Василь Шкляр - Ключ (сторінка 28)

«Інно­вацій­ний центр «Жіно­ча кон­суль­тація»‚ — про­читав я і по­лег­ше­но пе­ревів по­дих: доб­ре‚ що не чо­ловіча. — Ок­са­на Вер­бна‚ сек­со­пато­лог».

Ні‚ це бу­ла прірва.


 

2


 

З ро­ботою проб­ле­ми виріши­лися без ме­не. Од­но­го ран­ку Фер­нандель опус­тив очі‚ на­че він грав роль не­зай­ма­ної Чер­во­ної Ша­поч­ки‚ і ска­зав‚ що га­зета тим­ча­сово при­пиняє свою діяльність‚ це во­ля інвес­торів‚ які‚ оче­вид­но‚ ви­чер­па­лись у ви­бор­чо­му мар­нотратстві‚ та я знав‚ що ті аку­ли не­вичерпні‚ од­нак га­зету во­ни ство­рюва­ли під кон’юн­ктур­ний мо­мент‚ і про це дав­но ка­зав мій лю­бий друг Ігор­ко Сер­дюк‚ який ць­ого ра­зу не про­летів‚ як фа­нера над Па­рижем‚ те­пер він став де­пута­том і їзди­тиме до то­го Па­рижа скіль­ки й­ому за­манеть­ся‚ жу­вати­ме м’ят­ну жуй­ку‚ роз­бу­дову­ючи дер­жа­ву‚ а я пи­сати­му статті про те‚ як це гар­но в нь­ого ви­ходить‚ і з го­лоду не пом­ру‚ тож не жу­рися‚ mon cher Фер­нанде­лю‚ c’est la vie, усе, що не є — до кра­щого‚ а він на підтвер­джен­ня моїх слів рап­том пок­лав пе­реді мною кон­верт — це тобі ком­пенсація за нес­подіва­не звіль­нен­ня‚ тут дві шту­ки‚ і я ще раз пе­реко­нав­ся‚ що ці аку­ли без­смертні‚ во­ни ніко­ли не ви­чер­па­ють­ся‚ до­поки бу­де на ць­ому світі наф­та‚ спирт‚ цу­кор і політи­ка‚ од­нак ць­ого я не ка­зав Фер­нанде­леві‚ а міцно по­тис й­ому ру­ку і‚ роз­чу­лю­ючись від й­ого при­язні‚ ска­зав сен­ти­мен­таль­но: «Зустріне­мось у бою — один од­но­го за­хис­ти­мо. А цих сук — a la lanterne![25]» І я вий­шов на ву­лицю і ледь не зап­ла­кав від щас­тя. Літо!

Сво­бода‚ рівність‚ бра­терс­тво! Ад­же літо — це той єди­ний рай‚ до яко­го впус­ка­ють усіх грішників. Во­но взя­ло ме­не на ру­ки‚ при­голу­било‚ втер­ло но­са і по­нес­ло аж на Андріївсь­кий узвіз‚ во­но піднес­ло ме­не аж на маківку Андріївсь­кої цер­кви‚ щоб я‚ грішник‚ поцілу­вав зо­лото­го хрес­та і був чем­ним хлоп­чи­ком‚ а ко­ли опус­ти­ло ме­не на зем­лю‚ то я зно­ву зай­шов до Чо­лом­бить­ка і чем­но вда­рив й­ому чо­лом: «Не­ма?» — «Не­ма‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко‚ — ні слу­ху ні ду­ху‚ я‚ ма­буть‚ піду за­яв­лю в міліцію»‚ — але я ска­зав: по­чекай‚ по­чекай ще тро­хи‚ а потім піде­мо уд­вох за­яви­мо — уд­вох‚ ска­зав я‚ ніби підли­зував­ся до Чо­лом­бить­ка‚ бо мені знов кортіло

ду­же в май­стер­ню по­вер­хом ви­ще‚ та Чо­лом­бить­ко вже не пру­чав­ся‚ ходімо‚ — ска­зав‚ діста­ючи ключ із за ша­фоч­ки‚ а на схо­дах я й­ого за­питав:

— Слу­хай‚ Пет­ре‚ а ти не пам’ятаєш — не бу­ла та жінка… та­ка… ду­же смаг­ля­ва… ну‚ як му­лат­ка.

— Бог з то­бою‚ — ска­зав Чо­лом­бить­ко. — Де б це Олек­са‚ схим­ник та­кий‚ підче­пив нег­ри­тян­ку? Ні. Та й ка­жу ж тобі‚ що не ба­чив її зблизь­ка‚ отак угорі тіль­ки темні пан­чо­хи май­ну­ли. Ти ж бач‚ що тут тем­но.

— Але то в жовтні бу­ло?

— Во­сени‚ — Чо­лом­бить­ко ди­вив­ся на ме­не з підоз­рою‚ відчу­вав‚ що я чо­гось не­домов­ляю‚ про­те й не до­питу­вав­ся‚ а ко­ли я дістав із те­ки ма­люнок‚ то ще раз пе­реко­нав­ся‚ що це ста­рий во­дяний млин‚ хоч не бу­ло там ви­писа­них де­талей‚ це був нас­троєвий ма­люнок‚ «стан душі»‚ і я по­бачив за хи­мерою пле­тених ліній ту смаг­лявку‚ яку Чо­лом­бить­ко не роз­гледів на схо­дах‚ то моя хво­ра у­ява до­малю­вала Олек­си­ну лю­бов‚ я по­бачив‚ як цю й­ого лю­бов топ­чуть у млині під хи­же за­виван­ня вітру і стогін‚ стогін‚ стогін со­сон. Нек­ричі‚ не кричіть. Цить­те!

Цить­те мені‚ ка­зав я‚ спи­на­ючись Андріївсь­ким уз­во­зом уго­ру‚ спо­тика­ючись об й­ого твер­ду бруківку‚ і мені зно­ву зда­вало­ся‚ що всень­ка зем­ля тис­не на мої підош­ви. Так я і ніс на собі ту зем­лю аж до осідку партії‚ де не бу­ло вже в сек­ре­таріаті мо­го дру­га Ігор­ка Сер­дю­ка‚ мій друг Ігор­ко Пар­ла­мен­то­вич засідав у Вер­ховній Раді‚ то я підій­шов до чер­го­вої пані ба­би Наді і поп­ро­сив доз­во­лу ско­рис­та­тися те­лефо­ном‚ а пані ба­ба На­дя зди­вова­но витріщи­ла на ме­не очі: «А ви чо­го‚ па­не Андрію‚ не в пар­ля­менті?» — спи­тала во­на май­же фран­цузь­кою‚ і я‚ ос­танній дебіл‚ ска­зав цій старшій жінці: «Бо в ме­не‚ пані На­дю‚ ру­ки із сра­ки ви­рос­ли. Та­кими ру­цями не мож­на роз­бу­дову­вати дер­жа­ву‚ та­кими ру­цями‚ пані На­дю‚ мож­на пи­сати ли­ше партійні прог­ра­ми»‚ — ска­зав я‚ і пані ба­ба На­дя ма­ла чу­дову на­году в то­му пе­реко­нати­ся‚ ко­ли я наб­рав но­мер те­лефо­ну і‚ до­чекав­шись місяч­но­го го­лосу‚ ска­зав:

— Це «Жіно­ча кон­суль­тація»? Скажіть‚ будь лас­ка‚ а ку­ди звер­та­тися‚ як­що я гер­мафро­дит? Є жіночі кон­суль­тації‚ є чо­ловічі‚ а для нас‚ бідних гер­мафро­дитів‚ не­має. Що? До вас? — я при­шелеп­ку­вато підмор­гнув пані бабі Наді‚ яка з пе­реля­ку при­ниш­кла і сиділа ти­хо‚ як ми­ша під віни­ком. — От­же‚ їде­мо… У су­боту змо­жеш?.. То­му‚ що до су­ботнь­ого чо­ловіка тре­ба їха­ти в су­боту… Доб­ре‚ я ще пе­ред­зво­ню. Пре­чичу­дово!..

Я вий­шов на партій­не подвір’я‚ сів у ма­шину‚ завів дви­гун.

Прос­то так. Сь­огодні я ніку­ди не зби­рав­ся їха­ти. До су­боти за­лиша­лося ще три дні. По­пелюш­ка вур­котіла рівно‚ як киць­ка. Я нагрів її до п’ят­де­сяти гра­дусів і заг­лу­шив дви­гун.

Потім зас­ко­чив на го­лов­пошту й пос­лав те­лег­ра­му: «БУ­ДУ СУ­БОТА ПРО­ШУ ТУ СА­МУ КІМНА­ТУ РИ­БАЛ­КА ША­НУВАЛЬ­НИК РАКІВ».

Те­лег­ра­му я ад­ре­сував на ім’я Каміли Яр­чук. Зво­рот­ну ад­ре­су ви­гадав‚ хо­ча й не знав‚ чи це мені щось дає. Мож­ли­во‚ я прос­то ста­вив се­бе у смішне ста­нови­ще.

Ко­ли вий­шов із го­лов­пошти‚ зно­ву помітив‚ що над­ворі літо.

Сон­це за­лило Май­дан Не­залеж­ності і гор­ну­лося до кож­ної жінки і дівчин­ки‚ ад­же сон­це у всіх міфо­логіях у­особ­лює чо­ловіче на­чало.

Він‚ цей хти­вий бог Ра‚ доб­ре знав свою спра­ву.

Угорі над Бу­дин­ком профспілок таб­ло засвіти­ло «3 чер­вня — се­реда — t +25 °C». Так‚ це бу­ло справжнє літо‚ але во­но вже не бра­ло ме­не на ру­ки. Ди­буляй сам‚ хлоп­чи­ку‚ ска­зало літо‚ і я по­чував­ся так‚ ніби на мені був ко­жух і ва­лян­ки‚ а в ру­ках важ­ка пішня‚ на яку не обіпреш­ся‚ — її са­му тре­ба нес­ти. Це був знай­омий мені настрій. Умов­но я на­зивав й­ого ста­ном зи­мово­го ри­бал­ки.

До «Трь­ох по­росят» бу­ло не­дале­ко‚ і як­би я й не хотів ту­ди й­ти‚ но­ги б самі за­нес­ли. У підзем­но­му пе­реході я ку­пив пу­чечок во­лошок і заніс Кат­русі.

— Я те­бе люб­лю‚ Кат­ру­сю‚ — ска­зав я.

— Я те­бе теж‚ — усміхну­лась во­на і при­тули­ла во­лош­ки до об­личчя.

— Кат­ру­сю‚ — ска­зав я. — У ме­не ніко­го не­має. Будь мені за сес­тру.

— Доб­ре‚ — ска­зала во­на. — За­те в те­бе ба­гато друзів.

— У ме­не ніко­го не­має‚ — пов­то­рив я. — На­лий мені сто конь­яку.

— Чо­го це не­має? Он си­дить твій друг.

Я по­дивив­ся ту­ди‚ ку­ди во­на по­казу­вала очи­ма з над пу­чеч­ка во­лошок‚ і по­бачив сво­го лю­бого дру­га Сергія При­ходь­ка.

— Тоді на­лий два по сто.

Я підій­шов до При­ходь­ка‚ сів нав­про­ти і ди­вив­ся на нь­ого‚ як на бра­та.

— Но­вин ніяких? — спи­тав він.

— Сергію‚ — ска­зав я. — Ти як дзво­нив мені в ре­дакцію‚ то по­чав бу­ло чи­тати вірша‚ а я те­бе пе­ребив. До­читай мені й­ого‚ будь лас­ка.

Він не ду­мав ані се­кун­ди:

Світає пус­те­ля в лис­тку по­дорож­ни­ка‚

Та хто знай­де ключ Від й­ого мов­чання?

Виз­би­руй моє об­личчя по зер­нині Із чу­жих лиць‚ Із чу­жих вуст‚ Що так схожі на чо­вен у мо­році ночі.

— Сергію‚ — ска­зав я, — дя­кую. І дав й­ому «Іва­на Сте­пано­вича».

— За мис­тец­тво не дя­ку­ють‚ — ска­зав він. — Я по­вер­ну.

— Я знаю.

Сен­ти­мен­таль­ний чо­ловік вий­шов надвір і ру­шив убік Рогнідинсь­кої. Він рап­том зло­вив се­бе на думці‚ що по­водить­ся як са­могу­бець. За­ходить у ве­лелюдні місця‚ ро­бить лю­дям приємне і навіть пи­ше за­пис­ку: «БУ­ДУ СУ­БОТА ПРО­ШУ ТУ СА­МУ КІМНА­ТУ РИ­БАЛ­КА ША­НУВАЛЬ­НИК РАКІВ». Чуд­на‚ тре­ба ска­зати‚ за­пис­ка‚ бо навіщо са­могуб­цеві ра­ки? Кімна­та — це зро­зуміло‚ особ­ли­во‚ як­що ця кімна­та над прірвою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2