Василь Шкляр - Ключ (сторінка 2)

Як ла­сувать то ла­сувать: на зло Кат­русі я взяв аж три ко­роб­ки чіпсів‚ бо при світлі Ма­ловічко­вої ли­сини вже по­бачив сво­го давнь­ого при­яте­ля Сергія При­ходь­ка‚ який по­маху­вав мені ру­кою‚ як це роб­лять вожді на три­бунах під овації оч­маніло­го на­тов­пу. Ав­жеж‚ я му­шу ма­ти за честь‚ що При­ходь­ко приєднав­ся до на­шого сто­лу‚ му­шу навіть при­хопи­ти для нь­ого по­рож­ню чар­ку‚ а за це він до­конає ме­не своїми вірша­ми.

— Ти що — розв’язав? — ве­село спи­тав При­ходь­ко.

— На відміну від інших, я ніко­ли й не зав’язу­вав‚ — ска­зав я і цим ле­гень­ко й­ого вко­лов‚ та він не об­ра­зив­ся. Зреш­тою, При­ходь­ко ніко­ли не при­хову­вав‚ що вже кіль­ка разів ко­дував­ся‚ од­нак це ще дуж­че роз­па­люва­ло в нь­ому апе­тит до спир­тно­го (знать‚ та­ка силь­на психіка‚ — хва­лив­ся При­ходь­ко).

Ми з ним ви­пили до дна‚ а Іван Ма­ловічко‚ як і ли­чить справжнь­ому євро­пей­цеві‚ знов та­ки ли­шень умо­чив гу­би і зап­ро­пону­вав нам ка­ву.

— Ні‚ — ска­зав я‚ — ка­ва вик­ли­кає три­вогу.

Відповідь Іва­нові бу­ла нез­ро­зуміла‚ але вдо­воль­ня­ла й­ого цілком. Він за­хоп­ле­но ди­вив­ся‚ як При­ходь­ко то­чить чіпси‚ на­че ве­ликий ко­лорадсь­кий жук до­пав­ся до су­шеної кар­топлі. Ми ви­пили ще по одній‚ і я вже відвертіше по­дивив­ся в той бік‚ де за сто­ликом са­моти­ною сиділа дівчи­на з ко­ротень­кою ко­сич­кою‚ вид­но‚ ко­гось че­кала‚ бо й ке­лишок ліке­ру‚ що сто­яв пе­ред нею‚ був не­поча­тий‚ і во­на май­же не зво­дила очей з ар­ко­вої прой­ми‚ яка ве­ла до на­шої за­ли.

— По­добаєть­ся? — спи­тав При­ходь­ко.

— Мо­же бу­ти.

— Во­на тут бу­ває що­вечо­ра. Але — ні з ким.

— Лесбіян­ка‚ — ска­зав Ма­ловічко. — Або при­чин­на. — І відсь­ор­бнув ще півкраплі.

— Слу­хай‚ мо­же‚ тобі при­нес­ти блюд­це? Наллєш у нь­ого і бу­деш сь­ор­ба­ти. — Я за­палив си­гаре­ту‚ відчу­ва­ючи роз­дра­туван­ня‚ чи‚ мо­же‚ вже тоді у мені осе­ляло­ся ли­хе пе­ред­чуття.

Дрібни­ми по­рошин­ка­ми літа­ло во­но в ць­ому хміль­но­му мо­році й осіда­ло на мою бідну го­лову.

— А скіль­ки кош­тує та­ка ро­бота? — не вит­ри­мав Ма­ловічко і спи­тав про те‚ що му­ляло й­ого цілий вечір.

— Яка? — при­дурив­ся я.

— Ди­сер­тація.

— За кан­ди­датсь­ку я бе­ру ти­сячу‚ за док­торсь­ку біль­ше‚ зви­чай­но‚ — я ви­пус­тив кіль­це ди­му‚ і во­но за­вис­ло над ли­синою Ма­ловічка.

— Баксів?

— Ні‚ гуль­денів‚ — ска­зав я і ви­пус­тив ще од­не кіль­це.

— Все од­но ма­ло‚ — на­дув­ся Ма­ловічко.

— Мені вис­та­чає. — Я знов по­дивив­ся на ту дівчи­ну з ко­рот­кою ко­сич­кою і відчув со­бачу пе­чаль без­хатнь­ого чо­ловіка.

— А я оце пе­реро­бив од­но­му вірші‚ то він мені… — по­чав бу­ло При­ходь­ко й при­мовк‚ бо над на­ми вже сто­яв наш лю­бий друг Ва­силь Іва­нович‚ і з й­ого зак­ру­чених ви­соко вго­ру вусів си­пались іскри. Я не пе­вен‚ що Ва­силь Іва­нович са­ме так і звав­ся‚ мож­ли­во‚ ім’я анек­до­тич­но­го пол­ко­вод­ця приліпи­лося до нь­ого як­раз че­рез оті при­шелеп­ку­ваті ву­са‚ що стриміли вго­ру‚ на­че ан­те­ни‚ й невідь що ви­лов­лю­вали у повітрі‚ мо­же‚ во­ни навіть улов­лю­вали сиг­на­ли біди‚ бо те­пер‚ зга­ду­ючи й­ого са­танинсь­кий регіт‚ я все біль­ше схи­ля­юся до дум­ки‚ що лю­дина не мо­же отак без­при­чин­но сміяти­ся.

На нь­ому бу­ла якась чу­дер­наць­ка бу­ряч­ко­ва ку­цина (під колір й­ого об­личчя)‚ а че­рез пле­че зви­сала незмінна бре­зен­то­ва тор­би­на‚ у якій зав­жди бу­ло кіль­ка пля­шок спир­тно­го, — пізньої по­ри Ва­силь Іва­нович збу­вав на­пої з націнкою. Я щи­ро зрадів й­ого з’яві‚ бо‚ по пер­ше‚ міг те­пер взя­ти пляш­ку тро­хи де­шев­ше‚ ніж у Кат­русі‚ а по дру­ге‚ з’яви­лася надія‚ що са­ме цей всю­ди су­щий чо­ловік щось путнє по­радить з ночівлею.

У ме­не вже ту­маніло в очах‚ та я ще ба­чив ту жінку чи дівчи­ну‚ яку теж огор­тав срібляс­тий сер­па­нок‚ і ко­ли во­на наш­тов­хну­лася на мій пог­ляд‚ то замість відвес­ти очі‚ нав­па­ки‚ ди­вила­ся дов­го й про­ник­ли­во‚ як у тій грі — хто ко­го пе­реди­вить­ся. Я прог­рав‚ але це бу­ла приємна по­раз­ка. І са­ме тоді пос­каржив­ся Ва­силеві Іва­нови­чу‚ що зно­ву не маю да­ху над го­ловою‚ шу­каю квар­ти­ру‚ а він‚ помітив­ши мої по­зир­ки на ко­рот­ку ко­сич­ку‚ роз­хрис­та­но за­питав: «Квар­ти­ру чи ключ?» — і рап­том за­рего­тав мені в об­личчя‚ як са­тана‚ а ко­ли я по­яс­нив‚ що не маю де пе­рено­чува­ти‚ Ва­силь Іва­нович по­обіцяв узя­ти ме­не з со­бою в ка­пезе‚ най­кра­ще ка­пезе у Києві‚ за­пев­няв він‚ бо не­далеч­ко від вок­за­лу і по­руч мет­ро. Цей нар­ва­ний Ча­пай знов‚ бриз­ка­ючи сли­ною‚ за­рего­тав мені в об­личчя‚ і на той са­танинсь­кий сміх за­ози­рали­ся всі відвіду­вачі «Трь­ох по­росят»‚ я вже пош­ко­дував‚ що звер­нувся до нь­ого‚ а потім гля­нув на дівчи­ну в срібно­му сер­панку й по­бачив‚ що во­на нез­во­руш­на (як­що за­раз усі ста­нуть на го­лови‚ во­на й оком не скліпне)‚ і рап­том збаг­нув‚ що ця дівчи­на ди­вить­ся не на ме­не‚ — так див­лять­ся у без­краю да­лечінь‚ що ся­гає далі за обрій.

Щоб пе­реки­нутись сло­вом з Кат­ру­сею‚ я за­мовив три ка­ви (сам не пив‚ бо ка­ва справді вик­ли­кала у ме­не гос­тре відчут­тя три­воги)‚ а потім спи­тав‚ хто ота дівчи­на‚ й зу­мис­не озир­нувся на неї‚ не при­хову­ючи своєї ціка­вості‚ а Кат­ру­ся зно­ву зне­важ­ли­во пхик­ну­ла: во­на та­ка дівчи­на‚ як я ба­лери­на‚ до то­го ж у неї не всі вдо­ма‚ рев­ни­во ска­зала Кат­ру­ся‚ ав­жеж‚ не всі вдо­ма‚ бо шу­кає яко­гось чо­ловіка‚ а вам‚ Андрію‚ по­ра вже спат­ки‚ ви пе­ре бра­ли сь­огодні надміру; та я не жалівся їй‚ що не маю де «спат­ки»‚ лиш пе­чаль­но ди­вив­ся на дві вер­ши­ни Ара­рату і заз­дрив Ноєво­му ков­че­гу‚ який за­чепив­ся за вер­ше­чок вірменсь­кої го­ри.

Ота­кої! Як тіль­ки я відход­жу‚ наш сто­лик оку­пову­ють де­далі шир­шим ко­лом‚ ніби він ме­дом на­маза­ний‚ — при­сусіди­лося ще двоє‚ щоп­равда‚ на столі сто­яла но­вень­ка пляш­ка в росі‚ вид­но‚ при­несе­на не­дав­но знад­во­ру‚ ма­буть‚ ви­тор­гу­вана у Ва­силя Іва­нови­ча‚ бо той знов так ре­готав‚ що з вусів‚ потріску­ючи‚ си­пались іскри. «Ви знай­омі?» — «Ав­жеж»‚ — я не знав‚ хто во­ни‚ але ду­мав‚ що ми вже десь ба­чили­ся‚ та де ж — не інак­ше як у «Трь­ох по­рося­тах»‚ зреш­тою, тут усі ко­ли не­будь ба­чили­ся‚ і ми зно­ву ви­пили за зустріч‚ та‚ я пе­вен‚ не хміль зас­лав мені очі‚ це бу­ло не сп’яніння‚ а якась ди­ка прос­трація‚ ад­же я пам’ятаю із то­го ве­чора ба­гато всіля­ких дур­ниць‚ од­нак са­ме під ту хви­лину‚ яка ви­мага­ла найбіль­шої пиль­ності‚ на очі впа­ла ма­на. Я навіть не помітив‚ ко­ли пішла із «Трь­ох по­росят» та жінка‚ що цілий вечір пог­ли­нала мій зір‚ а потім‚ зав­ва­жив­ши це‚ впав у та­ку ну­ду‚ що на ме­не повіяло по­тойбіччям.

Годі! Мені вже нічо­го не хотіло­ся‚ і під са­танинсь­кий регіт ву­сато­го мефісто­феля я поп­лентав до две­рей‚ по­волік свою со­бачу пе­чаль на со­бачий хо­лод‚ і ко­ли вий­шов надвір і сап­нув мо­роз­ної свіжості‚ то по­бачив‚ що па­дає сніг. У нічно­му повітрі й­ого не вид­но бу­ло‚ зда­вало­ся‚ що він па­дає тіль­ки над ліхта­рем‚ який роз­плив­часто жовтів угорі‚ і перш ніж зай­ти в те­лефон­ну кабіну‚ я зу­пинив­ся під тим ліхта­рем і підста­вив об­личчя снігові.

Й ось тоді‚ ко­ли я дос­лу­хав­ся хо­лод­но­го лос­ко­ту нічно­го не­ба‚ я по­чув рипіння снігу під чиїмись кро­ками‚ а потім помітив чо­ловіка в жов­то­му колі ву­лич­но­го ліхта­ря‚ це був‚ на­пев­не‚ один із тих двох‚ що підсіли до нас на­ос­та­нок.

— Візь­ми.

Я по­бачив пе­ред со­бою й­ого прос­тягну­ту ру­ку. Це бу­ла кра­сива ви­тон­че­на ру­ка‚ по­вер­ну­та до­лонею до не­ба.

— Візь­ми.

— Що це?

— Ву­лиця Рогнідинсь­ка‚ три‚ квар­ти­ра три­над­цять. Лег­ко за­пам’ята­ти. Це зовсім по­руч.

— А ти?

— А я поспішаю на по­тяг. Маю три­вале відряд­ження.

— Не знаю…

— Об­лиш. Бе­ри і по­чувай­ся як до­ма. Все бу­де пре­чичу­дово.

Я ди­вив­ся на й­ого до­лоню.

На ній ле­жав зви­чайнісінь­кий ключ.


 

2


 

Я доп­лу­ганив до знай­омої ву­лиці і без зай­вих при­год знай­шов третій но­мер. Ста­рез­на п’яти­повер­хо­ва будівля пох­му­ро бов­ваніла за не­велич­ким скве­риком‚ відсту­пив­ши від до­роги і реш­ти бу­динків кроків на трид­цять. Ко­лись мені до­води­лося ре­дагу­вати довідник з історії Києва‚ і я знав‚ що ця ву­лиця поміня­ла вже кіль­ка назв‚ од­ну із них навіть пам’ятав — Буль­йон­на.

До єди­ного па­рад­но­го ве­ли ви­соченькі схо­ди‚ далі був тем­ний під’їзд і ста­рий скри­пучий ліфт. Я нав­мання на­тис­нув на циф­ру «три»‚ оскіль­ки во­на ме­не пе­ресліду­вала‚ по­чина­ючи з «Трь­ох по­росят»‚ і‚ вий­шов­ши із сітчас­тої клітки ліфта‚ опи­нив­ся пе­ред ви­сочез­ни­ми двос­тулча­тими две­рима.

Так і є — № 13.

Я дістав із ки­шені паль­та плес­ка­того клю­чика‚ він на ди­во лег­ко по­вер­нувся в зам­ку. Бу­ло тро­хи мо­торош­но сту­пати в тем­ря­ву чу­жої оселі‚ од­нак я крес­нув за­паль­нич­кою і швид­ко знай­шов ви­микач.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2