Василь Шкляр - Ключ (сторінка 20)

— Тоді підсмаж­те, будь лас­ка, су­дака. — І є ще ра­ки. Вам зва­рити ра­ки?

— Ні, — ска­зав я. — Не п’ю вранці пи­ва. А то б за­люб­ки.

— То, мо­же, чай, ка­ву?

— Чай, — ска­зав я.

Во­на щез­ла за ти­ми две­рима, що ве­ли на кух­ню, а я сів за стіл і по­дивив­ся на ши­рочез­не вікно, за яким відкри­вав­ся сос­но­вий краєвид. Вікно ви­ходи­ло, на жаль, не до річки, але й сос­ни бу­ли чу­дові — такі ви­сокі зо­лото­корі де­рева, з яких мож­на ро­бити щог­ли, див­но бу­ло, що во­ни так наб­ли­зили­ся до во­ди, витіснив­ши тра­диційні вер­би і віль­ху. Сос­ни лю­били пісок, а й­ого тут бу­ло до­волі, я ба­чив, як тим путівцем, що вів од тра­си до мо­телю «Млин», пробіг піща­ний ви­хор, і зав­ва­жив, що й сос­ни ко­лива­ють­ся од вітру не збо­ку вбік, а якось не­мов по ко­лу, ніби й ни­ми хи­тали не повіви вітру, а кру­тили ви­хори. Де­рева про­тяж­но скрипіли, їхній стогін до­линав і сю­ди, до ба­ру, я по­думав, що вітер зірвав­ся не­дав­но, бо навіть там, на уз­вишші, мож­на ска­зати, на бе­лебні, де ту­лили­ся Нек­ричі, вранці бу­ло ти­хо і за­тиш­но.

Те­пер же зірвав­ся прос­то крутіж, зда­вало­ся, він сил­куєть­ся по­вихи­литу­вати де­рева із нет­ривко­го піща­ного ґрун­ту.

Ко­ли му­лат­ка при­нес­ла мені су­дака, — зо­лотисті рум’яні шма­точ­ки ще пострілю­вали га­рячи­ми кра­пель­ка­ми олії, — я по­казав очи­ма за вікно:

— А вітер який зірвав­ся.

— Тут зав­жди вітри, — ска­зала во­на. — Навіть як­що ніде не ше­лес­не, тут ота­ке ро­бить­ся.

Що ж, бу­ває. Так, вид­но, про­ляг­ла ця річко­ва уло­гови­на, що ут­во­рю­ють­ся про­тяги з усіх боків. — І все од­но тут чу­дово, — ска­зав я.

— Так, не­пога­но.

— А хто влас­ник ць­ого рай­сько­го ку­точ­ка?

— Влас­ник? — зди­вува­лась во­на. — Ми з чо­ловіком. І пішла за шин­квас, увімкну­ла му­зику, на­че хотіла приг­лу­шити за­виван­ня вітру і стогін со­сон. Ел­ла Фіцдже­ральд підви­вала не менш ме­лан­холій­но за той вітер, од­нак го­лос чор­ношкірої співач­ки, вид­но, все-та­ки був ріднішим для ха­зяй­ки ць­ого сим­па­тич­но­го ба­ру. Ма­буть, той го­лос ли­нув до неї ще з біль­шої да­лини, аніж вітер, і навіював та про­буд­жу­вав те, що ми на­зиваємо го­лосом крові.

«Цей витівник», — при­гада­лося, як ка­зав Гри­горій Іва­нович про Яр­чу­ка, і тіль­ки те­пер я зро­зумів, що він мав на увазі. Витівник — це навіть м’яко ска­зано про чо­ловіка, який із за­нед­ба­ного во­дяно­го мли­на ро­бить каз­ку, од­ру­жуєть­ся з та­кою кра­лею, ку­пує квар­ти­ру в Києві і по­зичає від неї ключ пер­шо­му-ліпшо­му зустрічно­му. Але ж де він те­пер, цей філан­троп, цей влас­ник та­кої цінної не­рухо­мості і не менш до­рогої ру­хомості, — пас я очи­ма й­ого дру­жину і не знав, з яко­го бо­ку підій­ти до ць­ого пи­тан­ня, як ка­жуть гра­мотні лю­ди. Моїх знань з ариф­ме­тики тут яв­но бра­кува­ло. Ось я вже до­жовую ць­ого, прав­ду ска­зати, смач­но­го су­дака, ось уже дось­ор­бую чай (я пив й­ого повільніше, ніж Іван Ма­ловічко горілку), ну, ще ви­курю си­гаре­ту, а далі що?

— Вам тут не страш­но самій? — спи­тав я, на­че який­сь жев­жик, що не вміє підко­титись до дівчи­ни.

— Страш­но? — зди­вува­лась во­на. — Чо­го?

— Ну, все-та­ки до­рога. А на ве­ликій до­розі, знаєте, хто тіль­ки не веш­таєть­ся.

— Я вмію пос­то­яти за се­бе, — ска­зала во­на. — Та й не са­ма я.

Тут є лю­ди.

По­бала­кали, на­зиваєть­ся.

Бо­же, як швид­ко зго­ряє це «Маль­бо­ро», кра­ще б я пе­рей­шов на «При­му». Або ще ліпше на люль­ку. Те­пер я ро­зумію, чо­му ве­ликі ниш­порки па­лять люль­ку — її півдня мож­на тіль­ки на­топ­ту­вати. А тут — кінець.

— Скіль­ки з ме­не?

Во­на помітно за­вага­лася, при­кида­ючи собі, чи я не з по­дат­ко­вої інспекції, а потім усе-та­ки на­важи­лася.

— Сім гри­вень.

Я пок­лав на стіл п’ять до­ларів.

— Ви­бач­те, не встиг розміня­ти. Але як­що вас так влаш­тує, то здачі не тре­ба.

Во­на мов­чки схо­вала гроші в ки­шень­ку на фар­тушку: здаєть­ся, ми знай­шли спіль­ну мо­ву, і мож­на бу­ло по­сидіти ще хви­лину.

— У вас, ба­чу, є пос­то­яльці?

— Звідки це ви взя­ли? — зве­ла во­на бро­ви.

— Я до то­го, що, мо­же, заїхав би ще до вас пе­рено­чува­ти. Але, ба­чу, вни­зу стоїть фур­гон. Білий «Фоль­ксваґен».

— То ма­шина мо­го чо­ловіка. Він за­раз на річці. Ри­балить. А пе­рено­чува­ти — будь лас­ка. — П’ять баксів зігріва­ли її тро­хи ниж­че пуп­ка.

Ри­балить… І цей ри­бал­ка. Ну, звісно, у «Млині» тіль­ки рибні стра­ви, і тут мор­мишки за­мало, тут, па­не-бра­те, тре­ба тру­сити сіті.

Во­на по­бачи­ла, що я за­мис­лився, і, вид­но, запідоз­ри­ла ме­не в ли­хих намірах — за­раз я або зґвал­тую її, або, в гіршо­му разі, вит­ру­шу ви­руч­ку.

Ви­перед­жа­ючи події, во­на ска­зала:

— За­раз він прий­де сніда­ти.

Га­разд, тоді жи­ви, моя лю­ба, по­думав я, тим біль­ше, що два зґвал­ту­ван­ня за од­ну до­бу — це для ме­не за­над­то. А як­що твій чо­ловік не­заба­ром прий­де, то дос­татньо най­простішої ариф­ме­тики, щоб й­ого ви­раху­вати: як­що два пішо­ходи ви­руши­ли на­зустріч один од­но­му… ну, і так далі.

Я чем­но по­дяку­вав за хліб-сіль і, по­обіцяв­ши прий­ти но­чува­ти, як­що зат­ри­ма­юся у спра­вах, пішов до ви­ходу, та вже у две­рях прис­то­яв:

— Да­руй­те за нес­кром­не за­питан­ня, але я хотів би зна­ти ва­ше ім’я.

— Каміла, — охо­че відповіла во­на.

Я так і знав, — Ан­же­ла, Каміла, Сабіна або ще щось та­ке, ад­же бу­ло б прос­то смішно, як­би цю шо­колад­ку на­рек­ли Гор­пи­ною чи Ївгою. Хо­ча мені здаєть­ся, що такій кра­суні па­сува­ло б ім’я не Каміла‚ а Ел­ла, ад­же я збігав східця­ми, і мені вви­жало­ся, що там, у барі, співає го­лосом Ел­ли Фіцдже­ральд моя но­ва знай­ома.

Втім, тут як­раз я жор­сто­ко по­миляв­ся, а ць­ого не мож­на бу­ло собі доз­во­ляти. Не мож­на по­миля­тися там, де й­деть­ся про іме­на і чис­ла. І я це доб­ре знав, але ж не бу­ло ко­ло ме­не мо­го до­рого­го док­то­ра Ват­со­на, який би підка­зав ще тоді, що Каміла — це ім’я, кот­ре вка­зує на лю­дину, що зо­бов’яза­на бу­ти при­сутнь­ою при жер­твоп­ри­несен­нях.



 

15


 

Отож, ви­ходя­чи із прос­тої ариф­ме­тич­ної за­дач­ки, один пішохід ви­рушив на­зустріч дру­гому, по­вагом, нек­ва­пом спус­тився східця­ми, але він був ду­же хит­рий, цей пер­ший пішохід, чи, мо­же, прос­то не знав, ку­ди й­ти, а то­му зу­пинив­ся біля своєї ма­шини, відкрив ка­пот і став заг­ля­дати в дви­гун, на­че в нь­ого там щось по­лама­лося. Сла­ва Бо­гу, він уже знав, що на млин­ку є та­ка гар­на шту­ка, як хра­повик, то мож­на не біга­ти, не ме­туши­тись, при­вер­та­ючи до се­бе ува­гу, а зігну­тися кряч­кою над мо­тором і вдяч­но пог­ладжу­вати хра­пович­ка аж до при­шес­тя Са­ватія Яр­чу­ка.

Як­що відвер­то, я, зви­чай­но, хви­лював­ся, щоб не ска­зати гостріше, та й що тут по­яс­ню­вати чи го­вори­ти — нас­тав той су­ботній день і наб­ли­жала­ся та хви­лина, ко­ли я мав по­бачи­ти су­ботнь­ого чо­ловіка Са­ватія Яр­чу­ка — то­го чо­ловіка, який дав мені ключ, або як­що він дав й­ого не мені, то ото­му чо­ловікові, який та­ки пе­редав ключ мені. Ти­сяча ви­бачень, але тут не обій­ти­ся без хи­мер­ної тав­то­логії, як­що хо­чеш бу­ти ариф­ме­тич­но точ­ним. Я з усіх сил на­мага­юся бу­ти точ­ним, не злу­кави­ти в жодній под­ро­биці, хоч цілком при­пус­каю, що, зреш­тою, знай­дуть­ся серй­озні підста­ви зви­нува­тити ме­не у смер­тно­му гріхові.

Ба­чу: ось я схи­лив­ся над мо­тором, моя пра­ва ру­ка уже в яко­мусь мас­тилі, нап­ру­жено дос­лу­ха­юся до ще не­чут­них кроків, та чую тіль­ки роз­ко­тис­те скрипіння де­рев, чую ме­лан­холій­не за­виван­ня вітру і свист піща­ного нур­ту, яким, здаєть­ся, кру­тить са­ма бо­гиня ви­хору Гарпія, бо чо­го ж той пісок уже скри­пить на зу­бах, а я вслу­ха­юся усім єством у ще не­чутні зву­ки — та ось во­ни, ось во­ни до­лина­ють — зви­чайні кро­ки, зви­чайнісінь­ке тор­кання людсь­ких підо­шов до м’яко­го піща­ного ґрун­ту, і то­му їх за­лед­ве чу­ти, хоч ні, це все-та­ки гуч­на хо­да, ось він сту­пає уже на ас­фаль­то­ву доріжку, і я чую гуч­не, ритмічне шкор­бання, — так чов­га­ють ри­баль­ські бот­форти. От­же, це са­ме ВІН, а не ви­пад­ко­вий пе­рехо­жий, зай­шлий до мо­телю на ча­шеч­ку чаю, це, на­решті, і є су­ботній чо­ловік, зи­мовий ри­бал­ка, хо­ча наб­ли­жаєть­ся він до ме­не не в би­тих ва­лян­ках, а в ґумо­вих ри­баль­ських чо­ботях, і я біль­ше не вит­ри­мую‚ роз­ги­наю зомлілу спи­ну, я зарізко підвод­жу го­лову і в ме­не, як це час­то бу­ває, па­моро­чить­ся го­лова, темніє в очах‚ і який­сь час я нічо­го не ба­чу пе­ред со­бою, а потім ту­ман по­волі розсіюєть­ся і так са­мо по­волі в нь­ому ок­реслюєть­ся пос­тать нез­най­омо­го мені чо­ловіка.

Він теж ди­вить­ся на ме­не, але ні мій, ні й­ого пог­ляд нічо­го не го­ворять один од­но­му, я справді ба­чу ґумові бот­форти, відко­чені ниж­че колін, ба­чу дро­тяний сітчас­тий са­док у й­ого руці, в яко­му ще стріпу­ють­ся сму­гасті окуні, ба­чу на нь­ому бре­зен­то­ву ри­баль­ську одіж і в’яза­ну шап­чи­ну на го­лові, та я зовсім не ба­чу й­ого об­личчя, тоб­то я зовсім не впізнаю й­ого, ць­ого чу­жого ли­ця, ввічли­во, мо­же, навіть за­попад­ли­во усміхне­ного, мо­же, аж над­то зніче­ного як для та­кого міцно­го чо­лов’яги; це чер­во­не ли­це він мов­би по­зичив у ко­гось іншо­го і те­пер со­ромить­ся прик­рої розбіжності між своїм де­белим тілом і по-жіно­чому м’яким, рум’яним об­личчям, по-жіно­чому доб­ро­душ­ною, як ко­лись ка­зали, твар­рю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2