Василь Шкляр - Ключ (сторінка 25)

Ко­ли від кухні вже до­кочу­вав­ся за­пах кро­пу‚ до ба­ру зай­шов ще один чо­ловік — ста­тура на­зем­но­го при­мата і тісний ка­муфль­ова­ний одяг ви­казу­вали в нь­ому охо­рон­ця. Й­ого го­лова ски­дала­ся на ве­летенсь­ку гру­шу хвос­ти­ком до­гори.

Со­лод­ка па­роч­ка ве­село за­вору­шила­ся.

— Жо­ра‚ ти нам сь­огодні заг­раєш? — за­панібра­та спи­тав ко­ханець ме­ломан‚ який‚ схо­же‚ бу­вав тут час­тень­ко.

— По­думаю‚ — ска­зав Жо­ра.

Він зай­шов за шин­квас‚ дістав із хо­лодиль­ни­ка пляш­ку пепсі і ви­лив собі у рот — як­раз на один ков­ток. На якусь мить зат­ри­мав ліни­вий пог­ляд на мені і пішов геть: служ­ба.

Таріль жов­то­гаря­чих ве­летенсь­ких раків уже лос­ко­тала ніздрі‚ ви­сокий ку­холь го­товий був зня­ти білопінний ка­пелюх пе­ред су­ботнім гос­тем. Я зап­ро­пону­вав Камілі час­ту­вати­ся зі мною‚ ри­зику­ючи відчу­ти на своєму кар­кові цуп­ку ко­рот­ко­палу п’ятірню‚ але во­на ска­зала‚ що вза­галі не їсть раків. Про­те‚ на мій по­див‚ по­годи­лася прос­то по­сидіти біля ме­не.

— Як­би ви не по­пере­дили‚ що прий­де­те‚ то місця б уже не бу­ло‚ — ска­зала во­на.

Я так зро­зумів‚ що од­ну кімна­ту зай­му я‚ дру­гу — ця со­лод­ка па­роч­ка‚ а третій зай­вий уже не про­тов­пився.

Мені стра­шен­но хотіло­ся ска­зати Камілі‚ що во­на ду­же доб­ре знає Олек­су Ос­тапчу­ка‚ бо нав­ча­лася з ним в од­но­му класі‚ — ска­зати і по­диви­тися їй в очі‚ але я бо­яв­ся ви­перед­жа­ти події.

Бо­яв­ся щось спо­лоха­ти у цій жінці і че­кав слуш­ної миті.

Я взяв ве­лико­го ра­ка (він був ще га­рячий) і‚ відірвав­ши й­ому од­ну клеш­ню‚ дов­го ди­вив­ся на Камілу. Во­на бу­ла нез­во­руш­на.

Я відпив пи­ва і за­питав‚ чи не­має у їхнь­ому барі ци­кути.

Каміла не зна­ла‚ що це та­ке.

Я ска­зав‚ що це та­ка рос­ли­на‚ з якої роб­лять один ціка­вий напій.

Ні‚ ска­зала во­на‚ ци­кути у нас не­має.

Тоді я по­дивив­ся у вікно‚ де вже темніло‚ і вдру­ге за цей день ска­зав‚ що тут чу­довий краєвид. А як­би я був ху­дож­ни­ком‚ то не­одмінно на­малю­вав би ці сос­ни. Я навіть пе­редав куті ме­ду і ска­зав‚ що сос­но­ву гли­цю най­кра­ще ма­люва­ти шпри­цом.

— Як це? — спи­тала во­на. Жод­на тінь не пробігла її об­личчям.

Во­на‚ ця бісо­ва му­лат­ка‚ бу­ла нев­ло­вима з ли­ця‚ шкіра її не чер­воніла‚ не блідла і не темніла — ку­ди вже далі. Ве­личезні гру­ди‚ націлені в ме­не‚ підій­ма­лися й опус­ка­лися рівніше за морські при­ливи відпли­ви.

Во­на про­дов­жу­вала сидіти біля ме­не й тоді‚ ко­ли до ба­ру знов ува­лив­ся най­дос­ко­наліший із на­зем­них при­матів на й­мен­ня Жо­ра; я зди­вував­ся‚ уг­ледівши в й­ого ру­ках ди­тячу гар­мошку‚ та потім роз­ди­вив­ся‚ що ні‚ це бу­ла не іграш­ка‚ а зви­чайнісінь­ка три­ряд­ка.

— Каміло‚ вим­кни му­зику! — і далі ке­рував ко­ханець страж­да­лець. — За­раз нам Жо­ра заг­рає.

Жо­ра відсу­нув убік стілець‚ ско­собо­чив­ся на нь­ому і став по­рипу­вати гар­мо­шеч­кою‚ ремінець якої врізав­ся й­ому в пле­че‚ де ма­ла б висіти руш­ни­ця. Грубі ло­пат­ко­подібні пальці незґраб­но ниш­по­рили по ґуд­зи­ках‚ та зне­наць­ка із рипів скрипів вро­дилась ме­лодія і Жо­ра заспівав та­ким жалібним го­лосом‚ що мож­на бу­ло здуріти: пе­чаль­ний Кінг Конг роз­тя­гував ма­лень­ку ди­тячу гар­мошку‚ до­бува­ючи з неї міль­йон го­лочок‚ що про­ника­ли в самісінь­ке сер­це. Во­ни со­лод­ко роз­ти­нали гру­ди‚ вивіль­ня­ючи ду­шу з важ­кої тілес­ної обо­лон­ки.


 

Ти­хо над річкою в нічень­ку тем­ную
Спить за­чаро­ваний ліс‚
Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Гірко пла­кали бе­рези‚ тем­на нічка роз­си­пала на небі зорі пер­ли‚ які тяг­ли­ся до землі своїми тон­ки­ми про­меня­ми‚ та моя звіль­не­на хво­ра ду­ша ли­нула у тих про­менях — в ас­траль­но­му світлі — не до своєї пла­нети‚ де на неї че­кало світле прис­та­нови­ще спо­кою‚ моя навіже­на хво­ра ду­ша летіла до Оль­шансь­ко­го цвин­та­ря[21]‚ де бу­ла вічна тем­ря­ва і вічне зітхан­ня де­рев‚ а тим ча­сом хво­рий мо­зок‚ що ли­шив­ся тут‚ вра­жено відлічу­вав: один — два — три… один — два — три… один — Чер­ка­си‚ два — бе­рег чер­касів‚ три — по­ет виг­на­нець Чер­ка­сен­ко… Нічо­го не­має ви­пад­ко­вого у житті‚ усе пов’яза­не і пе­реп­ле­тене єди­ним світлом Не­ба‚ і кож­на дрібнич­ка має свою доцільність. Ко­ли я пос­та­ну із пра­ху‚ то по­веду за со­бою світ. І рап­том я по­бачив до­лоню‚ а на ній ключ. Це бу­ла світла до­лоня‚ хо­ча й на­лежа­ла во­на му­латці‚ але ж у них зав­жди білі до­лоні (навіть у му­ринів зав­жди білі до­лоні)‚ і я здо­гадав­ся‚ що це був ключ від кімна­ти над прірвою‚ за яку я спла­тив зав­да­ток.

Ко­ли спус­кався східця­ми вниз‚ то вви­жало­ся‚ що чую на них кро­ки зи­мово­го ри­бал­ки‚ хоч во­ни‚ ці литі бе­тонні східці‚ не по­дава­ли жод­но­го зву­ку.

Пе­ред мо­телем сто­яли моя по­пелюш­ка і тем­но синій «BMW»…

Біло­го фур­го­на не бу­ло.

Те­пер я підняв­ся на дру­гий по­верх пра­вими бо­кови­ми схо­дами‚ на яких Каміла ба­вила­ся з вітром‚ вип­ро­бову­ючи й­ого чо­ловічу пов­ноцінність.

Двері до ко­ридо­ру бу­ли не­зам­кнені. Ки­лимо­ва м’яка доріжка скра­дала мої кро­ки‚ і я прой­шов­ся тим ко­ридо­ром з кінця в кінець — він був вузь­кий‚ але пе­рети­нав чи не весь бу­динок. На две­рях — між моєю і дру­гою жит­ло­вою кімна­тою — я не без по­диву зап­римітив на­пис‚ який важ­ко бу­ло розібра­ти в сутінках ко­ридо­ру‚ і, тіль­ки крес­нувши за­паль­нич­кою‚ про­читав на цілком офіційній таб­личці: «Ко­мора».

Я вчас­но стро­мив клю­ча в зам­ко­ву щіли­ну‚ бо сю­ди вже хтось ішов. Гля­нув че­рез пле­че і ледь не тор­кнув­ся Каміли­ного об­личчя своїм. Во­но‚ її об­личчя‚ зли­вало­ся із сутінка­ми так са­мо‚ як бру­натні тру­сики із гус­тою сма­гою тіла.

— Я виріши­ла гля­нути‚ чи ви впо­рали­ся із зам­ком‚ бо він заїдає‚ — ви­ручи­ла ме­не Каміла.

— Справді‚ у ме­не щось не ви­ходить‚ — збре­хав я.

— Й­ого дав­но тре­ба поміня­ти‚ але в Жо­ри ніяк не до­ходять ру­ки.

Каміла теж не­доба­чала в ко­ридорі‚ бо тор­кну­лася ме­не га­рячою пругкістю гру­дей‚ у яких‚ без­пе­реч­но‚ бу­ло на­бага­то біль­ше ніж 36,6 гра­дусів за Цельсієм. Потім во­на на­хили­лася до зам­ка‚ вертіла клю­чем ту­ди сю­ди‚ так са­мо вертіла доль­ка­ми невідо­мого мені пло­ду‚ і хоч тут‚ у ко­ридорі‚ не бу­ло вітру і ніхто не за­дирав їй спіднич­ку на го­лову‚ я ви­раз­но ба­чив усе‚ що діяло­ся під тією спіднич­кою‚ ба­чив ще ви­разніше‚ ніж во­но є нас­правді‚ бо у­ява зав­жди яс­кравіша за сутінну ре­альність. Як­би Каміла бу­ла го­ла голісінь­ка‚ її тем­не тіло все од­но зли­лося б з піть­мою.

Ключ та­ки по­вер­нувся у прим­хливій щілині‚ во­на штов­хну­ла двері й‚ увімкнув­ши світло‚ зап­ну­ла на вікні жовті ат­ласні што­ри‚ хоч ніхто не міг за­зир­ну­ти в те вікно‚ окрім нічної пташ­ки‚ що ле­тить на світло в по­шуках здо­бичі.

— Ду­маю‚ ви не пош­ко­дуєте‚ що зу­пини­лись у нас‚ — во­на підій­шла до білих две­рей‚ що бу­ли по­руч із ліжком у лівій стінці‚ і відчи­нила ту­алет­ну кімна­ту. Зір вби­рали дві ве­личезні ро­жеві мушлі — дві ван­ни так ся­яли пер­ла­мут­ром‚ що мені‚ су­ботнь­ому гос­теві з по­руше­ною психікою‚ зна­доби­лося де­сять се­кунд‚ аби вто­ропа­ти‚ що ван­на там од­на‚ то на всю зад­ню стінку ту­алет­ної кімна­ти відкри­ло свій усе­пог­ли­на­ючий рот дзер­ка­ло‚ і вже звідти‚ із гли­бини дзер­ка­ла‚ Каміла про­мови­ла:

— У нас навіть га­ряча во­да є‚ чо­го не ска­жеш про жо­ден рай­он­ний го­тель.

Во­на по­вер­ну­лася до ме­не‚ і її ве­ликі‚ мов сли­ви‚ гу­би опи­нили­ся так близь­ко‚ що теж‚ як свіча­до‚ мог­ли пог­ли­нути ме­не всь­ого з го­ловою‚ пог­ли­нути ра­зом з усіма ком­плек­са­ми‚ на­бути­ми в ць­ому не­пев­но­му житті; во­ни‚ її гу­би‚ мог­ли раз і на­зав­жди покінчи­ти з моїми па­тологічни­ми сумніва­ми і підоз­ра­ми.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Каз­ку співав Кінг Конг‚ що на­че прий­шов із да­лекої Аф­ри­ки‚ щоб про­буди­ти го­лос крові у цій безс­трашній жінці‚ яка сту­пала ле­зом брит­ви; там уни­зу не бу­ло біло­го фур­го­на‚ але ж він міг з’яви­тися будь якої хви­лини‚ од­нак ця кров уже па­лала вог­нем‚ во­на стіка­ла вже ле­зом брит­ви‚ і ко­ли Каміла по­тяг­ла­ся до ме­не‚ ди­ха­ючи ораль­ним жа­ром‚ я‚ не­щас­ний навіже­нець, хлюп­нув на той жар кри­жаною во­дою.

Са­ме тоді я ска­зав:

— Каміло‚ ад­же ви доб­ре знаєте Олек­су Ос­тапчу­ка.

— Про що ви?

— Не про що. Про ко­го. Я ка­жу вам про Олек­су Ос­тапчу­ка‚ з яким ви нав­ча­лися в інтер­наті.

— Ох! — зітхну­ла во­на. — Так би відра­зу й ска­зали. А то Олесь‚ Олек­са… Ви б ще Олек­сан­дром Ма­кедонсь­ким й­ого наз­ва­ли.

Та­ки її бу­ла прав­да.

— Мені зда­вало­ся‚ що ви од­ра­зу й­ого зга­даєте.

— Я вза­галі не люб­лю зга­дува­ти інтер­нат.

— Хіба після то­го ви й­ого не ба­чили?

Якусь хви­лю во­на по­вага­лася‚ — мов­ляв‚ після чо­го? — та потім по­хита­ла го­ловою:

— Ні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2