Василь Шкляр - Ключ (сторінка 16)

Я швид­ко збіг східця­ми вниз‚ але не втік від згад­ки про ту таємни­чу жінку. Зап­лу­тав­ся‚ що зро­биш. Та­ка‚ бач‚ ти­сячолітня за­гад­ка: був чо­ловік — і не­ма. Та я му­шу її роз­га­дати a tout prix[14]‚ як ска­зав би мій сусіда му­рин‚ як­що навіть до­ведеть­ся пе­рево­ру ши­ти всі іме­на і чис­ла‚ че­рез які Піфа­гор за­зирав у по­тойбіччя. І хіба мож­на не віри­ти оцим зна­кам‚ як­що навіть за­раз я‚ Андрій Крайній‚ знов чим­чи­кую Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру (рух ав­то­мобілів тут за­боро­нено) і зу­пиня­юся біля Андріївсь­кої цер­кви‚ да­руй­те‚ па­нове‚ за потрій­ну тав­то­логію.

Чис­ла‚ іме­на‚ чис­ла… Я не­пога­но знаю ариф­ме­тику‚ але тут не обій­ти­ся без комп’юте­ра. Й­ому лег­ше‚ й­ому не тис­не на ступні всень­ка зем­ля‚ я ми­моволі лов­лю се­бе на думці‚ що фран­цузь­кий вислів «но­га на землі» — pied a terre оз­на­чає ви­пад­ко­ве‚ тим ча­сове жит­ло. Чо­му я за­цик­лився на цій фран­цузькій‚ не інак­ше як тут теж який­сь на­тяк чи знак‚ мо­же‚ відповідь тре­ба шу­кати в Де­баро­ля чи Сен Мар­те­на‚ який чис­ло два вва­жав ли­хим і фа­таль­ним‚ а в трійці вба­чав по­ряту­нок. Двій­ку у ме­не вмістив су­ботній чо­ловік — це по­ки що Са­ватій Яр­чук і Ос­тапчук Олесь.

Трій­ка ж пе­реслідує від пер­шо­го дня — бу­динок но­мер три‚ третій по­верх‚ у числі три­над­цять та­кож трій­ка… Од­нак це чис­ло не дає мені рівно­ваги‚ мож­ли­во‚ во­но тіль­ки підка­зує чи віщує.

Мо­же‚ в су­ботнь­ому чо­ловікові‚ окрім Са­ватія та Ос­тапчу­ка‚ тре­ба шу­кати ко­гось треть­ого? Як ви га­даєте‚ mon cher Сен Мар­тен‚ mon cher Де­бароль і ви‚ аба­те Агріпо‚ бо‚ нап­риклад‚ Ва­силь Іва­нович на прізвись­ко Ча­паєв вва­жає‚ що я вже по­винен шу­кати са­мого се­бе‚ і ре­гоче мені в об­личчя‚ як са­тана.

Чис­ла‚ чис­ла… Ви все знаєте‚ скажіть мені‚ у які б світи про­ник Піфа­гор‚ як­би в нь­ого був комп’ютер? Він‚ цей ма­лень­кий ящи­чок‚ та­ки прий­шов від лу­каво­го‚ бо ко­ли я приїхав у ре­дакцію і пе­ред­зво­нив у прес служ­бу уп­равління внутрішніх справ‚ то по­чув ве­селий го­лос:

— З те­бе пляш­ка! Знай­шов­ся твій Са­велій.

— Та не Са­велій‚ — Са­ватій!

— Еге ж‚ Са­ватій. Дур­ний піп й­ого хрес­тив. Яр­чук Са­ватій Да­нило­вич… Уга­дай‚ де він жи­ве?

— У Па­рижі‚ — я ще був під а­урою фран­цузь­ких містиків.

— Еге‚ в Па­рижі. У ср…ці!

— А мо­же‚ в діжці?

— Оце вже ближ­че до прав­ди. Як ко­лись ка­зали‚ в се­лищі місь­ко­го ти­пу. Маєш руч­ку? За­писуй.


 

12


 

У п’ят­ни­цю‚ ра­но ра­несень­ко‚ сим­па­тич­ний мо­лодий чо­ловік зно­ву підко­тив на розкішній «Ладі» до бен­зостанції на Осо­кор­ках‚ але ць­ого ра­зу без оку­лярів‚ бо ще тіль­ки роз­видня­лося; він так ра­но про­кинув­ся‚ що прий­шов до осідку партії‚ ко­ли спа­ли партійні бо­си‚ і на­силу роз­бу­див чер­го­ву ба­бу На­дю‚ а ба­ба На­дя позіха­ла на весь рот: ку­ди це ви так ра­но‚ па­не Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій зо­лотій порі‚ ко­ли тобі жов­то підмор­гу­ють світло­фори на вільній до­розі‚ бо всі лю­ди ще під зем­лею‚ у мет­ро ще всі лю­ди‚ а партійні і всякі бо­си ще сплять‚ да­вай‚ упе­ред‚ allons, enfants de la partie![15]— і ма­шина вже летіла ви­соко над зем­лею‚ тоб­то ви­соко над во­дою летіла ма­шина‚ ад­же во­на пе­реїжджа­ла міст Па­тона‚ пе­реїжджа­ла Дніпро‚ улюб­ле­ну річку зи­мових ри­балок‚ яка вже звіль­ни­лася від ль­оду і те­пер вагітніла вес­ня­ною повінню.

Отож мо­лодий чо­ловік хваць­ко так підко­тив до бен­зостанції‚ та ць­ого ра­зу він вий­шов з ма­шини‚ бо‚ крім усь­ого‚ ще поміняв мас­ти­ло в мо­торі‚ після зи­мової спляч­ки й­ого по­пелюш­ка про­сила свіжо­го мас­ти­ла‚ ад­же до­рога бу­ла‚ як ка­жуть ци­гани‚ да-ле-е-е-ка — до Чер­кас і ще далі.

Влас­не за­ради своєї го­лов­ної ме­ти я міг би не заїжджа­ти в Чер­ка­си‚ міг би пом­ча­ти в те се­лище місь­ко­го ти­пу ближ­чою до­рогою — че­рез Обухів‚ Бо­гус­лав і далі за кар­тою‚ од­нак спра­цюва­ла дав­ня звич­ка поєдну­вати приємне з ко­рис­ним‚ тоб­то підта­сову­вати під при­ват­ну поїздку служ­бо­ве відряд­ження‚ і я ду­же швид­ко знай­шов та­кий привід. Ко­ли дізнав­ся ад­ре­су Са­ватія Яр­чу­ка‚ то пе­рег­ля­нув свіжі зве­ден­ня з об­ластей і нат­ра­пив на та­ку шту­ку‚ яка заінтриґува­ла б не тіль­ки Со­кир­ка та на­ших ви­мог­ли­вих чи­тачів‚ але й не­пись­мен­но­го каніба­ла: у Чер­ка­сах двоє бро­дяг з’їли лю­дину. Мій до­рогий Со­кир­ко так зрадів‚ що зло­пали ту лю­дину‚ — не міг прий­ти до тя­ми від щас­тя і навіть зап­ро­пону­вав служ­бо­вого «Фор­да»‚ щоб я не­гай­но дув на Чер­ка­си‚ про­те я від «Фор­да» відмо­вив­ся‚ а кон­верт і та­лони на бен­зин та­ки взяв у бух­галтерії — для то­го ж і за­мис­лю­вала­ся ця пісень­ка.

Ось чо­му я поїхав до се­лища місь­ко­го ти­пу не ближ­чою до­рогою‚ а з Осо­корків узяв на Бо­риспіль‚ а там біля цер­кви по­вер­нув пра­воруч на Чер­кась­ку тра­су — у бік Пе­ре­яс­ла­ва‚ Зо­лото­ноші‚ від якої вже па­лицею ки­нути до ве­лико­го міста сіль­сько­го ти­пу‚ де їдять лю­дей і да­ру­ють при­голом­шливі за­голов­ки на пер­шу шпаль­ту най­жовтішої сто­лич­ної га­зети.

Втім‚ ме­не дуж­че за лю­дожерів хви­лював Са­ватій Яр­чук‚ і я ба­гато віддав би‚ аби по­руч сидів мій до­рогий‚ мій не­замінний док­тор Ват­сон у спідниці‚ тоб­то в ма­нюсінь­ких‚ як пе­люс­точка‚ тру­сиках. Мені лег­ше ду­маєть­ся на містичні те­ми‚ ко­ли по­руч си­дить та­кий ви­тон­че­ний окуль­тист і зна­вець ка­балісти­ки (чо­му такі схожі ці сло­ва — ка­балісти­ка і канібалізм)‚ як Са­на‚ чиї гострі паль­чи­ки миттєво всо­ту­ють ас­траль­не світло‚ а ду­ша жадібно вби­рає ті дрібні час­точки‚ що літа­ють дов­ко­ла чо­ловіка‚ який їй по­добаєть­ся‚ ті час­точки про­ника­ють їй у самісінь­ке сер­це‚ де на­род­жу­ють нес­трим­ну жа­гу. Шал. Отож я пе­реп­ро­шую‚ мій до­рогий док­то­ре Ват­со­не‚ об­лишмо ці гли­боко­думні роз­мо­ви про канібалів і ка­балістів‚ кинь­мо навіть свою гри­зоту що­до зи­мових ри­балок та су­ботніх лю­дей‚ за­будь­мо все бо­дай на хви­лину‚ й ось там‚ де за ос­таннім се­лом пе­ред Чер­ка­сами‚ за Софіївкою‚ поч­неть­ся розкішний ліс‚ про­пах­лий проліска­ми і тер­пкою зне­могою де­рев‚ там я вчи­ню свій найбіль­ший зло­чин у житті і за­роб­лю що­най­мен­ше п’ят­надцять років ув’яз­нення‚ бо я вас‚ до­рога моя Са­но‚ зґвал­тую. Спер­шу я візь­му ва­шу маківку голівку у свої до­лоні‚ зли­жу‚ як пес‚ із ва­шого об­личчя всі сль­ози і роз­ма­зану туш‚ зли­жу білу по­маду із ва­ших білих вуст‚ зірву з вас до нит­ки всі ша­ти‚ про­пахлі гірка­во со­лод­ки­ми фран­цузь­ки­ми «Climat»…‚ а потім‚ за­тис­нувши в ку­лаку‚ як ре­човий до­каз‚ білу пе­люс­тку‚ поїду і здам­ся в міліцію‚ ад­же це по до­розі‚ ад­же ми ту­ди як­раз і їде­мо‚ мій ко­ханий док­то­ре Ват­со­не.

Це прос­то ва­ше щас­тя‚ що ви за­раз не си­дите зі мною в ма­шині‚ а то б на першій шпальті моєї га­зети замість лю­дожерів з’явив­ся б не менш при­голом­шли­вий за­голо­вок: «Завіду­вач відділу убивств ґвал­тує жінку у при­чер­кась­ко­му лісі і сам здаєть­ся до рук пра­восуд­дя». І ниж­че тро­хи мен­ши­ми літе­рами: «Капіту­лянсь­ким білим пра­пором й­ому слу­гува­ли жіночі…»‚ ну і так далі.

Але ж вас не­має‚ до­рога моя Са­но‚ ви си­дите за­раз удо­ма і — за скіль­ки: за п’ят­де­сят‚ сто‚ двісті ти­сяч? — пиль­нуєте свою чер­не­чу обітни­цю («Завіду­вач відділу убивств у при­чер­кась­ко­му лісі ґвал­тує чер­ни­цю міль­йонер­ку» — Гос­по­ди‚ який клас!)‚ вас не­має‚ моя до­рога‚ моя нев­бла­ган­на‚ моя не­дотор­канна Са­но‚ хо­ча в цивілізо­ваних кон­сти­туціях за­писа­но‚ що тіль­ки при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною‚ і я по­мираю від роз­пу­ки‚ що ви — не­дотор­канна — теж ста­ли чиєюсь при­ват­ною власністю. Ць­ого я вам не ска­жу у вічі‚ бо теж дав обітни­цю — обітни­цю не во­руши­ти ми­нуло­го‚ та й не­має вас по­руч‚ Са­но‚ хо­ча реш­та все є — є всі пе­реду­мови для зло­чину: розкішний при­чер­кась­кий ліс‚ що дуріє від лип­ких соків і зма­нює по­дорожніх у своє гріхов­не ло­но‚ є бо­жевіль­ний шал са­тира‚ яко­го не стри­мати жод­но­му криміналь­но­му ко­дек­сові‚ а ген там‚ за лісом, — зно­ву Дніпро (це я двічі сь­огодні му­шу й­ого пе­рет­ну­ти‚ ось так про­ляг­ла ця до­рога‚ на якій Дніпро поз­на­чив фа­таль­ну «двій­ку»‚ ска­зав би абат Агріпа) і дов­же­лез­ний міст че­рез Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а мо­рем — мо­рем‚ що по весні пог­ли­нає усі таємниці зи­мових ри­балок.

Я пе­реїхав цей міст повіль­но‚ він дов­же­лез­ний‚ та ду­же ву­зюсінь­кий‚ бо три­має на собі ще й залізни­цю‚ і то­му ву­зень­кий та­кий та тісний‚ як до­рога у Свя­тому Письмі‚ що ве­де до жит­тя‚ а ши­рока до­рога ве­де до за­гибелі‚ ка­же Свя­те Пись­мо‚ і це та­ки прав­да‚ бо ко­ли я з’їхав із мос­ту й що­сили на­тис­нув на газ‚ то пер­шим‚ хто ме­не стрів у Чер­ка­сах‚ був міліціонер (як же це я за­був‚ що при в’їзді до кож­но­го міста стоїть пост ДАІ?)‚ він мах­нув мені сму­гас­тою‚ як окунь‚ па­лич­кою‚ я вда­рив по галь­мах‚ і бідна по­пелюш­ка за­вища­ла‚ на­че її ґвал­ту­вали‚ та все та­ки зу­пини­лася далі міліціоне­ра.

Він поп­леску­вав па­лич­кою се­бе по стегні і нез­во­руш­но че­кав‚ по­ки я підбіжу до нь­ого‚ та я теж був нез­во­руш­ним‚ сидів у ма­шині‚ як справжній євро­пеєць Іван Ма­ловічко‚ і че­кав‚ по­ки той підій­де до ме­не‚ не­хай сам підхо­дить‚ ад­же він жи­ве з на­ших по­датків‚ хоч моя бух­галтерія чха­ти хотіла на ті по­дат­ки. Ну ось‚ він не вит­ри­мав пер­шим і ру­шив до ма­шини‚ ки­нув ру­ку під ко­зирок:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2