Василь Шкляр - Ключ (сторінка 22)

Дві стан­дартні ко­роб­ки інтер­натівсь­ких кор­пусів — спаль­но­го і нав­чаль­но­го — бу­ло пос­тавле­но літе­рою «Г» у той час‚ ко­ли архітек­ту­ра за­була не ли­ше свої кла­сичні стилі‚ а й зміша­ну се­цесію‚ тож во­ни‚ ці дві будівлі‚ що ма­ли та­ке різне приз­на­чен­ня‚ зовні май­же нічим не відрізня­лися од­на від од­ної. Та я са­мотуж­ки розібрав­ся що й до чо­го (са­ме бу­ли уро­ки‚ на ши­роко­му подвір’ї ані душі) і‚ прос­лизнув­ши до нав­чаль­но­го кор­пу­су‚ швид­ко знай­шов на дру­гому по­версі двері із на­писом «За­вуч». По­руч був і ди­рек­торсь­кий кабінет‚ од­нак‚ ви­ходя­чи зі сво­го до­рогоцінно­го досвіду‚ я вже не тяг­ся до лю­дей най­ви­щого ран­гу (як і в Чер­ка­сах) і вза­галі відра­зу пішов би до учи­тель­ської‚ та не хотів при­вер­та­ти зай­ву ува­гу. І не по­милив­ся. Бо за сто­лом я по­бачив ста­рень­ку жіноч­ку з об­висли­ми щічка­ми‚ яка з цікавістю ди­вила­ся на ме­не ма­лень­ки­ми‚ си­вими‚ як од­на копій­ка‚ й та­кими ж аб­со­лют­но круг­ли­ми очи­ма. Я не став ти­цяти їй посвідчен­ня‚ а прос­то‚ на віру‚ по­яс­нив‚ що єсьм жур­наліст із Києва (вік жіноч­ки спо­нукав полігло­та до мис­лення ста­ро­ук­раїнсь­кою мо­вою) і хотів би по­гово­рити з ки­мось із ви­хова­телів чи вчи­телів‚ котрі пра­цюва­ли тут у сімде­сятих ро­ках‚ на що моя співроз­мовни­ця відра­зу впа­ла у стан ек­заль­тації (у психіатрії це на­зиваєть­ся особ­ли­вим збуд­женням без поть­ма­рен­ня свідо­мості) і з гордістю ска­зала‚ що во­на в ць­ому зак­ладі від пер­шо­го дня зас­ну­ван­ня‚ і по­чала мені роз­повіда­ти про те зас­ну­ван­ня‚ про історію ць­ого чу­дово­го зак­ла­ду‚ що во­на прой­шла шлях від прос­тої ви­хова­тель­ки і‚ мож­на ска­зати‚ до ди­рек­то­ра‚ ад­же зав­жди зас­ту­пала ди­рек­торів‚ ко­ли ті від’їзди­ли на кур­си підви­щен­ня кваліфікації‚ хоч во­на за­вуч з ви­хов­ної‚ а не нав­чаль­ної ро­боти‚ але ж‚ бач­те‚ та­ку довіру ви­яв­ля­ли са­ме їй — Підко­нюшій Олені Й­осипівні… і по­ки во­на пе­ребу­вала в стані гли­бокої ек­заль­тації‚ я тер­пля­че ждав бо­дай ма­нюсінь­кої па­узи‚ шу­кав бо­дай щілин­ки‚ аби й собі встро­мити сло­во‚ і‚ за­цик­ле­ний на людсь­ких іме­нах‚ ду­мав‚ що прізви­ще Підко­нюший ду­же па­сува­ло б моєму лю­бому дру­гові Фер­нанде­лю (тим біль­ше — Й­оси­пович‚ май­же Й­осип на ко­билі)‚ кот­рий з не­терпінням че­кає мо­го по­вер­нення з Чер­кас і вже ду­має‚ що ме­не з’їли оті лю­доже­ри («У Чер­ка­сах каніба­ли з’їли на­шого завіду­вача відділу убивств»‚ — ба­чив я за­голо­вок на першій шпальті)‚ він уже не зна­ходить собі місця цей Підко­нюший Со­кир­ко‚ а я‚ пси­хопат не­щас­ний‚ ос­танній нек­рофіл‚ нар­цис і са­тир‚ розвісив ву­ха і слу­хаю про хи­мині ку­ри‚ я див­лю­ся на цю ба­бусю і пе­вен‚ що во­на тричі ге­рой соціалістич­ної праці‚ але вже не зду­жає во­лочи­ти на гру­дях аж три зірки‚ тож да­руй­те‚ Оле­но Й­осипівно Підко­нюша‚ я вже теж не маю ні сил‚ ні ча­су слу­хати про хи­мині ку­ри. Я та­ки закмітив ту щіли­ну‚ ко­ли во­на пе­рево­дила дух‚ і ска­зав:

— Оле­но Й­осипівно‚ ме­не влас­не ціка­вить один ко­лишній ви­хова­нець ва­шого інтер­на­ту. Я пи­шу на­рис про та­лано­вито­го ху­дож­ни­ка Оле­ся Ос­тапчу­ка‚ мені ска­зали‚ що він тут ко­лись жив і нав­чався…

— Як ви ка­жете? — забіга­ли її круг­ленькі очиці.

— Мені ска­зали‚ що в сімде­сятих ро­ках Олесь Ос­тапчук закінчив ва­шу шко­лу.

— Гм… Олесь…

Мені жаль бу­ло цю ста­рень­ку‚ яку досі не вип­ха­ли на пенсію тіль­ки че­рез її особ­ливі зас­лу­ги на освітянській ниві‚ а тут з’яв­ляєть­ся який­сь пи­сар­чук ши­зоф­ренік і поть­ма­рює її світлу го­лову невідо­мо чим і ким.

— Я пам’ятаю усіх на­ших ви­пус­кників‚ — гор­до‚ але вже не так ек­заль­то­вано ска­зала во­на. — Ба­гато хто з них досі пи­шуть мені лис­ти. Ко­ли я бу­ла ще ди­рек­то­ром‚ то…

— Ви­бач­те‚ Оле­но Й­осипівно‚ на­пев­но‚ мені да­ли по­мил­ко­ву інфор­мацію.

Од­нак во­на‚ на­че зас­ко­чена на яко­мусь гріхові‚ пов­то­рюва­ла са­ма до се­бе:

— Ос­тапчук… Ос­тапчук… Був Сергій Ос­тапчук… Був Ми­кола Ос­тапчук… Був… у сімде­сятих‚ ка­жете?

— Оле­но Й­осипівно‚ він гар­но ма­лював. Він уже тоді гар­но ма­лював.

— Ху­дож­ників… якось так ста­лося‚ що ху­дож­ників на­ша шко­ла не да­ла. Є лікарі‚ є вчи­телі‚ інже­нери‚ навіть один ака­демік є‚ мо­же‚ чу­ли‚ Мар­ти­нюк Юрій Дмит­ро­вич‚ а ху­дож­ників… ні… Хоч я зав­жди на­дава­ла ве­лико­го зна­чен­ня ди­тячій твор­чості і ко­ли бу­ла ди­рек­то­ром…

— Оле­но Й­осипівно‚ ну не вий­шло ху­дож­ників‚ є‚ сла­ва Бо­гу‚ ака­деміки‚ але ж бу­ли хлопці‚ які лю­били ма­люва­ти‚ — ос­тання па­вутин­ка вис­ли­зала з моїх рук.

— Ос­тапчук… Ми­кола… Сергій… Ні‚ Сергій ще тоді за­гинув…

У нас. Хотів залізти з де­рева у вікно до дівчат і впав‚ біднень­кий.

Ми прибігли‚ а в нь­ого вже піна з ро­та. Це отам‚ ко­ло спаль­но­го кор­пу­су‚ — во­на рап­том зат­ну­лася‚ спо­хопив­шись‚ що ска­зала зай­ви­ну‚ яка не ро­бить честі їхнь­ому зраз­ко­вому зак­ла­ду‚ і відра­зу до­дала: — Але я тоді не бу­ла ди­рек­то­ром‚ то­го ди­рек­то­ра виг­на­ли‚ хоч він і не ви­нен був‚ а ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром‚ то в ме­не ні ні‚ у ме­не все бу­ло по стру­ночці‚ по­рядок був. Хоч це вам інтер­нат‚ тут не­лег­ко‚ тут уся­ке мо­же тра­пити­ся…

Щось ме­не не­покоїло в її роз­повіді‚ я ще не міг розібра­ти‚ що са­ме‚ але те «щось» не да­вало мені піти‚ те чіпке «щось» мов­би три­мало ме­не за по­лу і зри­нало во­но‚ як не див­но‚ з ото­го па­пужо­го «ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром». І я спи­тав‚ див­ля­чись пря­мо в її круг­ленькі очі‚ які від ек­заль­тації ча­сом не зна­ходи­ли собі місця на об­личчі:

— Оле­но Й­осипівно‚ ви ча­сом не бу­ли ди­рек­то­ром у 1975 році?

— Ні‚ — твер­до ска­зала во­на. — Я тоді ще й за­вучем не бу­ла. І хо­ча вже ма­ла чи­малий досвід‚ бу­ла ви­хова­телем…

— Які ви кла­си ве­ли?

— Різні.

— Я маю на увазі 1975 рік. Її оч­ка зас­тигли не­рухо­мо. Про­те ду­мала во­на не­дов­го.

— Ви­пус­кний. Де­сятий ви­пус­кний клас. — І рап­том її сло­ва вда­рили ме­не навідліг‚ той удар стру­сонув мною‚ і вже вдру­ге за день поть­ма­рило­ся в очах. Бо во­на ска­зала: — Ага‚ був тоді у нас ще один Ос­тапчук‚ але теж не Олесь. Й­ого зва­ли Аль­ошею. І хай би во­на за­раз наз­ва­ла й­ого Ни­коди­мом чи Са­ва­офом‚ ме­не б ніхто вже не пе­реко­нав‚ що це не той са­мий Ос­тапчук‚ яко­го я шу­каю. А тут ще Аль­оша — Олексій — Олек­са‚ і хай їм тряс­ця‚ цим ук­раїнсь­ким ху­дож­ни­кам‚ хай їй чорт‚ ук­раїнській бо­гемі‚ яка на­зиває Оле­сями усіх Олек­сандрів‚ Олексів і навіть Олегів. Во­на‚ ця бо­гема‚ ця ви­соко­шано­вана мною еліта‚ ніяко­го дідь­ка не тя­мить в іме­нах та чис­лах‚ за ви­нят­ком хіба Іва­на Ма­ловічка‚ во­на нап­ло­дила в Києві цих Олесів та Лесів біль­ше‚ як бро­дячих со­бак‚ тоді як ось ця си­ва жіноч­ка з об­висли­ми щічка­ми і блис­ку­чою пам’ят­тю за всі свої ро­ки — ро­ки под­вижниць­кої праці у східній провінції — не зустріла жод­но­го Оле­ся‚ і як­би я ска­зав їй‚ що шу­каю Олек­су Ос­тапчу­ка‚ во­на‚ я пе­вен‚ зга­дала б й­ого відра­зу‚ а як­що вже зовсім пок­ласти ру­ку на сер­це‚ то не­важ­ко здо­гада­тися‚ що

Оле­на Й­осипівна Підко­нюша зга­дала й­ого вже дав­но‚ але щось три­мало їй язи­ка за зу­бами‚ мо­же‚ бо­яла­ся зно­ву ви­нес­ти сміття із ха­ти‚ як з отим не­щас­ним хлоп­цем‚ що впав із де­рева. Не хотіла ста­рень­ка во­руши­ти ми­нуло­го‚ бо пев­на бу­ла‚ що й­деть­ся про ко­гось іншо­го‚ ад­же їхній Аль­оша Ос­тапчук ніко­ли не був ху­дож­ни­ком‚ ні по­ганень­ким‚ ні зна­мени­тим‚ хо­ча та­ки прав­да‚ у школі він ма­лював‚ але якось не так‚ як лю­ди‚ та він і «п’ятірки» не мав з ма­люван­ня‚ че­рез те хо­вав­ся із ти­ми ма­люн­ка­ми‚ со­ромив­ся їх по­казу­вати. Він вза­галі був ти­хий та­кий‚ хоч у па­зуху кла­ди‚ то вже в ос­таннь­ому класі й­ого якась му­ха вку­сила — та яка ж‚ та‚ що ку­сає кож­но­го ко­ли не­будь‚ че­рез ту «му­ху» він відцу­рав­ся усіх‚ і хоч зма­леч­ку був доб­рим і чем­ним хлоп­чи­ком‚ так і не на­писав жод­но­го лис­та відмінни­кові на­род­ної освіти Олені Й­осипівні Підко­нюшій‚ яка ви­хову­вала ака­деміків і лед­ве не кос­мо­навтів‚ а от із ху­дож­ни­ками не по­щас­ти­ло. Та я її зас­по­коїв‚ Оле­ну Й­осипівну Підко­нюшу‚ я ска­зав‚ що їхній Олек­са Ос­тапчук — ве­ликий ху­дож­ник‚ ви ще по­чуєте про нь­ого‚ до­рога Оле­но Й­осипівно‚ ска­зав я‚ ви ще пи­шати­мете­ся своїм ви­хован­цем Олек­сою‚ але бач­те: так во­но по­вело­ся в житті‚ що всі ці генії в ди­тинстві ви­кида­ють усілякі шту­ки‚ навіть ваш зем­ляк‚ Оле­но Й­осипівно‚ навіть Та­рас Шев­ченко в ди­тинстві не мав хис­ту ні до шевс­тва‚ ні до бон­дарс­тва‚ я вже не ка­жу про ма­люван­ня‚ він був прос­то ніким‚ цей ваш Бо­горівний Про­рок‚ який крав у лю­дей ку­рей і пік їх у пе­чері‚ ад­же він‚ до­рога моя Оле­но Й­осипівно‚ був си­ротою‚ як і ваш Аль­оша Ос­тапчук‚ він був си­ротою і хотів їсти‚ цей ваш зем­ляк Та­рас‚ і не з яки­хось там ви­щих мірку­вань відшма­гав п’яно­го дя­ка‚ а від роз­пу­ки за свою сирітсь­ку до­лю‚ і ми‚ прості смертні‚ ми з ва­ми‚ Оле­но Й­осипівно‚ по­винні їх зро­зуміти‚ цих на­ших геніїв… — з її круг­лих очей рап­том по­коти­лися‚ як го­рох‚ круглі сль­ози: мовчіть‚ мовчіть! — але я із са­дома­зохістсь­кою на­соло­дою‚ зав­да­ючи бо­лю і собі‚ і їй‚ про­дов­жу­вав свій блис­ку­чий урок для відмінни­ка на­род­ної освіти‚ — ми по­винні зро­зуміти‚ що всі навіть смертні гріхи є та­кими ли­ше для смер­тних‚ а для геніїв ні‚ у прим­хах і не­доліках ве­ликих лю­дей ми шу­каємо по­таємно­го змісту ве­личі‚ ось чо­му я приїхав са­ме до вас‚ до­рога моя Оле­но Й­осипівно‚ я приїхав не для то­го‚ щоб ви мені роз­повіли‚ який ваш Аль­оша був гар­ний. Я приїхав‚ щоб дізна­тися прав­ду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2