Василь Шкляр - Ключ (сторінка 11)

Так три­вало днів скіль­ки‚ а потім кро­ки за­тих­ли‚ і їх ста­ло не вис­та­чати навіть Чо­лом­бить­кові‚ та він ще дуж­че за­непо­коївся‚ ко­ли пе­рес­тав чу­ти й Ос­тапчу­ка — ні там‚ на­горі‚ ні на східцях‚ й од­но­го ра­зу не вит­ри­мав‚ підняв­ся на горішній по­верх. Він пос­ту­кав у двері‚ та во­ни ви­яви­лися не на зам­ку‚ Чо­лом­бить­ко зай­шов у май­стер­ню й по­бачив‚ що Ос­тапчук си­дить на підлозі‚ при­хилив­шись до стіни («Це‚ я вам ска­жу‚ був фраґмент із «Пієти»)‚ си­дить‚ ніби й­ого щой­но зня­ли із хрес­та‚ але не бу­ло жінки‚ яка б підтри­мува­ла й­ого за плечі‚ то при­хилив­ся до стіни — ху­дющий‚ що­ки за­пали ще глиб­ше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.

— Він що — ко­лов­ся?

— Ні‚ — Чо­лом­бить­ко зди­вова­но по­дивив­ся на ме­не. — Хіба ти не знаєш? Олесь ма­лює шпри­цом. Звідси ж і та­ка техніка в нь­ого‚ ма­нера‚ я вам ска­жу‚ не­пов­торна. На­бирає у шприц рідку фар­бу і ви­тис­кає на по­лот­но.

Так от‚ ко­ли Чо­лом­бить­ко зай­шов до май­стерні‚ Ос­тапчук звів на нь­ого не­видющі очі‚ во­ни на мить ожи­ли і зно­ву по­гас­ли — по­гас­ли ра­зом з іскор­кою надії‚ бо він сподівав­ся по­бачи­ти не Чо­лом­бить­ка. Потім Ос­тапчук усе та­ки зно­ву звів пог­ляд і ти­хо спи­тав: «Пет­ре‚ у те­бе не­має ци­кути?» — «Не­має‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко і навіть спро­бував по­жар­ту­вати: — Ти цей шприц хо­чеш за­ряди­ти ци­кутою? О‚ то вий­шла б ціка­ва річ». — «Ні‚ Пет­ре‚ — відка­зав Ос­тапчук. — Я хо­чу нак­ласти на се­бе ру­ки. Я зро­бив уже все, що міг. Зро­бив і спізнав».

Чо­лом­бить­ко наївно‚ по баб’ячо­му став й­ого умов­ля­ти‚ що все це тим­ча­сове‚ що та­ке бу­ває із кож­ним‚ во­но ми­неть­ся‚ але Ос­тапчук й­ого пе­ребив: «Пет­ре‚ ніхто не має пра­ва відібра­ти в лю­дини жит­тя‚ і так са­мо ніхто не має пра­ва при­муси­ти її жи­ти‚ як­що во­на ць­ого не хо­че».

Але він ще лю­бив дві речі‚ ка­зав Чо­лом­бить­ко‚ — ма­лярс­тво і зи­мову ри­болов­лю‚ ні‚ він ще‚ ма­буть‚ до бо­жевілля лю­бив оту жінку‚ тіль­ки во­на пішла від нь­ого на­зав­жди‚ а ці дві речі за­лиша­лися з ним‚ і во­ни вря­тува­ли й­ого. Ос­тапчук зно­ву по­чав пра­цюва­ти‚ як ска­жений‚ — ви не знаєте‚ як він пра­цює? — тиж­день підпи­рає стіну або си­дить на Дніпрі чи десь на Десні на мо­розі‚ а потім за го­дину дві ви­тис­кає зі своїх шприців ше­девр і зля­гає хво­рий. Ше­девр — тут не крас­не слівце‚ ка­зав Чо­лом­бить­ко‚ я ду­же обе­реж­ний в оцінках‚ але ж не­дар­ма Оле­ся на­нюха­ли іно­земці‚ ну ці‚ що іноді забріда­ють на Андріївсь­кий узвіз‚ і по­тихень­ку по­чали роз­тя­гува­ти Олесів до­робок‚ як й­ому зда­вало­ся‚ за фан­тастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті до­ларів — це нор­маль­на ціна за Ос­тапчу­кові ро­боти?

Чо­лом­бить­ко при­тих‚ на­че спіткнув­ся об якусь дум­ку‚ і на й­ого об­личчі зно­ву з’яви­лося оте ва­ган­ня. Зреш­тою, він од­ва­жив­ся.

— Як­що вже на те пішло… Як­що вже так ста­лося… то я мо­жу вам де­що по­каза­ти‚ — нев­певне­но мо­вив він. — Бач­те‚ ми іноді даємо ключі один од­но­му. Як­що десь від’їжджаємо на дов­ший час або­що. Так‚ про всяк ви­падок. Це після то­го‚ як Олесь ме­не за­топив.

Во­ди не бу­ло‚ а кран він за­лишив відкру­чений. От і вий­шла ха­лепа. — Чо­лом­бить­ко по­казав на сте­лю‚ де я вже дав­но зап­римітив руді пас­му­ги. Потім по­ниш­по­рив ру­кою за ша­фоч­кою і дістав ключ.

Мені теж хотіло­ся взя­ти то­го клю­ча в ру­ки‚ про­те я і так помітив‚ що він на мо­го не схо­жий. Та й чо­го рап­том?

Ми підня­лися кру­тими де­рев’яни­ми східця­ми по­вер­хом ви­ще‚ і я чо­мусь по­думав про ту жінку‚ яка при­ходи­ла до ху­дож­ни­ка‚ — навіть по­чув ле­гень­кий ше­лест її сукні і вло­вив гірка­во со­лод­кий за­пах пар­фумів‚ хо­ча услід за мною ча­лапав про­куре­ний моїми си­гаре­тами Сергій При­ходь­ко.

Май­стер­ня Ос­тапчу­ка за пла­нуван­ням бу­ла точнісінь­ко та­ка‚ як і в Чо­лом­бить­ка‚ але це бу­ла зовсім інша май­стер­ня. І не то­му‚ що тут біль­ше світла (горішній по­верх)‚ а че­рез те‚ що це був інший світ‚ — цей світ ди­вив­ся на нас зі стін сум­но й про­низ­ли­во‚ ди­вив­ся всох­ли­ми де­рева­ми‚ ви­жух­лою тра­вою‚ по­рожніми пта­шини­ми гнізда­ми‚ су­хими маківка­ми. На од­но­му по­лотні я по­бачив ви­лов­ле­них сму­гас­тих окунів на кризі й зга­дав дру­гу Ос­тапчу­кову прис­трасть‚ і здриг­нувся‚ ко­ли уг­ледів на сто­лику шприц‚ на пов­не­ний кров’ю‚ не ра­зовий‚ а чи­малий ве­тери­нар­ний шприц — та­ким ко­лись смер­дю­чий ге­вал ви­тягу­вав ос­танню кров із моєї ве­ни. Я здо­гадав­ся‚ що у шпри­цу бу­ла всь­ого на всь­ого чер­во­на фар­ба‚ до то­го ж уже вис­хла‚ і все та­ки ба­чив у нь­ому який­сь ли­хий знак.

— Чи не­має ча­сом тут й­ого ав­то­пор­тре­та? — спи­тав я в Чо­лом­бить­ка‚ по­казу­ючи на кар­ти­ни‚ що сто­яли ряд­ком під стіною зіперті од­на на од­ну. — Мо­же‚ я зга­даю й­ого‚ ав­жеж‚ зга­даю‚ як­що то був він.

Чо­лом­бить­ко по­дивив­ся на ме­не‚ як на дур­ни­ка.

— Є‚ — ска­зав він. — Тут має бу­ти й­ого ав­то­пор­трет‚ Олесь мені по­казу­вав.

— По­шукай‚ будь лас­ка.

Він став відхи­ляти од­ну за од­ною ті кар­ти­ни‚ за­зира­ючи‚ що там на­маль­ова­но‚ і на­решті ра­день­ко ви­добув те‚ що шу­кав.

— Ось він‚ й­ого ав­то­пор­трет.

Я оте­терів. На зе­лено­му мер­тво­му піску сидів рак з однією клеш­нею‚ і й­ого ви­рячені очі‚ зда­вало­ся‚ ви­пина­лися да­леко за межі по­лот­на.

— Я не жар­тую‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Олесь справді на­зивав цю ро­боту ав­то­пор­тре­том.

— Рак самітник‚ — ви­нува­то оз­вався При­ходь­ко‚ ніби то він одірвав ра­кові дру­гу клеш­ню.

— Тут не­має й­ого фо­тог­рафії? — спи­тав я.

— Нав­ряд. Та й не бу­ду я ри­тися в чу­жих ре­чах‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Ми й без то­го ба­гато собі доз­во­лили. Вдер­ли­ся‚ мо­же‚ у най­ба­гат­шу осе­лю в Києві. Ходімо до ме­не.

Ми ру­шили де­рев’яни­ми східця­ми вниз: ось її ґрацій­на ніжка сту­пає на од­ну схо­дин­ку‚ дру­гу‚ ше­лес­тить тон­ка сук­ня‚ ско­лиху­ючи гірка­во со­лод­кий за­пах пар­фумів‚ ць­ого ра­зу ґрацій­на ніжка‚ об­тягну­та чор­ним шов­ком‚ сту­пає не вго­ру‚ а вниз — ку­ди ж ти й­деш‚ по­вер­ни­ся‚ — але во­на нев­бла­ган­на‚ во­на спус­каєть­ся все ниж­че і ниж­че‚ а там‚ угорі‚ баг­ряніє ви­сох­лою кров’ю шприц. — Іно­земці пла­тили й­ому мізер порівня­но з тим‚ що ма­ли б пла­тити‚ — вів далі Чо­лом­бить­ко. — Та все’дно для Оле­ся то бу­ли грубі гроші‚ цей ас­кет не знав‚ що з ни­ми ро­бити‚ і десь тоді пох­ва­лив­ся‚ що хо­че зня­ти в центрі міста квар­ти­ру‚ при­норо­витись до неї‚ а зго­дом‚ мо­же‚ й ку­пити. Він ра­див­ся зі мною‚ бо ма­ло тя­мив у ць­ому ділі‚ мені здаєть­ся‚ що Олесь прос­то на­магав­ся щось зміни­ти у своєму житті‚ ніби хотів утек­ти від чо­гось. І от на­думав та­ке з тією квар­ти­рою‚ серй­оз­но на­думав‚ бо зби­рав­ся зап­ла­тити за рік на­перед‚ по­ки є гроші.

— Ціка­во‚ — ска­зав Сергій При­ходь­ко. — Ду­же ціка­во.

— То він та­ки най­няв собі ха­ту? — спи­тав я.

— У то­му то й річ‚ що я не знаю‚ — відка­зав Чо­лом­бить­ко. — Ба­чиш‚ десь на по­чат­ку зи­ми на Оле­ся знов на­посіла деп­ресія.

Він уже не пи­тав про ци­куту‚ але зно­ву ти­хо сидів у се­бе‚ як рак у норі. Я по­думав бу­ло‚ чи не пе­реб­рався він на квар­ти­ру‚ та ні‚ знов зас­тав й­ого на підлозі в ото­му заціпенінні. «Ме­не зра­дила найбіль­ша лю­бов»‚ — ви­дих­нув він‚ і я спер­шу не до­пет­рав‚ про що мо­ва‚ а тоді зро­зумів. «Не те ми‚ Пет­ре‚ ма­люємо‚ — ска­зав Олесь. — Ми всі пішли не тим шля­хом‚ ми втек­ли від дос­ко­налості‚ бо нам так лег­ше. Ми ро­зучи­лися ма­люва­ти людські об­личчя й жи­ву при­роду. Ми ма­зюкаємо ли­ше свої сни‚ сни‚ сни!» — зак­ри­чав він і вда­рив обо­ма ку­лака­ми об підло­гу. Потім при­тих‚ зму­чено всміхнув­ся: «Не бій­ся‚ я ще по­живу‚ у ме­не ще ли­шила­ся зи­мова ри­болов­ля». А нев­довзі по то­му‚ якось над­вечір‚ заніс мені за­пас­ний ключ від своєї май­стерні‚ ска­зав‚ що має ціка­ву поїздку‚ а за­раз… за­раз ми піде­мо до най­кра­щого рес­то­рану. «Я про­дав свою во­шиву «Стер­ню» за стіль­ки‚ що ми мо­жемо на­поїти весь Київ»‚ — пох­ва­лив­ся він. Ме­не зди­вува­ли й­ого зап­ро­сини‚ бо Олесь ніко­ли не хо­див по рес­то­ранах‚ він вза­галі об­ми­нав ве­лелюд­дя‚ а пив­нички тим біль­ше. Та як­що вже на те пішло‚ то навіщо поїти весь Київ і невідо­мо ко­го‚ — ска­зав я‚ — ліпше піде­мо до «Трь­ох по­росят»‚ там свої хлопці.

Чо­лом­бить­ко зна­чуще по­дивив­ся на нас: чи оціни­ли ми‚ «свої хлопці»‚ й­ого то­варись­кий жест? Ми оціни­ли. При­ходь­ко навіть зро­бив ук­рай ви­нува­те об­личчя‚ на­че все‚ що ста­лося потім‚ відбу­лося з й­ого ви­ни.

Од­нак ніхто дос­те­мен­но не пам’ятав‚ що відбу­вало­ся потім.

Чо­лом­бить­ко доб­ре при­гаду­вав‚ що Ос­тапчук час­ту­вав у «Трь­ох по­рося­тах» не тіль­ки й­ого‚ він тоді прос­то віяв гро­шима‚ во­ни «во­дили ко­зу» від сто­лу до сто­лу‚ але нез­викло­му до та­кого Оле­севі‚ вид­но‚ це швид­ко наб­ридло. Чо­лом­бить­ко та­кож пам’ятає‚ що вер­тав із «Трь­ох по­росят» уже сам‚ ад­же й­шов він до­дому‚ а не в май­стер­ню. Ос­тапчук же зник ще раніше — чи зустрів ко­гось‚ чи десь поспішав‚ але після то­го Чо­лом­бить­ко й­ого біль­ше не ба­чив.

— Уже тепліше‚ дай за­курить‚ — ска­зав Сергій При­ходь­ко‚ ко­ли ми вий­шли надвір і ру­шили Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру.

— Мені хо­лод­но‚ — мо­вив я.

При­ходь­ко ви­нува­то пох­ню­пив­ся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2