Василь Шкляр - Ключ (сторінка 14)

Див­ля­чись по­верх ке­лиш­ка убік ба­ру‚ во­на рап­том всміхну­лася. Я озир­нувся. Там сто­яв Ва­силь Іва­нович зі своєю сум­кою‚ що мог­ла склас­ти кон­ку­ренцію будь якій корчмі‚ і відби­вав у Кат­русі клієнтів. Ще ближ­че — він уже й­шов до нас — я по­бачив Сергія При­ходь­ка: ну‚ по­чинаєть­ся. При­ходь­ко ле­гень­ко вкло­нив­ся Сані — об­личчя по­важ­не‚ без тіні ви­ни‚ а пе­реді мною рап­том пок­лав де­сять гри­вень.

— Не тре­ба‚ Сергію‚ — відсу­нув я гроші. — Ми ж свої лю­ди.

При­ходь­ко те­пер чем­но вкло­нив­ся мені‚ узяв «Іва­на Сте­пано­вича» й пішов до ба­ру. Він по­вер­нувся з дво­ма чар­ка­ми конь­яку.

— А що ба­жає пані? — спи­тав При­ходь­ко.

— Пані ба­жає со­няш­ни­ково­го насіння‚ — ска­зала Са­на. — Але тут й­ого не­має.

— То‚ мо­же‚ ка­ву?

— Сергію‚ ра­ди Бо­га‚ — підсу­нув я й­ому стілець‚ аби швид­ше скінчи­лася ця пісня.

Ми цок­ну­лися‚ і я му­сив ви­пити до дна‚ да­ючи зро­зуміти‚ що роз­мо­ву закінче­но. При­ходь­ко‚ мо­лодець‚ теж ви­хилив конь­як‚ як са­могон­ку (Іван Ма­ловічко цму­лив би й­ого цілий вечір)‚ про­те підво­дити­ся не поспішав.

— Я пе­реп­ро­шую‚ — зам’яв­ся він‚ — але я ось що хотів ска­зати‚ Андрію. Ос­таннь­ою лю­бов’ю Ос­тапчу­ка бу­ла зи­мова ри­болов­ля.

Ос­таннь­ою і вже єди­ною. — І що? — спи­тав я‚ хо­ча сам ду­мав про це не раз.

— Мені здаєть­ся‚ що ключ мо­же бу­ти за­хова­ний са­ме в ць­ому. — Він так і ска­зав: «ключ». — Я ду­маю‚ що Ос­тапчук тоді поїхав са­ме на зи­мову ри­болов­лю.

— Але ж кри­га дав­но скрес­ла.

— Так‚ скрес­ла‚ — по­годив­ся При­ходь­ко. — Та мені ціка­во бу­ло б зна­ти‚ де він ри­балив. Дніпро‚ Дес­на — це все по­нят­тя відносні. Во­ни охоп­лю­ють усю Ук­раїну.

При­ходь­ко знов ук­ло­нив­ся нам обом‚ на­че тан­цю­вав поль­ку на два бо­ки‚ й пішов до сто­лика‚ звідки вже ма­хав й­ому (чи й мені?) Ва­силь Іва­нович.

— Він пра­виль­но міркує‚ — ска­зала Са­на.

— Я знаю.

— Ти роз­дра­това­ний?

— Чо­го це рап­том?

— Мо­же бу­ти кіль­ка при­чин: пер­ша — я‚ дру­га — він‚ тре­тя — Са­ватій…

— Не вга­дала. Я справді сер­ди­тий‚ але не знаю‚ на ко­го.

Скоріше за все на се­бе. Зи­мова ри­болов­ля. Де­сят­ки лю­дей що­року топ­лять­ся на за­мер­злих річках. А цей ще й сам не хотів жи­ти.

Мені знов тре­ба зустріти­ся з Чо­лом­бить­ком.

— Чи спер­шу все та­ки роз­шу­кати Са­ватія. Тоді б відра­зу все роз­видни­лося‚ — ска­зала Са­на.

— Ти так ду­маєш?

— Ад­же він му­сить зна­ти‚ хто жив у й­ого квар­тирі.

— По пер­ше‚ я не вик­лю­чаю мож­ли­вості‚ що су­ботнім чо­ловіком та­ки й був сам Са­ватій. А як­що ні‚ то де й­ого шу­кати‚ ко­ли він про­писа­ний за цією ад­ре­сою і тут й­ого не­має.

— Про­писа­ний? Хм‚ — зди­вува­лася Са­на. — Ти ка­зав‚ що він є її влас­ни­ком. Хіба ти дізна­вав­ся за про­пис­ку?

Я по­дивив­ся на неї‚ як пес на висівки. Мені тіль­ки те­пер дій­шло‚ що це не од­не й те са­ме‚ що чо­ловік мо­же жи­ти на Га­лапа­гось­ких ос­тро­вах і ма­ти квар­ти­ру в Києві.

— Та нам по­щас­ти­ло‚ — зас­по­коїла ме­не Са­на і вод­но­час отим «нам» утіши­ла‚ ад­же роз­гля­дала мій клопіт уже як наш спіль­ний. — Нам по­щас­ти­ло‚ бо шу­каємо ми не Іва­нен­ка чи Пет­ренка‚ і завіду­вач відділу убивств та­ки знай­де Са­ватія Яр­чу­ка.

У ме­не в мізках тро­хи засвіти­лося.

— Са­но‚ ти моя Аріад­на.

— Спокій­но‚ Те­сею‚ — нез­во­руш­но ска­зала во­на. — Не за­бувай‚ що я вря­тува­ла те­бе від Міно­тав­ра‚ а ти по­кинув ме­не Діонісові. І ще пам’ятай про такі речі: су­ботній чо­ловік міг да­ти тобі ключ від влас­ної квар­ти­ри‚ де він про­писа­ний. Це пер­ше. Су­ботній чо­ловік міг да­ти тобі ключ від влас­ної квар­ти­ри‚ де він не про­писа­ний. Це дру­ге. Він сподівав­ся не­заба­ром по­вер­ну­тися до цієї оселі‚ але не зміг че­рез якесь не­щас­тя. Це третє. Він сподівав­ся по­вер­ну­тися і та­ки ще по­вер­неть­ся. Це чет­верте. І п’яте — це те‚ до чо­го ти найбіль­ше схи­ляєшся. Су­ботній чо­ловік дав тобі ключ‚ зна­ючи‚ що вже не по­вер­неть­ся‚ бо й­де на смерть.

— Са­но‚ ти ду­же муд­ра дівчин­ка‚ та я пе­реб­рав усі ці варіан­ти дав­но.

— Доб­ре. Це прос­то чу­дово‚ що ти про них пам’ятаєш. І хо­ча є ще один варіант‚ тобі до­сить і цих‚ аби роз­мо­тати клу­бочок до кінця.

— Не інтриґуй. Який іще?

— Він за­над­то жор­сто­кий‚ — ска­зала Са­на. — Й­ого мож­на вис­ну­вати із по­передніх‚ шля­хом нак­ла­дан­ня об­ста­вин‚ але повір‚ за­раз тобі це не потрібно. Ко­ли вив­чаєш ариф­ме­тику‚ ви­ща ма­тема­тика мо­же тіль­ки заш­ко­дити‚ — за­робив я по носі.

Во­на при­голу­била ме­не синьо зе­леним пог­ля­дом‚ ніби пог­ла­дила по голівці. Бідна моя ко­хана дівчин­ка‚ во­на ще не віда­ла‚ що‚ крім її таємни­чого‚ її жор­сто­кого варіан­ту‚ міг існу­вати ще один‚ який я про­демонс­трую вже сам із та­кою ви­шуканістю‚ що ніко­му й не сни­лося. Са­на не взя­ла до ува­ги‚ що ариф­ме­тику я прой­шов ще двад­цять п’ять років то­му. Ав­жеж‚ чверть сторіччя

то­му я знав‚ що з од­но­го мет­ра шов­ку мож­на по­шити один білий пра­пор або сто та­ких тру­сиків‚ які но­сить во­на.

— Слу­хай‚ — спо­хопи­лася Са­на‚ впій­мав­ши за хвіст ще од­ну геніаль­ну ідею. — А в сусідів ти нічо­го не з’ясо­вував? Во­ни ж та­кож мо­жуть щось підка­зати. Сусіди‚ сан­технік‚ двірник…

— Елек­трик‚ по­жеж­ник‚ — я її теж ущип­нув‚ щоб не бу­ла та­кою муд­рою‚ бо влас­не й по­чинав з то­го‚ що во­на ра­дила‚ та ба — у ць­ому ста­рому бу­дин­ку ще до­недав­на квар­ти­ри бу­ли всуціль ко­муналь­ни­ми‚ а потім‚ як вій­нув віте­рець‚ усе роз­пов­зло­ся у різні бо­ки — хто про­дав‚ хто розміняв‚ хто здав своє жит­ло‚ і моїм най­ближ­чим сусідою був негр‚ сим­па­тич­ний та­кий кач­ко­носий му­рин‚ який‚ до речі‚ вітав­ся до ме­не фран­цузь­кою — «Bonjour!» — і я собі ни­щеч­ком усміхав­ся: от як­що цей за­губить­ся‚ то лег­ше бу­де знай­ти en flagrant delit[13]. — Піде­мо‚ — ска­зала Са­на. — Я та­ки зах­меліла. І не ли­ше від ви­на‚ — по­дару­вала во­на мені той пог­ляд‚ од яко­го я от от мав по­пов­ни­ти бу­кет своїх ду­шев­них не­дуг‚ хоч би й тим же са­тири­ази­сом.

Ко­ли ми бу­ли вже біля две­рей‚ я помітив‚ що Сергій При­ходь­ко по­дає мені якісь різкі‚ відчай­душні зна­ки‚ а Ва­силь Іва­нович усміхаєть­ся на всю ши­рочінь ви­соко зак­ру­чених вусів — мож­на повіси­ти відра.

Я прит­ри­мав Са­ну за ру­ку і бро­вами за­питав у При­ходь­ка — в чім спра­ва? — він підтюп­цем підбіг до ме­не‚ про­те не на­важу­вав­ся ска­зати‚ тіль­ки ви­нува­то роз­во­див ру­ками.

Як справжнь­ому по­етові‚ я дав й­ому «Іва­на Яко­вича Фран­ка» і по­бажав но­чува­ти в різних місцях з Ва­силем Іва­нови­чем.

При­ходь­ко га­лан­тно вкло­нив­ся Сані‚ а потім узяв її ру­ку і при­тулив­ся до неї гу­бами. Це бу­ла та мить‚ ко­ли я заз­дрив При­ходь­кові.

Ми вий­шли надвір. У світлі то­го ліхта­ря‚ де ко­лись ше­лестіли сніжин­ки‚ те­пер круж­ля­ли нічні ме­тели­ки і теж ше­лестіли криль­ця­ми.

— Я трош­ки те­бе про­веду‚ — ска­зала Са­на. — Доб­ре?

Див­не бу­ло ста­нови­ще‚ та я не пе­речив‚ ад­же пок­лав собі ні ко­ли їй не лізти в ду­шу‚ не­хай усе пли­ве за течією‚ я пиль­ну­вати­му ото­го не­писа­ного пра­вила‚ і хай бу­де усе так‚ як є‚ пов­то­рював я собі‚ — мо­же‚ це моя са­мота сту­пає по­руч‚ і якась не­вин­на пе­чаль щеміла в мені‚ як ди­тяча об­ра­за‚ — див­на та­ка пе­чаль‚ і я роз’ят­рю­вав її до со­лод­ко­го бо­лю. Я ба­чив засніже­не по­ле‚ десь під тим снігом за­губи­лася до­рога‚ і крізь хур­де­лицю ішов чо­ловік‚ ішов нав­мання‚ зги­на­ючись от вітру‚ він опи­рав­ся на пішню‚ якою про­рубу­ють опо­лон­ки‚ а за пле­чима в нь­ого по­гой­ду­вав­ся ящи­чок для ри­баль­сько­го при­чан­далля‚ та­кий собі де­рев’яний ящи­чок‚ схо­жий на моль­берт.

Не­хай усе бу­де‚ як є‚ — пе­чаль роз­роста­лася в гру­дях‚ та­ка не­вимов­на пе­чаль‚ ніби то я брів тим засніже­ним по­лем‚ ніби я був отим зи­мовим ри­бал­кою і вод­но­час був су­ботнім чо­ловіком‚ який шу­кає са­мого се­бе.

У скве­рику пе­ред «моїм» бу­дин­ком ми зу­пини­лися — на ста­вала мить про­щан­ня‚ і в густій сутіні я ба­чив ли­ше її білі гу­би‚ я при­хилив­ся до них своїми і відчув‚ що во­ни хо­лодні‚ як кри­га‚ на­пев­но, такі гу­би бу­ли в отієї жінки‚ що я ба­чив сь­огодні‚ але Са­на бу­ла жи­вою‚ і я відчув на своїх гу­бах її теплі сль­ози‚ так пла­че де­рево‚ зне­мага­ючи від вес­ня­ного со­ку‚ та рап­том во­на зай­шла­ся у нес­трим­но­му ри­данні‚ — Са­но‚ Са­но‚ — я об­няв її‚ я взяв її го­лову у свої до­лоні і‚ як пес‚ зли­зував сль­ози з її об­личчя‚ со­лодкі‚ мов кле­новий сік‚ сль­ози. Са­на здри­гала­ся‚ її ду­ша на­мага­лась вир­ва­тися із цієї тілес­ної обо­лон­ки‚ бо там‚ де в од­но­му тілі осе­ля­ють­ся жа­га і чер­не­ча обітни­ця‚ по­чинаєть­ся бо­жевілля.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2