Василь Шкляр - Ключ (сторінка 27)

«Доб­ре‚ хай бу­де мо­роз‚ при­пус­ти­мо‚ що я ви­гадав собі ту за­метіль як «стан душі». Я‚ до­рога моя Са­ноч­ко‚ ви­гадав і моль­берт та ящи­чок для ри­баль­сько­го при­чан­далля‚ — зафіксуй‚ будь лас­ка‚ що це не нав’яз­ли­ва ідея‚ я свідо­мо зізна­юся‚ що це ви­гад­ка‚ бо в Олек­си Ос­тапчу­ка тоді не бу­ло нічо­го‚ окрім ци­кути. Я зізна­юся‚ що і наз­ва от­ру­ти умов­на‚ ад­же це міг бу­ти ціанис­тий калій і мог­ла бу­ти ли­ше са­ма дум­ка про смерть‚ яку не кла­дуть до ки­шені. Те­пер я ось як міркую: як­би Олек­са покінчив жит­тя са­могубс­твом‚ то тіло й­ого знай­шли б. Са­могубці не дба­ють про те‚ щоб при­хова­ти свою смерть‚ ад­же своїм ос­таннім кро­ком во­ни ще й ки­да­ють вик­лик ць­ому жит­тю і світові. До то­го ж‚ Са­но‚ по­ки ви не зо­дяг­ли на ме­не гамівну со­роч­ку‚ я встиг ба­гато чо­го зро­бити. Я пе­ревірив усіх са­могубців у Чер­каській об­ласті‚ я спра­вував­ся про всі ви­лов­лені тіла із Тіки­ча. Се­ред них не­має Олек­си…

То що‚ підби­ваємо підсум­ки? А підсу­мок ти знаєш са­ма‚ ко­хана.

Як­що не­має ні лю­дини‚ ні тру­па‚ то лю­дину скоріше за все уби­то‚ а тіло надій­но по­хова­но. От­же‚ по­вер­не­мося до то­го‚ ко­ли невідо­мий чо­ловік пішки‚ без ма­шини‚ у за­метіль (ви­бач‚ ніякої за­метілі не бу­ло) при­биваєть­ся до мо­телю. Та­кий чо­ловік не мо­же не при­вер­ну­ти ува­гу Са­ватія‚ як­би він навіть ні в чо­му не запідоз­рю­вав Камілу. А тут ще й вид­но: щось є між ни­ми. Вид­но та­ке‚ чо­го не схо­ваєш. Хви­линоч­ку! Ще од­ну хви­линоч­ку по­тер­пи‚ до­рога‚ я не бу­ду ви­гаду­вати‚ як усе тра­пило­ся нас­правді. Чи Са­ватій зас­ко­чив їх на га­рячо­му‚ чи прос­то роз­па­лив свою у­яву‚ але він убив Олек­су. І це, здаєть­ся‚ й­ому бу­ло ду­же прос­то зро­бити‚ ад­же він уби­вав не впер­ше‚ як­що віри­ти історії з Голь­ден­бергом‚ до то­го ж ць­ого ра­зу жер­тва бу­ла із тих‚ яку не ско­ро (а мо­же‚ й ніко­ли) ки­нуть­ся шу­кати‚ тим біль­ше‚ що й слідів за нею ніяких‚ навіть не бу­ло ма­шини‚ з якою ще тре­ба по­моро­чити­ся. Я знаю‚ Са­но‚ ти ска­жеш‚ що це прос­то зруч­на для ме­не версія‚ бо во­на лег­ко три­маєть­ся мо­го на­мис­та. Раніше я й сам так ду­мав‚ по­ки не пе­реко­нав­ся‚ що Каміла щось при­ховує і чо­гось боїть­ся. Во­на‚ ця Каміла‚ спер­шу на­мага­лася ме­не за­пев­ни­ти‚ що вза­галі не знає Олек­су Ос­тапчу­ка‚ потім збре­хала‚ що не ба­чила й­ого жод­но­го ра­зу після то­го‚ як во­ни закінчи­ли шко­лу інтер­нат‚ хоч я пе­вен‚ що ба­чили­ся і ду­же близь­ко‚ бо не мо­же го­вори­ти лю­дина сло­вами іншої лю­дини‚ як­що ці дві лю­дини не спілку­вали­ся… близь­ко. Це я тобі‚ Са­но‚ ка­жу вже як фахівець мо­воз­на­вець‚ а не як пацієнт психіат­ричної лікарні імені ака­деміка Пав­ло­ва. А як­що вже го­вори­ти з пог­ля­ду сек­со­пато­лога — га­даю‚ тобі це на­бага­то ближ­че і зро­зуміліше‚ то є не менш пе­рекон­ли­вий арґумент. Він тобі‚ моя ко­хана Са­ноч­ко‚ бу­де особ­ли­во приємним‚ як­що ти не збре­хала мені про удар гро­му і справді хоч трош­ки лю­биш ме­не.

Так от‚ хо­чу тобі зізна­тися як фахівцеві‚ що тіль­ки завівши мо­ву про Олек­су‚ я миттєво вга­мував Каміли­ну про­цеп­тивність[24]‚ яка вже випліску­валась че­рез край. Тож ніхто‚ навіть увесь ваш пси­хокон­силіум‚ не до­веде мені‚ що Каміла не ба­чила Олек­су порівня­но не­дав­но. Од­нак за­тято це при­ховує‚ а ко­ли так‚ то ро­бимо ще один вис­но­вок: во­на знає про Олек­су щось та­ке‚ що ста­новить заг­ро­зу для мо­телю «Млин». І як­що згад­ка про лю­дину… ле­гень­кий на­тяк… па­ралізує тих‚ на ко­го па­дає підоз­ра‚ то вис­но­вок варіантів не має‚ Са­но. Що­до вбивс­тва як та­кого. Влас­не, й са­мого вбив­цю ми знаємо‚ є тіль­ки варіан­ти що­до ча­су вчи­нен­ня зло­чину та об­ста­вин‚ які мо­жуть по­лег­шу­вати чи об­тя­жува­ти й­ого», — моє фор­му­люван­ня бу­ло аж над­то логічним і ви­тон­че­ним як для пацієнта психіат­рички. Від за­дово­лен­ня я б навіть по­махав пе­ред Са­ною своїм на­мис­том‚ щоб во­на по­бачи­ла на нь­ому кош­товну чор­ну пер­ли­ну‚ та‚ на щас­тя‚ на­ша роз­мо­ва відбу­вала­ся не в «павлівці»‚ а в «Трь­ох по­рося­тах»‚ хо­ча‚ відвер­то ка­жучи‚ я вже не ба­чив суттєвої різниці між ци­ми дво­ма зак­ла­дами. Ча­сом мені хотіло­ся і в цій кав’ярні ви­хопи­ти свій ключ і‚ три­ма­ючи й­ого ви­соко над го­ловою‚ так і зак­ри­чати: «Па­нове! Хто всу­чив мені оцю річ? Так нор­мальні лю­ди не роб­лять!» — Є два «але»‚ — ска­зала во­на‚ хоч за­галом бу­ла за­дово­лена своїм пацієнтом: її очі пе­рели­вали­ся синім‚ зе­леним і зо­лотим. — По пер­ше. Са­ватій знає‚ що Ос­тапчу­ка дав­но не­ма на світі. Він що‚ так і три­мати­ме те­бе все жит­тя у своїй квар­тирі? Без­плат­но?

Нічо’ собі но­мер.

— А ти хо­чеш‚ щоб він од­ра­зу прим­чав до Києва і‚ дмух­нувши в ду­ло пісто­лета‚ з яко­го ще в’єть­ся ди­мок, ска­зав: ви­бирай­ся‚ бо Ос­тапчу­ка я вже порішив? Нічо’ собі но­мер!

— Ну‚ чо­му ж так… Спи­тав би‚ хто ти та­кий‚ звідкіля взяв­ся‚ що тут ро­биш.

— Я ска­жу‚ що че­каю Олек­су. Що він ме­не поп­ро­сив‚ аби я діждав­ся й­ого в цій хаті і так далі. Яр­чук же не здо­гадуєть­ся‚ що ми зовсім нез­най­омі. Й­ому прос­то не вигідно за­раз це во­руши­ти‚ зро­зумій‚ не вигідно ме­не чіпа­ти. Я пе­вен‚ він уже знає‚ що в нь­ого жи­ве який­сь чо­ловік‚ од­нак ніко­ли не ви­жене ць­ого чо­ловіка до то­го дня‚ по який оп­ла­чено жит­ло.

— У ць­ому щось є‚ — по­годи­лася Са­на. — Є ще й чудніший варіант: Яр­чук вза­галі має фор­маль­ний сто­сунок до цієї ха­ти.

— Га­разд‚ пе­реко­нав. А те­пер дру­ге: як рев­ни­вець‚ кот­рий че­рез ці рев­нощі зда­тен на вбивс­тво‚ відпус­тив свою пасію роз­гу­люва­ти по Києву та ще й шу­кати квар­ти­ран­та? Пасію‚ — підкрес­ли­ла Са­на‚ уже са­ма пе­рей­ма­ючись ти­ми рев­но­щами‚ — у якої‚ ви­бач‚ від про­цеп­тивності мок­ра білиз­на.

— Гм… Ба­чиш‚ як­би не бу­ло ви­нятків чи яки­хось особ­ли­вих об­ста­вин‚ то не бу­ло б і вбивств‚ — ска­зав я. — Відповіді на ба­гато за­питань ще тре­ба шу­кати. Я ж теж не схо­жий на гвалтівни­ка‚ а як­би ти зна­ла‚ що мені‚ бідно­му‚ до­вело­ся вит­во­ряти з то­бою в од­но­му розкішно­му лісоч­ку.

— Роз­ка­жи.

— Та й не тіль­ки там… Потім пря­мо в ма­шині… Потім на то­му ліжку… над прірвою.

— Я теж хо­чу‚ — ска­зала во­на. — На то­му ліжку… над прірвою.

Це вже бу­ло за­над­то.

— Ти поїдеш зі мною? — спи­тав я.

— Не знаю. Я б хотіла.

— Ти мені там потрібна‚ Са­но. Відповіді на всі за­питан­ня ми ніко­ли не знай­де­мо у «Трь­ох по­рося­тах».

— Тобі справді лег­ше зі мною?

— Пи­таєш!

— Скіль­ки це зай­ме ча­су?

— Важ­ко ска­зати. Але ти мені потрібна бо­дай на два дні.

— А потім ме­не замінить Каміла‚ у якої… Ні‚ до­рогий‚ так не вий­де.

— Са­но‚ я ні в ко­му не відчу­ваю та­кої… про­цеп­тивності‚ як у тобі. Те­бе не замінить ніхто.

— Тоді я поїду з то­бою‚ — ска­зала во­на.

— Ти пе­реча­сува­ла свій термін?

— Не­має ніяко­го терміну. Є ком­плек­си. І їх тре­ба поз­бу­вати­ся.

Ми поїде­мо не­одмінно. Те­бе відпус­тять з ро­боти?

— Я щось при­думаю.

— Ска­жи їм‚ що лю­дям по­ра спо­чити від жахів. Ска­жи від мо­го імені‚ що Міністерс­тво охо­рони здо­ров’я по­перед­жає: чи­тати статті Край­нього шкідли­во для здо­ров’я.

— Доб­ре‚ я так і ска­жу.

— Ска­жи їм‚ — на­поля­гала Са­на‚ — що‚ крім шлун­ко­вого го­лоду‚ є ще один‚ не менш страш­ний. А те­пер що­до мо­го дру­гого «але».

Знаєш, чим по­добаєть­ся мені твій фе­тиш‚ твоє на­мис­то? Тим‚ що ба­гато пер­лин ти на­низав з у­яви‚ але на­низав кра­сиво. І я са­ма виріши­ла де­що з’ясу­вати. Ви­бач‚ мені зда­лося‚ що ти боїшся ліка­рень‚ то­му взя­ла цей клопіт на се­бе. Я ста­ла пе­ревіря­ти київські лікарні‚ тоб­то їхні поліклініки і ста­тис­тичні відділи. Це ж ду­же прос­то‚ особ­ли­во‚ ко­ли по­чинаєш з відо­мих ліку­валь­них центрів. Скажімо‚ з медмістеч­ка…

— Са­но‚ швид­ше! — Мені не хотіло­ся її роз­ча­рову­вати‚ ка­зати‚ що я вже дав­но зай­мав­ся реєстрацій­ни­ми за­писа­ми ліка­рень за перші дні груд­ня ми­нуло­го ро­ку. Од­нак ве­ликі відкрит­тя зав­жди суп­ро­вод­жу­вала свя­та прос­то­та‚ і Са­на ско­рис­та­лася нею спов­на.

Та я ще ць­ого не знав.

— Уга­дай‚ що я знай­шла?

— Пер­ли­ну‚ — ска­зав я. — З мо­го на­мис­та.

— Пра­виль­но. Я знай­шла її в реєстраційній книзі Інсти­туту клінічної та ек­спе­римен­таль­ної хірургії. За жов­тень місяць.

— Мо­же‚ за гру­день?

— За жов­тень. Я нат­ра­пила на прізви­ще Яр­чук.

Я тіль­ки те­пер впій­мав її дум­ку і го­товий був Са­ну розцілу­вати‚ але бу­кет ком­плексів був та­ким ва­гови­тим‚ що не да­вав зру­шити з місця.

— Торік у жовтні Са­ватію Яр­чу­кові ви­дали­ли жов­чний міхур.

Опе­рація бу­ла з ус­клад­нення­ми‚ він кіль­ка днів про­лежав у ре­анімацій­но­му відділенні.

— Кра­ще б й­ому бу­ли виріза­ли яй­ця‚ — ска­зав я.

— Ко­ли ми їде­мо? — спи­тала Са­на.

— Ско­ро‚ ти тіль­ки не про­падай.

— Візь­ми. — Во­на відкри­ла су­моч­ку — та­ку ма­люсінь­ку‚ що в ній не помістив­ся б навіть «Мар­голін»‚ і пок­ла­ла пе­реді мною візитівку. — Под­зво­ниш.

Кри­га скрес­ла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2