Василь Шкляр - Ключ (сторінка 21)

Ні, це не він, це не су­ботній чо­ловік, але сумніви ме­не дог­ри­за­ють наскрізь, я по-ма­зохістсь­ко­му відда­юся їм спов­на, відчу­ваю, що ми­моволі де­монс­трую й­ому се­бе, на­мага­ючись роз­сла­битись як пе­ред об’єкти­вом фо­то­апа­рата, од­нак від то­го стаю ще нап­ру­женішим (мо­же, зі мною вже щось не те, мо­же, хоч він ме­не упізнає?), але цей чо­ловік за­попад­ли­во усміхаєть­ся до ме­не, як до ніко­ли не ба­чено­го, про­те ба­жано­го клієнта.

— Це ви, ма­буть, ха­зяїн? — теж дур­ну­вато і зніче­но всміха­юсь я, навіть по­даю ру­ку для знай­омс­тва, хо­ча уже в повітрі зас­терігаю й­ого до­лоню і ро­зумію, що я хотів по­бачи­ти ще і її, цю до­лоню, на якій ле­жав ключ, ад­же я, при­шеле­пок, тоді не помітив лю­дини і те­пер мені здаєть­ся, за­пам’ятав ли­ше її до­лоню, та ні, це зовсім не та ру­ка, ця до­лоня удвічі дов­ша за пальці, це якась ла­па, а не ру­ка, і він‚ ніби сам усвідом­лю­ючи не­пов­но цінність своєї до­лоні‚ дов­го тре її об шта­ни‚ перш ніж по­дати гос­теві‚ і я тис­ну цю твер­ду, жорс­тку ру­ку, яка па­сує до й­ого де­бело­го тіла, та має прик­ру розбіжність із баб’ячим ли­цем.

— Са­ва Да­нило­вич, — ка­же він нез­най­омим мені го­лосом, жорс­тким, як й­ого дис­про­порцій­на ла­па, і я ос­та­точ­но пе­реко­ну­юся, що тіль­ки й­ого ім’я Са­ватій має сто­сунок до су­боти, от­же, він ви­падає із двій­ки моїх пре­тен­дентів на роль су­ботнь­ого чо­ловіка, ви­падає із фа­таль­ної двій­ки, об яку роз­тро­щив сво­го геніаль­но­го ло­ба без­надій­ний містик абат Агріпа. Та я уник­ну ва­шої по­мил­ки, па­не-бра­те Агріпо, те­пер я про­ща­юся з ва­ми, bel ami[19], бо в ме­не за­лишаєть­ся один-єди­ний чо­ловік, а оди­ниця, як ви знаєте, — це по­чаток, це, влас­не, на­чало на­чал усіх доб­рих справ.

— Приємне у вас гніздеч­ко, Са­во Да­нило­вичу. Я оце маю спра­ви у ва­ших кра­ях, то дай, ду­маю, заг­ля­ну, мо­же пе­рено­чува­ти до­ведеть­ся. Та за­од­но й поснідав, су­дачок, я вам ска­жу, пер­шоклас­ний, — за­бубонів я не­долу­гу таб­личку мно­жен­ня, перш ніж пе­рей­ти до складнішої ариф­ме­тики.

— Міля вміє сма­жити ри­бу, — ра­до ска­зав він, і я зро­зумів, що Міля — це ско­роче­не Каміла, і нітить­ся Са­ва Да­нило­вич че­рез неї — не всяк сприй­має й­ого «витівки», хо­ча осо­бис­то я всією ду­шею схва­лював й­ого ви­шука­ний смак що­до ру­хомої і не­рухо­мої влас­ності.

— Та ви, ма­буть, знаєте то­го мо­го при­яте­ля, що оце по­радив завіта­ти до «Мли­на».

Він прим­ру­жив чер­во­нясті очі, — ма­буть, за­палені від постій­них вітрів, — і, при­кида­ючи, хто б це міг бу­ти, тер­пля­че ди­вив­ся на ме­не. Я прог­рав й­ому гру в мов­чанку й ска­зав:

— Олесь Ос­тапчук.

Він далі об­ма­цував ме­не кон’юн­ктивітни­ми очи­ма і знов чо­мусь ви­тирав свою ру­ку об шка­рубкі бре­зен­тові шта­ни.

— Хіба ви не знаєте Оле­ся Ос­тапчу­ка?

— Не пам’ятаю та­кого.

— Ну, ху­дож­ник, — я вже не знав, що й ду­мати. — Він ка­зав, що доб­ре вас знає.

— Ме­не кож­на со­бака знає, — ска­зав Яр­чук.

Ви­ходить‚ хтось із й­ого по­серед­ників здав Ос­тапчу­кові квар­ти­ру, і Са­ватій (я по­дум­ки про­дов­жу­вав на­зива­ти й­ого, як ка­же Гри­горій Іва­нович, за свят­ця­ми) міг справді не зна­ти то­го хлоп­чи­ни, який у ди­тинстві зма­лював пер­ший по­верх й­ого те­перішнь­ого гніздеч­ка. Заг­либлю­ватись у Са­ватієві бізне­сові спра­ви аж ніяк не ви­пада­ло. То вже бу­ла ви­ща ма­тема­тика, яка, за сло­вами Са­ни, ли­ше пе­реш­коджає лю­дям, що мис­лять ариф­ме­тич­ни­ми ка­теґоріями.

Хай й­ому чорт, мені тре­ба бу­ло за­пита­ти про Ос­тапчу­ка в Каміли, але ж тоді ще жевріла крихітна надія, що су­ботнім чо­ловіком все-та­ки ви­явить­ся витівник Са­ватій. Зви­чай­но, Каміла мог­ла при­гада­ти Оле­ся, мо­же, він тут і бу­вав у «Млині», мож­ли­во, навіть за­ночо­вував, та хіба Яр­чук му­сив сте­жити за кож­ним приїжджим? А от во­на як­раз мог­ла за­пам’ята­ти сум­но­го зи­мово­го ри­бал­ку. Моя не­обачність кош­ту­вала ще п’ять баксів, ад­же не міг я ска­зати Яр­чу­кові, що да­руй­те, па­не-бра­те, ви собі снідай­те, а я го­моніти­му з ва­шою шо­колад­ною жіноч­кою, отож за­лиша­лося знов за­вес­ти ба­лач­ку про ночівлю, і я ска­зав, що хотів би гля­нути на кімна­ту, а як­що во­на ме­не влаш­тує, то за­лишу зав­да­ток.

— Дивіть­ся самі, — ска­зав Яр­чук. — Бо обіця­ти ми не мо­жемо. У нас тіль­ки дві кімна­ти для гос­тей, і вся­ко бу­ває. То тиж­день ні душі, то місця не­має.

Я ру­шив услід за ним на схо­ди (сму­гасті окуні і далі стріпу­вали­ся у дро­тяно­му сад­ку), та він підняв свою ку­цопа­лу ру­ку, по­казу­ючи, щоб я зу­пинив­ся.

— Підождіть, я за­раз пок­ли­чу Мілю.

Ви­яв­ляєть­ся, вхід до го­телю був із пра­вої бо­кової стіни, тож Каміла зій­шла схо­дами вниз, і я тим ча­сом опус­тив очі долі — інак­ше по­бачив би усе, що в неї ро­бить­ся під ряс­ною‚ але ко­рот­кою спіднич­кою.

— На­дума­ли все-та­ки? — по­каза­ла во­на свої білі зу­би. — Пра­виль­но, не пош­ко­дуєте.

Ми зай­шли за ріг мо­телю, де бу­ли ще одні, теж литі з бе­тону суцільні східці, і я аж зіщу­лив­ся од вітру, що з ць­ого бо­ку ша­ленів ще дуж­че, той вітрю­ган прос­то ва­лив із ніг, і Каміла, зігнув­шись, сприт­но, на­че ку­ниця, шуг­ну­ла по­перед ме­не схо­дами вго­ру, та вітер-ша­ленець усе од­но встиг схо­пити її за спіднич­ку, за­дер її ви­соко вго­ру, і з моїх гру­дей вир­ва­лося ко­рот­ке, без­гучне «ах!» — пер­шої миті зда­лося, що Каміла вза­галі без тру­сиків, а потім я по­бачив, що це їхній бру­нат­ний колір так підібра­но до тіла, аж зли­ваєть­ся все воєди­но — но­ги, дві ок­руглі сідниці — дві доль­ки яко­гось невідо­мого мені аф­ри­кансь­ко­го пло­ду, і далі — про­дов­га виїмка на тонкій спині. Я по­думав, що цей мій лю­бий друг Са­ватій (знав би він, скіль­ки ви­пив моєї крові) без­просвітний бевзь, як­що отак по­водить­ся зі своїм ру­хомим зо­лотом, доз­во­ля­ючи кож­но­му за яки­хось де­сять до­ларів об­ма­цува­ти те зо­лото очи­ма, і, хай навіть по­дум­ки, зніма­ти про­бу. Та він на цвіту при­битий, ду­мав я, а тим ча­сом Каміла про­вела ме­не в ко­ридор, про­чини­ла крайні двері ліво­руч, я зай­шов у кімна­ту, і знов без­гучне «ах!» ви­хопи­лося з гру­дей, бо півкімна­ти зай­ма­ло ве­личез­не ліжко («У нас най­частіше зу­пиня­ють­ся па­рами», — по­яс­ни­ла Каміла, і я тіль­ки те­пер помітив, що в неї неп­ри­род­но ве­ликі пер­са як для та­кого тон­ко­го тіла, Кат­ру­сині вер­ши­ни Ара­рату бу­ли пуп’ян­ка­ми про­ти цих персів)‚ повз те ліжко ве­ла ки­лимо­ва доріжка до вікна, і ко­ли я підій­шов до нь­ого і гля­нув, то нес­трим­не со­лод­ке «ах!» уже по-справжнь­ому вир­ва­лося із гру­дей: я сто­яв над прірвою, бо зад­ня стіна цієї тверджі бу­ла про­дов­женням кру­того кам’яно­го об­ри­ву, під яким хлю­потіла чор­на во­да, а Каміла теж роз­ту­лила сво­го ве­лико­го, пов­но­губо­го ро­та (її тіши­ло моє «ах!»), ті гу­би бу­ли її ло­ном, ви­вер­ну­тим зни­зу на­верх, во­на ди­вила­ся мені прос­то в зіниці і ду­мала, що я ки­нусь або на неї, або в оту чор­ну бе­зод­ню, і са­ме за тої миті — зіниці в зіниці — я спи­тав:

— Каміло, ви знаєте Оле­ся Ос­тапчу­ка?

— Оле­ся? А хто та­кий Олесь?

— Ху­дож­ник. Ду­же та­лано­витий ху­дож­ник, Каміло. Він бу­вав тут у цих кра­ях.

— Не при­гадую, — ска­зала во­на. — Ні, не знаю.

— Він приїжджав сю­ди на зи­мову ри­болов­лю. А ко­лись ма­лював оцей млин.

— То й що?

— Я ду­мав, ви й­ого зга­даєте. Він не схо­жий на інших, — ска­зав я і по­думав, що й сам не мо­жу й­ого зга­дати.

— Ви теж ху­дож­ник? — спи­тала во­на.

— Ні.

— А хто ви?

— Су­ботній чо­ловік.

— Який?

— Су­ботній. Чо­ловік, який приїхав до вас у су­боту, Каміло, — ска­зав я‚ ки­нув на ліжко п’ять до­ларів і швид­ко пішов униз.

Мені вви­жало­ся‚ що на то­му ліжкові зос­та­лося і кош­товне на­мис­то‚ яке я так дов­го на­низу­вав‚ і ось во­но розірва­лося й роз­ко­тило­ся над чор­ною прірвою. Сізіфо­вою пра­цею ви­яви­лися мої ювелірні ста­ран­ня над тим на­мис­том.

— То ви прий­де­те сь­огодні? — крик­ну­ла мені зго­ри Каміла.

Я озир­нувся. Ця ми­ла суч­ка зу­мис­не підстав­ля­ла се­бе ви­хорові‚ аби він лос­ко­тав її під спідни­цею. Во­на ло­вила се­бе за краї бла­гень­кої оде­жини і так вертіла доль­ка­ми невідо­мого мені пло­ду‚ що я по­думав: мо­же‚ це і є са­ма бо­гиня ви­хору Гарпія?

Ад­же Гесіод ба­чив її кри­латою і ку­черя­вою‚ а Го­мер са­ме Гарпії при­пису­вав вик­ра­дан­ня лю­дей‚ які про­пада­ли безвісти.

Це во­на шар­па­ла ме­не за по­ли‚ за­сипа­ла очі піском і на­мага­лася зби­ти з ніг. І як­би я за­раз узяв но­жа і пож­бу­рив й­ого у ви­хор‚ то пе­вен‚ що‚ роз­дягнув­ши її до­гола‚ не­одмінно знай­шов би свіжу ра­ну на тілі.

— Прий­ду! — крик­нув я. — То ж тіль­ки зав­да­ток! І ско­чив у ма­шину‚ й роз­вернув­ся теж‚ як той ви­хор‚ та‚ від’їхав­ши на якусь сот­ню метрів‚ різко на­тис­нув на галь­ма. Я рап­том зга­дав‚ що по­руч із по­пелюш­кою вже не бу­ло фур­го­на.

Озир­нувся. Ні‚ мені не при­виділо­ся. Білий «Фоль­ксваґен» щез.

Швид­ко ж ви снідаєте‚ па­не бра­те Са­ватію.

Виїжджа­ючи на тра­су‚ я по­вер­нув ліво­руч‚ бо мені та­ки су­дило­ся поїха­ти в те містеч­ко. Са­ме ту­ди тяг­ла­ся моя ос­тання па­вутин­ка з вут­лої аріад­ни­ної нит­ки.



 

16


 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2