Василь Шкляр - Ключ (сторінка 19)

А я‚ нев­дячний гість‚ зак­ло­пота­ний сам со­бою‚ був та­кий не­уваж­ний‚ що як­би Гри­горій Іва­нович не ска­зав‚ як й­ого ве­ли ча­ти‚ то‚ ли­бонь‚ за­був би спи­тати й про це. Він би так і ли­шив­ся в моїй пам’яті ку­мед­ним дідком зі своїм шля­хет­ним «пані бра­том»‚ і че­рез місяць дру­гий я не зміг би зга­дати й­ого об­личчя‚ як не мо­жу те­пер зга­дати су­ботнь­ого чо­ловіка. І зад­ля сво­го вип­равдан­ня за­хотіло­ся за­пита­ти у нь­ого про щось та­ке прос­те і при­род­не‚ як ота над­ку­шена сіра хліби­на‚ що ле­жала на при­поро­шено­му столі.

Я спи­тав:

— Гри­горію Іва­нови­чу‚ а як на­зиваєть­ся оце ва­ше сіль­це?

— Та во­но‚ па­не бра­те Андрію‚ і не сіль­це навіть‚ а так собі — хутір. Не­має й­ого на кар­тах‚ бо на­лежить во­но не­мов до містеч­ка.

А наз­ву свою та­ки має‚ звісно. Нек­ричі во­но на­зиваєть­ся.

— Як ви ска­зали?

— Нек­ричі. Хтось‚ вид­но‚ ко­лись тут не кри­чав‚ ко­ли тре­ба бу­ло‚ от і пішло відтоді.

Як­би ж ви зна­ли‚ па­не бра­те Гри­горію‚ яким кри­ком ця наз­ва оз­ва­лася в мені: «Нек­ричі. 1975 р.»

Я вхо­пив те­бе‚ вут­ла аріад­ни­на ни­точ­ко‚ усе те­пер в’яжеть­ся‚ усе на­низуєть­ся на те­бе‚ як цілісне на­мис­то‚ яке хтось розірвав‚ а я му­шу зби­рати до­купи. Я колінкую у зле­жаній‚ по­жухлій траві‚ що пе­реп­ле­лася‚ як на кар­тині Оле­ся Ос­тапчу­ка‚ і виз­би­рую й­ого: ще‚ ще.

— А чи є тут у вас‚ чи‚ мо­же‚ був дит­бу­динок або інтер­нат? — Є‚ па­не бра­те Андрію. Тіль­ки не тут‚ а в містеч­ку. Був і є.

Я відчу­ваю‚ що вже і ць­ого мені за­досить‚ аби не зас­ну­ти‚ я при­кушую собі язик‚ щоб не мо­вити зай­во­го‚ од­нак уже не мо­жу стри­мати­ся.

— А ви чу­ли про та­кого чо­ловіка — Са­ватія Яр­чу­ка?

— Чув‚ чо­го ж не чув. Тіки Са­ватій — то‚ вид­но‚ за свят­ця­ми‚ а так він Са­ва Да­нило­вич. А ви‚ па­не бра­те Андрію‚ мо­же‚ до нь­ого їха­ли?

— Ні‚ це я так… чув дзвін…

— Бо як­що ви до нь­ого‚ — делікат­но ска­зав Гри­горій Іва­нович‚ — то ви вже приїха­ли.

Я витріщив очі: ще не вис­та­чало‚ щоб Са­ватієм ви­явив­ся ось цей дідок. За свят­ця­ми‚ зви­чай­но.

Про­те він хит­рень­ко всміхнув­ся і по­яс­нив:

— Цей витівник те­перич­ки не в ква­тирі жи­ве‚ а в млині.

— Де?

— У млині. Ото як річку пе­реїха­ли‚ то зра­зу за мос­том тре бу­ло взя­ти вліво. Там і стрілоч­ка на­маль­ова­на‚ і пе­рено­чува­ти мож­на. Тіки за гроші. Ви‚ па­не бра­те Андрію‚ не у­яв­ляєте‚ яку приємність мені при­нес­ли‚ що оце не по­цура­лися моєї ха­ти‚ — пе­рей­шов на інше Гри­горій Іва­нович‚ і я‚ щоб по­таму­вати свою цікавість‚ щи­ро й­ого поп­ро­сив:

— Як­що ва­ша лас­ка‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ то по­читай­те мені ще тро­хи.

— О‚ звісно! — зрадів він‚ роз­горнув по­шар­па­ну кни­жеч­ку на тій сторінці‚ де зак­лав паль­ця‚ й за­ходив­ся чи­тати.



 

14


 

Окрім то­го‚ що Гри­горій Іва­нович знав усіх і все на світі‚ й­ого‚ ви­яв­ляєть­ся‚ теж доб­ре зна­ли в містеч­ку‚ бо я ще спав‚ ко­ли він під кон­воєм привів із «Сіль­гос­птехніки» яко­гось ще з учо­рашнь­ого дня п’яно­го чо­ловічка‚ і той за «Іва­на Сте­пано­вича» не ли­ше приніс хра­пови­ка‚ а й пос­та­вив й­ого ку­ди тре­ба. Мені шко­да бу­ло‚ що я не по­бачу сво­го омріяно­го се­лища місь­ко­го ти­пу‚ до яко­го так поспішав‚ та ще біль­ший жаль про­бирав від про­щан­ня з Гри­горієм Іва­нови­чем: «Ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність при­нес­ли в мою ха­ту»‚ — прит­ри­мував він за двер­ця­та по­пелюш­ку‚ яка вур­котіла рівно і за­дово­лено. Я по­обіцяв при­нагідно й­ого провіда­ти і справді був не від то­го‚ щоб ще раз заг­ля­нути до дідка‚ бо‚ на свій со­ром‚ навіть ніяко­го гос­тинця не мав для ста­рого‚ але як­би ж то знат­тя‚ що там не­бо го­тує далі‚ вчо­ра он теж собі ду­мав‚ що вже на по­розі в Са­ватія Яр­чу­ка‚ потім на­кар­кав із п’ят­ни­цею‚ ХТОСЬ узяв пе­рес­та­вив дні і чис­ла‚ щоб я та­ки їхав до су­ботнь­ого чо­ловіка в су­боту.

КО­МУСЬ так бу­ло потрібно‚ і я пе­вен‚ що не хра­пови­кові.

Отож я ру­шив не до містеч­ка‚ а зно­ву пом­чав до мос­ту‚ пе­ред ним по­вер­нув пра­воруч й відра­зу опи­нив­ся пе­ред тією кам’яною твер­джею‚ пе­ред отим ди­вовиж­ним па­лацом‚ що на­че виріс у не­бо зі ске­ляс­то­го бе­рега і поб­лажли­во ди­вив­ся на ме­не зго­ри круг­лясти­ми очи­ма вікон­ця­ми. Пе­ред ци­тадел­лю на май­дан­чи­ку вже сто­яв чий­сь білий фур­гон (мо­тель же!)‚ я при­пар­ку­вав до нь­ого свою удвічі ниж­чу по­пелюш­ку‚ потім нек­ва­пом‚ по­важ­но вий­шов із неї і від зах­ва­ту знов ут­ра­тив та­ку вкрай потрібну сим­па­тич­но­му чо­ловікові по­важність‚ і‚ на­че якась шан­тра­па‚ при свис­нув‚ ви­дих­нувши сак­ра­мен­таль­не «йо ма йо!» А що я‚ хай би і тричі сим­па­тич­ний чо­ловік‚ міг ще ска­зати‚ як­що пе­реді мною бу­ла та­ка кра­са. Я не ба­чив та­ких мо­телів ні в Цюріху‚ ні в Брюс­селі‚ я не стрічав нічо­го подібно­го на Га­ва­ях і навіть під Києвом, — пер­ший по­верх‚ ви­муру­ваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій за­гадці про гар­бу­за‚ без вікон‚ без две­рей‚ хо­ча мав‚ щоп­равда‚ га­раж­ну бра­му; дру­гий по­верх був невідо­мо з чо­го‚ бо й­ого об­лиць­ову­вала важ­ка по­лив’яна ке­раміка; вікно на півстіни, різь­блені двері — са­ме до цих две­рей ве­ли май­же з-під мо­го но­са литі бе­тонні схо­ди, але до них я ще не дій­шов, я ще ди­вив­ся на третій по­верх з виш­не­вої цег­ли, і той по­верх ди­вив­ся на ме­не круг­лясти­ми вікна­ми поб­лажли­во, як на му­раху.

Дру­гий і третій по­вер­хи бу­ли, як то ка­жуть, новішо­го по­коління, а от пер­ший, що три­мав їх обох на собі, во­чевидь мав давнішу історію, хо­ча, як не­аби­який зна­вець ариф­ме­тики, я швид­ко збаг­нув, що це не твер­джа-фор­те­ця чер­касів, а за­лиш­ки во­дяно­го мли­на, на що, влас­не, вка­зува­ла і са­ма наз­ва ць­ого розкішно­го зак­ла­ду, і близькість річки, і кам’яне гро­мад­дя — реш­тки давньої греблі.

Як­що ж пе­реби­рати моє на­мис­то, як пе­реби­ра­ють чот­ки де­які муд­реці, то не­важ­ко при­кину­ти, що на­пис «Нек­ричі, 1975 р.» і зоб­ра­жен­ня на то­му ма­люн­ку тісно ля­га­ють по­руч з оцим пер­шим по­вер­хом, але в той час, ко­ли він був ще не мо­телем, а во­дяним, хо­ча вже й не діючим, мли­ном, і юнак ба­чив у й­ого стінах хи­мер­не пле­тиво таємниць та тіней, які, мож­ли­во, по­ман­дру­вали з ним і в до­рос­ле жит­тя. Сю­ди ж ля­гає і ще од­на на­мис­ти­на — інтер­нат, що був у най­ближ­чо­му містеч­ку, звідки хло­пець бігав до своєї камінної таїни, яка в май­бутнь­ому ста­не промінчи­ком у пле­тиві й­ого сум­них ду­мок.

Різкий по­рив вітру сип­нув у ме­не жме­нею піску, на­гадав­ши, що не ли­чить сим­па­тич­но­му чо­ловікові так дов­го сто­яти з роз­зявле­ним ро­том пе­ред євро­пей­ським мо­телем, і сим­па­тич­ний чо­ловік по­вагом, нек­ва­пом підняв­ся зовнішніми східця­ми на дру­гий по­верх, сту­пив че­рез те­расу, про­чинив важкі різь­блені двері і зай­шов до не­велич­ко­го ба­ру. Цей ма­лень­кий за­тиш­ний бар на три сто­лики був зовсім по­рожній, навіть за шин­ква­сом не бу­ло ані ля­леч­ки, тіль­ки яс­краві пляш­ки зак­лично ди­вили­ся на водія-ама­тора — зак­лично й пре­зир­ли­во, бо водій-ама­тор був за кер­мом і вза­галі не ба­вив­ся цим зіллям уранці. Він нед­ба­ло, роз­ку­то сів на ви­сокий круг­лень­кий стіль­чик біля шин­ква­су, він каш­ля­нув, да­ючи зна­ти про се­бе, і да­рем­но доз­во­лив собі роз­сла­бити­ся, бо ко­ли з ку­хон­них две­рей вий­шла жінка, водій-ама­тор ледь не геп­нувся зі стіль­ця, він, цей водій-нев­да­ха, тро­хи-тро­хи не знеп­ри­томнів, бо зай­шов до провінцій­но­го, хай і та­кого ви­шука­ного, але ж до провінцій­но­го ук­раїнсь­ко­го ба­ру, і рап­том по­бачив за шин­ква­сом… му­лат­ку! — мож­ли­во, най­врод­ливішу му­лат­ку у світі, бо водій-нев­да­ха не ба­чив та­ких кра­сунь ні в Ріо-де-Жа­ней­ро, ні в Мехіко, ні на Ба­гамах, ба, навіть на тих без­людних ос­тро­вах, де він та­кож ніко­ли не був. Звідкіля ж ти тут узя­лося, та­ке ди­во, по­думав наш сим­па­тич­ний водій-нев­да­ха, який сіє хра­пови­ками на кру­тих до­рогах, хто ж те­бе зро­бив отак a merveille[18], — по­думав він фран­цузь­кою, бо не міг не зга­дати сво­го сусіда-му­рина, та зреш­тою тро­хи отя­мив­ся, узяв се­бе в ру­ки і замість «bonjour!» ска­зав спокій­но і чем­но:

— Доб­ро­го ран­ку, пані.

— Доб­ро­го ран­ку, — відповіло мені ук­раїнсь­кою мо­вою це шо­колад­не ди­во, і я, та­му­ючи ще нез­ро­зумілу три­вогу, по­думав із непідроб­ним оп­тимізмом: «Ти не один. Нас п’ят­де­сят два міль­йони».

До шо­колад­но­го об­личчя ук­раїнсь­ка ма­ма да­ла цій жінці не ка­чино­го, а нор­маль­но­го но­сика, да­ла ра­зом із тат­ком горіхо­во-карі очі — вогкі, як віль­хові бе­реги, і такі повні, такі на­литі й відкриті на­зовні гу­би, що як­би моя во­ля, то я, не ва­га­ючись, пом­стив­ся б Сані за її чер­не­чу обітни­цю.

— Щось бу­дете за­мов­ля­ти? — спи­тала во­на, не пе­рей­ма­ючись моєю цікавістю: дав­но вже звик­ла до ць­ого.

— Я, сер­день­ко, вже цілу до­бу нічо­го не їв, — ска­зав я по-при­ятель­сько­му, на­че роз­мовляв із Кат­ру­сею. — У вас є щось по­поїсти? Окрім шо­коло­ду «Ко­рона», зви­чай­но, — який­сь дур­ний на­тяк проз­ву­чав у моїх сло­вах, і я прит­ри­мав за зу­бами про­дов­ження про рай­ську на­соло­ду.

— Як­що ви не поспішаєте, то я мо­жу при­готу­вати вам щось із риб­них страв, — ска­зала во­на.

— Нап­риклад?

— Нап­риклад, підсма­жити су­дака. Або зва­рити юш­ку з окунів.

Ви що дуж­че лю­бите? — І то, й то хи­жаки, — ска­зав я.

— Тим-то во­ни й смачні, — всміхну­лася во­на, по­казав­ши чи­маленькі, але гарні зу­би.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2