Василь Шкляр - Ключ (сторінка 17)

«Інспек­тор дер­жавної ав­тоінспекції лей­те­нант Ха­лявсь­кий… ви по­руши­ли… там стоїть знак «40 км»… але я не дав й­ому до­каза­ти і мах­нув пе­ред но­сом виш­не­вими палітур­ка­ми: «Май­ор Крайній‚ відділ убивств… Я‚ влас­не‚ до вас. Тоб­то в об­ласне уп­равління внутрішніх справ. Як мені кра­ще проїха­ти?»

Він був ду­же кмітли­вий‚ цей пан Ха­лявсь­кий‚ бо все схо­пив на ль­оту — мо­мент! — і вже за хви­лю‚ пе­реви­щу­ючи швидкість‚ пе­реді мною мча­ла жов­то си­ня ма­шина з дер­жавним гер­бом на двер­ця­тах‚ дя­кува­ти‚ що хоч си­рену не вми­кав‚ бо я стра­шен­но не люб­лю си­рен‚ во­ни мені‚ як і на швид­ких до­помо­гах та по­жеж них ма­шинах‚ та­кож віщу­ють біду. Ми пе­реїха­ли ту час­ти­ну міста‚ що на­лежа­ла до сіль­сько­го ти­пу‚ потім опи­нили­ся та­ки в ба­гато­повер­хо­вому центрі‚ де й го­дить­ся розміщу­вати­ся об­ласним уп­равлінням си­лових струк­тур. О де­сятій ран­ку‚ як ка­жуть вій­ськові лю­ди‚ я вже був на місці‚ і як­що ті двоє ще не поїли один од­но­го‚ то міг прис­ту­пити до діла‚ як ка­жуть міліціоне­ри.

Ні‚ я не клю­нув на фаль­шив­ку‚ інфор­мація ви­яви­лася дос­товірною: двоє без­домних бро­дяг‚ він та во­на‚ про­жива­ли десь у по­кину­тому‚ напівзруй­но­вано­му бу­дин­ку на ву­лиці Ільїна і за­мани­ли ту­ди яко­гось чо­ловіка (осо­ба не вста­нов­ле­на)‚ потім за­души­ли й­ого пан­чо­хою‚ що на­лежа­ла тій та­ки без­домній жінці‚ а далі ва­рили й­ого і їли.

— Во­ни в психіат­ричці?

Я роз­мовляв‚ зви­чай­но‚ не з ге­нера­лом‚ не з на­чаль­ни­ком уп­равління‚ а з діль­нич­ним міліціоне­ром‚ який і ви­явив факт канібалізму. Це він‚ ог­ля­да­ючи роз­ва­лений бу­динок (помітив ле­гень­кий ди­мок)‚ нат­ра­пив на відріза­ну людсь­ку го­лову‚ яка‚ за свідчен­ням зат­ри­маних‚ «не съ­едоб­ная».

— Ні‚ чо­му ж у психіат­ричці? — зди­вував­ся діль­нич­ний. — У ка­мерах по­переднь­ого ув’яз­нення. Мо­рока з та­кими людь­ми. Усе яс­но‚ як день‚ а по­ки офор­миш спра­ву‚ ро­ки ми­на­ють.

— Чо­му ро­ки?

— Бо невідо­мо ж‚ ко­го во­ни з’їли… ко­го во­ни вби­ли‚ — поп­ра­вив се­бе діль­нич­ний. — Та й самі во­ни — хто?

— Але з виг­ля­ду… во­ни нор­мальні?

— А які ж? Мо­же‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих вся­ких… що в кіно по­казу­ють. Та ви й самі мо­жете на них по­диви­тися‚ вам‚ ма­буть‚ доз­во­лять‚ як­що маєте та­ку охо­ту.

Ні‚ у ме­не не бу­ло та­кого ба­жан­ня. Але як­що Со­кир­ко дізнаєть­ся‚ що я мав мож­ливість по­бачи­ти канібалів і цим не ско­рис­тався‚ то або ви­жене ме­не з ро­боти‚ або‚ в кра­щому разі‚ знов пош­ле у Чер­ка­си.

Про­те лю­доїди роз­ча­рува­ли ме­не. Як і більшість убивць‚ во­ни бу­ли зовні спокійні і по­води­лися так‚ ніби їх зат­ри­мали за роз­биті вітри­ни. Хо­ча й бу­ли не­бала­кучі.

Тро­хи ожи­ла жінка‚ ко­ли по­чула‚ що я не слідчий‚ а з ре­дакції.

— А у вас нет га­зет­ки по­читать? — спи­тала во­на. — Я очень люб­лю чи­тать га­зет­ки. Про вся­кое та­кое.

Ні‚ га­зет­ки у ме­не не бу­ло.

— Як ви це зро­били? — спи­тав я.

— Ку­шать хо­телось. Мы не пом­ни­ли‚ ка­кое на вкус мя­со. Нам от го­лода ви­шиб­ло моз­ги.

Потім во­на по­диви­лася на ме­не з аб­со­лют­но людсь­кою ту­гою:

— А ви мо­его уже ви­дели?

— Ба­чив‚ — ска­зав я.

— Как он там‚ мой зай­чик. Ес­ли бы вы еще смог­ли его уви­деть…

Ска­жите‚ что ли­сич­ка пе­реда­ет ему при­вет. Он пой­мет.

— Доб­ре‚ — ска­зав я‚ хоч біль­ше не зби­рав­ся до її «зай­чи­ка».

Той‚ між іншим‚ ні сло­вом не об­мо­вив­ся про го­лод.

— Най­шло‚ — зітхав він. — Бу­ває‚ на­ходить. Що те­пер ка­зати?

Потім я поїхав на ву­лицю Пас­ка­ля — і тут Франція‚ і тут лю­дина‚ яка все жит­тя зай­ма­лася те­орією чи­сел‚ а в «Лис­тах до провінціала» прок­ли­нала ка­зуїсти­ку. Та ме­не за­раз ціка­вили вис­новки ме­дек­спер­ти­зи сто­сов­но двох лю­дей‚ які з’їли треть­ого.

Неп­ри­род­но біло­лиций чо­ловік‚ вис­лу­хав­ши ме­не‚ роз­тяг тонкі гу­би в усмішці.

— О‚ то ви їх уже ба­чили? Со­лод­ка па­роч­ка‚ прав­да ж?

Я не міг зро­зуміти‚ чо­му він радіє. Ма­буть‚ я не­нор­маль­ний‚ і за­раз цей біло­лиций чо­ловік пос­та­вить точ­ний діаг­ноз‚ підтвер­дивши підоз­ру Со­кир­ка‚ який теж радів‚ що в Чер­ка­сах з’яви­лися лю­доїди. Діаг­ноз ду­же прос­тий: хронічний сен­ти­мен­талізм із нер­во­вою не­дос­татністю плюс нек­рофіль­ство‚ нар­ци­сизм і вза­галі ста­тева абе­рація[16].

— Ме­не ціка­вить од­не‚ — ска­зав я. — Чи є в цих лю­дей па­тологічні відхи­лен­ня у психіці? Зреш­тою‚ це ду­же важ­ли­ва де­таль‚ на яку я прос­то зо­бов’яза­ний вка­зати у публікації.

— Відхи­лен­ня є у всіх нас‚ — так са­мо посміхав­ся він. — Та як­що ви маєте на увазі яс­кра­во ви­раже­ну па­тологію‚ то ні‚ не­має.

Це нор­мальні лю­ди.

Ку­ди вже нор­мальніші‚ по­думав я‚ і біло­лиций‚ ро­зуміючи пев­ний алогізм сво­го твер­джен­ня‚ по­яс­нив:

— Во­ни обоє мис­лять цілком тве­резо і‚ не змов­ля­ючись‚ обоє розділя­ють ви­ну аб­со­лют­но порівну. Між цією па­роч­кою існує та­ка прив’язаність‚ та­ка сим­патія‚ якої я по­бажав би усім под­ружнім па­рам. Ко­ли ми ок­ре­мо за­питу­вали їх‚ ко­му‚ влас­не‚ спа­ла дум­ка уби­ти і з’їсти чо­ловіка‚ то й він‚ і во­на відповіли‚ що це бу­ло їхнє спіль­не рішен­ня‚ ніхто пер­шим та­кої ідеї не по­давав.

Ко­ли ми за­пита­ли‚ хто ж та­ки за­тягу­вав заш­морг на шиї жер­тви‚ обоє відповіли‚ що тяг­ли пан­чо­ху ра­зом: він в один кінець‚ а во­на в дру­гий. Ви ме­не ро­зумієте? Дай Бо­же, та­кої од­ностай­ності…

Я ро­зумів. Мож­ли­во‚ не все‚ та ць­ого бу­ло цілком дос­татньо для ма­теріалу на пер­шу шпаль­ту. Те­пер мож­на із чис­тим сумлінням зай­ня­тися при­ват­ною спра­вою.

Від ву­лиці Пас­ка­ля бу­ло ду­же зруч­но виїха­ти на про­тилеж­ний кінець міста — про­тилеж­ний до то­го‚ де так уро­чис­то зустрів ме­не лей­те­нант міліції пан Ха­лявсь­кий. Моя до­рога про­ляга­ла далі‚ як­раз че­рез цю око­лицю‚ на якій та­кож пе­рева­жав при­ват­ний сек­тор. Пе­ред по­воро­том на го­лов­ну тра­су я краєчком ока помітив на наріжно­му бу­дин­ку на­пис «Ву­лиця Ільїна» і по­думав‚ що тре­ба бу­ло заг­ля­нути ще й до то­го бу­дин­ку‚ де з’їли лю­дину. Про­те не хотіло­ся знов за те зачіпа­тися‚ я ми­моволі до­дав швид­кості.

Після Ка­Пе до­рога роз­га­лужу­вала­ся на Умань та Дніпро­пет­ровськ‚ я по­думав‚ що че­рез півто­ри дві го­дини под­зво­ню у двері Са­ватія Яр­чу­ка‚ і тричі сплю­нув че­рез ліве пле­че.



 

13


 

Тричі — це доб­ре. Трій­ка‚ — за­пев­няє Сен Мар­тен‚ — це вихід з ан­та­гоністич­ної двій­ки‚ який ве­де до рівно­ваги‚ а от­же‚ й до успіху. Жаль тіль­ки‚ що сь­огодні п’ят­ни­ця‚ до су­ботнь­ого чо­ло віка го­дило­ся б їха­ти зав­тра‚ в су­боту‚ та я ж не міг бра­ти відряд­ження на вихідний день‚ — цією дум­кою я на­кар­кав собі‚ хоч дізна­юся про це тро­хи пізніше‚ од­нак, не забіга­тиму на­перед‚ а тіль­ки ска­жу‚ що ніяке во­рон­ня не на­кар­кає так лю­дині‚ як во­на са­ма собі мо­же нав­ро­чити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2