Василь Шкляр - Ключ (сторінка 3)

Ко­ридор був го­лий голісінь­кий‚ окрім по­рожньої вішал­ки — геть нічо­го‚ далі дві суміжні кімна­ти та­кож зя­яли пус­ткою‚ хо­ча бу­ли ду­же прос­торі‚ але ця прос­торість ще біль­ше підкрес­лю­вала по­рож­не­чу‚ в якій зовсім гу­бив­ся і чи­малий роз­клад­ний ди­ван‚ і до­потоп­на ша­фа‚ і ще який­сь дріб’язок.

Тро­хи об­житішою зда­вала­ся кух­ня‚ роз­та­шова­на чо­мусь за обо­ма кімна­тами‚ тут навіть висів на стіні те­лефон‚ але і її‚ кух­ню‚ не наз­веш ти­повою навіть для хо­лос­тя­ка спар­танця.

Знас­ко­ка май­ну­ла дум­ка‚ що цю квар­ти­ру не­дав­но обібра­но‚ а ме­не підста­вили‚ аби за­мес­ти сліди‚ про­те я відра­зу ж і відки­нув та­ке при­пущен­ня: у цій по­рож­нечі був свій лад — мож­ли­во‚ який­сь неп­ри­род­ний‚ ще нев­ло­вимий на пер­ший пог­ляд‚ але він був і підка­зував‚ що крадіжкою тут не пах­не.

Скоріше за все гос­по­дар по­меш­кання або ж пе­реб­рався сю­ди не­дав­но‚ або жив‚ зна­ючи‚ що ра­но чи пізно й­ому до­ведеть­ся звідси піти‚ то­му й не об­тя­жував се­бе хатнь­ою зай­ви­ною.

І все-та­ки вже тоді на ме­не повіяло хо­лод­ним мо­роком невідо­мості‚ хо­ча мет­рові стіни бу­дин­ку не про­пус­ка­ли хо­лоду‚ тут бу­ло теп­ло‚ як у вусі.

Я зняв паль­то і повісив на вішалці в ко­ридорі. Ну от‚ уже ве­селіше‚ при­най­мні не так по­рожньо. Потім‚ як ди­тина‚ що боїть­ся ночі‚ знов по­заг­ля­дав у всі за­кут­ки‚ відчи­нив ван­ну‚ ту­алет і навіть за­зир­нув до ша­фи‚ в якій теж не бу­ло нічо­го.

На кухні я ма­шиналь­но зняв те­лефон­ну труб­ку‚ од­нак по­чув лиш ле­гесень­кий шум‚ що й­ого чуєш‚ прик­лавши до ву­ха муш­лю. Те­лефон не пра­цював.

Дя­кува­ти Бо­гові‚ і тру­па ніде не бу­ло. Май­же не роз­дя­га­ючись‚ я ліг на не­зас­ла­ний ди­ван і‚ вже за­сина­ючи‚ по­дум­ки мо­вив собі чу­дер­наць­ке сло­веч­ко‚ за­пози­чене у сво­го бла­годій­ни­ка: «Пре­чичу­дово».

До ран­ку спав як уби­тий‚ та, про­кинув­шись‚ зно­ву став ог­ля­дати по­меш­кання — ме­не дой­ма­ло сум’ят­тя. То зда­вало­ся‚ що ось ось хтось прий­де і спи­тає‚ як я тут опи­нив­ся‚ то обсіда­ли ще хи­мерніші дум­ки‚ про які й го­вори­ти со­ром­но. Я відмітав усі най­три­вожніші здо­гади‚ та все од­но не зна­ходив рівно­ваги: той чо­ловік навіть не ска­зав‚ ко­ли він по­вер­неть­ся; «три­вале відряд­ження» — це, за те­перішніми мірка­ми, мо­же бу­ти і тиж­день‚ і місяць‚ і рік. Втім‚ як­би від’їжджав так на­дов­го‚ то‚ пев­на річ‚ под­бав би‚ щоб зда­ти квар­ти­ру за круг­лу копій­ку.

Отож я вирішив не пе­ретя­гува­ти сю­ди свої речі з ма­шини‚ взя­ти хіба сум­нозвісну зуб­ну щітку та ще‚ мо­же‚ якісь па­пери: вчо­рашні по­сидень­ки у «Трь­ох по­рося­тах» підірва­ли мій бюд­жет‚ і те­пер уся надія бу­ла на «політич­ний пор­трет» од­но­го де­пута­та‚ за який мені обіця­но трис­та «зе­лених». З ць­ого при во­ду‚ на­пев­но‚ вже роз­ри­ваєть­ся те­лефон у квар­тирі‚ з якої ме­не вчо­ра поп­ро­сили‚ ну й не­хай.

У моїх но­вих апар­та­мен­тах бу­ло ти­хо‚ як у ль­оху‚ — не віри­лося‚ що цей бу­динок у самісінь­ко­му центрі міста. Так‚ тут мож­на поп­ра­цюва­ти‚ і як­що мій бла­годій­ник зат­ри­маєть­ся у від’їзді на тиж­день дру­гий‚ то я встиг­ну за­лаго­дити фінан­сові спра­ви і най­ня­ти но­ве жит­ло.

Я вий­шов надвір — свіжий сніг у скве­рику був та­кий білий‚ що ми­моволі по­дума­лося про чис­тий ар­куш‚ з яко­го все по­чина­ють спо­чат­ку. Тіль­ки те­пер я роз­ди­вив­ся‚ що «мій» бу­динок мав напівпідваль­ний по­верх‚ де діяла постій­на вис­тавка ак­варіум­них риб. Сам фа­сад підка­зував‚ що бу­динок зве­дено десь на межі сторіч‚ ко­ли місь­ка архітек­ту­ра пе­рей­шла до се­цесії‚ відсту­пив­ши од кла­сич­них стилів.

Щоб не ку­рити нат­ще­сер­це‚ я ви­пив у забігайлівці на Ба­сейній зе­лено­го чаю‚ потім для роз­ва­ги по­веш­тався на Бес­са­рабсь­ко­му рин­ку і ру­шив до осідку моєї лю­бої партії: крім усь­ого‚ мені потрібен був те­лефон.

Моя ко­хана «Ла­да» сто­яла у сніговій шапці зовсім не­щас­на‚ по­руч з на­дути­ми іно­мар­ка­ми во­на виг­ля­дала си­роти­ною по­пелюш­кою‚ що при­тули­лася зі своїми підсніжни­ками поміж на­хаб­но пот­ворних пе­реку­пок. Я по­зичив у чер­го­вої ба­би Наді (тут її зва­ли пані На­дя) віни­ка‚ ре­тель­но обмів ма­шину‚ потім підняв­ся до штаб квар­ти­ри партії‚ яка роз­горта­ла свою діяльність згідно із моєю прог­ра­мою і ста­тутом. Це‚ зви­чай­но‚ не­велич­ке пе­ребіль­шен­ня‚ бо ті серй­озні до­кумен­ти я‚ са­мов­певне­ний еру­дит і поліглот‚ пе­редер із «західної де­мок­ратії»‚ і но­вос­пе­чені партійні бо­си піся­ли від за­дово­лен­ня. Врешті решт прог­рамні до­кумен­ти бу­ли потрібні їм не стіль­ки для дії‚ як для мін’юс­ту‚ тоб­то для реєстрації партії на­пере­додні ви­борів‚ та все од­но ці ви­сокі політи­ки шизіли від то­го‚ як без­до­ган­но на­писа­но їхню прог­ра­му — чо­го вар­тий хо­ча б ось та­кий пос­ту­лат: «Ми зма­гаємо до то­го‚ аби кон­сти­туцій­но закріпи­ти пра­во на при­ват­ну власність гро­мадян‚ яка є свя­щен­ною і не­дотор­канною». І хо­ча в нор­маль­них країнах це бу­ло зро­зуміло й козі‚ партійні бо­си вик­ла­ли шту­ку фак­тично за каз­ку про со­лом’яно­го бич­ка‚ ще й доз­во­лили мені три­мати на подвір’ї їхнь­ого офісу всю свою при­ват­ну власність‚ яка‚ тре­ба сподіва­тися‚ та­кож є свя­щен­ною і не­дотор­канною. Во­ни навіть сва­тали ме­не до се­бе на служ­бу‚ але я‚ як зем­ляк сла­вет­но­го Гри­горія Са­вича‚ ка­зав‚ що світ ме­не ло­вить‚ та не спій­має‚ хоч нас­правді той світ постій­но ха­пав ме­не за шкірки, як пар­ши­вого ко­та‚ й особ­ли­во бо­ляче ухо­пив‚ ко­ли я з на­мови тих та­ки ви­соких політиків зв’язав­ся з од­ною не­без­печною афе­рою‚ яку зго­дом наз­вав «Опе­рація «ва­тяні шта­ни». По­годив­ся я на ту ціка­вен­ну при­году не за гроші‚ во­на імпо­нува­ла не тіль­ки моїм аван­тюрним упо­добан­ням‚ а‚ так би мо­вити‚ й гро­мадянсь­ким‚ — це ко­ли відо­мий та­тарин Ра­фат ор­ганізу­вав моїм партій­цям ко­ридор у заб­ло­кова­ну Чеч­ню і тре­ба бу­ло пе­ревез­ти тим ко­ридо­ром чи­малу су­му ва­люти. Вибір упав на ме­не не стіль­ки че­рез урод­же­ну смаг­лявість і гарні очі‚ як зав­дя­ки знов та­ки моєму не­насит­но­му поліглотс­тву і давнь­ому інте­ресу до кав­казь­ких на­родів. Ва­люту виріши­ли за­шити у ва­тяні шта­ни‚ а зо­дяг­ти їх на се­бе му­сив‚ пев­на річ‚ я. Од­нак не бу­ло ще ні гро­шей (при­най­мні у ме­не)‚ ані штанів‚ а я прий­шов до тя­ми в ка­люжі крові‚ об­ли­тий спир­том (той спирт мені‚ неп­ри­том­но­му‚ навіщось за­лива­ли до ро­та). Це ста­лося ще на давнішій моїй квар­тирі‚ з якої теж му­сив піти‚ ад­же на­пад­ни­ки роз­тро­щили на друз­ки двері‚ — ко­му потрібен та­кий квар­ти рант? — во­ни‚ як потім я зро­зумів‚ мен­ше за все бо­ялись міліції і чи­нили розбій­ний на­пад відкри­то і навіть де­монс­тра­тив­но. Най­дуж­че ж ме­не вра­зило те‚ що швид­ка‚ яку я вик­ли­кав з ос­танніх сил‚ за­вез­ла ме­не — зак­ри­вав­ле­ного‚ зі стру­сом моз­ку — не до лікарні‚ а до вит­ве­рез­ни­ка‚ і вже зовсім до­конав ге­вал-санітар‚ який‚ ви­тягу­ючи ве­тери­нар­ним шпри­цом кров із моєї ве­ни для псев­до­ек­спер­ти­зи (ось для чо­го во­ни об­ли­ли ме­не спир­том‚ іміту­ючи п’яну бій­ку)‚ так от‚ са­ме ви­тягу­ючи бруд­ним шпри­цом кров‚ він наспіву­вав… Шев­ченкові «Ду­ми».

Після нев­да­лої опе­рації «ва­тяні шта­ни» у ме­не ча­сом і досі‚ особ­ли­во після різко­го ру­ху‚ па­моро­чить­ся в го­лові‚ од­нак я не то­му відмо­вив­ся піти на служ­бу до партії‚ а че­рез те‚ що не хотів зв’язу­вати собі ру­ки‚ ад­же ос­таннім ча­сом при­норо­вив­ся до «рин­ко­вих умов» і міг за­роби­ти копій­чи­ну на по­рожнь­ому місці‚ хоч би й так‚ як от із прог­ра­мою цієї партії‚ яка по­зичає мені навіть віни­ка обміта­ти сніг із ма­шини. Я по­дяку­вав бабі (пані) Наді за то­го віни­ка і підняв­ся в сек­ре­таріат до сво­го щи­рого при­яте­ля Іго­ря Сер­дю­ка — ви­сокі політи­ки цілісінь­кий день про­тира­ли шта­ни в пар­ла­менті і тіль­ки ве­чора­ми заг­ля­дали до офісу партії‚ а Ігор Сер­дюк на по­передніх ви­борах про­летів‚ як фа­нера над Па­рижем‚ то му­сив гибіти біля те­лефонів ден­но і нощ­но‚ у свя­та і вихідні‚ ад­же навіть то­го неділь­но­го ран­ку я зас­тав й­ого‚ бідо­лаху‚ згор­бле­ного за партій­ним сто­лом‚ та­кого згор­бле­ного і за­муче­ного‚ що, зда­вало­ся, він сам один три­має на своїх вут­лих пле­чах усю роз­бу­дову дер­жа­ви‚ ви­сокі партійні бо­си ще до­див­ля­ють­ся со­лодкі сни‚ ба­чачи се­бе у пре­зидентсь­ких кріслах‚ а він‚ сіро­ма‚ му­сить оце тяг­ти всю дер­жа­ву на своєму горбі‚ і ще ж невідо­мо‚ як там во­но бу­де на но­вих ви­борах. Втім‚ у проміжках між ти­танічною пра­цею Ігор якось вик­ро­ював ча­сину на а­удієнції з Ба­хусом і то­му й за­раз за­тято жу­вав м’ят­ну ґум­ку. — Є ціавий ком­по­мат‚ — жу­вав сло­ва мій лю­бий друг Ігор­ко‚ яко­го я вже доб­ре ро­зумів: це оз­на­чало‚ що на ко­гось знай­де­но «ціка­вий ком­про­мат»‚ тож мені за­лишаєть­ся при­роби­ти й­ому но­ги‚ тоб­то на­писа­ти ста­тей­ку‚ а ви­сокі політи­ки роз­ра­ху­ють­ся і з га­зетою‚ і зі мною.

— Бен­зин чи спирт? — спи­тав я.

— Нах­та.

От­же‚ я май­же вга­дав. Наф­та — це той же бен­зин.

— Ні‚ дя­кую‚ — ска­зав я.

Мені зовсім не хотіло­ся до трав­ма­тологічно­го вит­ве­рез­ни­ка.

— Ще тро­хи по­живу‚ — ска­зав я.

— Хе-ово‚ — ска­зав Ігор­ко. — Мо-е‚ по­думаєш?

— Не мо­жу‚ шу­каю ха­ту.

— А на­хи-а ж ти відмо­вив­ся й­ти до нас? Ми б тобі най­ня­ли служ­бо­ву ква-ти-у.

— Мені дос­татньо ва­шого те­лефо­на. Доз­воль?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2