Василь Шкляр - Ключ (сторінка 12)

Ми зу­пини­лися біля Андріївсь­кої цер­кви — віте­рець по­лос­кав наші об­личчя‚ повіва­ючи десь із не­дале­кого квітня.

— Тобі ще на ро­боту? — спи­тав При­ходь­ко.

— Так‚ маю клопіт‚ — збре­хав я. — Дзво­ни‚ ко­ли що.

Я дав й­ому «Іва­на Сте­пано­вича»‚ а сам пішов «до­дому».

Пош­то­ва скринь­ка бу­ла по­рож­ня. Тоб­то во­на бу­ла нап­хом нап­ха­на пе­ред­ви­бор­ни­ми аґітка­ми‚ але то­го‚ що я шу­кав‚ не бу­ло.

Я зай­шов у свою пус­тку — тут та­кож сту­пала ґрацій­на ніжка.

Ти­сячу років то­му. І‚ мож­ли­во‚ сту­пала но­га ди­вовиж­но­го ху­дож­ни­ка‚ який замість пен­зля взяв до рук шприц. Мож­ли­во…

Ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ.

А по­ки що я з однією клеш­нею‚ по­ки що я ніко­го не по­веду‚ бо й сам лед­ве ру­ха­юся невідо­мо в яко­му нап­рямку і маю тіль­ки відкриті очі та на­пов­не­ний чер­во­ною бар­вою шприц. Я навіть не маю ци­кути‚ щоб пе­рей­ти у по­рох землі‚ звідки потім му­шу вер­ну­тися.

Ста­рий ду­бовий пар­кет скрипів під моїми но­гами‚ як ті де­рев’яні східці. Ні до чо­го не ле­жала ду­ша.

Я вий­шов надвір по­диха­ти вітер­цем‚ що повівав уже з квітня‚ і сам нез­чувся‚ як опи­нив­ся біля осідку партії. На подвір’ї сто­яла моя цнот­ли­ва по­пелюш­ка і кли­кала до се­бе — на ній уже не бу­ло ані сніжин­ки. Я дістав ключі‚ відчи­нив двер­ця­та‚ потім ка­пот‚ по­заг­ля­дав ко­ло неї — і во­на‚ тро­хи поч­ми­хав­ши‚ як то й на­лежить прим­хливій пан­ночці‚ за­вела­ся. Мо­лод­чи­на‚ і як те­бе досі не вкра­ли?

Я прогрів дви­гун‚ ти­хень­ко виїхав на ву­лицю і лиш тут зга­дав‚ що не взяв із со­бою шо­ферські пра­ва. Нічо­го‚ по­катаємо­ся. А як­що зу­пинить міліція‚ то зро­бимо пси­хологічний трюк: я тиць­ну даїшни­кові під ніс своє ре­дакцій­не посвідчен­ня і ска­жу нез­во­руш­ним то­ном: «Май­ор Крайній із відділу убивств. Пе­реп­ро­шую‚ я поспішаю».


 

9


 

Жар­ти жар­та­ми‚ але зго­дом я так і ро­бив: мій пси­хологічний трюк спраць­ову­вав без­до­ган­но. А ко­ли при ць­ому я ще нарікав‚ що поспішаю в уп­равління міністерс­тва внутрішніх справ‚ то ефект був ра­зючий.

Вза­галі‚ тре­ба ска­зати‚ що га­зета мені доб­ря­че ста­ла в при­годі (жаль‚ що після ви­борів во­на та­ки лоп­ну­ла‚ як буль­баш­ка): з ре­дакцій­ним посвідчен­ням я справді відчи­няв усі двері‚ — до речі‚ я ним ко­рис­ту­юся й досі‚ — а зав­дя­ки ото­му «ге­нераль­но­му» чи‚ певніше ска­зати‚ че­репа­шачо­му інтерв’ю вис­ко­чив‚ мож­на ска­зати‚ з мо­гили. Зро­зуміло‚ чо­му інтерв’ю че­репа­шаче‚ ад­же після то­го‚ як я пе­редав ге­нера­лові за­питан­ня‚ во­ни там ще дов­го їх му­рижи­ли‚ потім я та­ки відчи­нив ду­бові двері‚ щоп­равда‚ не но­гою і без пог­роз‚ ми лю­бень­ко по­гово­рили з ге­нера­лом про бо­роть­бу з мафією і ко­рупцією‚ а не про якісь там вит­ве­рез­ни­ки‚ де співа­ють що ко­му за­манеть­ся‚ потім усе це спи­сав з дик­то­фона і на­дав й­ому людсь­ко­го виг­ля­ду — без сен­ти­ментів і сліз‚ як про­сив ме­не вічно усміхне­ний Фер­нандель‚ тоді всю оцю ка­ламуть наб­ра­ли на комп’ютері‚ і я зно­ву повіз її в уп­равління до ге­нера­ла‚ аби він завізу­вав‚ відтак ще че­рез день под­зво­нили‚ що мож­на заб­ра­ти те інтерв’ю і да­вати до дру­ку‚ й ось тут на­решті по­чинаєть­ся найцікавіше. Ко­ли я вже заб­рав завізо­ваний ма­теріал у прий­мальні‚ сек­ре­тар­ка ска­зала‚ що ге­нерал сам хотів ме­не ба­чити‚ пройдіть‚ будь лас­ка‚ ска­зала сек­ре­тар­ка‚ і я чем­но так про­чинив двері і зай­шов до ве­личез­но­го кабіне­ту‚ а ге­нерал підвівся на­зустріч‚ по­тис мені ру­ку‚ потім хваць­ко‚ по мо­лоде­чому‚ підій­шов до ша­фи‚ я ду­мав‚ він за­раз діста­не пляш­ку конь­яку на знак по­дяки‚ наллє по ча­рочці‚ а він рвуч­ко відчи­нив шух­ля­ду і ви­хопив звідти‚ матінко ти моя‚ ви­хопив пісто­лет‚ справжнісінь­кий дев’ятимілімет­ро­вий «Мар­голін» — це я вже пізніше дізнав­ся‚ що він га­зовий‚ хо­ча був точнісінь­кою копією вог­не­паль­но­го «Мар­голіна»‚ а тоді витріщив очі на ге­нера­ла і ду­мав‚ що й­ому щось зро­било­ся‚ є‚ ду­мав‚ шанс прос­ла­вити­ся‚ обезз­броївши навіже­ного ге­нерал лей­те­нан­та. Про­те він обі звав­ся цілком нор­маль­ним го­лосом‚ він ска­зав‚ що відне­дав­на в МВС з’яви­лася доб­ра тра­диція на­город­жу­вати жур­налістів‚ які пра­цю­ють з пра­во­охо­рон­ни­ми ор­га­нами‚ га­зови­ми пісто­лета­ми‚ ад­же врешті решт‚ ска­зав ге­нерал‚ ми ро­бимо спіль­ну спра­ву‚ бо­ремо­ся з усіля­кою не­чис­тю і т.д.‚ тож не­дар­ма і жур­налісти ста­ють жер­тва­ми без­ком­промісної бо­роть­би‚ ли­ше ць­ого ро­ку їх за­гину­ло двоє‚ ге­нерал по­дивив­ся на ме­не з та­кою за­журою‚ ніби я мав ста­ти третім‚ й уро­чис­то вру­чив мені дев’ятимілімет­ро­вий «Мар­голін».

— Ніко­му не кажіть‚ що він не вог­не­паль­ний. І вда­вай­те­ся до зброї ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би‚ — за­вер­шив своє міні шоу ге­нерал.

Я так роз­гу­бив­ся й роз­чу­лив­ся‚ що вий­шов із й­ого кабіне­ту з пісто­летом у руці‚ і сек­ре­тар­ка‚ вгледівши ме­не‚ ах­ну­ла‚ во­на по­дума­ла‚ що я порішив ге­нера­ла за те‚ що той півміся­ця дає інтерв’ю.

Той день вза­галі ви­дав­ся для ме­не щас­ли­вим. Привіз у ре­дакцію завізо­ваний ма­теріал‚ Со­кир­ко Фер­нандель, за­дово­лений як кінь‚ відра­зу зас­лав й­ого в но­мер‚ а ме­не в бух­галтерію‚ де я от­ри­мав кон­верт з го­нора­ром‚ от­ри­мав та­лони на бен­зин і вже‚ оз­броєний і ду­же не­без­печний‚ хотів бу­ло на­кива­ти п’ята­ми — ро­боту зроб­ле­но! — як рап­том зад­зво­нив те­лефон.

— Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?

Місяч­ний го­лос‚ мов ас­траль­не світло‚ прой­мав усе моє тіло і ви­пов­ню­вав й­ого со­бою‚ як ви­пов­нює сік на­весні сон­не де­рево.

— Чо­му ти мов­чиш? Ти не зго­ден?

— Са­но‚ я те­бе зас­тре­лю‚ по­бий ме­не грім.

— Не сумніва­юся‚ тут на візитці на­писа­но. Але ти‚ ма­буть‚ за­був‚ що я вже заз­на­ла уда­ру… Coup de foudre.

— Ти прос­то чу­до‚ Са­но. Ми сь­огодні піде­мо до най­кра­щого рес­то­рану.

— А ти зрад­ник.

— Чо­му‚ Са­но? — Я весь час пов­то­рював її ім’я‚ ніби відчу­вав й­ого на смак. То неп­равду ка­жуть‚ що скіль­ки не пов­то­рюй сло­во «цу­кор»‚ у роті со­лод­ко не ста­не. Ста­не! Ще й як. — Чо­му‚ Са­но?

— Бо ти вирішив зра­дити трь­ох та­ких не­вин­них по­росят.

— Я зарікав­ся ту­ди біль­ше не хо­дити‚ Са­но.

— Хіба вже знай­шов­ся твій гос­по­дар?

— Ні‚ я сам по собі.

— Тоді ти ме­не роз­ча­ровуєш.

— Я тобі все по­яс­ню‚ Са­но‚ не роз­ча­ровуй­ся.

— Доб­ре‚ от­же‚ в «Трь­ох по­рося­тах»?

— Че­рез двад­цять хви­лин.

— Ну що ти‚ мені ще тре­ба при­чепу­рити­ся. Я в са­мих тру­сиках.

Ні‚ ме­не та­ки поб’є грім.

— Че­рез двад­цять п’ять‚ Са­но.

— Уве­чері‚ — ска­зала во­на. — Рівно о сь­омій.

— Ку­ди по те­бе заїха­ти?

— Ти вже на ко­лесах? Ніку­ди. При­ходь сам‚ третій зай­вий. Я хо­чу ви­пити з то­бою шам­пансь­ко­го‚ чуєш? Я хо­чу на­пити­ся з то­бою. Я хо­чу… — ска­зала жінка у тру­сиках‚ і тут чи обірва­лася лінія‚ чи Са­на пок­ла­ла труб­ку‚ але свою я ще дов­го три­мав біля що­ки. «Мар­голін» приємно відтя­гував ки­шеню моєї кур­тки‚ і я хотів на ра­дощах ви­хопи­ти й­ого і паль­ну­ти в сте­лю‚ але вчас­но зга­дав на­каз ге­нера­ла: вда­вати­ся до зброї ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би.

Ще де та сь­ома! Я встиг­ну на Осо­кор­ки зап­ра­вити ма­шину (чо­мусь наші інвес­то­ри аж там три­мали бен­зо­колон­ку) і про де­що спра­вува­тися в уп­равлінні. Ць­ого ра­зу не для га­зети. Ме­не ціка­вив реєстр са­могубств за ос­танні чо­тири місяці. Особ­ли­во тих са­могубців‚ які не ма­ли рідних‚ а мо­же‚ й та­ких‚ чиї іме­на вза­галі не з’ясо­вано.

Де­талі но­вої версії після роз­повіді Чо­лом­бить­ка най­лег­ше на­низу­вали­ся на нит­ку Аріад­ни: су­ботнь­ого чо­ловіка мор­дує деп­ресія‚ він уже не вит­ри­мує у ста­рих стінах і най­має квар­ти­ру‚ аби хоч щось зміни­ти у мо­нотонній плин­ності днів‚ та, зреш­тою, ро­зуміє‚ що це не вихід‚ що вте­ча й­ого при­мар­на. Не ма­ючи ніко­го з рідних‚ він вирішує не­помітно піти з ць­ого світу‚ відго­родив­ши свій скін од ціка­вих ба­лачок та пе­ресудів. Ви­падок за­водить й­ого до кав’ярні‚ де су­ботній чо­ловік не­наро­ком чує про те‚ що хтось шу­кає квар­ти­ру‚ і в нь­ого з’яв­ляєть­ся шанс: спе­кати­ся клю­ча від оселі‚ яка вже й­ому не потрібна‚ і все та­ки… за­лиши­ти якусь ни­точ­ку до влас­ної таємниці. Це ба­жан­ня — вка­зати на свій слід — мог­ло ви­ник­ну­ти й підсвідо­мо.

У та­кому разі су­ботній чо­ловік не був Са­ватієм Яр­чу­ком.

Справжній гос­по­дар не об­зи­ваєть­ся то­му‚ що взяв свої гроші на­перед‚ узяв і по­дав­ся десь на Брай­тон біч або жи­ве собі в Києві‚ нічо­го не віда­ючи‚ і навіть реґуляр­но пла­тить за квар­ти­ру під но­мером три­над­цять‚ щось там сим­волічно спла­чує за світло‚ те­лефон відімкнув‚ аби квар­ти­ран­ти не дзво­нили на Га­лапа­гоські ос­тро­ви‚ то­му й сам не мо­же под­зво­нити. Та й навіщо?

Втім‚ не мож­на вик­лю­чати тут і са­мого Яр­чу­ка‚ чиє рідкісне ім’я‚ ска­зав би Іван Ма­ловічко‚ ве­де нас у суть ре­чей‚ отож як не кру­ти‚ а ра­но чи пізно мені та­ки до­ведеть­ся роз­шу­кати ць­ого Са­ватія.

Жи­вого або мер­тво­го. Хо­ча до пев­но­го ча­су мені б не хотіло­ся ць­ого ро­бити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2