Василь Шкляр - Ключ (сторінка 13)

Ко­ли я за­вер­тав на міст Па­тона‚ сон­це з усіх своїх вес­ня­них сил уда­рило в очі‚ до­вело­ся діста­ти з «бар­дачка» чорні оку­ляри‚ і ко­ли я їх зо­дяг­нув‚ то ми­моволі по­тяг­ся до дзер­каль­ця: хай це бу­де трис­та разів нес­кром­но‚ але я собі за­раз по­добав­ся — чорні оку­ляри‚ чор­на шкіря­на кур­тка і чор­ний‚ як гай­во­рон‚ «Мар­голін» у ки­шені — улюб­ле­ний колір фа­таль­но­го Са­тур­на. Хоч не хоч ста­неш Нар­ци­сом. Ще тро­хи — і я збе­ру в собі увесь бу­кет хво­роб‚ які на­лежать до ком­пе­тенції Са­ни.

Оз­броєний і ду­же не­без­печний чо­ловік віку Хрис­та під’їхав до зап­равної станції на Осо­кор­ках і‚ не ви­ходя­чи з ма­шини‚ по­дав боєві та­лони; «Три і шість‚ — наз­вав він код бен­зо­бака. — Пов­ний!»

Те­пер‚ ко­ли він зно­ву‚ по­минув­ши Бе­рез­ня­ки‚ ви­хопив­ся на міст‚ сон­це не би­ло в очі‚ од­нак чо­ловік у чор­но­му не зняв оку­лярів.

Він мчав‚ пе­реви­щу­ючи швидкість‚ хо­ча ма­шину час від ча­су по­шар­пу­вало‚ і й­ому зда­вало­ся‚ що цнот­ли­ва по­пелюш­ка здри­гаєть­ся‚ не­мов пе­ред ор­газмом. Це все бен­зин. Сучі діти‚ хоч би вже для своїх за­лива­ли не роз­ве­дений со­ляр­кою; зви­чай­но‚ так мож­на біга­ти по місту з тор­бою баксів‚ яким і ліку не знаєш.

Я зо дві го­дини про­бем­бався в уп­равлінні‚ хлопці з там­тешньої прес служ­би не мог­ли до­пет­ра­ти‚ навіщо мені все це тре­ба. Із не­розпізна­них са­могубців ме­не заціка­вив ли­ше чо­ловік‚ який повісив­ся на Лісо­вому цвин­тарі торік у грудні‚ але з фо­тознімка мож­на бу­ло здо­гада­тися‚ що це бро­дяга. Як­що й­ого й зва­ли Са­ватієм‚ — у го­лову лізла гірка іронія‚ — то це міг бу­ти хіба що отой Сав­ка‚ який но­чував у ка­пезе з Ва­силем Іва­нови­чем і без­по­миль­но вга­дував‚ кот­ра го­дина‚ за ру­хом поїздів. Мій су­ботній чо­ловік не мав бо­роди‚ як цей‚ хо­ча‚ мож­ли­во‚ був ху­дож­ни­ком‚ і мож­ли­во‚ сів на один із тих поїздів‚ які своїм гур­ко­том відлічу­вали Савці й­ого не­дов­гий час.

Ще один‚ як­раз та­кий‚ як мені тре­ба‚ років трид­ця­ти со­рока‚ інтеліґен­тно­го виг­ля­ду‚ от­руївся не так дав­но і досі ле­жав у морзі.

Я не вірив‚ що це щось дасть‚ од­нак поїхав і по­дивив­ся на то­го чо­ловіка‚ яко­го не ми­нула­ся ча­ша… ци­кути. Синє наб­рякле об­личчя не навіюва­ло жод­ної асоціації‚ біль­шу ува­гу при­тягу­вала мо­лода жінка‚ що май­же по­руч роз­прос­терла на хо­лод­но­му цин­ку своє кра­сиве тіло і не й­ня­ла со­рому — ле­жала во­на чо­мусь зовсім неп­рикри­та‚ ле­жала не­подалік синь­ого чо­ловіка та­ка врод­ли­ва‚ та­ка нез­во­руш­на‚ і її ви­сокий зо­лота­вий ло­бок зда­вав­ся зовсім жи­вим. До дідь­ка! Че­рез цю свою по­саду‚ че­рез то­го су­ботнь­ого чо­ловіка і‚ до речі‚ че­рез Са­нину не­дотор­каність я ско­ро ста­ну нек­рофілом.

Не­щас­ний Нар­цис нек­рофіл вий­шов із мор­гу‚ сів у ма­шину і поїхав ка­яти­ся до партій­но­го осідку. Влас­не‚ не зовсім ка­яти­ся‚ прос­то він ще не мав сво­го га­ража і му­сив там за­лиша­ти на ніч по­пелюш­ку‚ яка ць­ого ве­чора бу­ла треть­ою зай­вою. Хто ж їй ви­нен‚ що во­на не лю­бить пи­яти­ки‚ а ць­ого ве­чора шам­пансь­ке ма­ло ли­тись рікою. Ні після чо­го так не хо­четь­ся на­пити­ся‚ як після відвідан­ня мор­гу‚ щоп­равда‚ тут го­дило­ся б пи­ти горілку‚ але ж я му­сив підко­ряти­ся жінці‚ яка‚ роз­мовля­ючи зі мною‚ теж бу­ла в чім на­роди­ла ма­туся. Як­що не бра­ти до ува­ги тру­сики‚ менші за фіго­вий лис­то­чок.



 

10


 

— У школі я не­пога­но знав ариф­ме­тику‚ — зро­бив я ви­нува­те об­личчя‚ на­че Сергій При­ходь­ко‚ — доб­ре‚ нап­риклад‚ знав‚ скіль­ки мож­на нас­триг­ти вов­ни зі ста овець‚ як­що з однієї стри­жуть‚ скажімо‚ 600 грамів‚ а з тієї вов­ни мож­на зв’яза­ти аж со­рок светрів‚ од­нак я ніко­ли не ду­мав і не га­дав‚ що з однієї ко­сич­ки‚ завбіль­шки з мор­кви­ну‚ мож­на зро­бити та­ку розкішну зачіску.

Са­на бу­ла в ле­гень­ко­му синь­ому «сур­ду­тикові»‚ що так па­сував до її тер­но­вих очей‚ а ли­сич­ку свою‚ вид­но‚ схо­вала до нас­тупної зи­ми. Ма­буть‚ я так люб­лю оцю вес­ня­ну по­ру ще й то­му‚ що мені по­добаєть­ся пос­ту­пове звіль­нен­ня жінок від зай­во­го одя­гу — во­но хви­лює і при­носить теп­ло так са­мо‚ як радісний дзвін си­ниць.

З та­кою пан­ною нам го­дило­ся б сидіти десь у за­тем­неній залі при ви­соких свічках‚ мов­ча­ти й під му­зику ор­га­на ди­вити­ся од­не на од­но­го‚ та що вдієш‚ ко­ли до­ля пос­ла­ла нам цих «Трь­ох по­росят»‚ з яких ми ніяк не мо­жемо ви­бор­са­тися.

То я Сані прав­ду ска­зав‚ що зарікав­ся сю­ди хо­дити‚ бо мої роз­пи­туван­ня про су­ботнь­ого чо­ловіка дій­шли до ма­раз­му‚ на ме­не вже ди­вили­ся‚ не­мов на хво­рого‚ і так‚ як утіша­ють не­виліков­но хво­ру лю­дину‚ ви­гаду­ючи оман­ливі діаг­но­зи‚ ме­не та­кож час­ту­вали всіля­кими поб­ре­хень­ка­ми‚ аби я за те час­ту­вав чар­кою дру­гою. Особ­ли­во це по­чало­ся після то­го‚ ко­ли я пішов на роз­пи­туван­ня по дру­гому ко­лу‚ став ціка­вити­ся‚ чи не чув хто‚ бу­ва‚ про якісь не­щасні ви­пад­ки чи неп­риємні при­годи‚ що мог­ли ста­тися з на­шими знай­оми­ми чи й так із ким не­будь‚ хто бу­вав у «Трь­ох по­рося­тах». Так‚ ви­пад­ки бу­ли всякі‚ не­щасні й смішні‚ сумні і ку­медні‚ та жо­ден із них не ки­дав най­мен­шо­го світла у мій лабіринт‚ і ко­ли од­но­го ве­чора Ва­силь Іва­нович‚ зах­ли­на­ючись‚ став роз­повіда­ти мені‚ що на Сте­пана Маківку бу­ло вчи­нено розбій­ний на­пад‚ а мен­ти замість то­го‚ щоб відвез­ти чо­ловіка в лікар­ню‚ спро­вади­ли й­ого у вит­ве­рез­ник‚ — після то­го я зро­зумів‚ що дій­шло до ма­раз­му‚ що Ва­силь Іва­нович‚ цей нар­ва­ний Ча­пай‚ кот­рий упав з ко­ня і вда­рив­ся го­ловою‚ уже роз­повідає мені про ме­не‚ так ніби су­ботнім чо­ловіком був са­ме я і те­пер сам се­бе роз­шу­кую.

Отож‚ як­що я зрідка і заг­ля­дав до «Трь­ох по­росят»‚ то тіль­ки за­ради Са­ни‚ ад­же не знав ні її ад­ре­си‚ ні те­лефо­ну‚ а те­пер ось прий­шов за її велінням і п’ю шам­пансь­ке‚ як во­ду‚ і вже‚ ма­буть‚ тро­хи сп’янів‚ бо ніяк не збаг­ну‚ як мож­на зро­бити із ко­сич­ки‚ завбіль­шки з мор­кви­ну‚ та­ке от ди­во.

— Ду­же прос­то‚ — ска­зала во­на. — Дов­ко­ла то­го чо­ловіка‚ який по­добаєть­ся жінці‚ літа­ють час­точки‚ дрібне­сенькі по­рошин­ки.

Ніхто не помічає‚ як во­ни про­ника­ють у сер­це жінки і за­палю­ють там жа­гу. Ця жа­га‚ цей шал здат­ний на фан­тастичні речі. З нь­ого на­род­жуєть­ся но­ве жит­тя. А ти ка­жеш про якусь зачіску. Хіба ти не відчу­ваєш то­го ша­лу в мені?

— Са­но‚ мов­чи.

— Чо­му? Я хо­чу бу­ти з то­бою щи­рою.

— Ти му­чиш ме­не. І дав­но.

— За­раз я не мо­жу з то­бою спа­ти‚ — прос­то ска­зала во­на.

— Га­разд‚ спи хоч із са­мим ди­яво­лом! Але ж не ще­зай. У цих трик­ля­тих «Трь­ох по­рося­тах» зав­жди хтось зни­кає невідо­мо ку­ди.

— Мій ди­явол — це ти. Ад­же бу­ва­ють і добрі ди­яво­ли. Я чи­тала…

— Са­но‚ ти мо­жеш собі чи­тати‚ ро­бити фан­тастичні зачіски і що зав­годно‚ але‚ бла­гаю те­бе‚ не ще­зай. Те­пер ти маєш мій те­лефон‚ і я хо­чу‚ щоб ти дзво­нила мені щод­ня. Бо­дай дзво­нила.

Бо я ду­мати­му‚ що ти по­лину­ла у пла­нетар­но­му світлі на не­беса.

Ти обіцяєш мені?

— Я собі не на­лежу‚ — ска­зала во­на.

— Дур­ниці! Ти бе­реш собі в го­лову нісенітниці.

— Ні‚ я да­ла сло­во.

— Яке сло­во? Ко­му?

— Собі. Я са­ма собі да­ла сло­во‚ що му­сить ми­нути два ро­ки.

— От­же‚ ти збре­хала мені‚ — ска­зав я.

— Що я тобі збре­хала?

— Що ти бу­ла в тру­сиках. На тобі ще був по­яс вірності‚ який ти му­сиш но­сити‚ на­че яр­мо. Два ро­ки — це ціна то­го‚ що ле­жало в сумці?

— Мо­же‚ й так‚ — по­годи­лась во­на. — Але то мої проб­ле­ми. Бо тіль­ки я са­ма мо­жу склас­ти собі ціну.

— Два ро­ки… Ти справді при­чин­на.

— Але зав­дя­ки ць­ому ми з то­бою зустріли­ся. Все що не є — до кра­щого‚ — ска­зала Са­на. — І потім, ти ж не знаєш‚ ко­ли ми­нає цей термін. Че­рез рік‚ місяць‚ тиж­день‚ чи‚ мо­же‚ й сь­огодні.

— Я не спи­таю‚ — ска­зав я. — Не жди.

— Дя­кую. Са­ме так має бу­ти. Бо як­що між на­ми щось є‚ як­що ми хо­чемо збе­рег­ти… те‚ що між на­ми… то не по­винні ніко­ли зга­дува­ти те‚ що бу­ло.

Мені за­хотіло­ся ви­пити чо­гось міцнішо­го за шам­пансь­ке. Усі зна­ли це не­писа­не пра­вило‚ але всі ж й­ого і по­рушу­вали.

Са­на пок­ла­ла свою до­лоню на мою ру­ку:

— От­же‚ та спра­ва не зру­шилась?

— Чо­му ж… І я роз­повів їй‚ що дізнав­ся ім’я справжнь­ого влас­ни­ка квар­ти­ри‚ і про Олек­су Ос­тапчу­ка‚ який‚ на­пев­но‚ щез то­го су­ботнь­ого ве­чора. Про Ос­тапчу­ка я роз­повів їй усе‚ навіть про й­ого кар­ти­ни і шприц‚ але, сам не знаю чо­му‚ змов­чав про ту жінку‚ що при­ходи­ла до нь­ого в май­стер­ню.

Са­ну вра­зила ця історія. Во­на взя­ла си­гаре­ту‚ потім пок­ла­ла її на­зад у ко­роб­ку й ска­зала:

— Да­вай вип’ємо.

— За що?

— За грім і блис­кавку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2