Василь Шкляр - Ключ (сторінка 15)

Це справді бу­ло бо­жевілля‚ бо во­на пішла в один бік‚ а я — у дру­гий‚ пішов тією стеж­кою‚ якою сту­пав су­ботній чо­ловік. Я не ба­чив й­ого слідів‚ од­нак відчу­вав їх своїми ступ­ня­ми‚ і мені зда­вало­ся‚ що зем­ля з усіх сил тис­не на мої підош­ви‚ так ніби не во­на ме­не три­має‚ а я її.


 

11 


 

І все-та­ки мені да­леко бу­ло до ви­щої ма­тема­тики: ви­яв­ляєть­ся‚ я без­надій­но відстав од жит­тя‚ а в де­яких пи­тан­нях так і не пішов далі таб­лички мно­жен­ня. Хоч за­питай ме­не‚ скіль­ки бу­де‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відра­зу — не ска­жу.

Панічно уни­каю будь якої техніки‚ окрім своєї по­пелюш­ки‚ прин­ци­пово цу­ра­юся всіх отих ксе­роксів‚ пей­джерів (Со­кир­ко хотів мені й­ого нав’яза­ти)‚ терпіти не мо­жу мобіль­них те­лефонів‚ і ко­ли ба­чу на ву­лиці го­ломо­зого чо­ловіка зі слу­хав­кою біля ву­ха‚ то мені здаєть­ся‚ що він при­дурюєть­ся. А що вже ка­зати про комп’ютер‚ ко­ли я навіть дру­карсь­кої ма­шин­ки бо­яв­ся і зав­жди пок­ла­дав­ся на са­мопис­ку. Ро­зумію‚ що хва­лити­ся тут не­ма чим‚ той же мобіль­ний мені при­годив­ся б у три­над­цятій квар­тирі‚ але я ве­ду мо­ву до то­го‚ що яка ж‚ ви­яв­ляєть­ся‚ доб­ра шту­ка оцей комп’ютер‚ особ­ли­во як­що він стоїть не в залі роз­ваг‚ а в ор­га­нах внутрішніх справ. Вам потрібен Яр­чук? Як ви ка­жете — Са­ватій?

Ні‚ ви‚ ма­буть‚ жар­туєте‚ бо в Києві та­кого не­має. Яр­чу­ки є‚ але не Са­ватії. Мо­же‚ той‚ про ко­го ви пи­таєте‚ жи­ве не в Києві?

Тоді пе­ред­звоніть пізніше. Звер­тай­те­ся ко­ли що‚ ми лю­бимо ва­шу га­зету і зав­жди да­мо ви­чер­пну інфор­мацію.

Ну ні‚ па­нове‚ це ви вже заг­ну­ли‚ комп’ютер — доб­ра шту­ка‚ але жо­ден із них не ска­же‚ де по­люб­ляв ри­бали­ти ху­дож­ник Ос­тапчук‚ з якої річки ви­лов­лені оті окуні‚ що на них жаріють чер­воні сму­ги‚ ви­тис­нуті зі шпри­ца. То­му‚ па­нове‚ я зно­ву му­шу іти до Чо­лом­бить­ка в май­стер­ню і‚ да­руй­те за тав­то­логію‚ би­ти й­ому чо­лом.

Про­те Чо­лом­бить­ко‚ здаєть­ся‚ знав ли­ше дві ук­раїнські річки — Дніпро і Дес­ну. Він не мав у­яв­лення‚ де міг ри­бали­ти Ос­тапчук‚ і вза­галі дра­тував­ся з та­ких за­питань‚ ад­же вос­таннє‚ ко­ли він ба­чив Оле­ся‚ той ка­зав ли­ше про якусь поїздку‚ кон­крет­но про ри­болов­лю не й­шло­ся‚ бо‚ ви­бира­ючись ри­бали­ти на лід‚ — на­решті блис­нув знан­ня­ми Чо­лом­бить­ко‚ — зо­дяга­ють ко­жуха і биті ва­лян­ки.

— Са­ме так‚ — ска­зав я. — І й­дуть не на ніч.

— Но­чами взим­ку не ри­балять.

— Ти пра­виль­но мис­лиш‚ — за­охо­тив я Чо­лом­бить­ка. — Як­що не й­дуть ки­дати­ся в опо­лон­ку.

Він вра­жено по­дивив­ся на ме­не.

— Ви­бач‚ Пет­ре‚ але все підка­зує‚ що Ос­тапчук та­ки справді ку­дись поїхав. Я до то­го‚ щоб ти відчи­нив й­ого май­стер­ню.

— Це нічо­го не дасть. Він по­вер­неть­ся.

— Пет­ре‚ ти сам ка­зав про ци­куту.

Чо­лом­бить­ко ва­гав­ся.

— Що ти чу­хаєшся‚ хай тобі чорт! — підви­щив я го­лос. — Ти сам дав­но по­винен й­ого шу­кати чи бо­дай под­зво­нити в міліцію.

Нев­же ти ду­маєш‚ що чо­ловік мо­же ви­сидіти півро­ку над опо­лон­кою?

— Ти не знаєш твор­чих лю­дей‚ — ог­ризнув­ся Чо­лом­бить­ко. — Мо­же‚ Олесь вза­галі не брав вуд­ки в ру­ки. Мо­же‚ зи­мова ри­болов­ля для нь­ого — це так‚ прос­то вра­жен­ня… стан душі…

Він міг десь заїха­ти хтоз­на й ку­ди‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ але все та­ки поліз за ша­фу і дістав ключ.

— Звідки він ро­дом? — спи­тав я‚ ко­ли ми спи­нали­ся східця­ми вго­ру.

— Я ж ка­зав‚ із дит­бу­дин­ку.

— Пет­ре‚ дит­бу­дин­ки є в Одесі і в Бар­ба­досі.

— Не знаю. Але він східняк‚ це точ­но. Мо­ва у нь­ого східна.

Чо­лом­бить­ко відімкнув май­стер­ню‚ на ме­не знов повіяло смут­ком су­хих де­рев‚ ви­жух­лої тра­ви і по­рожніх пта­шиних гнізд. І мо­же‚ че­рез те‚ що стіль­ки вже пе­реду­мав про зи­мово­го ри­бал­ку‚ — повіяло чи­мось по­тойбічним.

Я став ог­ля­дати май­стер­ню‚ так‚ звер­ху‚ вий­шов на ку­хонь­ку — скрізь охай­но приб­ра­но‚ не бу­ло то­го роз­гардіяшу чи бруд­но­го по­суду‚ що час­то ба­чиш у хо­лос­тяць­ких по­меш­каннях‚ то біль­ше в май­стер­нях‚ але це знов та­ки наш­товху­вало на дум­ку‚ що гос­по­дар десь ви­бирав­ся на дов­ший час і не хотів за­лиша­ти без­ла­ду.

Чо­лом­бить­ко‚ як по­нятий‚ сно­вигав услід за мною‚ і‚ ко­ли я відчи­няв якісь двер­ця­та чи шух­лядку‚ сми­кав­ся й мор­щився‚ на­че й­ого штри­кали в од­не місце. На жаль‚ ніде не бу­ло ніяких ціка­вих па­перів‚ бо­дай листів чи кон­вертів з ад­ре­сами‚ ніяких тобі за­писок чи ще чо­гось та­кого‚ щоб за­чепи­лося око. Влас­не‚ усе це на­гаду­вало‚ як я впер­ше ог­ля­дав квар­ти­ру‚ де те­пер жив‚ і та­кож не міг нат­ра­пити на щось суттєве. Та що мо­же бу­ти в май­стерні ху­дож­ни­ка суттєвішим за й­ого ро­боти? Я став пе­реби­рати од­ну по одній кар­ти­ни‚ ви­шику­вані ряд­ком‚ кож­не по­лот­но ог­ля­дав зі зво­рот­но­го бо­ку‚ де ча­сом ху­дож­ни­ки поз­на­ча­ють наз­ви‚ да­ти‚ про­те Ос­тапчук та­кої звич­ки не мав‚ не ста­вив навіть сво­го крип­тоніма в нижнь­ому пра­вому куті кар­ти­ни.

Я зно­ву пішов ниш­по­рити по­лич­ка­ми і та­ки дістав те­ку‚ яка дав­но мені му­ляла‚ хоч знав‚ що за­раз Чо­лом­бить­ко поч­не стог­на­ти‚ і він та­ки зас­тогнав:

— Ра­ди Бо­га‚ я те­бе про­шу…

Але я вже розв’язав те­ку. Тут бу­ли пе­реваж­но за­маль­ов­ки олівцем‚ пас­тельні шкіци‚ кіль­ка ак­ва­релей‚ про­те зда­вало­ся‚ на­лежа­ли во­ни руці іншо­го ху­дож­ни­ка. Чо­лом­бить­ко теж підій­шов ближ­че і став роз­гля­дати ма­люн­ки. Так‚ це бу­ли не сни‚ не фан­тазії‚ а «кла­сичні» за­маль­ов­ки з на­тури‚ хоч‚ мо­же‚ й не зовсім вправні. Лісо­ва га­ляви­на з ко­зеням… ске­ляс­тий бе­рег… чо­вен у тихій за­воді… При­жов­клий по кра­ях папір.

— Зро­зуміла річ‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Юнацькі ро­боти.

— Ти пе­вен‚ що це й­ого?

— Не мої — це точ­но. І не Ай­ва­зовсь­ко­го‚ — скеп­тично гля­нув на ме­не Чо­лом­бить­ко. — Але ду­же давні. При­чому де­які ще доінсти­тутські. Ось ця‚ нап­риклад‚ — по­казав на ко­зеня. — Здебіль­шо­го все це діваєть­ся невідо­мо ку­ди‚ але щось та­ки зос­таєть­ся. Це «щось» бу­ває до­рож­чим за ле­беди­ну пісню. Для ху­дож­ни­ка‚ пев­на річ.

— Сам ма­люнок чи те‚ що на­маль­ова­но?

— Це речі невід’ємні од­на від од­ної‚ — пов­чаль­но ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Ти глянь! — Він узяв один ар­куш‚ по­вер­нув й­ого ближ­че до вікна. — Чу­до!

То­несень­ким‚ як гол­ка‚ олівчи­ком бу­ло вис­ну­вано‚ на­че па­вути­ною‚ якусь кам’яни­цю.

— За­мок?

— Ду­же дав­ня спо­руда‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Де­талі не ви­писані‚ але настрій схоп­ле­но блис­ку­че. Ціка­ва ро­бота. І на­маль­ова­но так‚ ніби олівець не відри­вав­ся од ар­ку­ша.

Суціль­на в’язь.

Між іншим‚ у цій суціль­ності лінії вже вга­дува­лося підсвідо­ме пе­ред­чуття шпри­ца.

Це бу­ла справді над­зви­чай­но ціка­ва ро­бота‚ особ­ли­во для ме­не‚ бо тоді‚ ко­ли Ос­тапчук її ма­лював‚ він ще не був генієм‚ кот­ро­го впізна­ють з од­но­го маз­ка‚ і на зво­роті ар­ку­ша вивів (тим же олівчи­ком) каліграфічним‚ ще шко­лярсь­ким по­чер­ком:

«Нек­ричі‚ 1975 р.»

— Нек­ричі… Ти не чув од нь­ого про Нек­ричі?

— Не чув‚ — упев­не­но ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ ніби він вза­галі був глу­хий‚ як Бет­го­вен.

Я дов­го вдив­лявся у той ма­люнок‚ на­че в тон­ко­му сну­ванні ліній міг про­чита­ти іще бо­дай сло­во‚ чи роз­гледіти знак або за­зир­ну­ти в ту спо­руду все­реди­ну. «Ну‚ що ж ти‚ хлоп­чи­ку‚ не наз­вав хо­ча б річку?»

Нек­ричі. Швид­ше за все це бу­ло се­ло‚ та мог­ла бу­ти й наз­ва якоїсь місце­вості — уро­чища‚ бал­ки‚ лісу…

— Ти‚ ка­жеш‚ нав­чався з ним ра­зом? — спи­тав я у Чо­лом бить­ка.

— Не зовсім. Я був на курс мо­лод­ший. І в ме­не бу­ла графіка‚ а в нь­ого жи­вопис.

— В яко­му році ти всту­пив до інсти­туту?

— Сімде­сят сь­омо­го.

— Тоді ти мо­лодець‚ — пох­ва­лив я Чо­лом­бить­ка. — Це справді й­ого доінсти­тутсь­ка ро­бота. А от­же‚ Нек­ричі — край Ос­тапчу­ково­го ди­тинс­тва. Не знаю‚ чи це се­ло‚ чи ліс‚ чи ще щось‚ але оця за­гад­ко­ва спо­руда — час­точка й­ого ди­тинс­тва. — І що це дає?

— У най­чорнішу го­дину нас із бе­зодні ря­тує один ма­лесень­кий спо­гад ди­тинс­тва‚ ка­жуть кла­сики і пси­холо­ги. Як­що він справді поїхав‚ то я ду­маю‚ десь ту­ди‚ де оці Нек­ричі. Ти ка­жеш‚ що ри­болов­ля для нь­ого — це стан душі… По­диви­ся на й­ого давні ма­люн­ки‚ тут скрізь річка. Літня річка. Зи­ма для нь­ого нас­та­ла не­дав­но.

— Андрію‚ по моєму‚ ти вже зап­лу­тав­ся. Ко­ли Олесь по­вер­неть­ся‚ я вас поз­най­ом­лю‚ і він тобі все роз­ка­же. І про Нек­ричі‚ і про зи­мову ри­болов­лю. А те­пер — да­вай зам­кне­мо май­стер­ню.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2