Василь Шкляр - Ключ (сторінка 26)

— Але ж ви доб­ре пам’ятаєте Олек­су?

— Пре чи чу­дово‚ — ви­хопи­лося в неї, і я зак­ляк‚ бо те чу­дер­наць­ке сло­во не­щас­ний зна­вець жи­вих і мер­твих мов чув у своєму житті ли­ше раз і тіль­ки від однієї лю­дини‚ — це бу­ло то­го груд­не­вого ве­чора‚ ко­ли су­ботній чо­ловік дав мені ключ.

Нас­та­ла моя чер­га ро­бити ли­це неп­ро­ник­ним‚ щоб не ви­дати радість щас­ли­вого зби­рача перлів‚ кот­рий на­решті міцно на­низав на своє на­мис­то безцінну чор­ну пер­ли­ну.

— А чо­му ви про нь­ого пи­таєте? Ви знай­омі?

— Ні‚ — ска­зав я. — Навіть ніко­ли не ба­чились. Але річ у тім‚ що ваш Ос­тапчук став відо­мим ху­дож­ни­ком‚ і мені до­ручи­ли на­писа­ти про нь­ого стат­тю. Тож я вирішив по­чати зі шко­ли…

— Са­ма згад­ка про інтер­нат у ме­не вик­ли­кає оги­ду‚ — ска­зала во­на і пішла до две­рей‚ та вже на по­розі спи­нила­ся. — Ви від’їжджаєте зран­ку?

— Удосвіта.

— Ко­ли щось тре­ба‚ ска­жете. Дзвінок при вході до ба­ру. На доб­раніч.

Те­пер в її жи­лах‚ як і в го­лосі‚ бу­ла кри­га.

— Каміло!

Во­на на­тяг­ла­ся‚ як стру­на‚ а я‚ перш ніж ска­зати‚ вит­ри­мав са­дистсь­ку па­узу.

— Мені спо­доба­лися ваші ра­ки. Я хо­чу‚ щоб ви їх зва­рили мені в до­рогу.

— Скіль­ки?

— Півсотні.

— Все? — во­на, як ло­шиця, пе­рес­ту­пила з но­ги на но­гу.

— Ні‚ не все… Ще хо­чу за­пита­ти‚ — я зно­ву по­мов­чав‚ на­че не міг на­важи­тись. — Мені у вас ду­же приємно‚ Каміло. Як­що я рап­том за­хочу ко­лись по­риба­лити‚ чи мож­на бу­де тут зу­пини­тися на­дов­ше?

— Тут зу­пиня­тися ніко­му не за­каза­но. Але по­передь­те за­рані.

Літом у нас завізніше.

Во­на за­чини­ла двері.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Сон не брав ме­не на ць­ому ліжку над прірвою. Замість ніжно­го ше­поту лісу і зітхан­ня вер­бо­лозу я чув стогін со­сон і за­виван­ня го­лод­но­го вітру. До то­го ж у ко­ридорі час від ча­су ози­вали­ся чиїсь кро­ки: чи со­лод­ка па­роч­ка не мог­ла загріти собі місця‚ чи охо­ронець пе­ревіряв зам­ки‚ чи мо­же‚ мені вже прос­то при­вид­жу­вало­ся.

Навіть примітив­на ру­сал­ка‚ що хти­во усміха­лася до ме­не з кар­ти­ни на стіні‚ ви­пина­ючи свій луб­ко­вий ло­бок‚ зда­вала­ся ли­хою мой­рою[22] не­мину­чості‚ яка так лег­ко­важ­но пе­рети­нає нит­ку людсь­ко­го жит­тя.

Моя ко­хана Са­на‚ ма­буть‚ ре­гота­ла б до сліз‚ як­би за­раз ле­жала по­руч і рап­том по­бачи­ла‚ як я ще раз пе­ревіряю‚ чи зам­кнені двері‚ і кла­ду під по­душ­ку важ­кий «Мар­голін». І як­що я так не зро­бив‚ то тіль­ки то­му‚ що постій­но відчу­вав біля се­бе її при­сутність.



 

Час­ти­на дру­га



 

1


 

Те­пер мені час­то снив­ся піща­ний вітер‚ сни­лися ве­личезні сос­ни‚ які пос­тогну­вали від то­го вітру‚ а піща­на ку­рява навіть уві сні за­бива­ла по­дих‚ і я про­кидав­ся че­рез те‚ що не міг ди­хати. Ко­жен лікар вам ска­же‚ що ко­ли ви не мо­жете наб­ра­ти повні ле­гені повітря‚ то щось не­гаразд із нер­ва­ми‚ та я пе­редовсім нарікав на «своє» по­меш­кання‚ з яко­го не вивітрю­вав­ся тю­тюно­вий дим навіть тоді‚ ко­ли навстіж відчи­ниш усі двері й вікна.

На ме­не все дуж­че тис­ли ці голі стіни й ви­сокі стелі: ад­же чер­вень сто­яв на по­розі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’яв­лявся.

Мій су­ботній чо­ловік був десь у вічній до­розі‚ і я де­далі біль­ше схи­ляв­ся до дум­ки‚ що він не по­вер­неть­ся вже ніко­ли.

Я ще мав сподіван­ку‚ що ось-ось на­годить­ся Са­ватій Яр­чук, і ре­тель­но го­тував­ся до роз­мо­ви‚ од­нак і він не ка­зав сю­ди но­са: вид­но‚ та­ки взяв на­перед чи­малу су­му або квар­ти­ра вза­галі бу­ла не й­ого‚ а тіль­ки офор­мле­на на це су­ботнє ім’я — чо­го в житті не бу­ває? Хоч на­ша у­ява й ви­разніша за ре­альність‚ во­на‚ ця сутінна ре­альність‚ час­то пе­ревер­шує навіть «таємну каз­ку».

Мож­ли­во‚ сю­ди ніхто не з’явить­ся і че­рез рік‚ і че­рез два‚ — ду­мав я‚ — тоді та­ки до­ведеть­ся пож­бу­рити ключ на се­реди­ну Дніпра‚ де й­ого про­ков­тне‚ як блеш­ню‚ най­спритніший хи­жак‚ потім ць­ого су­дака чи щу­ку впій­має кот­рий­сь із ри­балок і‚ й­мовірно‚ знай­де свій ключ.

Та по­ки впій­маєть­ся хит­ра щу­ка‚ я сам уже опи­нив­ся у ятері і не міг віднай­ти оте за­мас­ко­ване вічко‚ в яке так лег­ко зай­ти‚ а вий­ти не­сила. Од­нак я му­сив й­ого знай­ти‚ інак­ше або за­дих­ну­ся у ць­ому ятері‚ або пот­раплю до «павлівки»[23]‚ де біга­тиму з па­лати в па­лату й кри­чати­му: «Па­нове! Чий ключ? Зізна­вай­те­ся‚ я знаю‚ що й­ого дав мені хтось із вас‚ бо так нор­мальні лю­ди не роб­лять! Я знаю це пре чи чу­дово!!!» І тоді на ме­не зо­дяг­нуть гамівну со­роч­ку‚ а ко­ли я вже ле­жати­му після кон­вуль­сив­них корчів у німо­му отупінні‚ до ме­не підій­де тер­но­ока‚ біло­вус­та лікар­ка й ска­же: «То я тобі да­ла ключ. Хіба він не вар­тий тієї сак­ви до­ларів‚ яку ти мені підки­нув?» — «Са­но‚ — ска­жу я‚ — ко­му ж як не тобі зна­ти‚ що ключ мені дав Олек­са Ос­тапчук. Розв’яжи ме­не‚ бо я не мо­жу до ла­ду роз­повіда­ти‚ ко­ли не пе­реби­раю в ру­ках своє на­мис­то. Навіщо ви й­ого в ме­не заб­ра­ли‚ ад­же це фе­тиш‚ хіба ви‚ про­фесіона­ли‚ не знаєте‚ що не мож­на за­бира­ти у психічно хво­рої лю­дини її фе­тиш? Ось так‚ дя­кую… — мої очі світять­ся зе­лени­ми вог­ни­ками‚ як світляч­ки‚ і я зно­ву пе­реби­раю своє на­мис­то. — Ось ди­вись‚ Са­но… Цей Ос­тапчук нес­тямно ко­хає Камілу… як я те­бе… Він знає‚ що во­на заміжня‚ що їй до нь­ого не­має ніяко­го діла‚ знає‚ що це повія‚ але не мо­же її за­бути. Во­ни всі не­само­виті‚ ці ху­дож­ни­ки‚ Са­но‚ во­ни всі по­винні бу­ти ось тут ра­зом зі мною. Зга­дай Ван Го­га‚ зга­дай Ту­луз Лот­ре­ка‚ який свідо­мо за­разив­ся сифілісом від ру­дої повії‚ аби лиш пе­рес­па­ти з нею один єди­ний раз. Олек­са не з’яв­лявся у рідних кра­ях‚ там у нь­ого ніко­го вже не бу­ло‚ але й­ого сер­дешна ду­ша постій­но ви­тала біля ото­го мли­на‚ Са­но‚ біля Каміли. А од­но­го ра­зу він ви­пад­ко­во зустрів її десь у Києві. Са­му. Мож­ли­во‚ то во­на при­ходи­ла до нь­ого в май­стер­ню. Во­на й­ого не ко­хала‚ Са­но‚ од­нак пам’ята­ла‚ що це‚ мо­же‚ єди­на близь­ка їй ду­ша‚ єди­на лю­дина‚ яка го­това бу­ла відда­ти за неї цю ду­шу. Але Каміла при­ходить до Олек­си з жа­лю‚ а не з лю­бові‚ і він це ро­зуміє.

На­пев­но‚ десь тоді во­на об­мо­вила­ся‚ що в Києві у них є квар­ти­ра‚ яку во­ни хо­чуть зда­ти‚ й Олек­са зрадів цій на­годі. Ад­же‚ най­няв­ши квар­ти­ру Яр­чу­ка‚ він за­лишав собі надію хоч ко­ли не­будь ба­чити Камілу. Та потім зро­зумів‚ що це ве­лика ома­на‚ що жит­тя в цій хаті ста­не ще нес­терпнішим‚ ти ме­не ро­зумієш? Роз­ча­рував­шись навіть у ма­лярстві‚ що час­то бу­ває са­ме з та­лано­вити­ми людь­ми‚ він вирішує нак­ласти на се­бе ру­ки. Ти ж пам’ятаєш‚ Са­но‚ що ка­зав Чо­лом­бить­ко? Ти все пам’ятаєш‚ моя лю­ба. Так от‚ са­могубці час­то так роб­лять… як би тобі ска­зати… після ви­ходу на лю­ди… після ве­селих ком­паній‚ які ще дуж­че пе­реко­ну­ють їх у мар­ноті жит­тя. А пе­ред цим у них з’яв­ляєть­ся ба­жан­ня зро­бити ко­мусь доб­ро… чи на­писа­ти за­пис­ку. Олексі не бу­ло ко­му на­писа­ти за­пис­ку‚ Са­но‚ бо­дай ось та­ку: «Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?» І, по­бачив­ши без­хатнь­ого сіро­маху‚ він вирішив да­ти й­ому ключ‚ аби той пе­ребив­ся‚ по­ки знай­де собі жит­ло. А потім… потім він‚ на­пев­но‚ ще по­вер­нувся до май­стерні. Та ніде в Києві не знай­де­но й­ого тіла. Ні в Києві‚ ні під Києвом. Бо він вирішив ще раз‚ вос­таннє‚ пог­ля­нути на свою лю­бов. І поїхав у той край‚ де шу­бов­снув в опо­лон­ку й­ого бать­ко. Він хотів хоч так поєдна­тися зі своїм бать­ком‚ кот­рий не вит­ри­мав осо­руж­но­го жит­тя і ки­нув ць­ому світові на про­щан­ня ли­ше свою шап­ку. Ось так і з’яв­ляєть­ся у мо­телі «Млин» Олек­са Ос­тапчук.

Не пе­реби­вай ме­не‚ Са­но‚ він тут не­одмінно му­сив з’яви­тися‚ бо лю­бив свою Мілю по­над усе. Са­ва Да­нило­вич Яр­чук‚ а за свят­ця­ми Са­ватій‚ міг і не зна­ти Олек­су. Як­що ко­лись ба­чив й­ого‚ то хіба шко­лярем. Так от‚ єди­ною лю­диною‚ яка мог­ла за­вади­ти Олексі ви­пити от­ру­ту чи піти під лід‚ — це був Са­ватій. І ти‚ Са­но‚ знаєш як. Він міг уби­ти Олек­су до то­го‚ ко­ли той нак­ла­де на се­бе ру­ки. Ад­же ще раніше міг запідоз­ри­ти Камілу‚ що во­на з ки­мось зустріча­лася в Києві‚ яко­мусь чо­ловікові зда­ла квар­ти­ру‚ і те‚ що той чо­ловік вик­лав на­перед що­най­мен­ше дві ти­сячі зе­лених‚ ще дуж­че роз’ят­рю­вало й­ого рев­нощі. І ось невідо­мий по­дорожній пішки‚ без ма­шини‚ при­биваєть­ся до мо­телю у за­метіль…»

«Чо­му ти ду­маєш‚ що тоді бу­ла за­метіль?» — Са­на ди­вить­ся на ме­не з підоз­рою‚ як на піддослідно­го пацієнта.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2