Василь Шкляр - Ключ (сторінка 29)

Пе­рей­шов­ши скве­рик‚ я не підняв­ся ліфтом на­гору‚ а впер­ше‚ відко­ли жив у ць­ому бу­дин­ку‚ спус­тився схо­дами у підваль­не приміщен­ня‚ де діяла постій­на вис­тавка ак­варіум­них риб. Біля две­рей сиділа ба­буся‚ я ку­пив у неї кви­ток і зай­шов до не­велич­кої за­ли‚ зас­тавле­ної ве­лики­ми скля­ними ре­зер­ву­ара­ми‚ у яких сон­но пла­вали хи­мерні істо­ти — від най­дрібніших до чи­малих ри­бин з та­кими хвос­та­ми‚ що на­гаду­вали не­вагомі во­дорості‚ які теж де­монс­тру­вали­ся у тих та­ки скля­них по­суди­нах. Ри­би ти­хень­ко во­рохо­били­ся в зе­леній воді‚ плив­ли і плив­ли‚ хоч‚ ма­буть‚ уже доб­ре зна­ли‚ що плив­ти не­має ку­ди. Я по­диву­вав­ся їхній сізіфовій праці і пішов геть‚ не віда­ючи‚ чо­го ту­ди за­ходив‚ а ба­буся осуд­ли­во по­диви­лася мені вслід. Із підва­лу я не підняв­ся на третій по­верх‚ а ми­моволі вий­шов на ву­лицю і по­дав­ся блу­кати містом. Так‚ нав­мання. По­вер­нувся‚ ко­ли вже стемніло.

Ліфт був зай­ня­тий‚ пог­ри­мував десь угорі‚ я пішки зій­шов на третій по­верх‚ відімкнув двері і‚ тіль­ки зай­шов­ши у ко­ридор‚ вра­жено зу­пинив­ся. Ру­ка швид­ко по­тяг­ла­ся до вми­кача‚ у ко­ридорі під сте­лею спа­лах­ну­ла го­ла лам­почка‚ і чу­жий го­лос лун­ко про­котив­ся по­рож­не­чею: «Тут хтось є?» Це був мій го­лос‚ бо на­разі зда­лося‚ що‚ справді‚ хтось є у цій хаті. Ад­же я ніко­ли не за­микав її клю­чем‚ а тіль­ки при­чиняв на ав­то­матич­ний «язи­чок»‚ і‚ щоб відімкну­ти двері‚ дос­татньо бу­ло піво­бер­та клю­чем‚ а ць­ого ра­зу до­вело­ся по­вер­ну­ти й­ого аж двічі. Зви­чай­но‚ вранці я міг не­самохіть зам­кну­ти двері клю­чем‚ але віри­лось у це ма­ло. Швид­ше за все я міг вза­галі їх не зам­кну­ти че­рез не­уважність‚ а от двічі по­вер­ну­ти ключ — ні‚ це не бу­ло моєю звич­кою.

Я обій­шов квар­ти­ру‚ ог­ля­нув‚ об­сте­жив її‚ як тоді‚ впер­ше‚ од­нак не знай­шов жод­но­го сліду відвіду­вача. Не чув й­ого і на нюх‚ хоч ло­вив но­сом повітря‚ як той пес яр­чук‚ що на­магаєть­ся за­чути відь­му‚ про­те вди­хав ли­ше зас­то­яний дух тю­тюно­вого ди­му та пе­редав­не­ного по­роху.

Я пе­рег­ля­нув свої па­пери‚ до­кумен­ти‚ за­зир­нув у ша­фу‚ пе­рет­ру­сив усі ки­шені‚ об­ди­вив­ся кож­ну щіли­ну на кухні‚ лиш не заг­ля­нув у ба­чок уніта­зу‚ щоб не дій­ти ос­танньої стадії па­раної.

Потім ухо­пив німу те­лефон­ну труб­ку і зад­му­хав у неї‚ як вар’ят‚ на­че хотів ожи­вити.

Зда­лося? При­виділо­ся?

Я впав на ди­ван і зап­лю­щив очі. Потім рвуч­ко підвівся‚ і‚ як зав­жди після різко­го ру­ху‚ за­памо­рочи­лося в го­лові. Пе­рече­кав­ши‚ по­ки во­но ми­неть­ся‚ я підій­шов до вікна — го­лого‚ нічим не завіше­ного вікна‚ яке ви­ходи­ло у двір‚ — та оскіль­ки в кімнаті горіло світло‚ наш­тов­хнув­ся ли­ше на своє відоб­ра­жен­ня в чорній шибці. Я вим­кнув світло і знов підій­шов до то­го вікна‚ гля­нув у тем­ний двір… і ще встиг поміти­ти чо­ловічу пос­тать‚ яка щез­ла у підворітні сусіднь­ого бу­дин­ку. Я ба­чив її не біль­ше се­кун­ди‚ але й ць­ого бу­ло дос­татньо‚ щоб упізна­ти то­го чо­ловіка навіть за й­ого тінню. Ні‚ він не біг‚ спокій­но пішов пе­реваль­цем‚ од­нак не бу­ло сумніву‚ що й­ого спо­лоха­ло світло‚ яке по­гас­ло в моєму вікні.

Я при­чинив двері на «язи­чок» і швид­ко збіг схо­дами вниз.

Та підворітня прой­ма‚ що че­рез неї він вис­лизнув‚ ве­ла на ву­лицю Рус­та­велі. За де­сять се­кунд я вже був на її розі — як­раз че­рез той відрізок ча­су‚ який даєть­ся на вихід з нок­да­уну. Од­нак я ще не знав‚ ку­ди біжу і що ро­бити­му далі. То­му на розі Рогнідинсь­кої і Рус­та­велі роз­губле­но зу­пинив­ся: мій знай­омий міг піти і ліво­руч‚ убік буль­ва­ру Лесі‚ і пра­воруч‚ убік Сак­са­гансь­ко­го. Та по­ки я роз­ду­мував‚ повз ме­не проїхав білий фур­гон‚ у кабіні сидів ли­ше один чо­ловік. Сам водій. Мені ста­ло об­разли­во‚ що він і не гля­нув у мій бік‚ ніби я був по­рожнім місцем для нь­ого. І ще мені зовсім не по­добаєть­ся‚ ко­ли лю­ди ко­рис­ту­ють­ся чу­жим май­ном — чи то ру­хомим‚ чи не­рухо­мим. Навіщо ж тоді я пи­сав до партій­ної прог­ра­ми‚ що при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною.

З до­сади я навіть по­дум­ки заспівав:


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Так‚ за кер­мом Са­ватієво­го фур­го­на був чо­ловік‚ яко­го я прос­то не міг не впізна­ти. Я вза­галі не­пога­но став­лю­ся до на­ших мен­ших братів‚ а про Кінг Кон­га не­ма що й ка­зати.



 

3


 

У су­боту, 6 чер­вня, об оди­над­цятій го­дині сим­па­тич­на «Ла­да» (по­заш­любна доч­ка італій­сько­го «Фіата») на швид­кості 40 км/ год. по­мину­ла Ка­Пе між Кор­чу­ватим та Ча­паївкою, і бу­валий у бу­валь­цях міліціонер сум­но по­дивив­ся услід ма­шині — в ос­танню мить пош­ко­дував, що не зу­пинив її, не роз­ди­вив­ся зблизь­ка на то­го су­пер­ме­на, що сидів за кер­мом, а ще ближ­че — на кра­лю з ко­ротень­кою ко­сич­кою; са­ме з та­кими і відбу­ва­ють­ся най­частіше до­рожньо-тран­спортні при­годи, — по­думав Інспек­тор Пат­руль­ович Ка­лим­ник, — як­що на ко­гось не наїдуть, то без зґвал­ту­ван­ня не обій­деть­ся, це точ­но. Ми ці ло­ви знаємо, по­думав він, помітив­ши біля заднь­ого вікна те­лес­копічну вуд­ку (спер­шу й­ому зда­лося, що то ду­ло гвинтівки).

Він, цей ми­лий Інспек­тор Пат­руль­ович, був збіса кмітли­вий, у ме­не теж скла­дало­ся вра­жен­ня, що я впер­ше сів за кер­мо і ди­ву­юся, як ця ма­шина їде, чо­му ці ко­леса кру­тять­ся — точнісінь­ко так зав­жди ди­вував­ся і сь­огодні не мо­жу збаг­ну­ти, як мо­же летіти літак, летіти й не па­дати, як­що він не ма­хає кри­лами.

А то­го су­ботнь­ого дня замість до­роги (до то­го ж ма­ло мені знай­омої — на Обухів, Ка­гар­лик, Бо­гус­лав і далі) я ба­чив Са­ну, я відчу­вав її так гли­боко, що в ме­не боліло сер­це і па­моро­чило­ся в го­лові, хоч не ро­бив жод­но­го різко­го ру­ху і їхав на не­великій швид­кості. Я не знав, чи тре­ба нам поспіша­ти, вза­галі не ду­мав про те, у­яву дуж­че хви­лював чу­дер­наць­кий са­рафан­чик, зав’яза­ний на її пле­чах дво­ма бан­ти­ками, а під тим са­рафан­чи­ком не бу­ло нічо­го, хіба біла пе­люс­тка.

Прий­мач пе­редав дощі і гро­зи по всій Ук­раїні, і вже за Ка­гар­ли­ком за­пах­ло до­щем, але справ­жня гро­за бу­ла ще по­пере­ду, ми їха­ли їй на­зустріч, ми до­ганя­ли хма­ри, вагітні тією гро­зою, і мов­чки ку­рили, мов­чки слу­хали му­зику, яка ви­пов­ню­вала са­лон, як дим. Я не ска­зав Сані навіть про те, що дов­ко­ла «мо­го» бу­дин­ку блу­кав Кінг Конг, — бо­яв­ся, що во­на вид­ря­пає й­ому очі, як тіль­ки ми сту­пимо на поріг «Мли­на», я ба­гато чо­го їй не ка­зав, хоч, мо­же, і тре­ба бу­ло, мож­ли­во, тоді усе б вий­шло тро­хи інак­ше, інак­ше, інак­ше, та по­ки що вгорі тіль­ки зби­рали­ся хма­ри і кор­чи­лися від по­роділь­сько­го бо­лю, а ко­ли в са­лон по­лив­ся не­само­витий го­лос моєї лю­бої при­ятель­ки Ма­рини Одоль­ської, ко­ли во­на заспіва­ла свою «Бо­жевіль­ну», то я по­бачив у хма­рах ма­лень­ке го­ле ди­тят­ко і провів до­лонею по очах.

— Тобі не­доб­ре? — спи­тала Са­на.

— Нав­па­ки, — ска­зав я. — Мені так доб­ре, як не бу­ло ще ніко­ли.

— Хо­чеш — я по­веду ма­шину?

Ми поміня­лися з нею місця­ми, рев­ни­ва по­пелюш­ка зі злості рво­нула, як ска­жена, і пром­ча­ла стрілку, що по­казу­вала на Бо­гус­лав, та я ска­зав — вер­тай­мо­ся, бо так ми опи­нимо­ся в Кор­суні, нам тре­ба взя­ти пра­воруч, і, ко­ли ми проїха­ли Вла­дис­лавку, там пе­ред Бо­гус­ла­вом нам на­зустріч роз­ки­нув обій­ми розкішний ліс, це був ще той лісо­чок, незгірше при­чер­кась­ко­го, і як­раз у то­му лісоч­ку нас зас­та­ла гро­за, не­само­вита зли­ва, і я не знаю, як крізь ту зли­ву Са­на поміти­ла ву­зень­ку ас­фаль­то­ву до­рогу й різко звер­ну­ла ліво­руч.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2