк­тивітне око‚ яке ледь не осліпло від по­баче­ного‚ і хоч ця дум­ка спа­ла мені не впер­ше‚ за­раз во­на за­пали­ла ме­не ша­леною лют­тю‚ нас­ла­ла са­танинсь­кий сказ — я взяв Камілу тро­хи ниж­че сідниць‚ підняв (во­на бу­ла ле­гесень­ка‚ як пір’їна‚ у ць­ому тілі щось ва­жили‚ ма­буть‚ тіль­ки ко­коси)‚ я підняв її так‚ що «Мар­голін» впер­ся у Камілин пу­пок‚ во­на зой­кну­ла чи від бо­лю‚ чи від хо­лод­но­го до­тор­ку‚ але я не ки­нув її на ліжко‚ а вирішив по­каза­ти ць­ому візіоністові‚ як надіва­ють на шпиль­ку ме­теликів‚ і поніс Камілу до стіни. Він ме­не зро­зумів‚ він по­думав‚ що я ду­же слух­ня­ний хлоп­чик‚ який доб­ре пам’ятає‚ як бу­ло вчо­ра‚ і ко­рюся й­ого на­казові. Са­ватій зго­ряв од не­терпіння‚ і ко­ли схвиль­ова­но пе­рек­ла­дав «Ма­каро­ва» із ру­ки в ру­ку‚ ви­тира­ючи мок­ру до­лоню об шта­ни‚ май­ну­ла ще од­на ма­коцвітна дум­ка: за­раз він тією ла­пою по­тис­не мені пра­вицю на знак особ­ли­вої по­дяки і за­охо­чен­ня. Од­нак то бу­ла й­ого дав­ня звич­ка‚ яку я зав­ва­жив ще за пер­шої на­шої зустрічі‚ а те­пер‚ упій­мав­ши мо­мент‚ ко­ли він знов пе­рек­ла­дав пісто­лет із ру­ки в ру­ку‚ я‚ три­ма­ючи Камілу за сідниці‚ як м’яча‚ рап­том жбур­нув нею пря­мо в Са­ватія‚ жбур­нув цю ле­гесень­ку му­лат­ку‚ як жбур­ля­ють ган­дболь­но­го м’яча пар­тне­рові‚ ще й зак­ри­чав: «Ло­ви!» То бу­ла‚ тре­ба ска­зати‚ ду­же ку­мед­на сце­на‚ хоч во­на й не вхо­дила до мо­го по­переднь­ого сце­нарію‚ але мож­на бу­ло за­мочи­ти шта­ни від од­но­го «Ло­ви!» І по­ки Са­ватій «ло­вив» своє ру­хоме май­но‚ я вже біг ко­ридо­ром‚ так‚ зізна­юся‚ я не на­важив­ся ки­дати­ся на нь­ого й ви­хоп­лю­вати «Ма­каро­ва», бо знав‚ що пісто­лети ви­хоп­лю­ють з під но­са у во­рога тіль­ки в кіно‚ а я був ду­же серй­оз­ним сце­нарис­том‚ па­нове‚ то­му ки­нув но­ги на плечі і, ко­ли вже вис­ко­чив з ко­ридо­ру і сту­пив на схо­ди‚ то по­бачив там уни­зу‚ між пе­рила­ми‚ як­раз на моєму шля­ху… ну‚ зовсім зай­вий пер­со­наж‚ яко­му я не відво­див у кульмінацій­них мо­мен­тах навіть епізо­дич­ної ролі. Чо­мусь не горіло надвірнє світло‚ чо­мусь не схо­див по­вен місяць‚ а мо­же, дав­но вже зій­шов‚ та хо­вав­ся за хма­рами‚ бо тем­но бу­ло‚ хоч па­дай‚ од­нак я відра­зу впізнав ве­летенсь­ку пос­тать на­зем­но­го при­мата‚ який за­дер уго­ру свою гру­шоподібну го­лову і вже при­нюху­вав­ся до ме­не‚ ніби чув за­пах крові. — Іди сю­ди‚ ба­ча[44]‚ іди‚ не бій­ся. Я люб­лю та­ких хлоп­чиків‚ я їх не зо­бижаю‚ ба­ча. Я їх тра­хаю.

Де ти‚ мій дру­же Бе­не? Як­що не мо­жеш прий­ти на до­помо­гу‚ то хоч підка­жи‚ чи є та­кий удар‚ який мо­же зби­ти з ніг цю го­рилу? Я знаю‚ ти зно­ву ска­жеш своє улюб­ле­не «ліви­цею!» — бо са­ме нев­ло­вима ліви­ця зро­била те­бе чемпіоном Євро­пи‚ і ти‚ мій лю­бий‚ мій зросій­ще­ний з го­лови до п’ят дру­же‚ до ска­зу лю­биш це єди­не рідне сло­во‚ ти ка­зав й­ого ук­раїнсь­кою навіть в інтерв’ю мос­ковсь­ким те­лежур­налістам‚ і во­ни да­ли тобі прізвись­ко «Лівіца»‚ а мені ти ка­зав: «Андрєй‚ бєй в пєчєнь толь­ко ліви­цею‚ пра­вая здєсь ні к чєму»‚ — але ска­жи мені‚ Бе­не‚ як я мо­жу пра­цюва­ти ліви­цею‚ ко­ли ця го­рила стоїть уни­зу і в ме­не не­має ні се­кун­ди на роз­ду­ми‚ я біжу схо­дами вниз‚ ви­хоп­лю­ючи з за по­яса «Мар­голін»‚ і пи­таю у ге­нера­ла: «Скажіть мені‚ лю­бий па­не ге­нера­ле‚ чи вже нас­та­ла та край­ня пот­ре­ба‚ ко­ли мож­на вда­ватись до зброї?» — ге­нерал схваль­но опус­кає повіки‚ він на­казує мені стріля­ти на цілко­вите зни­щен­ня‚ та я не стріляю‚ я ли­шень ви­кидаю ру­ку впе­ред‚ стис­ка­ючи «Мар­голін»; мій лю­бий гай­во­рон‚ навіть не кар­кнув­ши‚ чу­дово відволікає ува­гу го­рили‚ і я з усіх сил б’ю но­гою в гру­шу‚ мені ду­же зруч­но ро­бити це зго­ри‚ я ги­лю її мов­би з під ни­зу‚ не ту­ди‚ де хвос­тик‚ а в ту місци­ну‚ де на ній є ко­рон­ка‚ що ли­шаєть­ся ще від цвіту‚ і чую та­кий звук‚ ніби я вліпив но­гою у твою‚ Бе­не‚ бок­серсь­ку тре­нуваль­ну гру­шу‚ ти не повіриш‚ але цей на­зем­ний при­мат пе­реки­нув­ся нав­знак‚ як валь­ок. Та ще не встиг я пе­рес­ко­чити че­рез нь­ого‚ як він уже зво­див­ся на рівні‚ і хоч бу­ло зовсім тем­но‚ я по­бачив у й­ого руці ніж‚ атож‚ са­ме той‚ яким він приніс у жер­тву мен­там ба­ран­ця‚ а на схо­дах уже ле­мен­ту­вав Са­ватій‚ ви­маху­ючи «Ма­каро­вим»‚ і не су­ди ме­не гірко‚ Бе­не‚ але я знов ки­нув но­ги на плечі. Ти‚ мо­же‚ по­думаєш‚ що я побіг до по­пелюш­ки‚ ні‚ я б не встиг за­вес­ти ма­шину‚ я побіг‚ лю­бий дру­же‚ до со­сон‚ побіг ліво­руч‚ де вздовж річки тяг­ла­ся сму­га лісу; те­пер я знаю свою по­мил­ку‚ мені тре­ба бу­ло бігти до мос­ту‚ але там‚ Бе­не‚ май­же не бу­ло де­рев‚ во­ни б по­сади­ли ме­не на фа­ри і прис­тре­лили‚ як зай­ця‚ то­му я побіг ліво­руч‚ побіг лісом уз­довж річки‚ а по­заду ми­готіло біль­мо ліхта­рика і чу­лося гу­пан­ня го­риля­чих ніг‚ це‚ Бе­не‚ бу­ла го­рила біль­ша за чор­но­го Джо­на Ріка‚ яко­го ти ки­нув ліви­цею в но­ка­ут на чемпіонаті Євро­пи‚ то­му не смій­ся із ме­не‚ після то­го‚ як ти‚ ви­бач‚ за­пив‚ ти б і сам з ним не впо­рав­ся‚ а то­му я біг з усіх сил‚ я тікав що­духу і пе­ревів по­дих лиш тоді‚ як за­чув гавкіт со­бак‚ бо на­осліп нат­кнув­ся на фер­му; це бу­ли страшні пси‚ Бе­не‚ — один чор­ний‚ дру­гий білий‚ — і моє щас­тя‚ що во­ни бу­ли доб­ре нав­чені‚ бо не побігли відра­зу за мною‚ а тіль­ки сто­яли і гав­ка­ли. Їхній гавкіт глу­хо відлу­нював у сос­нах‚ ад­же сто­яла си­ра по­года‚ та­ке‚ не­мов­би ту­ман сто­яв після то­го рідень­ко­го до­щику і не­бо зак­ри­ли хма­ри‚ че­рез те так глу­хо гав­ка­ли пси‚ та бу­ло ляч­но від то­го гав­ко­ту‚ Бе­не‚ я побіг ще дуж­че‚ у роті зро­било­ся со­лоно‚ на­че то не сли­на лип­ка зби­рала­ся‚ а кров‚ і тоді я знов відчув у собі су­ботнь­ого чо­ловіка‚ а мо­же‚ не й­ого в собі‚ а се­бе у нь­ому‚ не знаю‚ тіль­ки я відчув не­сосвітен­ну ту­гу‚ ме­не про­низав чор­ний відчай су­ботнь­ого чо­ловіка‚ хоч я знав‚ що й­ого вже не­має‚ він дав­но мер­твий і ле­жить десь на дні най­глиб­шої ями Тіки­ча з ка­меню­кою на шиї‚ й­ого тіло обсіда­ють ра­ки і‚ мож­ли­во‚ я їв ті ра­ки‚ які їли су­ботнь­ого чо­ловіка‚ тоб­то я їв се­бе‚ я став ви­тон­че­ним каніба­лом‚ який наз­до­ганяє сам се­бе‚ щоб з’їсти.


Я зу­пинив­ся пе­ревес­ти по­дих‚ ду­же важ­ко бігти мок­рим піща­ним ґрун­том‚ і тіль­ки те­пер‚ ко­ли в ме­не пе­рес­та­ло свистіти від бігу у ву­хах‚ я рап­том зав­ва­жив‚ що сос­ни зав­мерли в кам’яній тиші‚ во­ни‚ ці сос­ни‚ що ко­лива­лися ден­но і нощ­но‚ скрипіли й стог­на­ли бе­зуга­ву‚ те­пер заніміли‚ на­че нав­мисне‚ щоб не приг­лу­шува­ти кроків утіка­ча‚ щоб не пог­ли­нати й­ого тяж­ке ди­хан­ня‚ яке ви­рива­лося з гру­дей‚ хоч він дав­но вже не міг наб­ра­ти повітря повні ле­гені. Ці сос­ни і ці вітри бу­ли за­од­но з й­ого во­рога­ми‚ во­ни бу­ли за­од­но із пса­ми‚ які‚ вже наць­ко­вані‚ мча­ли услід за втіка­чем — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ — од­нак у тем­ряві я помітив ли­ше біло­го‚ а чор­но­го ні‚ я по­чув ли­ше гавкіт чор­но­го‚ те­пер він був не та­ким глу­хим‚ той гавкіт‚ він наб­ли­жав­ся швид­ко й про­низ­ли­во‚ і замість то­го‚ щоб покірно че­кати ць­ого невідво рот­но­го наб­ли­жен­ня‚ я зно­ву побіг‚ але підга­няв ме­не вже не ро­зум‚ дру­ге ди­хан­ня дав мені сліпий інстинкт — наз­ва й­ому страх‚ — так при­рече­ний за­туляєть­ся від кулі‚ яка вже про­била й­ого чо­ло‚ а він ще три­має в повітрі до­лоню‚ ніби хо­че відвес­ти ту ку­лю. Сліпий інстинкт пог­нав ме­не до річки‚ у якій со­баки не бе­руть сліду‚ та я знав‚ що не встиг­ну ту­ди добігти‚ у ме­не за­лиша­лося яки­хось де­сять се­кунд‚ са­ме той відрізок ча­су‚ мій до­рогий дру­же Бе­не‚ який даєть­ся на вихід з нок­да­уну‚ але це бу­ли пси — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ і са­ме тоді‚ ко­ли я вже хотів зу­пини­тися‚ ко­ли страх пе­рет­во­рив­ся на без­си­лу по­кору‚ на до­помо­гу мені прий­шли — ніхто не повірить ні за що у світі‚ але мені й не тре­ба нічиєї віри‚ мені вже біль­ше нічо­го не тре­ба‚ я тіль­ки хо­чу вкло­нити­ся світляч­кам‚ які прий­шли на до­помо­гу з мо­го да­леко­го ди­тинс­тва‚ отим ма­лесень­ким зе­леним світляч­кам‚ що ча­сом спа­лаху­ють під де­рева­ми після теп­ло­го літнь­ого до­щику‚ во­ни бу­ли найбіль­шим ди­вом мо­го ди­тинс­тва‚ во­ни підка­зува­ли мені‚ що цей світ чарівний і таємни­чий‚ що в нь­ому є не тіль­ки кар­топля‚ яку тре­ба вигріба­ти із землі‚ щоб потім зно­ву за­рити‚ — од­нак у ди­тинстві я ба­чив цих світлячків по­одинці і ду­же рідко‚ а тут во­ни прий­шли усі ра­зом‚ бо раніше я навіть не міг у­яви­ти та­кого‚ щоб ціла га­ляви­на бу­ла всте­лена світляч­ка­ми‚ ніби хто нав­мисне роз­си­пав їх тут так гус­то‚ ніби са­ме не­бо ви­сипа­ло на цю га­ляви­ну всі свої зорі і то­му те­пер та­ке тем­не. Інак­ше, як мог­ло з’яви­тися відра­зу стіль­ки світлячків‚ що‚ пе­ребіга­ючи га­ляви­ну‚ я не ба­чив місци­ни‚ щоб не нас­ту­пити на них‚ а, пе­ребігши‚ озир­нувся й помітив‚ що пе­ред га­ляви­ною‚ яка аж горіла зе­лени­ми вог­ни­ками‚ зу­пинивсь‚ як уко­паний‚ білий пес. Він та­ки був прудкіший за чор­но­го‚ а мож­ли­во‚ мав гостріший нюх чи біль­шу жа­добу до крові‚ і я знав‚ що він зу­пинив­ся не­надов­го‚ але те­пер з’яви­лася надія добігти до річки. І я та­ки добіг до неї. Гус­тий оче­рет стіною підсту­пав до бе­рега‚ і ко­ли я‚ розгріба­ючи й­ого‚ ішов мілко­вод­дям‚ він ше­лестів ме­тале­во і гуч­но‚ ніби бля­шаний‚ а в’яз­кий мул зас­мокту­вав но­ги і так чав­котів‚ що ко­тили­ся відляс­ки. Я доч­ва­лав до чис­то­вод­дя‚ де вже бу­ло мені до по­яса‚ і відчув‚ що не ли­шило­ся й краплі си­ли‚ аби плис­ти на той бік. Ту­ди бу­ло да­лечень­ко‚ у тем­ряві не вид­но про­тилеж­но­го бе­рега‚ а відстані на нічній річці зав­жди не­певні й оман­ливі. Я вирішив відій­ти тро­хи далі від то­го місця‚ де за­лишив у за­рос­тях оче­рету прослідок‚ відій­ти мілко­вод­дям уз­довж бе­рега і при­чаїти­ся‚ та‚ сту­пив­ши кроків із де­сять‚ уже по­чув‚ що со­баки гар­чать на бе­резі‚ во­ни прибігли та­ки ра­зом — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ і зу­пини­лися на то­му місці‚ де я зай­шов у во­ду.

Нев­довзі там за­миготіло світло ліхта­рика‚ потім я зно­ву по­чув‚ як ме­тале­во ше­лес­тить оче­рет і чва­кає му­ляка під хо­дою ве­лико­го звіра. Я й­ого ще не ба­чив‚ тіль­ки ве­лика жов­та пля­ма‚ прит­лумле­на ту­ман­цем‚ ви­пов­за­ла з за оче­рету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірну­ло під во­ду — то бу­ла‚ на­пев­но‚ он­датра або й зви­чайнісінь­кий щур‚ який пе­ресліду­вав ме­не вже май­же до­бу.

Жов­та пля­ма по­пов­зла ліво­руч‚ потім пря­мо, і на­решті біль­мо вда­рило мені в очі.

— Привіт‚ ба­ча‚ — ска­зало біль­мо. — Бігаєш ти не­пога­но. Я люб­лю пруд­ких хлоп­чиків.

Во­но наб­ли­жало­ся до ме­не ра­зом із хлю­пан­ням‚ зовсім засліплю­ючи зір‚ я навіть не міг роз­гледіти‚ що в нь­ого у другій руці — ніж чи «Ма­каров». І все та­ки я вирішив прий­ня­ти цей нерівний бій‚ ад­же бу­ти отут утоп­ле­ним і з’їде­ним жов­ти­ми різця­ми щурів — то прос­то рай порівня­но з пек­лом‚ яке влаш­ту­ють мені ці про­фесійні збо­ченці.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Твоя взя­ла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ прос­тягнув й­ому «Мар­голіна»‚ три­ма­ючи й­ого цівкою на се­бе.

— Оце і є та цяць­ка? — спи­тало біль­мо‚ од­нак ха­паль­ний інстинкт при­матів спра­цював без­до­ган­но. Й­ого ру­ка з ліхта­риком по­тяг­ла­ся до «Мар­голіна» (у другій був та­ки «Ма­каров»)‚ і тоді вся моя си­ла‚ яка ще ли­шала­ся в тілі‚ зібра­лася у лівиці‚ і я без роз­ма­ху‚ ко­рот­ким ту­пим уда­ром угнітив й­ого зни­зу у пра­вий бік жи­вота. Я ще встиг по­чути й­ого якесь на­че б зди­вова­не «ох»… Я ще встиг по­бачи­ти‚ як він зігнув­ся‚ і мені за­лиша­лося тіль­ки вда­рити реб­ром до­лоні в те місце‚ де ве­летенсь­ка гру­ша з’єдну­вала­ся із в’яза­ми. При­сяга­юся‚ Бе­не‚ я б змісив ць­ого піда­ра в синь­ку і привіз би до київсь­ко­го зо­опар­ку‚ але ж ти знаєш мою біду. Це був над­то різкий рух‚ мій дру­же‚ це був та­кий різкий рух‚ що чор­на пе­лена мит­тю зас­ла­ла мій зір‚ го­лова так за­памо­рочи­лася‚ Гос­по­ди‚ як зак­ру­тила­ся моя бідна голівонь­ка‚ не знаю‚ як я всто­яв на но­гах‚ не знаю‚ скіль­ки отак я вис­то­яв‚ і не знаю‚ чим він вліпив мені у скро­ню — руків’ям «Ма­каро­ва»‚ ліхта­риком чи моїм же «Мар­голіном»‚ але чор­ну пе­лену в моїх очах про­били іскри‚ і‚ па­да­ючи‚ я рап­том по­бачив‚ як із за хма­ри вип­лив місяць‚ ве­летенсь­кий пов­ня‚ я на­решті по­бачив цю й­ого фа­зу‚ він сто­яв над во­дою так низь­ко‚ що я ми­моволі по­тяг­ся ру­кою до не­ба‚ ніби хотів до­тяг­тись‚ ухо­питись за місяць‚ але й­ого знов про­ков­тну­ла чор­на хма­ра.


 

11


 

Я при­ход­жу до тя­ми від бо­лю у го­лові; спер­шу мені вви­жаєть­ся‚ що ле­жу в яко­мусь багні‚ мо­же‚ на дні си­рої ями або й кри­ниці‚ бо ле­жу напівзігну­тий‚ а потім та­ки здо­гаду­юся‚ що ні‚ я сид­жу у твер­до­му кріслі‚ тіль­ки одяг мій мок­рий до нит­ки; він щіль­но об­ли­пає моє тіло‚ я відчу­ваю й­ого про­холо­ду і ди­ву­юся‚ що досі жи­вий. Це трішеч­ки роз­ча­ровує: хто по­мирав і ви­жив‚ той ме­не зро­зуміє. Роз­ча­руван­ня при­ходить від дум­ки‚ що ко­лись тобі зно­ву до­ведеть­ся по­мира­ти і за­ново‚ ще раз пе­режи­вати це не­лег­ке при­мирен­ня з влас­ною смер­тю. До то­го ж я оп­ри­томнів у кімнаті‚ де спізнав найбіль­шої втіхи і де му­шу пе­режи­ти свою най­чорнішу го­дину чи‚ мо­же‚ найбіль­шу гань­бу. Те‚ що я знов у кімнаті над прірвою‚ ме­не та­кож зди­вува­ло — чо­му не в яко­мусь підвалі‚ чо­му не по­вер­хом ниж­че — в отій кам’яниці‚ що бу­ла ко­лись во­дяним мли­ном? Хо­ча… зро­зуміло, чо­му: я пот­ра­пив до рук збо­ченців. Як­би це бу­ли зви­чайні убивці‚ во­ни б дав­но опус­ти­ли ме­не в най­глиб­шу яму Тіки­ча з ка­меню­кою на шиї. А так… я ще потрібен їм жи­вий.

— Та­ки очу­няв‚ — ра­день­ко ка­же Са­ватій. — А я вже ду­мав‚ що ти пе­рес­та­рав­ся.

Він си­дить на ліжку‚ пра­вобіч од ме­не‚ а мій до­рогий ба­ча роз­ва­лив­ся на стільці нав­про­ти і граєть­ся но­жем — як не крут­не ним у повітрі‚ все од­но впій­має за ко­лодоч­ку. Кра­сива штуч­ка‚ тре­ба ска­зати. Зна­ряд­дя смерті зав­жди кра­сиві.

— То що‚ поч­не­мо? — пи­тає Гру­ша Го­рило­вич.

— Пож­ди‚ не­хай прий­де Міля.

— Ти хо­чеш‚ щоб він ць­ого ра­зу ви­кинув її у вікно?

Я пе­ревод­жу пог­ляд ліво­руч на стіну‚ з якої до ме­не підмор­гує ру­салоч­ка — хтось із неї зняв Камілин одяг‚ і во­на знов вис­та­вила свою ро­жеву на­готу‚ ли­ше вни­зу чорніє три­кут­ник роз­чахну­тих но­жиців.

— Як ти до­гадав­ся? — пи­тає Са­ватій.

— Люб­лю ма­люн­ки на склі‚ — ка­жу я. — Так люб­лю‚ що мені зав­жди хо­четь­ся зня­ти кар­ти­ну зі стіни і роз­ди­вити­ся з дру­гого бо­ку. А ця не зніма­лася.

— Ве­зе мені‚ — ди­вуєть­ся він. — Той ма­лює‚ той… заг­ля­дає‚ що на­маль­ова­но.

Мені хо­четь­ся відра­зу щось за­пита­ти у нь­ого‚ але я вирішую по­чека­ти Камілу. Для біль­шо­го ефек­ту. Справжні дой­ди бле­фу­ють і в без­надій­них си­ту­аціях‚ а до то­го ж у тій пляшці‚ яку я від кор­ку­вав і му­шу до­пити до дна‚ ще трош­ки ли­шило­ся. Так‚ мо­же‚ ков­точків зо три.

— Да­рем­но ти‚ — ка­же він. — Як­би ти її поп­ро­бував‚ то біль­ше ні з ким не схотів би.

— Мо­же бу­ти. Але не люб­лю‚ ко­ли хтось ке­рує в ць­ому ділі.

— Хо­чеш ще раз?.. Чи боїшся‚ що нічо­го не вий­де? — по дружнь­ому пи­тає Са­ватій.

— Як­що не вий­де‚ ми зро­бимо й­ому обрізан­ня‚ — пир­хає Гру­ша Го­рило­вич. — Де во­на? Я вже хо­чу ви­пити.

— Хай зро­бить своє‚ тоді з неї біль­ше тол­ку. — Са­ватій ди­вить­ся на ме­не зовсім доб­ро­зич­ли­во. — Як­що бу­деш слух­ня­ним‚ тобі теж да­мо ви­пити. Скіль­ки по­дужаєш. Зго­да?

— Доб­ре‚ — ка­жу я. — Але з однією умо­вою. Як­що нап’юся до чор­тиків‚ на пле­чах ме­не но­сити­ме Жо­ра. Мені по­добаєть­ся‚ ко­ли він ме­не но­сить.


Са­ватій зно­ву смієть­ся‚ ви­тира­ючи об шта­ни до­лоню (нев­же по­тис­не мені ру­ку за вда­лий жарт?)‚ а Гру­ша Го­рило­вич при­пиняє гра­тися но­жем і сил­куєть­ся пе­рева­рити те‚ що я ска­зав. Як­що доб­ре прис­лу­хати­ся‚ то мож­на по­чути‚ як у й­ого ву­зень­ко­му лобі пос­кри­пу­ють нез­ма­щені коліщат­ка.

— Я ба­чу‚ клієнт дозрів‚ — на­решті об­ра­жаєть­ся Гру­ша Го­рило­вич. — Скіль­ки мож­на!

— Усім по сім‚ а тобі зав­жди вісім‚ — ка­же Са­ватій‚ який ніко­ли ні на ко­го не об­ра­жаєть­ся. Й­ого ро­жева баб’яча твар не па­сує убивці‚ хоч прос­тим ариф­ме­тич­ним спо­собом я й­ого ви­раху­вав дав­но. Щоп­равда‚ спер­шу був пе­вен‚ що Са­ватій вчи­нив це з рев­нощів‚ а ви­ходить‚ зовсім нав­па­ки.

Про те‚ що в цій сімейці щось не­гаразд‚ вид­но бу­ло відра­зу без оку­лярів. Де­монс­тра­тив­на про­цеп­тивність Каміли наш­товху­вала на дум­ку‚ що во­на зовсім не ос­терігаєть­ся рев­нощів чо­ловіка, який до то­го ж зав­жди зу­мис­не «ще­зав» ра­зом зі своїм фур­го­ном, за­лиша­ючи нас уд­вох. А після роз­мо­ви з Оле­ною Й­осипівною Підко­нюшою я зро­зумів‚ що тут ідеть­ся про який­сь особ­ли­вий ви­няток із пра­вила. Нор­маль­ний провінцій­ний мент ніко­ли прос­то так не од­ру­жить­ся з му­лат­кою‚ хай во­на бу­де навіть не повією‚ а не­зай­ма­ною дюй­мо­воч­кою. Й­ого мог­ла прив’яза­ти до неї тіль­ки хво­роб­ли­ва прис­трасть‚ і тут ба­гато чо­го мені повіда­ла лу­каво усміхне­на ру­салоч­ка‚ хо­ча її ви­конав­цеві да­леко бу­ло до Ско­лоз­дри[45]. Во­на підка­зува­ла‚ що‚ оче­вид­но‚ Са­ватій ще під час міліцей­ських рейдів по­любив оцей за­нед­ба­ний млин‚ де так зруч­но бу­ло підгля­дати за тим‚ що тут діяло­ся‚ а чор­нень­ка кра­суня вза­галі поть­ма­рюва­ла й­ого ро­зум. Во­на‚ ця чор­нень­ка кра­суня‚ як ніхто‚ підхо­дила викінче­ному ву­айєрис­тові‚ ад­же са­ма ще зма­леч­ку приз­ви­чаїла­ся до жадібних підгля­дань за со­бою‚ які де­терміну­вали в ній про­тилеж­ну прис­трасть — де­монс­тру­вати се­бе сто­роннь­ому оку. От­же‚ тіль­ки нес­тер­пний го­лод став при­чиною то­го‚ що Са­ватій за­ради Каміли ри­зику­вав своєю кар’єрою від са­мого по­чат­ку‚ а потім вза­галі відва­жив­ся на ней­мовірний крок‚ узяв­ши з нею по суті фіктив­ний шлюб. Зго­дом об­ста­вини доз­во­лили Яр­чу­кові справ­ди­ти візіоністич­но геніаль­ну ідею з оцим мо­телем (тим та­ки лю­бим й­ому мли­ном)‚ який став не стіль­ки дже­релом при­бутків‚ як незрівнян­ною за­бавою. Го­лод ви­магав най­гостріших вра­жень‚ і Са­ватій діста­вав їх тіль­ки тоді‚ ко­ли по­силав у кімна­ту над прірвою Камілу. Єди­не‚ що не в’яза­лося на моєму на­мисті‚ — це ву­айєризм з убивс­твом. Бо ще після пер­шо­го відвідан­ня мо­телю «Млин»‚ по­вер­нувшись до Києва‚ я став ціка­витись цим сим­па­тич­ним від хи­лен­ням у фахівців і‚ прик­ри­ва­ючись своїм універ­саль­ним посвідчен­ням завіду­вача відділу убивств‚ зустрівся з кіль­ко­ма досвідче­ними психіат­ра­ми (із Са­ною я тор­кався ць­ого пи­тан­ня до­сить відда­лено)‚ і всі во­ни‚ як один‚ за­пев­ня­ли‚ що ці лю­ди нав­ряд чи здатні уби­вати‚ ад­же в самій ос­нові ву­айєриз­му ле­жить па­сивність і нерішучість. Ли­ше про­фесор Ка­чур при­пус­тив‚ що та­ка крайність мож­ли­ва за умо­ви‚ як­що об­сервант (він мав на цей пред­мет влас­ний термін) спог­ля­дав на­силь­ницькі ак­ти з по­бит­тям і кров’ю. На мою дум­ку‚ він влу­чив прос­то в «де­сят­ку»‚ ад­же Са­ва тій зав­дя­ки своїй про­фесії міг не ли­ше ба­чити в та­ких ви­пад­ках кров‚ а й пус­ка­ти її влас­но­руч. Лю­дина‚ яка на­жила капітал не­пев­ним шля­хом (од­но­го Голь­ден­берга й­ому вис­та­чить на весь вік)‚ мог­ла‚ не кліпнув­ши‚ спро­вади­ти на той світ заб­лукло­го до мо­телю сво­го квар­ти­ран­та‚ кот­рий та­кож повівся з Камілою нет­ра­дицій­но. На те в Ос­тапчу­ка бу­ли свої при­чини‚ хо­ча мені ду­мало­ся‚ що він‚ як оце і я‚ поціка­вив­ся не­ор­ди­нар­ною ру­салоч­кою‚ маль­ова­ною на склі. Ко­ха­ючи Камілу‚ він вза­галі міг відмо­вити­ся від утіх у домі її чо­ловіка‚ чим і нак­ли­кав на се­бе гнів.

Але ж Каміла… Каміла… Поп­ри все во­на не схо­жа бу­ла на ос­танню стер­ву‚ яка б по­годи­лася на жор­сто­ку роз­пра­ву… над за­коха­ним у неї… Аль­ошею. Оче­вид­но‚ за­чум­ле­на нар­ко­тика­ми‚ во­на пішла в й­ого кімна­ту‚ не зна­ючи‚ що Олек­са відхи­лить її лю­бощі і нак­ли­че біду. До то­го ж Ос­тапчук міг ска­зати Камілі щось та­ке‚ що роз­кри­вало їхню таємни­цю‚ і це до­кона­ло Са­ватія‚ ад­же те‚ чо­го він не об­серву­вав (як ска­зав би про­фесор Ка­чур)‚ як­раз і мог­ло вик­ли­кати люті рев­нощі підігріто­го‚ але не втіше­ного до кінця ву­айєрис­та.

Що­до ме­не‚ то тут у Са­ватія наг­ро­мади­лося та­кож ра­хунків чи­мало‚ і най­не­без­печніше те‚ що він здо­гадуєть­ся про мою втаємни­ченість у й­ого темні спра­ви‚ а от­же‚ жи­вого ме­не звідси не ви­пус­тить. При­рече­ному на смерть нічо­го не за­лишаєть­ся‚ окрім бле­фу‚ і хоч мій блис­ку­чий сце­нарій заз­нав кра­ху‚ у тій пляшці‚ яку я так зух­ва­ло і са­мов­певне­но відкор­ку­вав‚ за­лиша­лося ще три ков­тки. Чо­мусь я пок­лав собі‚ що ковтків са­ме три‚ — ли­бонь, зно­ву за­цик­лю­вав­ся на щас­ли­вому числі‚ хо­ча Са­ватій пішов ще далі і ска­зав‚ що всім по сім‚ тоб­то наз­вав най­сим­волічніше чис­ло магії‚ яке ма­теріалізо­ване не тіль­ки в се­ми коль­орах рай­ської ду­ги та му­зичній гамі‚ але і в кіль­кості днів‚ які зна­доби­лися для сот­воріння світу. Ли­ше Жо­ра ро­зуміє це чис­ло в єди­ному зна­ченні — як се­меро од­но­го не ждуть‚ та все од­но я ди­ву­юся й­ого вит­римці‚ ди­ву­юся‚ що він до­тяг ме­не сю­ди жи­вим після то­го‚ як дістав такі два блис­кучі уда­ри — но­гою під ниж­ню ще­лепу і ліви­цею у печінку.

Як­би в ме­не не за­памо­рочи­лося в го­лові‚ я б зав­дав треть­ого (!) вирішаль­но­го уда­ру моєму до­рого­му бачі‚ вивівши й­ого з ла­ду‚ і повісив би собі на шию якусь‚ хай най­скромнішу‚ ме­даль­ку із Бе­нової ко­лекції‚ а так — мій ба­ча‚ мій лю­бий зна­вець пуш­ту роз­ва­лив­ся на стільці (на без­печній відстані) і ба­вить­ся собі но­жиком‚ яким наскрізь мож­на прот­кну­ти най­ситішо­го ба­ран­ця із Яр­чу­кової (це щось ове­че? — зга­дали­ся сло­ва Ва­силя Іва­нови­ча) фер­ми.

Од­нак во­ни че­кали Камілу‚ як зреш­тою че­кав її і я‚ ад­же це ім’я — Каміла — навіть у рим­лян оз­на­чува­ло лю­дину‚ зо­бов’яза­ну бу­ти при­сутнь­ою при жер­твоп­ри­несен­нях. І во­на прий­шла‚ я зди­вував­ся‚ що замість то­ги або хіто­на на ній бу­ла та са­ма коф­ти­на й спіднич­ка‚ які я по­дару­вав голій ру­салочці. Каміла при­нес­ла три (!) пляш­ки ка­гору — цер­ковно­го ви­на для при­час­тя‚ мож­на ска­зати‚ ри­ту­аль­но­го трун­ку‚ який теж вка­зував на особ­ливість мо­мен­ту‚ хо­ча Са­ватій по­яс­нив‚ що це й­ого улюб­ле­не ви­но ще з мо­лодості‚ во­но ду­же швид­ко всту­пає в жи­ли і гріє кров‚ бо й са­мо гус­те та чер­во­не‚ як кров. Жо­ра зрадів‚ що з’яви­лася хоч якась ро­бота й­ого но­жеві‚ ду­же сприт­но відкор­ку­вав усі три пляш­ки й од­ну відра­зу пе­реки­нув над своєю ши­роко роз­зявле­ною па­ще кою — зда­вало­ся‚ він не ков­тав напій‚ а прос­то пе­рели­вав й­ого із мен­шої по­суди­ни в біль­шу‚ хо­ча на шиї все та­ки во­рушив­ся мас­ла­кува­тий бор­лак‚ на­че у Жо­ри в гор­лянці зас­тряг­ло коліно то­го ба­рана‚ яко­го він не­дав­но приніс у жер­тву.

Са­ватій тим ча­сом узяв і собі пляш­ку‚ а тре­тю‚ по­вагав­шись‚ по­дав мені‚ і з й­ого лег­кої ру­ки я теж відпив пер­ший ков­ток тя­гучо­го трун­ку‚ хоч терпіти не міг со­лод­ких вин. Од­нак що зро­биш — мені теж го­дило­ся підкріпи­тися‚ а ви­мага­ти чо­гось путнішо­го a la carte[46] якось бу­ло нез­ручно.

Не при­чаща­лася тіль­ки Каміла‚ я відра­зу помітив‚ що во­на вже «своє зро­била»‚ і ко­ли відки­нула­ся на спин­ку стіль­ця нав­про­ти Са­ватія‚ то ми з ним уже не­самохіть ста­вали об­серван­та­ми‚ бо її но­жиці бу­ли та­кими ж відкри­тими‚ як і в ру­салоч­ки.

Про­те Яр­чук ди­вив­ся не на Камілу‚ а на ме­не‚ і я ми­моволі зга­дав анек­дот про те‚ що спос­терігач пла­тить де­сять до­ларів‚ а той‚ хто спос­терігає за спос­теріга­чем‚ — сто. Про­те знов та­ки бу­ло якось не­дореч­но на­поля­гати на своїх пра­вилах гри‚ тим біль­ше‚ що лю­ди ста­вили­ся до ме­не цілком нор­маль­но‚ мож­на ска­зати‚ по при­ятель­сько­му‚ ад­же один із них виніс ме­не на пле­чах із по­ля бою неп­ри­том­но­го‚ виніс‚ як най­до­рож­чо­го поб­ра­тима‚ а я, нев­дячний, досі не повісив й­ому на гру­ди ор­ден «Чер­во­ної зірки»; дру­гий лю­бень­ко по­дав мені для при­час­тя пляш­ку ка­гору‚ ніби знав‚ що я по­винен відпи­ти із сієї чаші бо­дай три ков­тки; тре­тя вза­галі го­това бу­ла‚ як співаєть­ся в гімні‚ пок­ласти за ме­не ду­шу й тіло‚ а по­час­ти вже й пок­ла­ла‚ — і це ще не все‚ це ще тіль­ки по­чаток ціло­го ком­плек­су пос­луг і до­год­жань.

Ніби вга­ду­ючи дум­ки сво­го бой­ово­го поб­ра­тима‚ Жо­ра ба­ча оки­нув ме­не співчут­ли­вим оком і люб’яз­но зап­ро­пону­вав:

— Мо­же‚ поміняємо тобі пам­перси? Ти‚ го­луб­чи­ку‚ увесь мок­рий.

— Обов’яз­ко­во‚ — ска­зав я. — Тіль­ки трош­ки пізніше. Є серй­оз­на ба­лач­ка.

— Ну‚ ди­вися‚ бо я із за­дово­лен­ням те­бе пе­рев­дягнув би.

— Це в те­бе до нас ба­лач­ка? — спи­тав Са­ватій. Й­ого ро­жеве ли­це роз­червоніло­ся від ка­гору ще дуж­че і розцвіта­ло‚ як мак.

— У нас‚ — ска­зав я не­пев­но‚ ніби ще не хотів роз­кри­вати всі кар­ти.

— У ко­го це — у вас? Я тут‚ крім те­бе‚ ніко­го не ба­чу‚ — роз­зирнув­ся по кімнаті Са­ватій.

— У них з Камілою‚ — підка­зав Жо­ра. — Хіба ти не знаєш‚ що во­ни сь­огодні гра­тимуть про­ти нас уд­вох із Камілою?

— Ми своє зіграємо‚ — ска­зав я. — А по­ки що нас ціка­вить інше.

Голь­ден­берга вби­то за зо­лото. А за що вби­то Олек­су Ос­тапчу­ка?


Ефект‚ тре­ба ска­зати‚ був ви­ще се­реднь­ого‚ хо­ча й не сяг­нув тієї німої сце­ни‚ яка пла­нува­лася за моїм по­переднім сце­нарієм.

Яр­чук із Жо­рою тіль­ки пе­резир­ну­лися. Біль­ше вра­жен­ня моє за­питан­ня спра­вило на Камілу‚ нез­ва­жа­ючи на її за­галь­мо­ваність.

Во­на по­диви­лася на ме­не‚ і зда­вало­ся‚ що чо­ловічки в її очах роз­ши­рили­ся аж до білків.

Я чув‚ як у Жо­рино­му лобі зас­крипіли нез­ма­щені коліщат­ка‚ але кру­тили­ся во­ни яв­но не в той бік.

— Це все‚ що ти знаєш? — спи­тав Яр­чук. Він ви­тер до­лоню об шта­ни‚ про­те ць­ого ра­зу не стіль­ки від то­го‚ що во­на пітніла‚ як хотів по­маца­ти пра­ву ки­шеню. Я дав­но зро­зумів‚ що «Ма­каров» хо­лодить або гріє й­ого пра­ве стег­но.

— Ні‚ не все‚ — ска­зав я. — Але нас ціка­вить на­сам­пе­ред Ос­тапчук. Він поїхав сю­ди торік у су­боту‚ шос­то­го груд­ня…

— Ко­го вас? — за­нер­ву­вав Яр­чук. — Ко­го це вас?

— То не є так важ­ли­во‚ па­не Са­ватію‚ — ска­зав я підкрес­ле­но офіцій­но‚ звер­та­ючись до нь­ого «за свят­ця­ми»‚ і це ма­ло‚ ма­буть‚ ще біль­ший ефект‚ ніж моя згад­ка про Голь­ден­берга. — Ми до пев­ної міри з ва­ми ко­леги‚ па­не Са­ватію‚ але як­що по правді‚ то я не зби­ра­юся зда­вати вас до рук пра­восуд­дя. Я‚ як і ви‚ клав на на­шу міліцію і наші су­ди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хо­чу зна­ти‚ па­не Яр­чук‚ навіщо ви вби­ли Олек­су Ос­тапчу­ка.

— Звідки ти знаєш‚ що я й­ого вбив? — спи­тав він‚ і те­пер нас­та­ла моя чер­га во­руши­ти коліщат­ка­ми. Са­ватій уже не ка­зав‚ що та­кого не чув і не знає‚ тож не мож­на бу­ло да­вати й­ому ані се­кун­ди на роз­ду­ми. Ліпше гна­ти ка­зоч­ку про со­лом’яно­го бич­ка‚ аніж мов­ча­ти.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ ми знаємо ду­же ба­гато. Вам‚ на­пев­но‚ відо­мо‚ що відне­дав­на кар­ти­ни Ос­тапчу­ка ма­ють ве­ликий по­пит на За­ході. Ви це знаєте‚ — зно­ву на­голо­сив я‚ на­че підій­мав й­ого з тем­них гли­бин до рівня сво­го (на­шого) інте­лек­ту‚ за­лиша­ючи в тем­ноті ли­ше Жо­ру Го­рило­вича. — Річ у то­му‚ що аме­риканці‚ фран­цу­зи‚ німці‚ ску­пову­ючи Ос­тапчу­кові кар­ти­ни за безцінь‚ про­дава­ли їх за фан­тастичні гроші. Повірте мені‚ що Голь­ден бер­го­ве зо­лото порівня­но з Ос­тапчу­кови­ми ро­бота­ми — це ніщо‚ і ви самі ро­зумієте‚ що за них то­чити­меть­ся guerre a outranse‚ тоб­то вій­на до ос­таннь­ого.

Я нав­мисне підки­нув слівце дру­ге фран­цузь­кою‚ ніби знов та­ки ви­тягу­вав Яр­чу­ка за ву­ха з гли­бокої тем­ря­ви і вод­но­час на­тякав‚ що маю пря­мий зв’язок із ти­ми‚ хто за Ос­тапчу­ка вес­ти­ме вій­ну до ос­таннь­ого. Тим біль­ше‚ він‚ зви­чай­но ж‚ чув ще раніше крізь «ву­ха» стін‚ що ми із Са­ною ча­сом пе­рехо­дили на цю аґен­турну мо­ву.

На­голо­сив­ши на війні до ос­таннь­ого‚ я доз­во­ляю собі не­велич­ку па­узу і відчу­ваю‚ що для пов­но­го кай­фу мені не вис­та­чає тіль­ки си­гарет­ки. На приліжковій тум­бочці ле­жить моя ко­роб­ка «Маль­бо­ро» і за­паль­нич­ка‚ од­нак я не пе­реко­наний‚ що вже нас­тав той мо­мент‚ ко­ли мож­на на­поля­гати на пра­вах лю­дини‚ які так блис­ку­че роз­пи­сані у прог­рамних до­кумен­тах моєї до­рогої партії.

Щоб хоч тро­хи по­таму­вати ніко­тино­вий го­лод‚ я на­мага­юся наб­ра­ти повні ле­гені повітря‚ але це мені не вдаєть­ся — дав­но вже не мо­жу ди­хати на повні гру­ди. То про що ми там го­вори­ли? Ага‚ про вій­ну до ос­таннь­ого.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ ста­лося так‚ що ви не­наро­ком втру­тили­ся в чужі пла­ни. Ви ней­тралізу­вали най­вигіднішо­го пар­тне­ра для… ска­жемо м’яко… для мафії‚ яка б дав­но вик­ри­ла ваш зло­чин‚ але по­ки що їй це не­вигідно. Бо ко­ли ста­не відо­мо про смерть Ос­тапчу­ка‚ й­ого кар­ти­ни ав­то­матич­но пе­рей­дуть у власність дер­жа­ви.

— Що він за­ливає? — не втерпів Жо­ра Го­рило­вич‚ у яко­го ло­бові коліщат­ка яв­но заїло. Я по­думав‚ що після мо­го уда­ру в го­лову із то­го ме­ханізму мог­ла навіть ви­пас­ти якась гай­оч­ка ти­пу хра­пови­ка. — Що він тут тюль­ку же­не?

Од­нак Са­ватій Яр­чук нас­та­вив про­ти нь­ого свою без­па­лу до­лоню‚ а потім ви­тер її об шта­ни.

— По­мовч‚ — ска­зав він. — Я люб­лю на ніч пос­лу­хати ка­зоч­ку.

— Уже північ‚ — ог­ризнув­ся Жо­ра Го­рило­вич‚ гля­нув­ши на свій на­руч­ний го­дин­ник.

Я по­думав‚ що Са­на вже доб­ра­лася до Києва‚ а я досі не мо­жу за­вер­ши­ти цей кош­марний спек­такль. Та нез­ва­жа­ючи на те‚ що во­на вже, ма­буть, стоїть під ду­шем‚ мною бу­ла відве­дена ціка­ва роль і для Са­ни‚ яку я три­мав на де­серт або‚ як ка­жуть гра­мотні лю­ди‚ під finale.

— Ну ну‚ — підо­хотив Яр­чук.

— Я ро­зумію‚ що тим‚ для ко­го найбіль­шим ше­дев­ром ма­лярс­тва ста­ла оця ру­салоч­ка‚ не кла­деть­ся го­лови‚ що на а­укціоні «Сотбі» мож­на про­дати за сто ти­сяч кар­ти­ну‚ на якій на­маль­ова­но всь­ого на всь­ого стер­ню. Ро­зумієте‚ па­не Са­ватію‚ — звер­та­юся я тіль­ки до нь­ого‚ як до лю­дини‚ кот­ра вже вилізла з тем­ря­ви‚ — на­маль­ова­но не пше­нич­ний чи житній лан‚ а всь­ого лиш стер­ню?

— Ну то й що? — й­ому та­кож ще не до­ходи­ло. Пе­ребіль­шу­ючи інте­лек­ту­альні мож­ли­вості Са­ватія‚ я міг фа­таль­но пе­рег­ра­ти‚ ад­же шкідли­во за­бива­ти мізки ви­щою ма­тема­тикою там‚ де ося­га­ють ази ариф­ме­тики. Навіщо сіль­сько­му дра­матич­но­му гур­ткові сис­те­ма Станіславсь­ко­го? І я опус­ка­юся на ща­бель ниж­че:

— Що? Нічо­го. Тіль­ки як­що не ста­не й ме­не‚ то ці хлопці пе­реки­нуть до­гори но­гами ваш млин ра­зом із райвідділом міліції.

Я вас за­пев­няю‚ па­не Яр­чук‚ що ці хлопці ви­сушать Тікич до дна і знай­дуть не тіль­ки ме­не і сво­го улюб­ле­ного ху­дож­ни­ка…

Здаєть­ся, нас­тав той мо­мент‚ ко­ли мож­на бу­ло поп­ро­сити доз­во­лу за­кури­ти‚ але я вирішив ще раз пов­то­рити їм таб­личку мно­жен­ня.

— Во­ни куп­лять «Бер­кут» і «Коб­ру» ра­зом із тель­бу­хами міністерс­тва внутрішніх справ і зав­тра ж ви­пус­тять во­ду із річки.

Доз­воль­те? — я по­казав на тум­бочку‚ де ле­жали си­гаре­ти.

Са­ватій ки­нув їх, не підхо­дячи до ме­не‚ а нав­здогін ки­нув за­паль­нич­ку‚ і я все це спій­мав не з мен­шою спритністю‚ ніж мій бой­овий поб­ра­тим Жо­ра ло­вить но­жа за ко­лодоч­ку. Перш ніж за­пали­ти си­гаре­ту, я взяв з підло­ги свою пер­со­наль­ну пляш­чи­ну і відпив дру­гий ков­ток.

— Усе це сон ря­бої ко­били‚ — ска­зав Са­ватій. — Ніхто нічо­го не до­веде… Нічо­го не знай­де.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ — я ви­пус­тив кіль­це ди­му‚ сподіва­ючись‚ що во­но доп­ли­ве до Жо­риної го­лови і‚ мож­ли­во‚ замінить ту шай­боч­ку‚ яка ви­пала з й­ого ло­ба‚ але без­до­ган­не коліщат­ко розсіяло­ся тро­хи раніше‚ — річ у тім‚ що не тіль­ки ви сте­жили за мною. Між іншим‚ хо­чу ска­зати‚ що сте­жили не зовсім про­фесій­но.

Наші лю­ди мог­ли зня­ти ко­леса з ва­шого фур­го­на ще на ву­лиці Рус­та­велі‚ але це не вхо­дило в їхні пла­ни‚ — я знов пус­тив кіль­це ди­му вбік Го­рило­вича. — Бо во­ни‚ ска­жу вам‚ па­не Са­ватію‚ як про­фесіонал про­фесіона­лові‚ по­чали сте­жити за ва­ми на­бага­то раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ ма­буть‚ зди­вуєте­ся‚ але це по­чало­ся ще за два місяці до смерті Ос­тапчу­ка. Як­що хо­чете точніше‚ то це по­чало­ся торік у жовтні. Мо­жу наз­ва­ти навіть чис­ло. По­ганень­ке‚ тре­ба ска­зати‚ чис­ло‚ ну‚ зовсім не­щас­ли­ве. Двій­ка‚ во­на вза­галі фа­таль­на‚ а для вас тим біль­ше‚ па­не Яр­чук. Ви вже тоді однією но­гою сто­яли в ямі, і хо­ча ви­чуха­лися після опе­рації‚ ду­маю‚ що ваш кінець був поз­на­чений са­ме цим чис­лом.

Це вже бу­ла для нь­ого бом­ба. Я по­бачив‚ як й­ого чер­воні що­ки бе­руть­ся си­нюва­тим баг­рянцем‚ і стру­сив попіл із си­гаре­ти на підло­гу. А потім, усміха­ючись до Са­ватія, як до най­любішо­го дру­га‚ ска­зав зовсім по при­ятель­сько­му‚ на­че хотів й­ого зас­по­коїти.

— Влас­не, сте­жити по­чали не за ва­ми‚ тут не ва­ша ви­на‚ па­не Яр­чук. — Я пішов на ве­личез­ний ри­зик‚ опе­ру­ючи вже не фак­та­ми‚ а тіль­ки своїми до­мис­ла­ми‚ що має ве­ликий ефект у те­атрі і пах­не гро­зою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або про­пав. — Сте­жили за всіма‚ хто наб­ли­жав­ся на не­без­печну відстань до Ос­тапчу­кової май­стерні і міг пок­ласти око на й­ого кар­ти­ни. Найбіль­шу ува­гу на­ших хлопців тоді при­вер­ну­ла од­на ду­же імпо­зан­тна осо­ба‚ яка‚ на їхню дум­ку‚ та­кож мог­ла ма­ти іно­зем­не по­ход­ження. — Краєм ока я помітив‚ як зби­рає се­бе до ку­пи Каміла. Свої но­жиці во­на сту­лила дав­но‚ а те­пер уся змо­тува­лася в ту­гий клу­бок. Та я не на­важив­ся ка­зати пря­мо‚ хо­ча й зро­бив та­кий про­зорий на­тяк‚ що й­ого міг роз­ку­мека­ти навіть Жо­ра Го­рило­вич. — Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ до май­стерні ху­дож­ни­ка рідко за­ходять му­лати‚ а тим біль­ше в спідниці. І це не мог­ло не вик­ли­кати підоз­ри.

Нас­тає та­ка ти­ша‚ що тіль­ки чут­но‚ як кру­тять­ся іржаві коліщат­ка. Потім щось вда­рило­ся об шиб­ку — чи ве­ликий нічний метіль рвав­ся до світла‚ чи ка­жан за­чепив кри­лом.

— Су­ка… — ви­дих­нув на­решті Са­ватій. — Я знав‚ що ти з ним бу­ла… Знав! — Й­ого мок­ра до­лоня треть­ся об пра­ву ки­шеню. — Це все че­рез те­бе‚ це ти…

Я ду­мав‚ що він ки­неть­ся її ду­шити‚ але Яр­чук не був та­ким кро­вожер­ли­вим‚ яким я у­яв­ляв й­ого спо­чат­ку. Тож звер­нувся до нь­ого зовсім спокій­но‚ на­че да­вав друж­ню по­раду:

— Але вам не вар­то бу­ло й­ого уби­вати.

— Я не вби­вав‚ — ска­зав він.


— А хто? — я по­дивив­ся на Жо­ру Го­рило­вича. Він склав гу­би тру­боч­кою‚ мов­би без­гучно нас­висту­вав. Так вда­ють аб­со­лют­ний спокій‚ і в Жо­ри це не­пога­но ви­ходи­ло. Він по­хитав своєю гру­шею і навіть зле­гень­ка всміхнув­ся.

— Хто? — ти­хо і влад­но спи­тав я‚ ніби моє тут бу­ло звер­ху.

— Су­ка‚ — ска­зав Яр­чук. — Це во­на й­ого вби­ла.

Те­пер зак­ли­нило мої без­до­ган­но зма­щені коліщат­ка, і я ту­по по­дивив­ся на Камілу:

— Ти? Я не повірю.

Нічний ме­телик знов уда­рив­ся об шиб­ку.

— Я‚ — ска­зала во­на‚ див­ля­чись в од­ну‚ ли­ше їй ви­диму точ­ку.

— Навіщо ти це зро­била?

— З жа­лю‚ — ска­зала во­на. — Аль­оша і так не хотів жи­ти. А во­ни… во­ни б над ним зну­щали­ся‚ перш ніж… Тоді я ви­хопи­ла в Са­ви пісто­лет і вис­тре­лила. Я са­ма не знаю‚ як це вий­шло. Не хотіла‚ щоб й­ого му­чили.

От­же‚ все та­ки coup de qrace — удар з жа­лю‚ а певніше — удар‚ що кла­де край му­кам.

Я не міг зми­рити­ся з кра­хом своєї логіки‚ не міг спокій­но ди­вити­ся‚ як знов роз­си­паєть­ся моє на­мис­то‚ і‚ на­мага­ючись й­ого вря­тува­ти‚ ска­зав Са­ватію:

— Але фак­тично уби­ли й­ого ви. Камілин постріл тіль­ки ви­пере­див ваш‚ щоб не зав­да­вати Ос­тапчу­кові біль­шої му­ки.

— Ні‚ — ска­зав він‚ і й­ого чер­воні що­ки сіпну­лися під на­падом істе­рики. — Я вза­галі ніко­го не вби­вав! — зак­ри­чав Са­ватій. — Я…

— Чо’ ти пе­ред ним вип­равдо­вуєшся? — пе­ребив й­ого Жо­ра Го­рило­вич. — По­ра кінча­ти цю ко­медію… без Каміли. Те­пер у них нічо­го не вий­де. — Пуч­кою ве­лико­го паль­ця він провів по ле­зу но­жа‚ ніби про­бував й­ого на гос­тро­ту.

— Зви­чай­но‚ це ва­ша спра­ва‚ — ска­зав я. — Але по дружнь­ому я б не ра­див вам ць­ого ро­бити. Уже зав­тра вранці тут бу­де спец­наз.

Ви прос­то не­до­оціни­ли ту жінку‚ яка ви­дава­ла се­бе за пу­тану. Ви да­рем­но її звідси ви­пус­ти­ли. Роз­гля­да­ючи нас крізь ру­салоч­ку‚ ви‚ па­не Яр­чук‚ за­цик­ли­лись на од­но­му і не поміти­ли най­го­ловнішо­го. Вас уже ніщо не вря­тує‚ бо є ду­же ба­гато слідів. То­му ви справді мо­жете ме­не вби­ти — од­ним убивс­твом мен­ше‚ од­ним біль­ше — яка різни­ця? До то­го ж на ваш слід справді нат­ра­пив я.

Чо­му б і не пок­ви­тати­ся вам за це‚ як­що все од­но світить виш­ка. Я‚ нап­риклад‚ тут вас цілком зро­зумію. І ди­ву­юсь тобі‚ ба­ча‚ чо­го ти й досі ць­ого не зро­бив. — Я взяв пляш­ку і відпив свій третій ков­ток.

Моя хо­лод­нокров­на зго­да на смерть да­ла чи не най­ра­зючіший ефект зво­рот­ної дії.

— Я ніко­го не вби­вав! — по баб’ячо­му за­вере­щав Яр­чук. — І Голь­ден­берга вішав не я‚ бо ніко­ли не зміг би ць­ого зро­бити сам.

Жо­ро‚ ска­жи й­ому!

Жо­ра Го­рило­вич підвівся‚ але підій­шов не до ме­не‚ а до Яр­чу­ка.

Він роз­махнув­ся і навідліг за­топив у чер­во­ну баб’ячу пи­ку ку­лаком‚ у яко­му за­тис­кав ко­лод­ку но­жа. Са­ватій бер­киць­нув­ся на ліжко‚ і з й­ого що­ки по­лила­ся та­ка чер­во­на кров‚ на­че хтось пе­реки­нув пляш­ку з ка­гором. Він навіть не ох­нув‚ неп­ри­томніючи від уда­ру‚ а мо­же‚ й від стра­ху.

Нас­тупної миті Жо­ра Го­рило­вич уже сто­яв пе­реді мною і‚ зігнув­шись‚ туп­цю­вав з но­ги на но­гу‚ як це зав­жди роб­лять ті‚ що на­пада­ють з но­жем. Він усміхав­ся‚ в й­ого очах зблис­ку­вали такі бо­жевіль­но са­дистські іскри‚ що я пе­реко­нав­ся ос­та­точ­но: Яр­чук ніко­ли ніко­го не вби­вав‚ він і в ць­ому ділі був ли­ше па­сив­ним спос­теріга­чем‚ який от­ри­мував за­дово­лен­ня від спог­ля­дан­ня‚ навію­ючи собі‚ що нас­правді чи­нить усе сам‚ нас­правді здат­ний на все і навіть на вбивс­тво.

— Ска­жи‚ ска­жи‚ що ти все ви­думав‚ ба­ча‚ — ко­лива­лася пе­реді мною ве­летенсь­ка гру­ша з кри­вою па­щекою‚ яку ць­ого ра­зу я не міг діста­ти но­гою. Вар­то бу­ло обіпер­тись ру­ками об биль­ця крісла‚ щоб звес­ти­ся‚ і цей ніж про­низав би ме­не наскрізь. — Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сци­кун тобі повірив. Ска­жи‚ що ти ва­ляєш дур­ку‚ а то я тобі за­раз відріжу ву­ха. Чуєш? Що тобі спер­шу відріза­ти — ву­ха чи ніс? Чи і те‚ й те ра­зом. Чи‚ мо­же‚ тобі спер­шу відріза­ти… яй­ця і пос­ла­ти по­сил­ку тій курві. Я знаю‚ де во­на жи­ве. Я знаю на­бага­то біль­ше‚ ніж ти і цей сци­кун‚ який у­яв­ляє се­бе бож­ком.

Мені нічо­го не ли­шало­ся‚ як зно­ву всту­пати у бій­ку з цією го­рилою. При­най­мні я спер­шу пом­ру‚ а вже потім він одріже мені ву­ха і ніс. Не кру­тись‚ моя бідна голівонь­ко‚ не кру­тися‚ ка­жу тобі‚ бо ти па­моро­чиш­ся уже від са­мих оцих слів‚ які ко­лись до­вело­ся тобі по­чути в ка­люжі крові. Але тоді їх бу­ло ба­гато‚ а за­раз він‚ мож­на ска­зати‚ один‚ не кру­тись, і, мож­ли­во, нам по­щас­тить, не підво­дячись із крісла, влу­чити й­ого но­гою в колінну ча­шеч­ку, тіль­ки тре­ба виб­ра­ти слуш­ний мо­мент, бо іншо­го більш не бу­де, тож тре­ба й­ого чи­мось відволікти, ви­бира­ючи той єди­ний мо­мент, і я ска­зав й­ому чис­то по людсь­ко­му, мені аж са­мому гид­ко ста­ло від то­го, як я чем­но звер­нувся до нь­ого, ніби сподівав­ся на якусь поб­лажку чи співчут­тя.

— Жо­ро, — ска­зав я. — Ти чу­дово знаєш, що я не бле­фую, ад­же я сам вип­ро­вадив Ос­тапчу­ка в до­рогу. Він ска­зав мені, ку­ди їде, він сам дав мені ключ від квар­ти­ри на Рогнідинській і поп­ро­сив…

— Що що? — одвісив ще­лепу Жо­ра. — Що він тобі дав? Ключ?

Від квар­ти­ри? На Рогнідинській? Де ж він й­ого взяв? — І рап­том зай­шов­ся та­ким са­танинсь­ким ре­готом, ніби сміяло­ся відра­зу де­сять Ва­силів Іва­новичів. Ма­буть, це був як­раз той мо­мент, ко­ли я мав би відва­житись на свій вирішаль­ний удар, але той са­танинсь­кий регіт приш­пи­лив ме­не до крісла, аж мо­роз пішов по­за шкірою, бо я рап­том збаг­нув, що ска­зав щось не те, я зро­бив не­поп­равну по­мил­ку, пок­ла­да­ючись на свою фан­тазію, яка досі ме­не не підво­дила.

— Ти все бре­шеш, ба­ча, — ска­зав він, підсту­па­ючи до ме­не. — Ти брав нас на понт від са­мого по­чат­ку, а то­му підеш до сво­го Ос­тапчу­ка го­дува­ти раків. Там вам бу­де ве­село, там вас бу­де не тіль­ки двоє, ба­ча. Але пе­ред тим я все та­ки тро­хи те­бе пош­три­каю…

Й­ого гла­дез­на ту­ша на­суваєть­ся на ме­не, ніж виб­лискує в руці, як жи­ве срібло, що так швид­ко дістає до сер­ця, а я ще ні, ні, не діста­ну но­гою до й­ого колінної ча­шеч­ки, хо­ча ця ту­ша вже зас­ту­пила мені весь світ, я нічо­го не ба­чу, крім неї, я тіль­ки чую хи­же са­пан­ня смер­дю­чого звіра, а ще… ще рап­том чую, як десь там, за й­ого спи­ною, різко відчи­ня­ють­ся двері до кімна­ти над прірвою, спер­шу я ду­маю, що то втек­ла Каміла, щоб не ба­чити ць­ого жа­ху, але ні, Каміла зас­тигла на своєму стільці, Са­ватій Яр­чук і досі ле­жить неп­ри­том­ний упо­перек ліжка, і з ра­ни на й­ого щоці те­че кров, мов чер­во­ний ка­гор із ший­ки не­наро­ком пе­реки­нутої пляш­ки, а там, за го­риля­чою ту­шею, яка зас­ту­пила мені весь світ, різко відчи­нили­ся двері.



 

12


 

Далі все відбу­лося в од­ну мить, як удар блис­кавки, ко­ли при її світлі ба­чиш усе довкілля і, засліпле­ний рап­то­вим сяєвом, вод­но­час не ба­чиш нічо­го. У ме­не мов­би бу­ло сто очей, та кож­не око ди­вило­ся крізь ту­ман, і в то­му в’яз­ко­му ту­мані кож­на мить уповіль­ню­вала­ся і роз­тя­гува­лась до безкінеч­ності.

Ту­ша різко, упіво­бер­та по­вер­таєть­ся до две­рей, я схоп­лю­юся з крісла, націле­ний пра­воруч, бо ніж у нь­ого в правій руці, краєм ока ще помічаю, що з ліжка підво­дить­ся, про­чумав­шись, Са­ватій, стріпну­лась із заціпеніння Каміла, по­вер­та­ючи го­лову до две­рей, і в якусь час­точку се­кун­ди, вва­жай, у поль­оті я змінюю своє рішен­ня і про­дов­жую свій по­рив далі пра­воруч, аж до Са­ватія, зовсім лег­ко ви­хоп­люю в нь­ого «Ма­каро­ва», яким він тіль­ки ви­махує і та­ки, ма­буть, справді ще не стріляв ні в ко­го, потім усі мої сто очей шу­га­ють на двері, усі мої сто очей роз­ши­рю­ють­ся до розмірів міся­ця повні, во­ни прос­то роз­ча­ху­ють­ся як від пря­мого уда­ру блис­кавки, бо там, на по­розі — Са­на!!! — на ній моя си­ня теніска в білу кра­поч­ку, на ній сині джин­си, — во­на десь пе­рев­дягла­ся в до­розі, во­на десь зій­шла із то­го мікро­ав­то­буса, во­на цілу до­рогу бу­ла на гол­ках, а десь біля Ка­лино­вого Ку­ща чи Бо­гус­лавсь­ко­го лісу не вит­ри­мала, зій­шла з ав­то­буса і ста­ла до­бира­тися на­зад, до ме­не, во­на поспіша­ла що­духу, лов­ля­чи підряд усі по­путні ма­шини, і от на­решті діста­лася, про­ник­ла в цю твер­джу і ста­ла на по­розі кімна­ти над прірвою — моя ко­хана ко­сич­ка, мої очі тер­нові, сині джин­си і си­ня коф­ти­на у білий го­рошок, яку сто років но­сила, не зніма­ючи, моя столітня ба­буся, вер­ни­ся, ди­тино, ку­ди ж ти прий­шла, тіка-а-ай! — та во­на при­кипіла до то­го по­рогу, в руці у неї ма­лесень­ка «Бе­рет­та», яка поміща­лася на споді її ма­лень­кої су­моч­ки, та­кої ма­лень­кої, що там не вмістив­ся б «Мар­голін», — ки­дай й­ого і тікай! — але во­на при­кипіла до то­го по­рогу, шу­ка­ючи ме­не очи­ма, і, ко­ли в повітрі свис­нув ніж, тіль­ки й ус­тигла змах­ну­ти ру­ками і відвер­ну­тися усім своїм тілом, бо во­на бу­ла ще зовсім ма­лень­ка дівчин­ка і зля­кала­ся то­го свис­ту, во­на прос­то відвер­ну­лася від нь­ого на ко­рот­ку мить, і тієї ко­рот­кої миті ніж увій­шов у неї, як­раз у те місце, де в неї бу­ло кри­ло, во­на скрик­ну­ла, як пташ­ка, і ста­ла нав­знак па­дати із ви­сокості, і па­дала, па­дала ти­сячу літ, це я впер­ше по­бачив, як па­дає пташ­ка із ви­сокості, згор­нувши кри­ла, і я по­мирав ра­зом із нею, я підняв свою мер­тву ру­ку і роз­ря­див усю обой­му в го­рилу, а потім упав на коліна і вис­микнув із її кри­ла дов­гий ніж, на нь­ому не бу­ло крові, він чис­то ся­яв жи­вим сріблом, і в мені спа­лах­ну­ла надія; та відра­зу ж на то­му місці си­ня коф­ти­на у білий го­рошок ста­ла темніти, на ній ши­рила­ся чор­на пля­ма, я за­тис її ру­кою і, не зна­ючи, що ро­бити, поп­ро­сив:

— Са­но, не по­мирай.


Потім, не відри­ва­ючи до­лоню від ра­ни, обе­реж­но по­вер­нув її ли­цем до се­бе. Очі її бу­ли зак­риті, бліде об­личчя вра­жало хо­лод­ною білиз­ною.

— Са­но, не по­мирай.

Я взяв її на ру­ки і пішов ко­ридо­ром до ви­ходу. Двері, що ве­ли на схо­ди, бу­ли зам­кнені зсе­реди­ни, але в них стримів ключ. Як же ти сю­ди зай­шла, моя пташ­ко?

Над­ворі май­же роз­видни­лося, мені зда­лося, що вже ра­нок, але ні — то світив по­вен місяць, який дій­шов бо­жевіль­ної фа­зи і сіяв на зем­лю хо­лод­не мер­тве сяй­во.

Я на­мацав у мокрій ки­шені ключі, відчи­нив ма­шину і, на­тис­нувши важілець, відсу­нув сидіння далі від кер­ма, щоб сісти ра­зом із Са­ною, не ви­пус­ка­ючи її з рук. Це ви­яви­лося не так і склад­но, мені навіть май­ну­ла ша­лена дум­ка, що відте­пер ми зав­жди бу­демо їзди­ти са­ме так. Я тіль­ки пе­рек­лав Са­ну на ліву ру­ку, пе­рехо­пив­ши дру­гою до­лонею ра­ну, і те­пер віль­но міг пе­реми­кати ко­роб­ку пе­редач, пус­ка­ючи кер­мо, хо­ча ру­ка моя при­липа­ла і до кер­ма, і до ва­желя пе­редач, і пальці на ній зли­пали­ся від крові.

Виїхав­ши на тра­су, я зав­ва­жив, що досі не увімкнув фа­ри — так яс­кра­во світив той відь­омсь­кий пов­ня, по­вели­тель усіх най­хи­мерніших дій­ств. Але до­рога бу­ла зовсім по­рож­ня, ніде ні ма­шини, ні ля­леч­ки, і, ту­лячись що­кою до Са­нино­го об­личчя, на­мага­ючись відчу­ти хоч най­мен­ший по­дих, я ду­мав, що за дві три хви­лини бу­ду в лікарні, сла­ва Бо­гу, вер­та­ючись у неділю з ба­зару, я за­пам’ятав ме­тале­ву ар­ку, над якою був на­пис «Рай­он­на лікар­ня», там є чер­го­вий хірург, який усе зро­бить, тіль­ки ти не вми­рай, моя пташ­ко, ди­хай, бла­гаю те­бе, ди­хай, ди­хай, ди­хай, од­нак я чув що­кою тіль­ки хо­лодні гу­би, а потім во­ни зво­рух­ну­лися, і я по­чув її кво­лий го­лос: «Пустіть ме­не, — ска­зала во­на, — я хо­чу до нь­ого… Я хо­чу пи­ти, — ска­зала во­на, — он Ка­лино­вий Кущ, пустіть…

Бо­лить… Он Ка­лино­вий Кущ… там є кри­нич­ка…» — «Са­но, по­тер­пи, не вми­рай», — я бам­пе­ром роз­чахнув залізні во­рота, в’їхав на те­риторію лікарні, де сто­яло кіль­ка при­зем­ку­ватих кор­пусів, і, вий­шов­ши з ма­шини із Са­ною на ру­ках, по­бачив вікно, у яко­му світи­лося, й по­дав­ся відчай­но на нь­ого, як той нічний ме­телик, що рветь­ся до світла.

А в ко­ридорі бу­ло май­же тем­но, у ко­ридорі вий­шла на­зустріч якась ба­буся в ха­лати­ку біло­му, ма­буть, санітар­ка, во­на сплес­ну­ла в до­лоні — ли­шень­ко! — і десь побігла, по­кови­ляла, на­че кри­вень­ка ка­чеч­ка, та після то­го усе про­кину­лося, за­вору­ши ло­ся, я ніко­ли не сподівав­ся, що тут такі меткі лю­ди, я навіть мав ду­же крих­ку надію, що тут є чер­го­вий нічний хірург, але він був, був, був, ко­ли я пок­лав Са­ну на ви­сокі ноші візо­чок, моя ба­буся ка­чеч­ка і ще од­на жіноч­ка, ма­буть, сес­тра, по­вез­ли її ко­ридо­рами, а я й­шов услід — вам не мож­на сю­ди, вер­тай­те­ся! — та я й­шов слідом за ни­ми, ба­буся ка­чеч­ка зу­пини­ла ме­не тіль­ки пе­ред самісінь­ки­ми две­рима опе­рацій­ної, я ще по­бачив крізь про­чине­ну прой­му, як ба­гато там світла, бо під сте­лею, зда­вало­ся, за­вис сам місяць пов­ня, а ко­ли ті двері за­чини­лися, ста­ло зовсім тем­но, я не знав, що мені ро­бити і ку­ди й­ти, я сповз по стіні на підло­гу, сів там отак і вкляк, мені до краю ть­ма­рив­ся глузд, бо замість то­го, аби мо­лити­ся, я у­яв­ляв, як за­раз відчи­нять­ся двері, вий­де зчорнілий від уто­ми лікар і ска­же, що потрібна транс­план­тація сер­ця, потрібен на­сам­пе­ред до­нор із здо­ровим сер­цем, і тоді я ска­жу, щоб узяв моє, во­но мені все од­но біль­ше не потрібне, а ко­ли він відмо­вить­ся, я здій­му на нь­ого ма­лень­ку італій­ську «Бе­рет­ту» і при­мушу це зро­бити, ад­же сер­це моє на­лежа­ло Сані, тут за­кон на на­шому боці… але замість хірур­га із тем­ря­ви ви плив­ла твар мефісто­феля з ви­соко вго­ру зак­ру­чени­ми ву­сами: вий­шла по­мил­ка, — ска­зав він чор­ною ямою ро­та, — це ти заб­рав її сер­це, заб­рав, заб­рав її сер­це, — си­пав на ме­не іскра­ми са­тана, — ти ду­мав, що во­на грішний ан­гел і заб­рав її сер­це, а во­на чистіша за те­бе, во­на не­пороч­на, то я їй підки­нув ту тор­бу із ли­хом, у якій, окрім гро­шей, ле­жала ще «Бе­рет­та», — ка­зав мені мефісто­фель, але ць­ого ра­зу не ре­готав, він чорнів од чор­но­го го­ря, бо не місяць світив над на­ми, а за­висав прок­ля­тий Са­турн, і ко­ли в й­ого чор­но­му мо­році я по­бачив ба­бусю ка­чеч­ку, то вже знав, що во­на мені ска­же, і во­на ска­зала: «Та­ка ж мо­лода… і по­мер­ла». …І за­сур­мив пер­ший ан­гел — і вчи­нив­ся ве­ликий во­гонь, що спа­лив Бо­гус­лавсь­кий ліс, і зе­лена тра­ва по­жух­ла, і Ка­лино­вий Кущ усох, і згіркла во­да у й­ого дже­релі, і пта­хи упа­ли з не­бес, а їхні по­рожні гнізда зя­ють, як ви­сохлі сер­ця… Тіль­ки той, хто шу­кає смерті, не знай­де її, бо то є вте­ча від му­ки, — знов вип­ли­ває із мо­року скор­ботна твар са­тани, — від му­ки, яка су­дила­ся су­ботнь­ому чо­ловікові, ад­же він, су­ботній чо­ловік, вічний. Ти не знай­шов й­ого, не знай­шов… Ти прос­то сту­пив у слід небіжчи­ка… І те­пер я сам був мер­твий, бо в мені не бу­ло навіть сліз. Світ став ве­летенсь­кою по­рож­ни­ною, яка впій­ма­ла ме­не у свою без­межну па­щу.

Я сидів на ґан­ку лікарні і фізич­но відчу­вав на собі місячні про­мені, які про­ника­ли у ме­не крізь мок­рий хо­лод­ний одяг.

Мені не бу­ло ку­ди й­ти, не бу­ло що ро­бити, у ме­не те­пер не бу­ло жод­ної близь­кої лю­дини і навіть до­му сво­го не бу­ло. Тіль­ки твар са­тани знов вип­ли­вала із мо­року й нашіпту­вала, що я ще не роз­га­дав до кінця таємниці, що му­шу ще раз по­бачи­ти Са­ватія і дізна­тися, чо­му так ре­гота­ла го­рила, ко­ли я ска­зав, що Олесь Ос­тапчук дав мені ключ. Оче­вид­но, він ніко­ли не мав ць­ого клю­ча, що ле­жить у ме­не в ки­шені, оче­вид­но, й­ого дав мені хтось інший, та я ви­пад­ко­во сту­пив у чу­жий слід, то­му що шу­кав небіжчи­ка.

Десь да­леко ти­шу ско­лих­ну­ла си­рена, і я тіль­ки те­пер по­думав про міліцію. Вик­лик, зви­чай­но, надій­шов із цієї лікарні, за­раз во­ни за­беруть ме­не від Са­ни на­зав­жди, як і на­лежить заб­ра­ти убив­цю.

Що ж, на­пев­но, це й бу­де моїм по­рятун­ком, ад­же в ув’яз­ненні не тре­ба ду­мати, що ро­бити й ку­ди й­ти, не тре­ба дба­ти про дах над го­ловою. Од­нак, я вис­лизнув у них з під но­са, ли­хий ме­не підштов­хнув у ма­шину, я від’їхав у який­сь за­вулок без фар, про­пус­тив оз­броєний на­ряд, а потім пом­чав до то­го місця, де ще міг знай­ти le mot de l’enigme[47]. Я під’їхав до тієї розкішної тверджі, яка сто­яла у місяч­но­му сяєві гор­до і нез­во­руш­но, ніби тут нічо­го не ста­лося. Білий фур­гон був на місці.

Не знаю чо­му, мо­же, за звич­кою, я спер­шу збіг схо­дами до ба­ру, хоч там не світи­лося. По­тор­сав двері, од­нак во­ни бу­ли зам­кнуті, та я помітив пра­воруч роз­би­те вікно і здо­гадав­ся, як зай­шла до кімна­ти над прірвою Са­на. Моє сер­це роз­ри­вало­ся від здо­гаду, що во­на по­зами­нуло­го ве­чора, вда­ючи п’яну, зай­шла че­рез бар до кухні… аби роз­ди­вити­ся, як звідти вий­ти у ко­ридор. За­тис­нувши у пра­виці «Бе­рет­ту», я проліз че­рез ви­бите вікно до ба­ру і пішов її слідом.

На кух­ню не про­ника­ло місяч­не сяй­во, та я і в тем­ряві швид­ко на­мацав і відчи­нив ті двері. Смуж­ка світла ко­со па­дала на ки­лимо­ву доріжку, про­те бу­ло ти­хо, ні зву­ку.

Я відчу­вав, що мені вже ніщо не заг­ро­жує — Са­ватій без го­рили м’яка ба­бота, — а то­му без най­мен­ших ва­гань штов­хнув двері «моєї» кімна­ти.

Од­нак я і тут по­миляв­ся. По­миляв­ся, не­до­оціню­ючи Яр­чу­ка.

Крім ско­цюр­бле­ної на підлозі туші, впо­перек ліжка, на то­му місці, де не­дав­но ле­жав неп­ри­том­ний Са­ватій, те­пер роз­прос­терла­ся Каміла і ди­вила­ся в сте­лю скля­ними білка­ми. На її тонкій, нез­ви­чай­ної сма­ги шиї різко прос­ту­пали баг­ря­но сині пас­му­ги, і я був пе­вен, що то сліди ку­цопа­лих рук.

Після то­го, що ста­лося, ме­не вже ніщо не мог­ло вра­зити, та я здриг­нувся, ко­ли про­чинив двері ван­ної. Там, у заш­моргах, теліпа­лося двоє чо­ловіків, і в од­но­му я відра­зу впізнав Са­ватія, на що­ках яко­го навіть крізь гус­ту си­няву про­бива­лись рум’янці, го­лова бу­ла зігну­та вниз, і як­би не ви­вале­ний язик, то мож­на бу­ло б сприй­ня­ти й­ого по­зу за по­ка­ян­ну, а дру­гий вішаль­ник… теж був Яр­чук, тіль­ки він висів до ме­не спи­ною, цей відвер­нувся від усіх, у то­му числі й від се­бе, і й­ого без­живні ру­ки зви­сали, як мо­туз­зя, при­тулив­шись неп­ри­род­но дов­ги­ми до­лоня­ми до сте­гон, на­че во­ни ще й досі мокріли, і покій­ник не­помітно ви­тирав їх об шта­ни.

Усе бу­ло міцне і доб­ротне в цій тверджі, во­догінна тру­ба надій­но три­мала гос­по­даря, а свічад­на стіна навіть за­пере­чува­ла ус­та­лену дум­ку про те, що лю­дина ніко­ли не повісить­ся пе­ред дзер­ка­лом.

Та най­дуж­че я вжах­нувся тоді, ко­ли по­бачив у то­му дзер­калі відоб­ра­жен­ня ще од­но­го чо­ловіка: чор­ний з ли­ця, у мокрій чорній одежі, за­ляпа­ний кров’ю, з про­вале­ними очи­ма й за­гос­тре­ним но­сом, він був зовсім не схо­жий на ме­не. Це вже був не я, а чу­жий мені чо­ловік, із чу­жим ли­цем і чу­жими за­пале­ними очи­ма, із чор­ним по­тойбічним пог­ля­дом, у яко­му скипіла­ся не­вимов­на ту­га. Це був су­ботній чо­ловік, яко­го цу­рала­ся са­ма смерть.

Я відсах­нувся від нь­ого, вий­шов у кімна­ту і сів у своє крісло.

Вни­зу пе­ред мо­телем «Млин» уже за­вива­ла міліцей­ська си­рена, та я ще мав надію, що встиг­ну пе­реку­рити.



 

Finale


 

Я досі жи­ву у тій три­над­цятій квар­тирі на треть­ому по­версі, де ме­не ніхто не тур­бує. Тю­рем­но­го ув’яз­нення, на жаль, не зас­лу­жив, оскіль­ки ви­сокий суд до­бачив у моїх діях край­ню пот­ре­бу са­моза­хис­ту. Прав­ни­ки це на­зива­ють ме­жею не­обхідної обо­рони.


Ще який­сь мізер­ний термін — від двох до се­ми років, ст. 222 ККУ — мож­на бу­ло вик­ло­пота­ти за не­закон­не зберіган­ня вог­не­паль­ної зброї (я ска­зав, що «Бе­рет­та» на­лежа­ла мені), та оскіль­ки мій лю­бий друг пре­зидент щоліта ви­дає амністію, не по­щас­ти­ло й тут. Тож я вирішив ув’яз­ни­ти се­бе сам у тій по­рожній, як і весь оцей світ, квар­тирі і сумлінно відбу­вати по­каран­ня. Це для ме­не point d’honneur[48]. Моя сум­на історія знай­шла гідне відоб­ра­жен­ня і в криміналь­них зве­ден­нях міністерс­тва внутрішніх справ за дев’яте чер­вня.

Зго­дом я спеціаль­но звер­нувся по старій дружбі до хлопців із прес служ­би МВС і пе­рег­ля­нув повідом­лення з Чер­кась­кої об­ласті. В од­но­му з них Нес­тор в по­гонах зафіксу­вав, що в офісі при­ват­но­го підприємства — то­варис­тва з об­ме­женою відповідальністю «Млин» під час криміналь­них роз­бо­рок (це сло­веч­ко їхнє) за­гину­ло чет­ве­ро — двоє чо­ловіків і дві жінки. Працівни­ки рай­он­но­го відділу міліції не­гай­но вда­лися до опе­ратив­но­го реаґуван­ня і зат­ри­мали особ­ли­во не­без­печно­го зло­чин­ця. Ви­луче­но два пісто­лети мар­ки «Ма­каров», один «Бе­рет­та», а та­кож хо­лод­ну зброю, зок­ре­ма мис­ливсь­кий ніж іно­зем­но­го ви­роб­ниц­тва. Ве­деть­ся слідство.

Мені жаль ста­ло мо­го до­рого­го «Мар­голіна», по­даро­вано­го ге­нера­лом: у тій ме­тушні який­сь ля­гавий ти­хень­ко прив­ласнив й­ого собі. Хо­ча, нез­ва­жа­ючи на геніаль­ну прог­ра­му, на­писа­ну мною для проґре­сив­ної партії, я ду­же скеп­тично став­лю­ся до те­зи, що при­ват­на власність має бу­ти свя­щен­ною і не­дотор­канною. Тут я цілком на боці мо­го давнь­ого при­яте­ля П’єра Пру­дона, кот­рий ще по­над сто років то­му ска­зав, що la propriete c’est le vol[49].

А вза­галі, як­що чес­но, то ме­не біль­ше ніщо не ціка­вить. Сер­це моє за­черствіло і ста­ло камінним. Я ніко­го не люб­лю, і ніхто не лю­бить ме­не. Я рідко роз­мовляю з людь­ми — і то пе­реваж­но мер­твою мо­вою: ніхто вже не пам’ятає, що та­ке «твер­джа» і хто такі «чер­ка­си». Ніхто не знає ди­вовиж­но­го чо­ловіка, який замість то­го, щоб ко­пати кар­топлю, за­ховав­ся під псев­донімом Провінціал[50] і на­писав дра­му «Каз­ка ста­рого мли­на». Хо­ча на­род співає й­ого пісню:


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную,
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Іноді, за­диха­ючись у гранітній тиші, я теж співаю цю пісню, але не вго­лос. Ме­не чує ли­ше істо­та, яка ста­ла моєю єди­ною втіхою. Це — Кіті. Ко­ли я співаю, її без­межно зди­вова­ним лич­ком ко­тять­ся сль­ози, і тоді мені здаєть­ся, що ожи­ває навіть той камінь, який зат­вердів у моїх гру­дях, і він ось ось роз­ко­леть­ся навпіл.

— Не плач, Кіті, — ка­жу я. — Бо в ме­не розірветь­ся сер­це. З ким ти тоді зос­та­неш­ся?

Я бе­ру її під ру­ку, і ми й­де­мо гу­ляти на ву­лицю. Всі за­чудо­вано див­лять­ся на цю ро­зум­ну мав­почку, і на їхніх ли­цях теж з’яв­ляєть­ся по­див, але на людсь­ко­му об­личчі я ніко­ли не ба­чив та­кого без­межно­го зди­вуван­ня, як на лич­ку Кіті.

Вря­ди-го­ди ми з нею за­ходи­мо до «Трь­ох по­росят». Тоді десь по до­розі я ку­пую пу­чечок во­лошок або ще якусь квітку і не­су Кат­русі.

— Кат­ру­сю, — ка­жу я. — У ме­не ніко­го не­ма.

— Неп­равда, — ка­же во­на. — У те­бе є Кіті.

— Так, — ка­жу я. — У ме­не є Кіті. Дай для неї щось со­лодень­ке, а мені — гіркої. Іноді я тут зустрічаю ко­гось із давніх знай­омих — Іва­на Ма­ловічка, Сергія При­ходь­ка, Ва­силя Іва­нови­ча… Я підсідаю до них, хо­ча ме­не не ціка­вить жод­на ба­лач­ка. А од­но­го ра­зу там бу­ла справ­жня гу­лян­ка. Пам’ятаю кру­тий дух ка­ви і хміль­ний ту­ман, шум гам, гучні те­ревені, які на­ганя­ють на ме­не без­просвітну нудь­гу. Та рап­том я стре­пенув­ся і підвів пох­нюпле­ну го­лову. Який­сь нез­най­омий мені чо­ловік на­питу­вав жит­ло.

Я вий­шов із «Трь­ох по­росят», зу­пинив­ся під ву­лич­ним ліхта­рем і став пан­тру­вати.

Він ви­дибав надвір сам один, ішов якось по­хить­ки і нев­певне­но, був та­кий сум­ний і пригніче­ний, що я відра­зу відчув близь­ку мені ду­шу. А ко­ли він прис­то­яв під ліхта­рем, я підій­шов до нь­ого.

— Візь­ми.

— Що це?

— Ву­лиця Рогнідинсь­ка, три, квар­ти­ра три­над­цять. Це зовсім по­руч. — Я прос­тягнув й­ому на до­лоні ключ.

— А ти?

— А я поспішаю на по­тяг. Маю три­вале відряд­ження. І я щез у підзем­но­му пе­реході.

Бу­ла су­бота 21 лис­то­пада 1998 ро­ку.

Voila tout. Au revoіr[51].


laisser faire, laisser passer — Не пе­реш­коджа­ти при­роднь­ому пе­ребігу подій (франц.).

qui vivra verra — Хто жи­тиме‚ той по­бачить (франц.).

гра­бар — давнь­овірменсь­ка мер­тва мо­ва (ред.).

bien faire et laisser dire — Ро­бити доб­ре і не зва­жати на те, що го­ворять (франц.).

Bien ou rien — Доб­ре або ніяк (франц.).

en qros — У за­галь­них ри­сах (франц.).

coup de foudre — Удар гро­му, що в пе­ренос­но­му сенсі оз­на­чає ко­хан­ня з пер­шо­го пог­ля­ду (франц.).

Au revoir — До по­бачен­ня (франц.).

ан­дро­гени — Чо­ловічі ста­теві гор­мо­ни (мед.).

10 

ал­го­лагні — Сек­су­аль­не за­дово­лен­ня від бо­лю, зав­да­ного пар­тне­ром (мед.).

11 

Bien — Доб­ре (франц.).

12 

«свя­тий Во­лоди­мир» — Зоб­ра­жен­ня на одній гривні (ред.).

13 

en flagrant delit — На місці зло­чину (франц.).

14 

a tout prix — За вся­ку ціну (франц.).

15 

allons, enfants de la partie! — Упе­ред, діти Вітчизнм! — пер­ша фра­за «Мар­сельєзи» (франц.).

16 

нек­рофіль­ство‚ нар­ци­сизм, ста­тева абе­рація - Збо­чен­ня (мед.).

17 

Чур­ка­си — Дав­ня наз­ва ук­раїнсь­ких ко­заків в офіцій­них ак­тах Мос­ковсь­кої дер­жа­ви 16 — 17 ст. (ред.).

18 

merveille — До­вер­ше­но, чу­дово (франц.).

19 

bel ami — Щи­рий дру­же (франц.).

20 

boheme — Фран­цузь­ке сло­во «бо­гема» бук­валь­но оз­на­чає ци­ган­щи­на, та пе­редовсім вка­зує на се­редо­вище віль­них ху­дож­ників, що ве­дуть без­ладний спосіб жит­тя (ред.).

21 

На Оль­шансь­ко­му цвин­тарі у Празі по­хова­но ав­то­ра пісні Спи­ридо­на Чер­ка­сен­ка (ред.).

22 

Мой­ри — у давнь­ог­рецькій міфо­логії бо­гині долі, кот­рих час­то зоб­ра­жува­ли з но­жиця­ми, яки­ми во­ни пе­рети­на­ють нит­ку людсь­ко­го жит­тя (ред.).

23 

Павлівка — Психіат­рична лікар­ня в Києві (ред.).

24 

про­цеп­тивність — По­ведінка сам­ки, яка сти­мулює сек­су­аль­ну ак­тивність сам­ця (мед.).

25 

a la lanterne! — На ліхтарі! — з та­кими ви­гука­ми сан­кю­лоти віша­ли своїх во­рогів під час Ве­ликої фран­цузь­кої ре­волюції (ред.).

26 

тран­свес­тизм — Ста­теве за­дово­лен­ня че­рез пе­рев­дя­ган­ня в одяг про­тилеж­ної статі (мед.).

27 

c’est le mot — Чу­дово, ось во­но те сло­во (франц.).

28 

ануж — Бук­валь­но «без­си­лий», але в су­часній вірменській мові це сло­во оз­на­чає імпо­тент (ред.).

29 

sans gene — Без со­рому (франц.).

30 

ки­тай­ка — Різно­вид ри­баль­ських сіток, пле­тег­них із жил­ки (ред.).

31 

laisser faire, laisser passer — Не пе­реш­коджа­ти при­роднь­ому пе­ребігу подій (франц.).

32 

j’accuse — Я зви­нува­чую (франц.).

33 

avoir la main dans la pate — Встро­мити ру­ку в тісто, тоб­то взя­ти участь у чо­мусь (франц.).

34 

bonhomme — Прос­так, наївна лю­дина (франц.).

35 

Pas sur la bouche — Тіль­ки не в ус­та (франц.).

36 

са­мум — Пус­тель­ний вітер, зміша­ний з піском (ред.).

37 

nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire les grandes compositions — Дрібни­ми впра­вами з ге­роїзму не відбу­деш­ся — як­що вже щось ро­бити, то по-справжнь­ому ве­лике (франц.).

38 

je m’en fiche de tout — Мені на все нап­лю­вати (франц.).

39 

faire l’amour — Зай­ма­тися лю­бов'ю (франц.).

40 

Sauvez les apparences. Le vin est tire, il faut le boire. — Збе­рег­ти по­рядність. Як­що ви­но відкор­ко­ване‚ то тре­ба й­ого до­пити (франц.).

41 

пе­чина — Вуг­ли­на із пе­регоріло­го де­рева (ред.).

42 

ni plus, ni moins coup de qrace — Ні біль­ше ні мен­ше, удар з жа­лю‚ тоб­то смер­тель­ний удар‚ який кла­де край му­кам (франц.).

43 

Ву­айєризм, візіонізм — до­сяг­нення ста­тевої на­соло­ди че­рез спог­ля­дан­ня за сек­су­аль­ни­ми діями інших пар­тнерів (ред.).

44 

ба­ча — Дру­же (пуш­ту — най­по­ширеніша мо­ва в Аф­ганістані) (ред.).

45 

Ско­лоз­дра — Ук­раїнсь­кий ху­дож­ник, який ма­лює на склі (ред.).

46 

a la carte — За­мов­лення в рес­то­рані на свій роз­суд (франц.).

47 

le mot de l’enigme — Ключ від за­гад­ки (франц.).

48 

point d’honneur — Пи­тан­ня честі (франц.).

49 

la propriete c’est le vol — Власність — це злодій­ство (франц.).

50 

Провінціал — Псев­донім Спи­ридо­на Чер­ка­сен­ка (ред.).

51 

Voila tout. Au revoіr — От і все. До по­бачен­ня (франц.).

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2