Василь Шкляр - Ключ (сторінка 24)

І не прос­тить мені лю­бий друг Со­кир­ко Фер­нандель Підко­нюший‚ як­що я за­раз й­ому не под­зво­ню і влас­ним го­лосом не за­пев­ню‚ що каніба­ли ме­не не зжер­ли‚ прос­то спітка­ла при­го донь­ка‚ є та­ка хит­ра шту­ка хра­повик (до речі‚ чо­мусь асоціюєть­ся з хра­пом ко­ня)‚ але не хви­люй­ся‚ ма­теріал зав­тра бу­де го­товий‚ я відпи­шуся тут‚ у го­телі‚ мо­жеш тим ча­сом пос­та­вити в ма­кет за­голо­вок: «Двоє за­коха­них з’їли треть­ого зай­во­го» або «Ве­гетаріанець Зай­чик і й­ого под­ру­га Ли­сич­ка…» — ні‚ усе це ду­же сен­ти­мен­таль­но‚ щось при­думаємо кра­ще‚ нап­риклад‚ «Суд­ме­дек­спер­ти­за свідчить‚ що лю­доїди — аб­со­лют­но нор­мальні лю­ди» або­що.

Люб­лю ма­ленькі містеч­ка за те‚ що в них усе при купі — пош­та‚ те­лег­раф‚ банк‚ хоч відра­зу бе­рися за дер­жавний пе­рево­рот. Я при­пар­ку­вав­ся біля те­лег­ра­фу‚ де з на­пису ви­пала літе­ра «р» — те­лег аф‚ і по­думав‚ що цей на­пис чіпляв‚ роз­бу­дову­ючи дер­жа­ву‚ мій друг Ігор­ко‚ ко­ли жу­вав м’ят­ну жуй­ку.

Що ж до іншо­го мо­го дру­зяки — Со­кир­ка‚ то й­ому тро­хи відляг­ло‚ ко­ли по­чув‚ що я жи­вий здо­ровий; але як­що зав­тра у нь­ого на столі не бу­де статті‚ спи­сок євро­пей­ських щас­ливчиків‚ котрі жи­ли на твор­чих хлібах‚ цей мізер­ний спи­сочок із двох чо­ловік — Мак­са Фріша та Фрідріха Дюр­ренмат­та — не­одмінно по­пов­нить­ся. 2+1=3‚ при­кинув я‚ пок­ла­да­ючись на свої без­до­ганні знан­ня з ариф­ме­тики‚ і на ра­дощах по­обіцяв Со­кир­кові‚ що зав­тра він чи­тати­ме сен­сацію ро­ку‚ сма­ку­ючи пи­вом і ра­ками (я зга­дав ви­шука­не ме­ню мо­телю «Млин»)‚ тож хай заб’є за мною трис­та рядків у но­мер.

А потім наб­рав у гас­тро­номі сіро­го хліба‚ ков­ба­си‚ кон­сервів‚ пшо­на‚ греч­ки‚ осе­ледців (дівча­та про­давці пе­реля­кано ди­вили­ся на ць­ого вар’ята і ду­мали‚ що зав­тра поч­неть­ся вій­на)‚ узяв ще пляш­ку горілки і со­лод­кої во­ди та й поїхав до то­го чо­ловіка‚ пе­ред яким за­лишав­ся у вічно­му бор­гу‚ бо без нь­ого я‚ мо­же б‚ і досі не знай­шов хра­пови­ка.

— За хліб ве­лико­душ­но дя­кую‚ а оце все зай­ве‚ па­не бра­те Андрію. У ме­не й зубів на такі харчі не­має. Але ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність при­нес­ли в мою ха­ту‚ що оце знов завіта­ли.

Ми сіли по­луд­ну­вати‚ Гри­горій Іва­нович справді ні до чо­го не тор­кався‚ окрім хліба‚ смач­но так й­ого ку­туляв після пер­шої ча­роч­ки і ду­же зди­вував­ся за­журив­ся‚ що ви­сокий гість сь­огодні вже не но­чува­тиме в нь­ого‚ бо зав­ва­жив дідок‚ що я теж не да­юся на стрим що­до чар­ки: вроді ж ви не з міліції‚ па­не бра­те Андрію‚ ма’ть ве­ликий на­чаль­ник‚ бо міліціоне­ра я зра­зу впізнаю: той тіки в ха­ту‚ так і ни­же очи­ма по кут­ках.

— Чим же вам на­соли­ла міліція? — спи­тав я‚ на­лива­ючи ще по ча­рочці (Гри­горій Іва­нович за­чепив за жи­ве міжна­род­но­го те­рорис­та‚ який пе­рево­зить ва­люту у ва­тяних шта­нах).

— Та мені‚ мо’на ска­зати‚ нічим‚ але пройдіть‚ па­не бра­те Андрію‚ бе­регом річки й по­бачи­те: що не да­ча — то міліціонер.

— А той витівник… про яко­го ви ка­зали‚ Са­ва Да­нило­вич‚ здаєть­ся‚ теж із міліції?

— Був та пішов. Виг­на­ли на­шого Са­ву Да­нило­вича. Але на чор­та й­ому вже та міліція‚ як він у са­мого тіль­ки Голь­ден­берга заб­рав стіль­ки… — Гри­горій Іва­нович при­кусив язи­ка‚ хоч і кортіло ду­же роз­ка­зати про Голь­ден­берга. Він сам собі по­кивав го­ловою і зай­шов з іншо­го бо­ку. — Оце чим во­ни мені на­соли­ли‚ то це тим‚ що я не вспів зу­би вста­вити. Мені Голь­ден­берг мав ста­вити зу­би‚ зо­лотий чо­ловік‚ ще й­ого покійні бать­ко і дід тут зу­би встав­ля­ли.

Зо­лотий‚ з яко­го бо­ку не глянь‚ бо то­го зо­лота в Голь­ден­берга бу­ло хоч греб­лю га­ти. Міліція ска­зала‚ що сам повісив­ся‚ але я вам‚ па­не бра­те Андрію‚ ска­жу інак­ше. За­пам’ятай­те‚ ніко­ли лю­дина не повісить­ся пе­ред дзер­ка­лом. А Голь­ден­берга знай­шли у петлі пе­ред ним. Пе­ред дзер­ка­лом.

— То підоз­ра бу­ла на Са­ву Да­нило­вича?

— Не знаю‚ на ко­го бу­ла підоз­ра. Тіки Яр­чук ско­ро після то­го пішов із міліції. Це він по­чав бу­ло тя­гати Голь­ден­берга. Хо­див до нь­ого до­дому і так вик­ли­кав. То­го ве­чора‚ ба­чили лю­ди‚ теж за­ходив — це ко­ли той уже пе­ред дзер­ка­лом… Те­пер Голь­ден­берг на то­му світі‚ Яр­чук — бізнес­мен‚ а я без зубів‚ — підсу­мував Гри­горій Іва­нович і знов по­кивав сам собі го­ловою.

— Який же у нь­ого бізнес? — спи­тав я. — Оцей «Млин»?

— А на­що й­ому бізнес? На й­ого вік од­но­го Голь­ден­берга вис­та­чить.

Гри­горій Іва­нович та­ки не знав усіх ко­мерцій­них таємниць Яр­чу­ка‚ як зреш­тою не знав їх і я‚ за ви­нят­ком то­го‚ що Са­ва Да­нило­вич має не­рухомість у Києві. Хо­ча двокімнат­на квар­ти­ра мог­ла бу­ти для нь­ого всь­ого лиш роз­ва­гою.

— Ви‚ ма­буть‚ знаєте й Олек­су Ос­тапчу­ка? — спи­тав я нав­прос­тець‚ але Гри­горій Іва­нович не вто­ропав‚ про ко­го мо­ва.

— Як ви ка­жете?

— Олек­су. Ос­тапчу­ка. Він сам із Нек­ричів‚ ху­дож­ник. Ма­ти й­ого по­мер­ла‚ бать­ко вто­пив­ся‚ а він в інтер­наті був.

— А‚ це‚ ма­буть‚ онук покій­ної Ос­тапчуч­ки? Ко­ли ж я й­ого ще ба­чив — ма­лень­ким зовсім.

— Він не приїжджав сю­ди ніко­ли? — Їй бо‚ не ска­жу вам. Та як­би десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.

— Олек­са‚ ка­жуть‚ лю­бить зи­мову ри­болов­лю.

— Не знаю. Знаю тіль­ки‚ що бать­ко й­ого пішов під лід.

Я вже не впер­ше по­бачив ту шап­ку на ль­оду‚ якою чо­ловік по­дав знак про свій скін‚ по­бачив при­шер­хлу опо­лон­ку‚ схо­жу на ве­лике вічко стіль­ни­ка‚ що й­ого опе­чатав мо­роз‚ — опе­чатав ще од­ну людсь­ку таємни­цю‚ яку вже ніхто не роз­криє ніко­ли‚ — і по­думав‚ що схильність до са­могубс­тва теж бу­ває спад­ко­вою‚ хо­ча одні віша­ють­ся‚ другі ки­да­ють­ся в опо­лон­ку‚ а третіх не ми­нає ча­ша ци­кути. І я знов по­бачив засніже­не по­ле‚ по­бачив й­ого вже на­бага­то ви­разніше‚ во­но про­ляга­ло між Нек­ри­чами і містеч­ком‚ з яко­го й­шов той чо­ловік десь від станції‚ він ішов суп­ро­ти вітру‚ суп­ро­ти стра­шен­ної за­метілі й­шов той чо­ловік‚ зігнув­шись у три по­гибелі‚ спи­ра­ючись на гос­тру пішню‚ що гли­боко шур­ха­ла в сніг‚ а на пле­чах у нь­ого по­гой­ду­вав­ся де­рев’яний ящи­чок — чи то ящик зи­мово­го ри­бал­ки‚ який пра­вить й­ому і за стіль­чи­ка‚ і за схо­ван­ку для снастів‚ чи‚ мо­же‚ зви­чайнісінь­кий ма­лярсь­кий моль­берт.

— Мо­же б‚ ви при­ляг­ли тро­хи? Я ба­чу‚ ви ду­же стом­лені‚ па­не бра­те Андрію.

— Ні‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ му­шу їха­ти далі.

— Ку­ди ж ви отак… на ма­шині?

— Не хви­люй­те­ся‚ все бу­де доб­ре.

Я не став по­яс­ню­вати‚ що тут мені їха­ти дві три хви­лини. Не то­му‚ що хотів щось при­хова­ти від ць­ого ми­лого дідка‚ який знав усе на світі‚ але й ка­зати‚ де за­ночую‚ не ба­чив сен­су. Те‚ що він не зустрічав ос­таннім ча­сом Олек­су Ос­тапчу­ка‚ свідчи­ло на ко­ристь Каміли‚ ад­же як­би мені теж наз­ва­ли прізви­ще ко­гось із моїх од­ноклас­ників‚ я ніко­ли б відра­зу не здо­гадав­ся‚ про ко­го мо­ва.

Прос­то де­які на­мис­ти­ни я си­ломіць на­низу­вав на свою нит­ку відповідно до влас­них смаків і примх‚ тож мені бу­ло б ду­же прик­ро‚ як­би на моєму раз­кові на­мис­та не ви­яви­лося цієї над­зви­чай­но кош­товної чор­ної пер­ли­ни.

Стрілка бен­зи­ну зас­тигла на нулі‚ я вирішив по­мину­ти мо­тель «Млин»‚ бо далі‚ за мос­том‚ кіло­метрів за два три‚ за­пам’ятав ав­то­зап­равну станцію. Те­пер не бу­ло ку­ди поспіша­ти‚ їхав я по­малень­ку: не хотіло­ся нас­ко­чити на даїшників‚ — по пер­ше‚ я за­був до пшо­на й осе­ледців ку­пити ще м’ят­ну жуй­ку‚ як це ро­бить Ігор­ко Сер­дюк‚ а по дру­ге‚ навіщо узай­ве афішу­вати своє посвідчен­ня?

До­рогою на­зад я уже втретє за цей день пе­реїжджав місток че­рез Тікич і ру­хав­ся‚ як че­репа­ха‚ щоб та­ки роз­ди­вити­ся твер­джу зод­да­леки‚ пам’ята­ючи‚ що все ве­лике ба­чить­ся на відстані. І все та­ки ко­заки чер­ка­си хо­дили ци­ми бе­рега­ми‚ — по­дума­лося тоді.

Дрібніше я по­бачив‚ ко­ли підко­тив до мо­телю‚ — це був знай­омий мені білий фур­гон і тем­но синій «BMW» не пер­шої свіжості.

Вий­шов­ши з ма­шини‚ я зно­ву наїжа­чив­ся од вітру‚ по­чув й­ого скімлен­ня у вер­ховітті де­рев і скрипіння со­сон‚ що пру­чали­ся в обій­мах вес­ня­ного су­ховію. Чуд­на місци­на. Скрізь бу­ло ти­хо‚ а тут кру­тив вітрю­ган упе­реміш з піском‚ хо­ча моя ку­черя­ва гарпія сиділа собі за сто­ликом у влас­но­му барі. У її ве­ликих пов­них вус­тах диміла то­несень­ка бру­нат­на си­гарет­ка.

Ще за од­ним сто­ликом зомліва­ла ро­ман­тична па­роч­ка‚ а третій ли­шав­ся мені‚ од­нак су­ботній гість із легкістю дон­жу­ана підій­шов до Каміли і сів нав­про­ти.

— Я не міг до вас не прий­ти‚ бо мені по­добаєть­ся цей ваш вітер‚ хай й­ому чорт‚ — ска­зав су­ботній гість.

— Справді? — зраділа Каміла‚ та я не пе­вен був‚ чи во­на зро­зуміла усю зна­чущість моїх слів.

— Він хоч на ніч вти­хає? Тут тре­ба вітря­ки пос­та­вити.

— Вітря­ки люб­лять рівний вітер. Щось при­нес­ти?

— Ра­ки! І пи­ва. Тіль­ки в гар­но­му кухлі.

— Ра­ки тре­ба пож­дать‚ по­ки зва­рять­ся. Ве­черять не бу­дете?

Ні‚ я не хотів ве­черя­ти‚ бо пе­ребив апе­тит у Гри­горія Іва­нови­ча‚ од­нак за­мовив ще сма­жено­го су­дака і двісті горілки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2