Василь Шкляр - Ключ (сторінка 18)

Тоді ж‚ до­рогою‚ проїжджа­ючи Смілу і Шпо­лу‚ проїжджа­ючи всі оті наші зво­руш­ливі містеч­ка сіль­сько­го ти­пу‚ що гніздять­ся на бе­регах ми­лих і сон­них річе­чок під див­ни­ми наз­ва­ми Тяс­мин‚ Шпол­ка‚ чи‚ скажімо‚ Гірсь­кий і Гни­лий Тікич (хоч один із них ніко­ли не ба­чив гір‚ а дру­гий ніко­ли не був гни­лим)‚ які зли­ва­ють­ся воєди­но в тре­тю річку — Си­нюху: ось де най­зриміше із двій­ки вип­ли­ває трій­ка‚ я вже шизію че­рез ці чис­ла‚ я за­казу­вати­му п’ято­му і де­сято­му‚ щоб‚ бо­ронь Бо­же‚ ніко­ли не за­цик­лю­вали­ся на чис­лах‚ цих най­по­таємніших зна­ках Не­ба‚ які справді мо­жуть вка­зати до­рогу у по­тойбіччя‚ до­рогу до бо­жевілля‚ як це зро­били во­ни з аба­том Агріпою‚ — та за­раз я мчав до Са­ватія Яр­чу­ка‚ кот­ро­го мав ось ось по­бачи­ти‚ і до­рогою‚ проїжджа­ючи оті зво­руш­ливі містеч­ка‚ ма­буть‚ уже вти­сяч­не‚ відко­ли це ста­лося‚ на­магав­ся зга­дати лю­дину‚ що да­ла мені ключ. Ліхтар‚ об­сно­ваний біли­ми му­хами‚ прос­тягну­та до­лоня‚ на яку теж па­да­ють сніжин­ки‚ і так‚ ніби за стіною сніго­паду‚ — він‚ се­реднь­ого зрос­ту‚ ху­дий‚ ру­сявий (та який ру­сявий‚ чо­ловіче‚ ад­же він був не прос­то­воло­сий‚ у шапці був‚ і сніг пролітав ле­гень­кий‚ отак нав­ско­си‚ без­гучно‚ ти навіть ше­лест й­ого при­думав‚ а «ру­сяво­го» за­пози­чив від Чо­лом­бить­ка‚ бо тобі най­зручніше ля­гає у схе­му Ос­тапчук‚ ти пе­вен‚ що це са­ме він дав тобі ключ і по­чав тан­цю­вати біля Чо­лом­бить­ка‚ хоч той до пут­тя не мо­же навіть опи­сати чо­ловіка‚ він прос­то даль­тонік‚ цей Чо­лом­бить­ко‚ то­му й об­рав не жи­вопис‚ а графіку‚ — шизів я)‚ та хай — як­що я по­бачу й­ого‚ то впізнаю за­пев­не‚ мож­ли­во‚ це бу­де че­рез яки­хось півго­дини‚ а як­що ні‚ то при­най­мні наб­ли­жуся до роз­гадки прим­хли­вого ви­пад­ку‚ що впав на мою го­лову ра­зом з отим груд­не­вим снігом. І рап­том я за­вагав­ся. Знов узя­ли без­глузді та по жи­тей­сько­му прак­тичні сумніви: ку­ди ти лізеш‚ чо­ловіче‚ тобі да­ли ха­ту по­жити‚ а мо­же‚ й дог­ля­нути за нею пев­ний час‚ тобі довіри­лися так щи­ро і без­по­середньо‚ мо­же‚ лю­дина ма­ла не тіль­ки «три­вале відряд­ження»‚ а й свої що­найінтимніші пла­ни‚ а ти па­даєш їй на хвіст‚ стром­ляєш но­са в її при­ват­не жит­тя‚ ниш­по­риш по шух­ля­дах‚ у незрівнян­но­му пен­злеві ма­ляра ба­чиш шприц нар­ко­мана‚ навіть ту жінку‚ що при­ходи­ла до нь­ого‚ ти‚ пси­хопат нек­рофіл‚ го­товий прис­воїти‚ а те­пер ось їдеш до гос­по­даря квар­ти­ри‚ щоб підступ­но‚ по зрад­ниць­ко­му‚ на­шеп­та­ти на та­кого ся­кого квар­ти­ран­та‚ кот­рий дає ключ невідо­мо ко­му, і невідо­мо чим це мо­же закінчи­тися. Про­бач мені‚ су­ботній чо­ловіче‚ я спро­бую зро­бити це делікат­но‚ щоб не про­дати те­бе‚ але я біль­ше не мо­жу‚ зро­зумій же і ти ме­не‚ я шизію — не­має лю­дини‚ і вже че­рез край вих­лю­пує чис­то ук­раїнсь­ка пе­чаль: був чо­ловік — і не­ма.

Ви­хопив­шись на уз­вишшя‚ я по­бачив уда­лині містеч­ко чи хай собі бу­де‚ як­що ко­мусь так по­добаєть­ся‚ се­лище місь­ко­го ти­пу‚ — до нь­ого нав­прям­ки бу­ло кіло­метрів зо два‚ а кру­ченою до­рогою — тро­хи далі‚ і‚ ско­тив­шись із па­гор­ба в ни­зови­ну‚ пе­реїжджа­ючи міст че­рез Тікич‚ я помітив ліво­руч ди­вовиж­ну спо­руду. Сто­яла во­на над ске­ляс­тим бе­регом і са­ма бу­ла, як та ске­ля, тіль­ки горішні ок­руглі вікон­ця вка­зува­ли на те, що кам’яна твер­джа ма­ла не ли­ше при­род­не, а й ру­кот­ворне по­ход­ження. Істот­ний не­долік колісно­го по­дорожнь­ого по­лягає в то­му, що са­ме там, де й­ому тре­ба на все гар­нень­ко роз­ди­вити­ся, як от, скажімо, на річку та її бе­реги, — са­ме там — на мос­тах — за­боро­нено зу­пиня­тися і не з ру­ки го­ловою кру­тити, щоб не шу­бов­сну­ти з мос­ту та в во­ду.

Отож я не доз­во­лив собі та­ку розкіш, щоб роз­ди­вити­ся на ту ди­вови­жу, мож­ли­во, справді дав­ню за­хис­ну твер­джу, спо­руд­же­ну ще чер­ка­сами[17]. Не хотів зу­пиня­тися, бо вже хи­лило­ся до ве­чора, і невідо­мо бу­ло, що там че­кає ме­не по­пере­ду. Од­нак за мить я по­бачив стрілку, що по­казу­вала ліво­руч, і цілком су­час­ну, цілком євро­пей­ську наз­ву — мо­тель «Млин». Шля­ховий знак на синь­ому тлі з но­жиком і ви­делоч­кою на­гадав, що я від самісінь­ко­го ран­ку ще не мав ріски в роті, та їсти зовсім не хотіло­ся і, ма­буть, ще дов­го не за­хочеть­ся після мо­го служ­бо­вого візи­ту до лю­доїдів.

Отож я зно­ву на­тис­нув на газ і не­заба­ром по­бачив пра­воруч рідень­ко роз­ки­дані ха­ти-бу­диноч­ки, про­те це ще бу­ло не містеч­ко, а тіль­ки не­велич­кий висілок, що відірвав­ся од нь­ого в по­ле, та­кий нез­начний, що не мав навіть шля­хово­го поз­на­чен­ня наз­ви — бо­дай на синь­ому тлі, без об­ме­жен­ня швид­кості. Втім, про швидкість уже не бу­ло й мо­ви, ста­лось та­ке, що я по­холов і вда­рив по галь­мах.

З-під ка­пота ва­лував дим, моя не­щас­на по­пелюш­ка от-от ма­ла пе­рет­во­рити­ся на попіл, і тіль­ки вис­ко­чив­ши з ма­шини та підняв­ши ка­пот, щоб зірва­ти з аку­муля­тора кле­му, я збаг­нув, що то не дим — то па­рував то­сол, який за­кипів у радіаторі і, буль­ка­ючи, ви­ривав­ся з до­поміжно­го плас­тма­сово­го ре­зер­ву­ару. Ось тут і да­лася взна­ки моя зне­вага до техніки, бо тоді я ще й у­яв­лення не мав, чо­го мо­же за­кипіти то­сол, і не здо­гаду­вав­ся, що в моєї по­пелюш­ки є та­ка гру­ба шту­ка, як хра­повик. Як­би ж був до­тяг до містеч­ка, ще який­сь кіло­метр, бідкав­ся я, по­зира­ючи на до­рогу, чи не їде хтось із путніших водіїв, і пле­ка­ючи надію, що зла­малась якась аби­щиця, й ось тоді замість цих пер­шоклас­них водіїв-асів до­ля пос­ла­ла мені унікаль­но­го дідка, кот­рий са­ме чим­чи­кував із містеч­ка з над­ку­шеною хліби­ною під пах­вою, чим­чи­кував, як ви­яви­лося, он до тієї хат­ки, але помітив, що «чо­ловік по­ламав­ся, то дай, ду­маю, розвідаю, що там та­ке». Це був справді рідкісний дідок, який знав геть чис­то все на світі, усе вмів і за все брав­ся, тіль­ки, на жаль, не все ви­ходи­ло в нь­ого, мож­на ска­зати, ні чор­та не ви­ходи­ло, але ж як він, біда­ка, ста­рав­ся, як він хотів усім прис­лу­жити­ся, по­мог­ти, підста­вити пле­че, і, підій­шов­ши до ма­шини, теж став заг­ля­дати в мо­тор, тяж­ко зітха­ти: «По­лама­лося, це я вам точ­но ка­жу»‚ — при­мов­ляв дідок, але що по­лама­лося, не ка­зав, за­те по­перед ме­не вис­ко­чив на до­рогу і рішу­че зу­пинив пер­шу— ліпшу ма­шину: пог­лянь, па­не-бра­те (він так і ска­зав: па­не-бра­те), що тут скоїло­ся, бо я вже не­доба­чаю, і хоч пан-брат був ще зовсім зе­лений, мит­тю ска­зав, що це‚ діди­ку, не тер­мостат, це по­летів хра­повик, ота гай­ка, що три­має шків ме­тели­ка-охо­лод­жу­вача, вид­но, відкру­тила­ся і згу­била­ся десь по до­розі.

А чи не­ма в те­бе, па­не-бра­те, та­кої за­пас­ної гай­ки, аби ти ви­ручив чо­ловіка, — спи­тав дідок, — про­те хлоп­чи­на тіль­ки засміяв­ся, ні, діди­ку, та­ких гай­ок я не во­жу, бо та­ке ду­же рідко бу­ває, це я впер­ше чую, щоб хра­повик відкру­тив­ся, не знаю, чи во­ни й у ма­газині є, але дідок не па­дав ду­хом: а по­кажи-но мені, па­не-бра­те, який він із се­бе, той хра­повик, — ска­зав він, тро­хи со­ром­ля­чись, що при­забув, яка ж ота гай­ка, і ко­ли хлоп­чи­на по­казав на своїй ма­шині — ось же во­на, руч­на кор­ба в неї встав­ляєть­ся, дідок зрадів і ска­зав, що та­ка в нь­ого точ­но має бу­ти, цих гай­ок у нь­ого ва­гон. Він чем­но по­дяку­вав хлоп­чині, а ме­не повів до своєї ха­ти шу­кати ту гай­ку. Я теж за­палив­ся надією, по­бачив­ши на подвір’ї дідка ста­рого гор­ба­того «За­порож­ця», от­же, маю спра­ву та­ки з ав­то­мобілістом, хо­ча дідок ска­зав, що ць­ому «За­порож­цеві» дав­но жа­ба циць­ки да­ла, уже, па­не-бра­те, й­ого ли­шило­ся пе­реки­нути до­гори дном, щоб ку­ри во­ду пи­ли, але зап­частин у ме­не біль­ше, як у «Сіль­гос­птехніці», і він завів ме­не у повіточ­ку, за­хара­щену ме­талоб­рухтом, де ми по­тем­ки ри­лися в гай­ках, ґвин­ти­ках і шай­боч­ках до­ти, аж по­ки вже й за­були, «який він із се­бе, той хра­повик».

— Що ж, па­не-бра­те, — ска­зав дідок, не зна­ючи де подіти очі від со­рому, — да­вай­те зна­комиц­ця, бо вам прий­дец­ця но­чува­ти у ме­не. Сь­огодні п’ят­ни­ця, і ми вже не вспіємо з ва­ми ні по лав­ках, ні в «Сіль­гос­птехніку». Ме­не ве­лича­ють Гри­горієм Іва­нови­чем, про­шу не плу­тати з Ко­товсь­ким, Пет­ровсь­ким…

Я був у роз­пачі. Ме­не їла та­ка до­сада, що спер­шу навіть не зміг по-справжнь­ому оціни­ти ць­ого унікаль­но­го, ць­ого нав­ди­вови­жу рідкісно­го дідка, який знав усе на світі, усе вмів і за все брав­ся. Це тре­ба бу­ло ба­чити, як він, біда­ка, впи­рав­ся ру­ками й но­гами, ко­ли ми за­кочу­вали ма­шину на й­ого подвір’я, як шля­хет­но зап­ро­шував до своєї гос­по­ди, де ось уже сім го­дочків жив сам і звідки навіть миші по­розбіга­лися, бо не бу­ло за що за­чепи­тися зу­бом, і як сте­лив мені постіль, лю­бов­но підби­ва­ючи по­душеч­ку, і як бідкав­ся, що не має «лю­динов­годно­го час­ту­ван­ня для ви­соко­го гос­тя». Він ду­же втішив­ся, ко­ли я збре­хав, що доб­ре по­обідав у Смілі (я змов­чав про лю­доїдів), і пох­ва­лив­ся, що теж ко­лись був у Смілі, і в Ми­колаєві був, і в Києві, бо він, бач, скрізь по­бував на сім світі і всь­ого на­дивив­ся.

— А ви знаєте, па­не-бра­те Андрію, скіль­ки страв мож­на зго­тува­ти з од­но­го хліба? Ні? А я чи­тав у га­зеті. Сот­ню! Але скажіть мені, па­не-бра­те, навіщо пе­рево­дити хліб на стра­ви, як­що він і так най­добріший?

Та най­дуж­че вра­зило те, як Гри­горій Іва­нович присів у ме­не в но­гах (це вже ко­ли я вмос­тився в «роз­пу­шену» ним постіль), присів із яко­юсь ста­рою, потріпа­ною кни­жеч­кою і рап­том ска­зав:

— А да­вай­те-но, па­не-бра­те Андрію, я вам трош­ки по­читаю пе­ред сном. — І со­ром’яз­ли­во до­дав: — Я, знаєте, люб­лю по­чита­ти уго­лос. І я слу­хав той й­ого го­лос, як слу­ха­ють шум до­щу, і ду­мав, що це до­помо­же мені зас­ну­ти. Я не ро­зумів жод­ної фра­зи із то­го, що чи­тав мені цей ку­мед­ний дідок, але я вірив, що він усе знає на ць­ому світі. Знає‚ мо­же‚ найбіль­ше за всіх лю­дей‚ ад­же жо­ден муд­рець іще не до­думав­ся час­ту­вати «ви­соко­го гос­тя» чи­тан­ням кни­жок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2