Василь Шкляр - Ключ (сторінка 23)

Во­на діста­ла з ру­кава зібга­ну в клу­бочок но­сову хус­ти­ну‚ про­мок­ну­ла очі і за­гово­рила спокій­но‚ зовсім як інша лю­дина‚ що очис­ти­ла ду­шу сль­оза­ми й на­решті діста­ла по­лег­шу:

— Ди­тя як ди­тя‚ усі во­ни си­роти‚ усіх жал­ко… Аль­оша ж із Нек­ричів був‚ це тут не­далеч­ко. Ма­ти згоріла од горілки‚ а бать­ко вто­пив­ся у Тікичі. Досі ніхто не знає‚чи са­могу­бець він‚ чи не­наро­ком сту­пив в опо­лон­ку‚ бо шап­ку та­ки на лід ви­кинув‚ щоб по шапці здо­гада­лися‚ де він дівся. Од­на ба­буся зос­та­лася в нь­ого‚ те­пер і її не­має‚ то ми заб­ра­ли хлоп­ця до се­бе. Учив­ся… як вам ска­зати — так собі. У нас‚ як­що по правді‚ рідко хто вчить­ся доб­ре.

Самі ро­зумієте‚ діти важкі‚ психічно неврівно­важені… ну й так.

Навіть не знаю‚ що вам про нь­ого ска­зати. Усе во­но‚ як один день‚ це жит­тя на­ше. За­тур­ка­ють те­бе‚ за­моро­чать‚ що за­будеш, як і сам звеш­ся. Це ж я ма­ла б пер­шою спи­тати у вас‚ як він там‚ наш Аль­оша? Ви ж й­ого‚ ма­буть‚ ба­чите?

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Має на Андріївсь­ко­му уз­возі свою май­стер­ню‚ кар­ти­ни й­ого те­пер ку­пу­ють навіть іно­земці.

— А жінка‚ діточ­ки є?

— Не­має.

— Бач? Не­має… Який­сь він та­кий небідо­вий ще зма­леч­ку був.

Несміли­вий. Як­би ж хоч до сім’ї при­хилив­ся.

— У Та­раса теж не бу­ло сім’ї‚ — ска­зав я‚ але це вже її не вра­зило.

— Мо­же, так і ста­лося… че­рез оту му­ху‚ що й­ого вку­сила.

Про­низ­ли­во зад­зво­нив дзвінок на пе­рер­ву‚ хтось заг­ля­нув у двері‚ й Оле­на Й­осипівна умить ста­ла відмінни­ком на­род­ної освіти — во­на вся зібра­лася‚ стис­ла­ся і‚ як пру­жина‚ ви­летіла в ко­ридор:

— Скажіть‚ хай ме­не ніхто не тур­бує! І щоб я чу­ла‚ як му­ха про­летить. У ме­не жур­наліст із Києва! — ска­зала во­на так‚ щоб чу­ли на всіх по­вер­хах‚ та по­ки по­вер­ну­лася на своє місце‚ знов обм’як­ла‚ мов той м’ячик‚ з яко­го ви­пус­ти­ли повітря‚ і не мог­ла зга­дати‚ на чо­му во­на зу­пини­лася.

— Ага‚ му­ха… Не знаю‚ чи во­но й тре­ба вам. І Оле­на Й­осипівна Підко­нюша‚ цей круг­лий відмінник на­род­ної освіти‚ ще раз уда­рила ме­не навідліг.

— Бу­ла в нас од­на дівчин­ка… чор­на. Ма­ти її в Києві‚ про­бач­те‚ на­гуля­ла з нег­ра­ми. Не знаю‚ де во­на й діла­ся‚ та ма­ти‚ хоч ми аку­рат­но ве­демо спра­ви‚ знаємо все про ро­дичів. Але не про неї мо­ва. Гар­нень­ке та­ке дівча бу­ло‚ Каміла. Ми її Міль­ою на­зива­ли.

Во­на й за­раз тут жи­ве‚ ви її мо­жете по­бачи­ти. — Оле­на Й­осипівна якось по­диво­вано всміхну­лася собі‚ аж пле­чима зни­зала.

Я змов­чав — не хотів її пе­реби­вати.

— Ну‚ гар­нень­ка то гар­нень­ка‚ але ж укинь ка­нар­ку до го­робців — зак­лю­ють. Во­но ж і не та­ке чор­не‚ щоб як негр‚ а все’дно чуд­не. Ну‚ й самі знаєте‚ як діти: по­кажи те‚ по­кажи се. — Об­вислі щічки Оле­ни Й­осипівни ураз за­рожевіли‚ але мені зда­лося‚ що не стіль­ки від со­ром’яз­ли­вості‚ як від ба­гатої у­яви. Бо во­на знов пов­то­рила: — По­кажи зза­ду‚ по­кажи спе­реду‚ чи в те­бе во­но вздовж‚ чи впо­перек. Ви мені про­бач­те‚ зви­чай­но‚ але без ць­ого теж нічо­го не роз­ка­жеш. Ми з та­ким‚ на жаль‚ час­то… маємо клопіт. По­ки менші‚ то ще сяк так‚ а як підрос­туть‚ то та­ке, бу­ва, вит­во­ря­ють‚ що прос­ти Гос­по­ди! На­мучи­лася я ко­ло них ви­хова­тель­кою. Оце після ве­чері ще по­читаю з ни­ми‚ ну там ту­але­ти‚ те‚ се‚ потім ля­га­ють спа­ти‚ а мені ж тре­ба всіх пе­релічи­ти‚ як ове­чок‚ і в жур­налі роз­пи­сати­ся у вах­те­ра. Ди­вись‚ ко­гось і не­має. Ду­маєте‚ я не об’їзди­ла всю об­ласть‚ шу­ка­ючи їх? Еге‚ бу­ло мені‚ що й но­чами шу­кала. Во­но собі за­дер­ло го­лову і десь ла­зить‚ а ти ка­парій. Що ро­бити? Бе­реш осо­бову спра­ву‚ ди­виш­ся‚ де в нь­ого там дід чи ба­ба‚ чи ма­ти п’яни­ця‚ і їдеш шу­кати. А й­ого там і близь­ко не­ма.

Бо во­но у вось­мий клас хо­дить‚ а вже з пу­зом‚ бу­ло й та­ке. Ну‚ у Мілі‚ прав­да‚ до ць­ого не дій­шло‚ але тічку во­дила. Во­на біль­ше… із стар­ши­ми чо­ловіка­ми. Усі во­ни до стар­ших тяг­нуть­ся‚ а ця особ­ли­во. О‚ у Мілі бу­ли ка­вале­ри такі‚ що як­би не во­ни‚ то в ко­лонію заг­риміла б. Во­на чо­гось об­лю­бува­ла ста­рий млин ко­ло річки‚ ну‚ там‚ за Нек­ри­чами… Звідти її міліція не раз ви­тягу­вала.

Чо­го я вам‚ ви­бачай­те‚ оце все роз­ка­зую‚ спи­таєте? Та то­го‚ що цей дур­ник влю­бив­ся у Мілю по ву­ха.

На­мис­то‚ яке я за­лишив роз­си­паним на ліжку в мо­телі «Млин»‚ знов бу­ло у моїх ру­ках‚ при­чому на­бага­то добірніше і міцніше.

Од­нак відмінник на­род­ної освіти Оле­на Й­осипівна Підко­нюша прос­то не бу­ла б тричі ге­роєм соціалістич­ної праці‚ як­би не го­тува­ла мені третій удар — ад­же са­ме трій­ка ви­водить нас із глу­хого ку­та.

— Во­но так влю­било­ся дур­не‚ що я вам пе­реда­ти не мо­жу. Во­но кру­тило­ся дов­ко­ла то­го мли­на вдень і вночі‚ а підій­ти бо­яло­ся. Я вже ба­чу‚ що хлоп­цеві щось ро­бить­ся‚ Аль­оша‚ ка­жу‚ во­на не вар­та тво­го мізин­ця. А він‚ знаєте‚ що мені ска­зав? Це ми всі не варті її мізин­ця‚ ска­зав він. А потім по­диви­лося на ме­не спідло­ба це ти­хе ко­шеня‚ яке раніше мож­на бу­ло клас­ти за па­зуху‚ по­диви­лося отак спідло­ба‚ — Оле­на Й­осипівна по­каза­ла своїми круг­ли­ми оч­ка­ми‚ як по­дивив­ся Аль­оша‚ — і знаєте‚ що він мені ска­зав? — це‚ ка­же‚ ви не варті її мізин­ця. Це він мені так ска­зав‚ у­яв­ляєте? Ну, я вже тоді зро­зуміла‚ що з Аль­ошею діло по­гане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збо­ку. Я вже бо­яла­ся‚ щоб собі не зро­бив чо­го‚ бо в нас бу­ло‚ що один хлоп­чик повісив­ся че­рез суч­ку‚ прос­ти Гос­по­ди.

Тоді вже‚ як геть спа­су не бу­ло од неї‚ да­вай ми її в ко­лонію офор­млять. Ну‚ зібра­ли пед­ко­лек­тив‚ уз­го­дили в рай­раді‚ міліції‚ усі вже про це ба­лака­ють‚ а наш Аль­оша‚ знаєте що? Як­що‚ ка­же, ви її ви­кине­те‚ то я теж піду зі шко­ли. Хлоп­че‚ ка­жу‚ сха­мени­ся.

Хіба ж у вас із нею од­на до­рога? Ні‚ ка­же‚ до­роги в нас різні‚ я знаю‚ але ць­ого я вам не про­щу‚ ка­же. Бо ви всі ху­доба‚ як­що так зро­бите‚ бо знаєте‚ хто її пер­ший?… Ваш зав­госп! — ще в п’ято­му класі.

Оле­на Й­осипівна зно­ву вит­ри­мала па­узу: чи не да­леко во­на зай­шла? — і її од­вислі щічки вже гра­ли та­кими гус­ти­ми рум’ян­ця­ми‚ що аж. Од­нак я да­рем­но запідоз­рю­вав в еро­тич­них фан­тазіях цю шля­хет­ну ба­бусю‚ бо во­на швид­ко се­бе опа­нува­ла і вже влад­ним го­лосом ска­зала:

— Але пізніше‚ ко­ли я бу­ла ди­рек­то­ром‚ ми та­ки виг­на­ли то­го зав­госпа‚ бо за ним справді во­дило­ся… гм… Я й­ого виг­на­ла з тріском.

— А Мілю? — спи­тав я. — Мілю ви теж виг­на­ли?

Оле­на Й­осипівна Підко­нюша обм’як­ла‚ ніяковіючи.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — Не виг­на­ли.

— Чо­му?

Во­на зніяковіла ще дуж­че‚ я зовсім не сподівав­ся‚ що са­ме за­раз Оле­на Й­осипівна Підко­нюша третім уда­ром пош­ле ме­не в но­ка­ут.

Ад­же мені не вис­та­чило де­сяти се­кунд‚ щоб прий­ти до тя­ми після то­го‚ як во­на ска­зала:

— То­му що за неї зас­ту­пила­ся міліція. За неї зас­ту­пив­ся сам Са­ва Да­нило­вич Яр­чук.



 

17


 

Утім‚ я всі три уда­ри вит­ри­мав із ма­зохістсь­кою на­соло­дою‚ ад­же во­ни про­чис­ти­ли мої за­цик­лені мізки‚ і те­пер я собі міг бо­дай у­яви­ти жор­сто­ко ро­ман­тичну при­году су­ботнь­ого чо­ловіка‚ яким‚ за­пев­не‚ та­ки мав бу­ти Олек­са Ос­тапчук. Да­руй‚ моя лю­ба boheme[20]‚ але віднині я на­зива­тиму й­ого‚ як ка­же Гри­горій Іва­нович‚ за свят­ця­ми‚ тоб­то Олек­сою‚ ад­же ви­ходить ду­же ба­гато не­поро­зумінь‚ ко­ли лю­ди лег­ко­важ­но став­лять­ся до імен та чи­сел. Інак­ше Оле­на Й­осипівна Підко­нюша… і Каміла відра­зу б зга­дали доб­ре знай­ому лю­дину‚ а так до­вело­ся по­яс­ню­вати таб­личку мно­жен­ня відмінни­ку на­род­ної освіти; про­те ба­бусенцію лег­ко бу­ло зро­зуміти‚ бо во­на ніко­ли не сподіва­лася‚ що ви­ховає справжнь­ого ху­дож­ни­ка і до неї приїдуть аж із сто­лиці‚ а по дру­ге‚ ну ніяк не хотіло­ся са­монавіяно­му ди­рек­то­рові зраз­ко­вого інтер­на­ту ви­носи­ти з ха­ти сміття пе­ред київсь­ким жур­налістом‚ тож тут усе в’яжеть­ся‚ та жод­них тлу­мачень я не зна­ходив без­пам’ятс­тву Каміли‚ для якої прізви­ще Ос­тапчук бу­ло по­рожнім зву­ком. Зви­чай­но‚ ви­дозміне­не ім’я мог­ло і її зби­ти з пан­те­лику‚ усі ми по­забу­вали ба­гато чо­го зі сво­го ми­нуло­го‚ але це чо­мусь ніяк не кла­лося моєї у­яви‚ ко­ли я ду­мав про Олек­су й Камілу. Я ба­чив ма­лень­ко­го хлоп­чи­ка си­роту‚ яко­му нез­ви­чай­не дівча прик­ли­кало со­лодкі мрії про да­лекі світи‚ де так ба­гато теп­ла і сон­ця‚ та на­томість у душі осе­лились мо­рози‚ і він став зи­мовим ри­бал­кою.

Урешті решт‚ за схе­мою влас­них сим­патій‚ на які опи­раєть­ся і та ж інтуїція‚ мож­на ви­буду­вати най­ро­ман­тичнішу версію‚ ду­мав я‚ тож ця трагічна історія‚ яка пос­тає в у­яві‚ жи­вить­ся ли­ше грою фан­тазії змо­рено­го невідомістю чо­ловіка. І все та­ки я відчу­вав‚ що ніко­ли не про­щу собі‚ як­що ще раз не завітаю до розкішної тверджі‚ до тієї ек­зо­тич­ної кімнат­ки над прірвою‚ за яку я спла­тив зав­да­ток.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2